Коли в середині травня минулого року захисник Маріуполя Олександр Біляєв на псевдо “Freeman” виходив з “Азовсталі” у російський полон, він вірив, що через 3-4 місяці з побратимами будуть на волі. Та вже минуло 500 днів, а Олександр і досі в буцегарні. Сьогодні бійцю бригади “Азов” виповнилось 27 років, це вже другий його день народження у неволі.
Військова кар’єра в “Азові”, власний будинок, дитина — такі були плани в Олександра. Зараз єдине чого він бажає — швидше опинитися на свободі і бути поруч з рідними. Про спокійне життя в мирному Маріуполі Ганні Біляєвій, дружині полоненого “азовця”, нагадують лиш пара світлин, які були зроблені за кілька днів до повномасштабного вторгнення в її тату-студії.
Знайомство на історичному факультеті
Ганна з Луганська. Коли у 2014 році її рідне місто окупували росіяни, дівчина з рідними переїхала в Черкаси.
“Перевелася з Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, де навчалася на історика, в Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Продовжила навчання за тією ж спеціальністю. Сашко теж вивчав історію. Тут ми й познайомилися”.
Зіграли весілля 22 серпня 2018 року, а через три дні Олександр вже був на службі в “Азові”. Слідом за коханим Ганна переїхала до Маріуполя.
Купив дружині тату-машинку
Після навчання Ганна працювала в Черкаському краєзнавчому музеї: проводила майстер-класи з малювання листівок, розпису футболок, дудлінгу — антистрес-малюнки — тощо. Коли був вільний час, то малювала вдома. Після переїзду до Маріуполя постало питання — чим займатися?
“Чоловік дуже гарно малює для себе, він мене завжди підтримував у будь-яких моїх ідеях і починаннях. Саме він подарував мені першу тату-машинку, бо знав, як я хочу себе у цьому спробувати. Підтримував, надихав, допомагав, коли я не справлялася. Став моєю першою “жертвою” — не побоявся і довірився мені, і я зробила йому татуювання. Для мене це було дуже важливим”.
Ганна з чоловіком Олександром і подругою Катериною на Лівому березі відкрили тату-студію. Працювала під творчим псевдонімом Bela.Aster.
“Я і моя подруга — майстрині, а Сашко допомагав все створювати. Щось пофарбувати, зібрати, відремонтувати. Він завжди був поруч. І для нього це було важливо, бачив, як мені подобається моя робота. Бо після втрати дому у 2014-му я дуже довго відходила, не могла знайти собі місця. Депресія, апатія, а тут така справа, яка захопила мене, а ще і приносити дохід. Сашко радів за мене і був поруч, щоб завжди допомогти вчасно. Я йому за це дуже вдячна”.
До Ганни здебільшого ходили побратими її чоловіка: одним зробити нове татуювання, іншим — корекцію. Руни, черепи, скандинавські символи — все це користувалося попитом у відвідувачів тату-салону.
Було передчуття, і воно справдилося
За день до повномасштабної війни Ганна поїхала з Маріуполя на Київщину на день народження маленької двоюрідної сестрички.
“Чоловік тоді сказав: хочеш залишайся, хочеш їдь. У нас є маленька собачка такса, і я поїхала з нею. Я пам’ятаю ту ніч, ми спали, я тулилася до чоловіка і намагалася запам’ятати його обличчя, риси. А потім вечір перед від’їздом. Мене трусило, було відчуття, що я знову в Луганську, що я знову ніколи не побачу цю квартиру, що все буде погано. Я плакала, чоловік заспокоював, як міг, говорив, що все буде добре. Але попросив на всяк випадок забрати його документи. Це ще більше мене насторожило. Це було страшне передчуття, і, на жаль, воно справдилося”.
“Я там, де маю бути”
Ранок 24 лютого нагадав Ганні події у Луганську, коли навесні 2014-го їй з сім’єю довелося кинути все і поспіхом їхати якомога далі від бойових дій. Перше повідомлення від чоловіка: “Почалося”. Немає зв’язку. Потім друге: “Тримайся дядька, бережи своїх, зі мною все буде добре”. Знову зв’язок зник. Третє повідомлення: “Я там, де маю бути”.
