У лікарні для хворих на туберкульоз на Стейтен-Айленді не вистачало персоналу. У час, коли ліків ще не існувало, а страх перед інфекцією був надзвичайно високим, на допомогу прийшли медсестри, про яких не згадували в підручниках. Вони врятували тисячі життів, долаючи дискримінацію, виснаження та небезпеку зараження.
Книжка Марії Сміліос, що оповідає історії цих жінок, вийшла українською мовою у видавництві “#Книголав”. Спільно з видавництвом розповідаємо про те, що лишалося в тіні епідемій Нью-Йорка.
Їх назвали “чорними янголицями”. Чорношкірі медсестри, які впродовж десятиліть ризикували власним життям, аби рятувати людей від одного з найбільших лих людства — туберкульозу.
Сухоти, біла чума, “викрадач молодості”, “капітан загону смерті”, чума всіх чум і первісток матері всіх епідемій (бо він відомий ще з часів давніх єгиптян). І навіть сьогодні це одна з найсмертоносніших хвороб у світі. Що вже казати про 1929 рік.
Ліків ще не існувало, США стояли на порозі нової епідемії, а з лікарні “Сі В’ю” масово звільнялися медсестри через надзвичайно високий ризик зараження.
Дискримінаційні закони Джима Кроу про сегрегацію дозволяли чорношкірим працювати лише в лікарнях для чорношкірих, яких у країні було в 32 рази менше, ніж для білих. Та в уряду й адміністрації госпіталю не залишалося інших варіантів, окрім як запросити на роботу чорношкірих медсестер.
Пообіцявши стабільну роботу, високу зарплатню, навчання і житло, адміністрація набрала штат жінок, які погодилися працювати з хворими на туберкульоз.
Вони не підозрювали, що зіткнуться з дискримінацією, тиранією старших сестер (чорношкірих жінок не допускали до керівних посад) та антисанітарними умовами роботи. Якраз у той час настала Велика депресія, рівень безробіття стрімко зріс — попри це в лікарні постійно залишались вакансії.
Хворі заполонили “Сі В’ю”, ліжка стояли в коридорах і на кожному вільному місці, але майже ніхто не “виписувався”. А якщо й покидали лікарню, то невдовзі поверталися з рецидивом чи новими симптомами. Тодішні санітарні норми забороняли носити маски, адже вважалося, що вони дають “хибне відчуття убезпеченості” й що достатньо ретельно мити руки та вести здоровий спосіб життя. Майже всі медсестри отримували позитивні тести на туберкульоз, багато з них помирали, та жінки все одно продовжували піклуватися про пацієнтів, навіть знаючи, що навряд чи хтось із них виживе. Їхні історії залишилися нерозказаними, захованими в архівах і пам’яті родин.
Марія Сміліос зустрілася з тими, хто вижили: медсестрами, пацієнтами, лікарями, їхніми рідними, аби задокументувати подвиг жінок, які врятували Нью-Йорк від найбільшої чуми, у книзі “Чорні янголиці”, що скоро вийде в “#Книголав”.
Вірджинія Аллен надихнула авторку на написання книги. Вона потрапила до “Сі В’ю” лише у 16 років, працювала асистенткою в педіатрії й допомагала доглядати за дітьми, хворими на туберкульоз. Розповідаючи Марії Сміліос про лікарню, вона хотіла, щоб світ дізнався історію чорних янголиць, зокрема її тітки Едни.
Една Саттон народилася в маленькому містечку Саванна на Півдні й завжди мріяла вибратися звідти, стати медсестрою. Почувши, що “Сі В’ю” шукає персонал, жінка вирішила ризикнути й залишити старе життя позаду — втрачати їй було нічого. Вона вирушила на навчання до госпіталю “Белв’ю”, де здобула два роки необхідного стажу й стикнулася з дискримінацією, сегрегацією в їдальнях, санвузлах і табличками “зарезервовано для білих”. Згодом її перевели до “Сі В’ю” в хірургічне відділення, де вона пропрацювала до самого закриття лікарні: готувала пацієнтів до операцій, асистувала лікарям, доглядала за хворими й підтримувала їх в останні хвилини життя.
