Від виходу роману “Дракула” Брема Стокера минуло вже майже 130 років, а ми усе ще не можемо забути про вампірів. Настільки, що одним із найбільш очікуваних фільмів 2025 року став “Носферату” Роберта Еґґерса — чергова адаптація “Дракули”. Вампіри були антагоністами стрічок німецьких експресіоністів на початку минулого сторіччя, фігурували у класичних фільмах жахів та комедіях 1960-х, поставали секс-символами у 1990-х та на початку 2000-х і 2010-х, і, схоже, найближчим часом цей безсмертний образ нікуди від нас не дінеться. Але чому ми ніяк не можемо розлюбити монстра, який прийшов з європейського фольклору понад 300 років тому?
Суспільне Культура вирішило розібратися, у чому секрет живучості вампірів (виявляється, не лише в їхній магічній крові!), як вони стали секс-символами у світі горорів і яку роль у цьому всьому зіграв ірландець Брем Стокер.
Вампіри до “Дракули”
Попри те що “Дракула” ірландського письменника Брема Стокера — безсумнівно, найвідоміший роман про вампірів і багато в чому заклав канони жанру, про вампірів писали задовго до Стокера.
Перші історії про вампірів, звісно, з’явилися у Східній Європі — як у форматі фольклору, так і у цілком офіційних доповідях держслужбовців Австрійської імперії. Останніх непокоїли забобони місцевих селян та періодичні випадки “полювання на вампірів”, які завершувалися наругою над могилами: тіла підозрюваних у вампіризмі покійних односельців діставали із трун та спалювали або пробивали кілками.
Часом із крові “вампірів” навіть виготовлювати трунки, які мали б захищати людей від перетворення на вампірів.
У літературу вампіри потрапили завдяки німецьким поетам: у 1748 році Генріх Оґуст Оссенфельдер написав вірш, натхненний реально. історією сербського селянина на ім’я Арнольд Паоле, який після смерті нібито влаштував цілу епідемію вампіризму в рідному селі.
Портрет Генріха Оґуста Оссенфельдера, 1819. Суспільне надбання
Масова істерія, яка виникла після його смерті, була настільки масштабною, що австрійській владі довелося втрутитися у ситуацію та покарати декількох сербів, які намагалися викопувати тіла односельців, щоб вберегтися від вампірів.
Відень офіційно відправив у село делегацію лікарів та вчених, які роз’яснювали місцевим мешканцям те, що набухання після смерті, прилив крові до обличчя покійника та навіть післясмертний ріст нігтів і волосся (отже, все що вважали ознаками перетворення небіжчика на вампіра) є природними процесами розкладання.
У вірші Оссенфельдера “Вампір” той зображується зловісним загадковим нічним хижаком, який хоче висмокати всю кров із дівчини на ім’я Крістіана, поки та невинно спить.
Можливо, твір Оссенфельдера і не мав надзвичайного впливу на тогочасну німецьку поезію, але він став одним із перших літературних зразків, що поєднував дві теми, які досі лишаються центральними в історіях про вампірів — страх перед смертю та сексуальне бажання.
Трохи пізніше — але усе ще до публікації “Дракули” — цей самий фокус використали у своїх творах про вампірів і Джон Вільям Полідорі (його “Вампір” зобразив як сексуально небезпечного монстра самого Джорджа Гордона Байрона, що деякий час був близьким другом Полідорі, але потім посварився із письменником), і Шерідан Ле Фану (його новела “Карміла” розповідає про аристократку-вампірку, яка зваблює та ледь не зводить у могилу невинну оповідачку).
Зрештою, поєднання небезпеки, потаємних бажань головних героїв та страхів, які тогочасне вікторіанське суспільство відчувало щодо власної сексуальності, стало лейтмотивом “Дракули” Брема Стокера — і досі відчувається у всіх сучасних адаптаціях твору.
Обкладинка книжки Брема Стокера “Гість Дракули та інші дивні історії” (1914). Суспільне надбання
Названий батько усіх вампірів
“Дракула” Брема Стокера — унікальний випадок того, як один твір став уособленням цілого жанру: всі раніші історії про вампірів сприймаються його блідими передвісниками, а всі пізніші — літературними спадкоємцями, які можуть до посиніння деконструювати задані Стокером ідеї, але ніколи не позбудуться його впливу.