“І знову телефон не відповідає. Добре, що друзі чоловіка періодично відписували, що з Сашком все добре, що бачили його живим. Бувало так, що тижнями не було звісток. Тоді в голові були різні думки, нікому не побажаю через таке пройти. Тоді рідні “азовців” об’єдналися, у спільному чаті підтримували одна одну, це давало хоча б трохи сил на існування”.
Настя і Вова залишилися на “Азовсталі”
Ганна каже, що дуже любить малювати. Колись це були світлі й добрі емоції радості, якісь смішні ілюстрації сімейного життя, а зараз на малюнках важкі й болючі почуття. Роботи про підрив бараку в Оленівці, портрети загиблих бійців, плакати-нагадування про полон, який триває вже 15 місяців.
“У мене є малюнки для захисників, які, на жаль, загинули. Наприклад, мене просила Настя Куницька намалювати її з хлопцем на псевдо “Дезмонд”. З нею я була знайома ще до повномасштабного вторгнення: мій чоловік разом з її Владом проходив курс молодого бійця. Ми часто бачилися на зустрічах в Маріуполі. Під час міських боїв Настя допомогла дізнатися де мій чоловік, коли з ним не було зв’язку. Я намалювала її з Владом, Настя встигла показати малюнок своєму коханому. Через кілька днів Настя загинула на “Азовсталі”, я дуже за нею сумую, вона була світлою людиною”.
Ще Ганна надіслала малюнок Володимиру Ходаківському. Боєць з позивним “Ходор” інформував Ганну, розповідав новини про її чоловіка. А ще в бункер на “Азовсталі” приносив дітям солодощі. 8 травня 2022 року російські окупанти завдали авіаудар, який розвалив один з бункерів. У той день загинуло багато українських військовослужбовців, серед них був і 22-річний “Ходор”. На початку повномасштабного вторгнення Володимир був у відпустці у рідних Черкасах, але одразу вирушив до Маріуполя. Тіло захисника так і залишилося під завалами на “Азовсталі”.
Малюю полонених і не даю забувати про них
Переважно до Ганни звертаються сім’ї військових з різних підрозділів, трохи рідше самі військові. Або коли прочитає щемливу історію, то руки самі тягнуться намалювати і подарувати від душі свою роботу незнайомим людям.
“Ще я малюю принти на футболки. Домовилася з магазином, його власниця — моя гарна подруга. Вона робить футболки з моїми малюнками, а кошти від продажу йдуть на медикаменти бійцям”.
Гроші, які Ганна отримує від замовлень, перераховує в Патронатну службу “Янголи Азову” або на потреби бригади. Наразі у художниці тяжкий емоційний стан і вона все рідше стала брати такі замовлення.
“Це дуже важко знати, що кохана людина в таких умовах, а ти нічого з цим не можеш зробити. Залишається тільки малювати, плакати і нагадувати людям про те, що оборонці Маріуполя вже 500 днів у полоні. Мені постійно болить, що я роблю недостатньо. Волонтерська робота, малюнки, проєкти, виставки.
Це здається таким не важливим у порівнянні з тим, через що проходять наші військові у ворожому полоні. У порівнянні зі звірствами у Таганрозі, допитами у донецьких тюрмах. Хотілося, щоб чоловіка та інших воїнів скоріше повернули, щоб у мене був привід хоч трохи намалювати щось добре і світле. Але, на жаль, обмінів немає. Тому щоразу доводиться збиратися з думками, збирати себе по шматочку, сідати й показувати через малюнки, як все болить”.
Мрію обійняти коханого і насолоджуватися його грою на гітарі
За словами художниці, навіть коли її коханий вийде на волю, вона не перестане малювати й підтримувати інших полонених. Це буде боротьба за кожного і до останнього!
“Сьогодні день народження коханого, а завтра, 22 серпня, буде п’ята річниця весілля. І другий рік на відстані. Я мрію якомога швидше обійняти та поцілувати Сашка. Мрію, як вечорами він гратиме на гітарі. Він божественно грає. А ще до повномасштабної війни ми мріяли про дитину. Вірю, що все збудеться!”
