Він, професійний військовий, приєднався до полку “Азов”, маючи за плечима 53 роки і величезний досвід служби – від Прикарпаття до Забайкалля. Будучи вже на пенсії за вислугою, не дозволив собі всидіти вдома, коли засмерділо в нас “русскім міром”. По собі знаю, як важливо мати в армії розважливого мудрого наставника, який на час служби стає другим батьком. І залишається у твоєму серці на все життя…
– Як Вас краще представити нашим читачам?
– Позивний в мене Шплінт. Звати мене Сергій Оверченко.
– Яка посада?
– Командир танкової роти окремого загону спеціального призначення «Азов».
– Звідки взявся Ваш позивний?
– Це перше, що спало на думку, коли сказали, що треба обрати позивний (сміється). «Шплінт» – достатньо вживаний технічний термін, пов’язаний з танками.
– Які зараз танки в «азовському» господарстві?
– Т-64, в нашій роті вони модернізовані. Техніка, яка мала йти на експорт у Конго, але почалась війна, і вони потрапили у Національну гвардію, а потім в «Азов». У модернізованих встановлена більш ефективна система динамічного захисту. За своїми можливостями Т-64 й досі пристойно виглядає.
– А чим Ви займалися до війни?
– Шість років був на пенсії, звільнився ще у 2008 році, мав звання полковника.
– В дитинстві думали стати військовим?
– Майже весь час, бо батько був військовим, це вже як династія (усміхається).
– А де Ви росли?
– Виріс у Львові, там же і закінчив школу. Потім поступив у військове училище. Стосовно служби в мене широка географія – Яворів, Ужгород, селище Дров’яна – це під Читою за Байкалом, куди декабристи не доїхали у свій час. Звідти потім повернувся в Україну.
– Ви людина вже бувала, на пенсії, і тут починається війна. Як Ви вирішили піти на війну?
– Тут все просто. Якщо це твоя професія, і в державу прийшла війна, треба виконувати своє призначення якимось чином.
– Чому «Азов»? Як Ви тут опинились?
– Коли усе почалося, я, як людина, вихована системою, намагався піти традиційним шляхом – приходиш у військкомат та кажеш: «Хлопці, ось мобілізація, я готовий, мобілізуйте мене!». А вони дивляться на звання, мнуться, просять чекати. Тоді я пішов по добровольчих батальйонах, і мене взяли у «Азов».
– А що для Вас значить полк «Азов»?
– «Азов» – дійсно родина, яка об’єднує однодумців, людей, мотивованих на виконання свого обов’язку перед народом, перед державою, людей, які виконанням обов’язку вважають захист своєї країни, а не просто відбути номер та отримати якісь пільги, тобто, не заробітчани. Ну і «Азов» – це вже, мабуть, більше п’яти найкращих років життя.
– Як відреагували Ваші рідні на рішення йти на війну?
– Із розумінням.
– В чому, на Ваш погляд, феномен Андрія Білецького, який зумів створити з таких різних людей у надважкий для країни час найкращий добровольчий підрозділ України?
– Важко сказати. Білецький – багатогранна людина, харизматична. Безперечно, всі в ньому бачать лідера. Лідера в сенсі, що він не тільки може до чогось закликати, але і повести за собою, що він і довів у 2014 році, коли створював «Азов», коли безпосередньо ним командував, брав участь у бойових операціях. Це людина, яка має стратегічне мислення та бачить певну перспективу, розуміє на чому зосередитись, і завдяки цьому «Азов» не залишився на тому ж рівні, як інші добробати, у яких не було ні зовнішнього, ні внутрішнього поштовху для подальшого розвитку, щоб розвиватися як військові формування. Білецький як командир – це людина, яка дбає про особовий склад, починаючи від якихось побутових речей та закінчуючи принциповими речами – щоб люди мали змогу вчитися, опановувати нові військові спеціальності, розвиватися як професіонали. Це дійсно лідер, якому довіряєш і за яким хочеться йти.
– Що Вас найбільше вразило на війні? Можливо, є якийсь пам’ятний день.
