“Чорна рада. Хроніка 1663 року” — перший український історичний роман, перевидання якого вийшло у видавництві “#Книголав”. Пантелеймон Куліш продовжив справу Івана Котляревського з розвитку нової української літератури, підносячи її до європейського рівня.
У XIX столітті панувала ідея: щоб літературу визнали серйозною, вона має охопити все суспільство — від селян до аристократії, від побуту до великих історичних подій. Куліш пише “Чорну раду”, щоб показати всю велич і можливості української літератури та через історичні паралелі наголосити на необхідності національної свідомості й політичної обізнаності.
Розповідаємо про важливість роману, історичний бекграунд та чому “Чорна рада” актуальна для прочитання навіть через 170 років.
Як роман обійшов цензуру й став каноном
Пантелеймон Куліш почав писати свій твір у 1843-му та працював над ним 14 років. Вийшов він тільки в 1857-му. Це сталося б і раніше, якби не арешт автора через участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Так він опинився під особливим політичним наглядом, що вимагало експертизи жандармерії (військової поліції) перед дозволом на друк. Куліш чекав зняття цієї заборони до 1856-го, але книга все ще мала пройти цензуру.
Письменник працював над двома варіантами “Чорної ради”: українською й російською мовами, вважаючи перший оригіналом, а другий — перекладом. Проте не дослівним. Україномовне видання мало трохи змінений сюжет, який не пройшов би цензуру, тож автор схитрив. Іван Лажечніков, російський письменник і цензор, не вмів читати українською, тому Куліш запропонував “дослівне” російське видання. А також залучив впливових урядників, які за нього поручилися. Так 1857 року вийшов перший історичний роман-хроніка в українській літературі.
“Чорна рада” стала логічним відгуком на події політичного життя України 1840-х років. Власне, на політизацію — від відродження культурного життя й “Просвіт” до перших україномовних газет і політичних організацій. Почала формуватися національна ідентичність: висловлювались ідеї про автономність і відокремленість української нації. Після сотень років русифікації й пропаганди “малоросійськості” українці почали усвідомлювати себе українцями. Тому Куліш взявся за історичні сюжети, які показують, як народ опинився у складі Московського царства.
Письменник надихався Вальтером Скоттом, який вважається основоположником історичного роману. Той відроджував національну свідомість і пам’ять Шотландії та відкривав її для Англії і всього світу. Такою постаттю для України є Пантелеймон Куліш.
Також він орієнтувався на Миколу Гоголя й “Тараса Бульбу”, який звертався до минулих епох, але не подавав історичні деталі й подробиці. Куліш аналізував літописи того часу, свідчення очевидців та очевидиць, щоб максимально точно передати історичний контекст.
До того ж він змінив перспективу. До цього українська література зосереджувалася на селі й селянах — Куліш виходить за цю межу та дає голос усім верствам.
Як Чорна рада вирішувала долю Гетьманщини
Чорна рада 1663 року є центральною подією роману. Проте Куліш виходить далеко за межі самої ради: читачі бачать життя різних верств козацтва, їхні мотиви, інтриги та те, як зсередини руйнувалася Гетьманщина.
Після смерті Богдана Хмельницького його син Юрій не зміг втримати всі землі під своєю булавою. Україна розділилася по Дніпру на Правобережну (яка переважно орієнтувалася на Польщу) та Лівобережну (яка орієнтувалася на Московське царство). Відокремлено існувала Запорізька Січ, яка не хотіла підпорядковуватися нікому.
Пантелеймон Куліш зображує розкол усередині самого козацтва: городові козаки, які негативно налаштовані проти запорожців; старшина проти рядових; ті, хто за одного гетьмана, проти тих, хто за іншого. Поки Україну намагалися поглинути сусіди, козаки билися один з одним за владу. Саме це внутрішнє протистояння і стало дорогою до поневолення.
На Лівобережжі протистояння точилося між двома кандидатами. Яким Сомко — переяславський полковник, обраний наказним гетьманом на раді в Козельці. Але російський цар не затвердив його кандидатуру, бо він не підкорявся їхній політиці та стояв на ідеях незалежності Гетьманщини й продовження справи Богдана Хмельницького. Іван Брюховецький — кошовий отаман Запорозької Січі, який заручився підтримкою царя та реалізовував його плани щодо загарбання українських земель.
Старшина стала на бік Сомка, запорожці й рядові козаки — на бік Брюховецького. Прихильники другого звернулися до царя, щоб провести “чорну” раду. Тобто таку, в якій бере участь і чернь, низи, рядові козаки, які зазвичай не мали голосу. Їх була більшість, а вони — на боці Брюховецького, бо він пообіцяв їм рівність: що не буде пана й раба, твого й мого.
Два дні тривала рада. Не обійшлося без сутичок між “сомківцями” й прихильниками Брюховецького. Московські війська втрутилися, застосували гранати, що вирішило битву. Брюховецького обрано гетьманом, який фактично віддає Україну в руки московитам. Вісім старшин, включно з Якимом Сомком, засуджено до страти.
Меседжі Пантелеймона Куліша для сучасної епохи
Якима Сомка із прибічниками стратили, через п’ять років самі ж козаки вбили Брюховецького, 1783 року Єкатєріна II остаточно скасувала козацтво як клас. Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) суттєво обмежили вживання української мови в культурі й політиці. В СРСР “Чорну раду” повністю заборонили.
Адже Пантелеймон Куліш показує суспільство зсередини, коли старшину цікавило тільки, як завоювати гетьманський “престол”, рядових козаків — як нажитися майном і землею, а не досягти рівності й справедливості, запорожців — як зручніше влаштуватися їм і поширити свої правила на всю Україну. Коли всі так легко велися на маніпуляції Москви, прості рішення й популістичні ідеї. Коли “Гетьмануй над нами хто хоч — чи лицар, чи свинопас, — аби ми полковниковали”. Коли звинувачували одне одного, нездатні зрозуміти, де справжній ворог.
Майже 170 років тому Пантелеймон Куліш писав про події, що відбулися за 200 років до того. Але ця історія досі болюче актуальна. І залишатиметься такою, поки ми боремося за свободу й право самостійно порядкувати на своїй землі, обираємо владу та самі її творимо.
Письменник показав нові ракурси, відкрив інші теми, розставив власні акценти. Увійшов у канон не тільки тому, що був першим, а тому, що зробив якщо не революцію, то переворот у сучасній українській літературі. “Чорна рада” — можливість об’єктивно поглянути на історичні події, не ідеалізуючи жодну зі сторін, порівняти методи впливу ворогів тоді й зараз (і зрозуміти, наскільки вони не змінились), зрозуміти минуле (яке повторюється).