Це кульмінація 70 років європейської літературної традиції та декількох сторіч побутування фольклору й теологічних дебатів (і католики, і протестанти довго не знали, як трактувати свідчення про напади вампірів, що регулярно надходили зі Східної Європи, а ось Православна церква навіть заохочувала боротьбу з вампірами й дозволяла викопувати мерців), цілком серйозних медичних дискусій та політичних конфліктів (термін “вампір” став надзвичайно популярним у англомовній політичній публіцистиці XVIII сторіччя та використовувався як символ усього: від небезпечних забобонів до абстрактного зла, яке нібито отруювало Британію).
Навіть якщо ви не читали “Дракулу”, то, напевне, знаєте сюжет роману: стародавній монстр із Східної Європи прибуває до Лондона та намагається перетворити на кровожерливих вампірів добропорядних британців, але йому на заваді стають доктор Ван Гельсинг, три рішучі молоді чоловіки та Міна Мюррей — наречена одного з героїв, яка мала би стати наступною жертвою Дракули.
Втім, навіть якщо деталі сюжету вам не знайомі, то ви точно чули про безліч пов’язаних із вампірами забобонів, які популяризував саме Брем Стокер. Страх вампірів перед денним світлом та релігійними символами, їхнє аристократичне походження та багатство, а також загадковий містичний зв’язок із рідною землею — усі ці образи Стокер вивів із хаотичного фольклору та різноманітної літературної традиції у мейнстрим.
Промоційні матеріали фільму “Носферату” (1921) в Німеччині. Суспільне надбання
Чому “Дракула” став настільки популярним
Роман просочений тогочасним контекстом: від очевидного натхнення реальними злочинами, на кшталт легендарної справи лондонського серійного вбивці, відомого як Джек-Різник, до зображення вампірів як носіїв економічної загрози та їх нього походження зі Східної Європи, яка на момент написання роману переживала складну політичну ситуацію і сприймалася британцями як місце боротьби між цивілізацією та забобонним неуцтвом.
Одним із джерел інформації про події у Східній Європі для Стокера був дипломат, перекладач, професор східних мов — і, можливо, шпигун, який працював на британський уряд, чи навіть подвійний шпигун, який також працював на Османську імперію! — на ім’я Армін Вамбері.
Невідомо, чи Вамбері цікавився саме вампірами, але він напевне переповідав своєму другові останні новини зі Східної Європи, тож Стокер добре знався на політичній ситуації у цій частині світу.
Поза тим “Дракула” відображає і стан тогочасного медичного дискурсу, який неабияк цікавив сучасників Стокера: герої роману обговорюють переливання крові та гематологічний аналіз, а також згадують морфій та лауданум — речовини, які тоді здавалися останніми новинками прогресу.
На думку дослідника вампірської літератури Ніка Грофа, однією з причин того, що вампіри стали настільки популярним образом у Європі часів Стокера, було ще й поширення уявлень про те, як функціонує кровообіг у людському організмі.
Циркуляція крові стала улюбленою метафорою журналістів, політиків, публіцистів та вуличних ораторів, які використовували цей процес, щоб провести паралелі з суспільним життям, колообігом грошей та еміграцією.
Кров завжди захоплювала людську уяву, їй приписували дивовижні здатності ще з прадавніх часів (і використовували як інгредієнт лікарських засобів до відносно недавніх часів: Ганс Крістіан Андерсен аж у 1828 році описував, як після публічної страти хворобливі містяни ставали у чергу, щоб випити трохи крові покійника).
Але саме науково обґрунтоване уявлення про організм як щось цілісне, щось, у чому кров постійно вирує аж до смерті, змусило сучасників Стокера сприймати невмирущих кровопивць як чи не найстрашнішу загрозу — і для окремої людини, і для суспільства загалом.
Обкладинка першого видання “Дракули” Брема Стокера. Суспільне надбання
Що символізують вампіри
У центрі історії Брема Стокера ми знаходимо протистояння науки та усіх досягнень західної цивілізації забобонам і релігійним страхам (які, попри скепсис героїв, виявляються не зовсім безпідставними) — іншими словами, питання, які масово турбували перших читачів роману.
Вікторіанська Британія була простором стрімких змін, технологічного прогресу та нестримної урбанізації, і це провокувало безліч розмов про те, чи справді давні часи були кращими, чи не втратила Англія своїх традицій і куди взагалі рухається людство.
Хоч “Дракула” безпосередньо не дає відповіді на ці запитання, ми бачимо, як роман звертається до найбільш актуальних дискусій свого часу та пропонує читачам робити власні висновки.
