“Їжа – це все, чим ми є. Ваші смаки є логічним продовженням вашого внутрішнього відчуття патріотизму, етнічної самоідентифікації, вашої особистої історії, історії конкретного регіону, з якого ви родом, вашого племені, вашої бабусі. Їжу неможливо відділити від усіх цих факторів та деталей”, – так писав видатний американський журналіст, письменник та шеф-кухар Ентоні Бурдейн.І справді, їжа — частина нашого побуту, а рецепти змінювалися під впливом історичних факторів та навіть, здавалося б, найменш помітних політичних і культурних змін.
Дослідження харчової поведінки наших пращурів можуть розповісти нам немало цікавого про традиції, звичаї та навіть страхи попередніх поколінь українців. Зрештою, з їжею (а також її приготуванням і безпосередньо процесом споживання) пов’язано безліч правил, фольклорних вірувань та забобонів. Що можна їсти, а що вважається табуйованим? Як необережне поводження з певними продуктами почало асоціюватися з невдачею та нещастям?
Суспільне Культура вирішило з’ясувати, які пов’язані з їжею забобони історично були на теренах України і що вони нам можуть розповісти про вірування та життя наших пращурів.
Що віщує забутий у печі хліб
Не будемо зайвий раз нагадувати вам про те, наскільки важливе місце хліб посідав (і досі посідає) у харчовій культурі українців і наскільки історично важливим було шанобливе ставлення до нього. Але ось менш відоме народне вірування, пов’язане з хлібом: у декількох регіонах України існувало повір’я, що не можна забувати хлібні вироби у печі, бо це могло віщувати негаразди для всієї родини й навіть смерть.
Такі вірування існували, наприклад, на Волині, Слобожанщині, Гуцульщині та на Правобережному Поліссі.
Про те, наскільки поширеним був цей забобон, свідчить кількість найменувань забутої в печі хлібини, які можна було почути в різних регіонах: найчастіше використовували термін “забудько”, але також вживалися такі слова, як “забувайко”, “забутко”, “незабудько” та інші.
Деякі дослідники пов’язують такі уявлення з тим, що хліб у народній культурі часом асоціювався з долею родини та її добробутом, а осердя печі — із входом у потойбіччя. Забутий у печі хліб, відповідно, символічно пов’язували з неповерненням людської долі зі світу мертвих.
Утім, забутий у печі хліб не завжди віщував саме смерть: буковинські гуцули асоціювали його з неврожаєм, а мешканці деяких інших регіонів — загалом із невдачами та нещастям.
Цікаво, що пов’язані з хлібом забобони є чи не у всіх європейських народів: у Франції, наприклад, вважають, що покладений на стіл не тим боком багет пророкує невдачу.
Забутий у печі хліб передвіщає невдачу або ж навіть суттєву біду — наприклад, смерть когось із родини. Фото: Суспільне
Заборона на конину
Для багатьох європейських народів конина традиційно була контроверсійним м’ясом: у часи Античності, коли на бенкетах можна було спробувати будь-що від ведмежого м’яса і до запечених фламінго чи солов’їних язичків, м’ясо коня вважали табуйованим харчем.
На думку римлян таким могли харчуватися хіба що якісь варвари. А німці — власне, нащадки тих самих германських племен, яких римляни вважали варварами, — історично їли немало конини, і навіть сьогодні у Німеччині можна знайти спеціалізовані заклади, в яких готують саме страви з конини.
У французів стосунки з кониною були більш напруженими: протягом століть вживання коней у їжу було не лише табуйованим, але й прямо забороненим законом. Але у часи Другої французької імперії через складну економічну ситуацію конина здобула надзвичайним попит і її офіційно дозволили продавати у м’ясних крамницях та кафе.
Подейкують, що ісландці довго вагалися щодо прийняття християнства саме через те, що тогочасний Папа Римський наполягав на тому, що вірянам не можна вживати у їжу коней.
Коні історично відігравали важливу роль у житті наших пращурів, і саме завдяки цьому виникло табу на споживання конини у їжу. Суспільне Черкаси
Власне, табуйованість конини на теренах України також виникла завдяки прийняттю християнства: у дохристиянський період це м’ясо було доволі поширеним на всій території Київської Русі.
Наприклад, у літописах згадується що Святослав харчувався, серед іншого, і кінським м’ясом. А ось вже за часів князя Ярослава конину вважали “нечистим” м’ясом, яке не можна вживати у їжу — хоча парадоксальним чином м’ясо диких коней продовжували сприймати як цінну дичину.
Тож чому м’ясо свійських коней мало таку репутацію серед наших пращурів? Можна було б припустити, що річ лише у біблійній забороні, але схоже релігійне табу на споживання крові тварин, наприклад, не прижилося на теренах України.
На думку деяких дослідників одна з причин, чому релігійне правило щодо конини збереглося, а інші ні, в тому, що коня вважали чимось важливішим за худобу. Він був другом та помічником, і їсти конину видавалося чимось схожим на канібалізм.
Що їсти, щоб відлякати хвороби
У XVI–XVIII сторіччі на теренах України дичину не лише вживали у їжу, але й використовували як медикаменти: оленяче серце вважалося чудовими ліками проти старіння та слабкості, а копито лося — дивовижним засобом чи не від усіх хвороб.
За допомогою горілки, настояної на польових маках, та порошку з кабанячих ікол лікували дитячі кольки, а якщо пацієнт відчував утому чи тугу, то йому могли порадити додати до пива порошок із висушеного вовчого серця.
Вовчу кров також активно використовували як чудодійні ліки — вважалося, що вона може допомогти від сильного кашлю. Шкірою бобра лікували подагру та хвороби опорно-рухового апарату, а його салом — варикоз.
Детальні описи усіх цих народних методів лікування ми маємо завдяки нотаткам та спогадам Юлія Ейсмонда — керівника департаменту мисливства при Міністерстві рільництва Польщі. Він сам був пристрасним мисливцем і детально записував різноманітні звичаї та повір’я, пов’язані зі споживанням дичини на Галичині.
Олександра Поворозник, Суспільне Культура
Головне зображення: Чи можна їсти коней?. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна
