Ярослав – 27-річний військовий з Харкова, який служить в «Азові» з 2015-го року. Про оборону Маріуполя, полон та шлях додому військовий розповів Олені Барсуковій, УП. Життя
Далі – його пряма мова:
– Усі ми дорослі хлопчики, тож розуміли, що ми у кільці на кілька десятків кілометрів. Розраховувати на будь-яку допомогу було нереально. Ми думали, що, можливо, всі там помремо, до чого ми дійсно були готові. Але ніхто духу не втрачав, билися до останнього.
– Ми зовсім не думали про полон. Ми себе вже поховали й чекали, коли закінчиться їжа і боєкомплект, і коли доведеться з голими руками йти на росіян. Ніхто навіть не думав про те, що буде перспектива полону. Це було щось невідоме і страшне. Власне, ми не помилялися.
– Під час нашого потрапляння у Таганрог пройшла жорстка «прийомка», про яку наразі не можу розповісти. Єдине скажу, що після неї я втратив здатність ходити на 6 тижнів. Побратими в камері мені допомагали задовольнити потреби «лежачого». На перевірки двічі на день (а в карцері 4 рази) мені доводилось виповзати і в положенні лежачи знову відчувати на собі удари кийками та ногами.
-У звичайній камері нас було 3 людини, тож нам зазвичай давали 3 книги. Обов’язково дві або одна із цих книг була написана Леніним чи кимось типу нього.
– Через такий надважкий стрес, який ми пережили, я ніяких емоцій не відчував дуже довго. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки була сильна втома в організму, що він навіть не міг відреагувати емоційно на те, що відбувається.
– Особисто моя думка, що деяку інформацію про умови в полоні потрібно розголошувати для того, щоб світова спільнота звернула на це увагу і щоб хоч якось обмінні процеси почали рушати з місця, щоб вони пришвидшилися.
– Як би не було хлопцям погано, якщо цього не робити, про них можуть забути. У світі забудуть, що був колись Маріуполь, що азовці досі в полоні. Все це треба озвучувати. Медійність, на жаль, в нашому сторіччі грає велику роль.
Памʼятайте, що понад 700 азовців і 2 тисячі захисників Маріуполя досі в полоні.