Коли расові обмеження почали послаблюватися, Едну підвищили. Вона заснувала клуб медсестер і стала активною членкинею Американської асоціації медсестер.
Міссурія Медоуз-Вокер працювала в чоловічій палаті № 64, хоча багато хто переконував її перейти до жіночої. Щоранку вона допомагала пацієнтам митися, голитися, приймати ліки, годувала їх, час від часу стригла й робила манікюр, перевіряла самопочуття та допомагала відновлюватися після операцій.
Вона також уважно спостерігала за життям у палаті: суперечками про шанси бейсбольних команд, похмурим гумором про постійних “клієнтів” лікарні й ставками — хто помре наступним.
Медсестри доглядали хворих ще до винайдення ліків, а згодом зробили великий внесок у тестування препаратів. Зельман Ваксман — перший американець українського походження (народився в селі Нова Прилука, нині Вінницька область), який здійснив прорив: він відкрив стрептоміцин, здатний знищувати бактерію Mycobacterium tuberculosis. Проте цей препарат не давав довготривалого результату — він продовжував життя, але не зцілював. Та це був початок.
Німецький лікар Ґергард Домаґк представив ще один засіб — контебен (ТБ-1), та результати досліджень виявилися невтішними. Герберт Фокс зі швейцарської компанії “Гоффман — Ля Рош” доопрацьовував відкриття Домаґка, проводячи експерименти на тваринах. Результати були багатообіцяльними, і препарат отримав назву “ізоніазид”.
Коли постала потреба в клінічних випробуваннях, “Сі В’ю” став ідеальним варіантом: досвідчені лікарі й медсестри, а також велика кількість безнадійно хворих пацієнтів, які вчепилися в будь-яку надію. Едвард Робітцек, який працював у морзі “Сі В’ю”, після смерті дружини занурився в роботу й почав шукати ліки проти туберкульозу. Разом із колегою Ірвінґом Селікоффом вони розпочали тестування препарату на перших п’ятьох пацієнтах.
Результати були дивовижними: люди, які кілька тижнів тому не могли підвестися з ліжка, раптом просили добавки на обід і танцювали джитербаґ перед камерами репортерів. Випробування продовжувалися, все більше хворих отримували свою дозу. І ось — перші негативні тести, перші виписки, перші смерті від побічних ефектів та рецидиви. Та дослідження виявилося успішним: у 1961 році “Сі В’ю” покинув останній пацієнт.
Відтоді ізоніазид став золотим стандартом. Він і досі є одним із головних препаратів у лікуванні туберкульозу. Простий за структурою, легко виробляється, доступний — на відміну від стрептоміцину. Ізоніазид дав змогу не лише подолати смертельну хворобу, а й відкрив шлях до розробки ліків проти ВІЛ, гепатиту С та інших тяжких недуг. Хоча деякі сучасні науковці скептично ставляться до його використання через токсичність і побічні ефекти, препарат залишається незамінним у лікуванні менінгіту й сепсису, адже ефективно знищує бактерії, що швидко розмножуються.
“Чорні янголиці” допомогли здійснити перші випробування ізоніазиду, рятуючи тисячі життів і змінюючи хід історії. Це історія не лише про відкриття ліків, а й про жінок, які працювали понаднормово, ризикували власним здоров’ям і ніколи не зупинялися. Вони показали, як лікарня з обмеженими ресурсами може допомогти вилікуватися всьому світу. Як ті, кого недооцінювали, зробили неможливе.
“Сьогодні в живих залишилися лише кілька, включно з Вірджинією, яка мешкає серед поруйнованих будівель і дотримується обіцянки пам’ятати про них — чорних медсестер, яких «час і люди намагалися приректи на забуття», жінок, «які всього лиш виконували свою роботу», жінок, які сьогодні знані нам як «чорні янголиці»”.