– В принципі, я зустрів те, чого очікував. В мене це, скажімо, не перша війна. Я брав участь у миротворчих операціях в колишній Югославії. Тобто я вже розумів, що це таке, і з чим доведеться зіткнутися. А вразило – небувале піднесення серед хлопців, мотивація, що люди дійсно рвалися в бій.
– Як, на Вашу думку, закінчиться ця війна?
– На жаль, скоро вона не закінчиться, не зважаючи на те, що в нас є потенціал.
– Чи можливий «хорватський сценарій»?
– «Хорватський» – ні. За рахунок того, що Хорватія була не така велика, порівняно з Україною. По-перше, все населення дуже сильно відчуло, що таке війна, по-друге, тогочасне керівництво Хорватії було орієнтоване на досягнення перемоги у цій війні. Хорватія навіть здобула незалежність, коли Югославія почала розпадатися, Сербія, на кшталт Росії, почала сепаратистські тенденції, і практично відразу там почалися бойові дії в тій чи іншій формі. Там при керівництві держави – що Хорватії, що Боснії і Герцеговини, стояли політичні сили, які під час тієї політичної кризи виборювали незалежність для своїх держав. У них не було двадцяти із зайвим років, як у нас, коли усе, начебто, було добре, не було виховано декілька поколінь, у яких споживацьке ставлення до своєї держави, ніби держава – це тільки джерело якихось благ. Але державі також треба щось давати, на неї треба працювати та захищати. В них ця ідея ще була, бо вони були на гребні боротьби за свою незалежність.
– Як Ви для себе окреслите слово «патріот»? Чим відрізняється патріот від націоналіста?
– Патріот – це щось таке ефемерне, а стосовно націоналіста процитую Андрія Білецького: «У людини націоналізм починається там, де закінчується її власний егоїзм». Тобто, коли закінчується ідея «моя хата скраю», і треба щось робити для держави, незважаючи на якісь труднощі, дискомфорт, жертви власним часом та силами, тоді і починається націоналізм.
– Чи є щось таке в житті, чого Ви боїтеся?
– (сміється) Є така шутка: «Вам було страшно в АТО? – Так, звичайно. – А чого Ви боялися? – Ідіотів!»
– Коли Ви останній раз плакали?
– Не пам’ятаю. Мабуть, у дитинстві.
– Чого Ви ніколи не пробачите навіть рідній людині?
– Мабуть, зраду.
– Що для Вас значать гроші?
– Скажімо, формула бородатого Карла: «товар – гроші – товар» (сміється).
– Які у Вас стосунки з алкоголем?
– Ніяких.
– Ну а в армії взагалі?
– В ЗСУ, на мій погляд, із ним проблема.
– Що для Вас значать нагороди?
– Фаїна Раневська якось класно сказала: «Похоронные принадлежности».
– Нецензурною лексикою користуєтеся часто?
– Розмовляю нею (сміється).
– У вільний час чим любите займатися?
– У мене не так багато вільного часу; намагаюсь щось читати.
– Який Ваш улюблений твір?
– Теодор Моммзен «Історія Риму».
– А музику яку слухаєте?
– Переважно військову, хоча дружина каже, що це не музика.
– Фільми які любите дивитися?
– Без різниці, нема улюбленого.
– У Вас багато друзів? Що Ви взагалі вкладаєте в поняття дружби?
– Друг – людина, яка не зрадить, яка підтримає. На даному етапі таких людей багато.
– Що в житті важливіше за свободу?
– Свобода – це досить ефемерна річ. Якщо брати взагалі свободу та суверенітет держави, то, мабуть, нема нічого важливішого.
– Що для Вас сім’я значить у житті?
– Сім’я, як і держава – це те, що треба захищати, про що треба дбати.
– Ви щаслива людина?
– Сподіваюсь, що так.
– А про що мрієте?
– Успішно завершити тут, на Сході, із Кримом. Навести лад у державі.
– Якби війна в найближчому майбутньому закінчилася, Ви себе все одно бачите в армії?
– (сміється) На жаль, вже підходить термін, коли скажуть: «Дякуємо, йди звідси».
Ігор Поліщук,
Аліса Тітова,
Олексій Суворов.