Так само можна трактувати твір і у контексті тогочасних гендерних норм: з одного боку, Міна Мюррей стає ключем до подолання Дракули (і, власне, з її колекції документів і виростає тло роману) завдяки своєму розумінню сучасних технологій та вмінню вести нотатки. З іншого — Стокер з очевидною підозрою ставиться до будь-яких проявів жіночої сексуальності.
Першою відомою нам жертвою вампіра стає Люсі Вестенра, близька подруга героїні, що на відміну від щасливо зарученої Міни, яка вчиться стенографії, аби бути більш корисною своєму майбутньому чоловікові, фліртує з чоловіками та навіть має трьох залицяльників, і — який жах! — скаржиться подрузі на те, що хотіла б одружитися з усіма трьома, але не може.
Важливо пам’ятати, що серед оточення Стокера було багато лікарів (наприклад, усі троє його рідних братів були медиками) і письменник, напевне, непогано знав тогочасні дискусії навколо жіночої сексуальності.
Незадовго до публікації “Дракули” вийшла у друк праця “Функції та розлади статевих органів” Вільяма Ектона, у якій автор стверджував, що жінки за своєю природою є позбавленими тих сексуальних інстинктів, які є у чоловіків, і що статевий потяг у жінки — ознака небезпечної німфоманії, яка неодмінно спричиняла безсоння, агресію, втрату будь-якої моральності та перетворювала добропорядних жінок на монстрів.
Ектон був далеко не єдиним тогочасним лікарем, якого настільки сильно бентежила тема німфоманії: сексуально агресивні жінки, які становили загрозу і собі, і всім навколо, нагадуючи вампірів усім окрім хіба що ікол, були справжньою ідеєю-фікс для вікторіанських психологів та інших медичних професіоналів.
Власне, Стокер підкреслює ці асоціації вустами доктора Ван Гельсинга, коли той називає бідолашну Люсі “поліандристкою”, адже вона не лише мала трьох наречених, але й отримала шляхом переливання крові життєво важливі речовини від аж чотирьох чоловіків.
Щасливі стосунки Міни та Джонатана протиставляються відвертій сексуальності вампірів, які під покровом ночі прокрадаються у чужі спальні та пробивають своїми іклами шиї незайманих британських дівчат.
Вампіри ще з часів перших появ у німецькомовній поезії асоціювалися із забороненим, аморальним дошлюбним сексом та усіма його небезпеками, але Стокер заккарбував цю асоціацію назавжди.
Бела Лугоші, “Дракула” (1931). Universal Studios/суспільне надбання
Діти “Дракули”
З моменту публікації “Дракули” пройшло майже 130 років, але фактично всі твори про вампірів, надруковані чи зняті з того часу, пов’язують вампірів із сексуальними табу та іншими темами, які популяризував Стокер.
“Інтерв’ю з вампіром” та інші романи американської письменниці Енн Райс використовують декорації готичного роману, щоб дослідити (серед іншого) квір-ідентичність та відчуття релігійної провини своїх героїв, адаптація “Дракули” Френсіса Форда Копполи проводить паралелі між страхом перед вампірами та епідемією ВІЛ/СНІД, а іранський незалежний фільм “Дівчина йде сама додому вночі” розглядає крізь призму вампіризму протидію сексуальному насильству.
Навіть “Сутінки” — феномен 2010-х, який більш консервативно налаштовані фанати вампірської літератури звинувачували у “пуританстві” та спотворенні самої ідеї, яку вампіри історично репрезентували, — використовували цих давніх монстрів, щоб поговорити про секс та цноту.
Кадр з фільму “Сутінки”. Фільм “Сутінки” (2008)
Не менш важливим залишається і політичний аспект історій про вампірів.
Якщо Стокер використовував “Дракулу”, щоб говорити про питання на кшталт еміграції та конфлікту між “цивілізованою сучасністю” і “старовинними забобонами, які приходять з-за кордону”, то сучасні приклади жанру порушують такі теми, як страх перед надмірним державним контролем (наприклад, спродюсований Гільєрмо дель Торо серіал “Штам”) чи наслідки непродуманого розростання міст (наприклад, “Виживуть лише коханці” Джима Джармуша).
Головне зображення: Крістофер Лі у ролі Дракули у фільмі “Дракула” (1958) режисера Теренса Фішера. imdb.com
