В українському прокаті триває показ нового, глибокого та зворушливого фільму італійського режисера Паоло Соррентіно “Благодать” (La grazia). Цей фільм відкривав 82-й Венеційський міжнародний кінофестиваль й отримав чимало позитивних відгуків у кінокритиків.
Кураторка візуального мистецтва Ліна Романуха розповідає про те, яке значення має краса в цій стрічці та за що її можна полюбити.
В італійській мові слово grazia має декілька значень: богословське (“благодать”), естетичне (“легкість”, “витонченість”), тілесне (“плавність жестів”). Але є ще і юридичне тлумачення цього слова, яке означає президентське помилування конкретної особи.
З перших кадрів Соррентіно дає глядачам підказку, про що власне буде фільм. Історія вигаданого президента Республіки Італії Маріано Де Сантіса (якого неперевершено грає актор Тоні Сервілло), розгортається у просторі між “урочистим небом” над Римом та цитатами з конституції.
Соррентіно, наче продовжуючи діалог між головними героями фільму “Велика краса” та серіалу “Молодий папа”, зображає статусну, впливову людину, яка переживає кризовий період і перебуває у пошуку нового сценарію після кінця історії.
Головний герой, “стриманий в усьому чоловік”, присвятив своє життя вивченню кримінального права, служінню державі та вже вісім років переживає втрату своєї дружини Аврори, смерть якої загострила його відчуття екзистенційної самотності. Головний герой ще й католик, який переймається тим, що почав засинати під час молитов. Як президент він стоїть перед двома дилемами — суспільним тиском щодо потреби затвердити закон про евтаназію та петиціями про помилування.
Під час пресконференції Соррентіно розповів, що імпульсом до створення сценарію стала реальна подія. У березні 2018 року нинішній президент Італії Серджіо Маттарелло помилував 85-річного чоловіка з Флоренції, який вбив свою дружину, хвору на Альцгеймера, щоб припинити її страждання. Як тут не згадати фільм “Любов” Міхаеля Ганеке?
Відомий італійський кінокритик і журналіст Паоло Ніцца слушно зауважує, що головний герой — “це людина, яка носить свій костюм, як екзоскелет, щоб не піддатися власній чутливості”, яка старанно приховується від колег, що вважають її “залізобетонною”. Бо як людина головний герой дуже сумує за дружиною та ніяк не може пробачити їй зраду сорокалітньої давності, “термін придатності” якої вже давно мав би минути. Він наполегливо хоче дізнатися ім’я її коханця й ці ревнощі роблять його образ дуже людяним та місцями навіть кумедним. Її гардероб досі лишився в їхньому будинку, зберігаючи її запах.
Цікаво, що в режисерському коментарі Соррентіно зазначає, що “«Благодать» — це, власне, фільм про любов. Той невичерпний двигун, який породжує сумніви, ревнощі, ніжність, емоції, розуміння життєвих речей та відповідальність”.
Рецензент італійського каналу новин Sky TG24 звертає увагу на те, що Соррентіно виставляє сумніви у центр фільму, перетворюючи їх на метафору сучасної соціальної та політичної ситуації. “Якщо я його не схвалю, я кат. Якщо я його схвалю, я вбивця”.
Кадр з фільму “Благодать”. Артхаус Трафік
Для режисера моральні дилеми — це не слабкість, а забута чеснота, необхідна практика, особливо в політиці. Прикметно, що під час однієї презентації актор Тоні Сервілло сказав, що для нього “Благодать” — це фільм про красу сумніву. Стрічка не спрощує моральні дилеми, а робить їх предметом тривалої внутрішньої рефлексії.
Соррентіно розкриває процес ухвалення складного рішення, зокрема, через вплив, який здійснює на головного героя його донька, юристка Доротея (акторка Анна Ферцетті). Але здається, що саме хвороба та смерть улюбленого коня Елвіса дає президенту фінальний імпульс до ухвалення закону про евтаназію.
Маріано Де Сантіс — чесний персонаж в ідеальному політичному вакуумі, де немає корупції, скандалів, егоїзму та кумівства. У фільмі часто звучить запитання “Кому належать наші дні?”.
Як українська глядачка, я ніяк не могла позбутись іронічного запитання — чи балотуватиметься тепер актор Тоні Сервілло на наступних виборах в Італії? Кінокритик The Guardian Пітер Бредшо називає Тоні Сервілло чоловічою музою та альтер-его Паоло Соррентіно. Тоні отримав Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль у “Благодаті”. Загалом він зіграв у 7 з 12 повнометражних фільмів режисера.
Соррентіно часто розміщує своїх персонажів на тлі надмірно великого простору та помпезної архітектури. Вимушеність аскези головного героя, якої вимагає похилий вік, виглядає ще контрастніше у вишуканих інтер’єрах замків бароко, рококо та неокласицизму. Зйомки фільму відбувались в Турині, зокрема в Королівському палаці, Політехнічному університеті, Єгипетському музеї, замках Валентіно та Монкальєрі.
Операторка Дарія Д’Антоніо використовувала спеціальні лінзи, щоб досягти високої деталізації в тінях та природного відтворення кольорів у напівтемних залах. Вона також намагалася максимально залучати природне освітлення, щоб підкреслити реалістичність моменту, уникаючи “епічного” підсвічування, притаманного фільмам на кшталт “Великої краси”.
Сам знімальний процес тривав усього три місяці, з березня по травень 2025 року. “Я працюю дуже швидко, бо хочу додому, дивитися футбол. Продюсери люблять мене за це”, — жартує режисер.
У фільмі безліч візуальних цитат, одна з головних — відсилання до робіт художника Рене Магрітта, зокрема картини “Син людський”. Сцена, де під час офіційного прийому президент Португалії намагається пройти під проливним дощем вздовж червоної доріжки, нагадує відоме фото філософа Жана-Поля Сарта в піщаних дюнах Ніди. А епізод “онлайн-діалогу” з космонавтом відтворює центральний жест фрески Мікеланджело “Створення Адама”. І, звісно, для українського глядацтва під час цієї сцени важко було втриматись від асоціацій з фільмом Павла Острікова “Ти космос”.
Важливою частиною фільму також є музика. Іноді саме динамічний ритм нагадує, що події відбуваються у сучасності. Одним зі саундтреків фільму став трек Surf Rider французького дуету Il Est Vilaine (Симон Ле Руа та Флоран Фроссар). Але сенсовим ядром фільму є композиція італійського репера Guè Pequeno (Козімо Фіні) Le Bimbe Piangono / “Маленькі дівчатка плачуть”. У тексті пісні, написаній ще у 2015 році, репер згадує самого Соррентіно. Також у фільмі репер не просто звучить за кадром, а з’являється в епізодичній ролі, граючи самого себе. Звуки ж композиції, яку написав син колишнього президента, нагадують не лише космічні пристрої, а й медичний приліжковий апарат у реанімаційній. В одній з фінальних сцен фільму президент вирішує йти додому пішки, у супроводі своїх охоронців. Цю “прощальну процесію” зустрічає механізований собака-робот, який іде попереду та наче нагадує, що майбутнє не спинити й воно крокує поруч. Виникає асоціація, що президент — це теж робот, але нарешті він може вільно гуляти вулицями рідного міста.
Соррентіно показує, що справжня влада проявляється й у можливості вчасно та красиво її відпустити, не перетворившись на посміховисько чи тирана.
“У молодості мене глибоко вразив фільм «Декалог» Кесльовського. Не думаю, що я хоча б віддалено наблизився до геніальності Кесльовського, ані до глибини, з якою він порушував моральні теми, але я все одно відчув себе зобов’язаним спробувати в той історичний момент, коли етика іноді здається необов’язковою, невловною, непрозорою або часто використовується лише у практичних цілях”, — зазначає Соррентіно у режисерському коментарі до свого magnum opus.
У фільмі є ще одна лінгвістична підказка — прізвище президента de Santis перекладається з італійської як “святий”.
Стан благодаті головного героя виникає у процесі трансформації життєвих сценаріїв як внутрішній, майже непомітний зсув. Похилий президент, втрачаючи свою соціальну вагу, нарешті відчуває легкість, яку мріяв віднайти.
Чи космічна невагомість радше є метафорою смерті, що дарує нестерпну легкість потойбічного буття? Хай там як, після 133 хвилин фільму та ще декілька днів поспіль відчуваєш справді благодать.