(Розмова відбулася у серпні 2020 року)
Сонце, море, кипариси. За сотню метрів від нас, на пляжі, гомонять люди. Діти найголосніше. Їх багато. Бабраються, розкошують на мілині у теплій водичці, будують фортеці з піску, смакують морозивом, заводять нових друзів – що ще потрібно малим карапузам для щастя? Відразу ж за їх спинками, на пагорбі – фортеця справжня. Яку не розтоптати нікому і водою не змити. Хоча й має вона вигляд достойного санаторію. Тут одне з місць дислокації славного полку “Азов”. Нашого найкращого добровольчого підрозділу, що заслужив називатися так не тільки завдяки переможним боям з російськими загарбниками, а й щоденній кропіткій тренувальній праці за найвищими світовими стандартами. Благо мотивація поруч – озивається он щомиті дитячим лементом з пляжного полігону щастя.
Ми вирвалися сюди з київських редакційних кабінетів, щоб “зловити” тих бійців, кого, здається, ніколи не дочекаєшся через фронтові будні на розмову у столиці. Один з них – друг Калина. В полку – з серпня 14-го. З рядового кулеметника третьої сотні став заступником командира полку. Дуже рідко військова майстерність найвищого ґатунку, обпалена жорстоким горнилом війни, уживається в людині з щирою добротою, відкритістю, гостинністю, гарним словом. З Калиною не тільки можна йти у розвідку, а й розмовляти про все на світі, не зиркаючи на годинник…
– Як Вас краще відрекомендувати нашим читачам?
– Заступник командира окремого загону спеціального призначення НГУ “Азов” по роботі з особливим складом. Позивний – Калина.
– Звідки взявся Ваш позивний?
– 2014 рік. Прийшовши на «Козацький», де у нас був мобілізаційний центр, мені одразу ж сказали: «Друже, вибирай свій позивний». Я подумав, що у мене більш асоціюється с Україною. Клен – з Канадою, береза – з Росією, а справжній символ України – калина. Вона зустрічається і в піснях, і в літописах, і в байках, і в легендах в період козаччини, в період діяльності УПА та інше.
– Чим Ви займалися до війни?
– Вчився, служив, працював – був комерційним директором на одному підприємстві.
– А де вчилися, росли?
– Я галичанин, народився у маленькому містечку поблизу Львова, там провів своє дитинство до студентських років. Потім вступив до Торговельно-економічного інституту. Після цього я взяв академвідпустку для того, щоб йти в армію. Коли відслужив свою строкову службу, відновився – це вже була комерційна академія. Довчився, отримав диплом. В цей час вже працював – платив за навчання та непогано заробляв.
– Як до Вас прийшло рішення піти на війну?
– Розмови з друзями, розуміння ситуації – воно прийшло, ще коли відбувся Майдан. Розуміння того, що щось розжарюється, було видно, що ті звірині вчинки беркутівців, які по звірячому били наших студентів, було для мене точкою неповернення. Я переконаний, що до вбивств і побиття людей на Майдані причетні не тільки наші «яничари», а й гості з інших «дружніх» на той час країнах. Аналізуючи цю ситуацію, для мене було очевидним, що буде війна, питання лише часу. Я зібрав речі, пішов у військкомат, там сказали, що поки що ти хлопче не потрібний. Після строкової служби я проходив підготовку в міжнародному центрі підготовки миротворчих підрозділів, де був контрактником 80-ї аеромобільної бригади, мав досвід поводження зі зброєю, якихось тактичних прийомів на мінімальному рівні та вважав, що можу бути потрібен в цей час, адже я давав Присягу на вірність Батьківщині. Я зрозумів, що мене покличуть фіг знає коли, коли вже все закінчиться, і боявся все просидіти дома. Поїхав до Києва.
У 2000-му році я був у товаристві сприяння військово-морському флоту та збройним силам «Патріот України», тому шукав той підрозділ, що носив символіку Ідеї Нації, тобто “Азов”, але знайомих з цього підрозділу там не було, і я їх не знайшов. Прийшов на Майдан, там були різні намети, і ще з одним товаришем погодився поїхати в підрозділ “Крим”. Основна мета цього підрозділу, як я думав, була звісно піти на Крим і битися там. Після того, як ми там пробули близько місяця, ми зрозуміли, що нічого не відбудеться, це таке добровольче формування, яке нікуди не поїде. Хтось з нашої частини перейшов у «Золоті ворота», пізніше всі ці хлопці прийшли в Азов, а інші перейшли в другі підрозділи, де гідно бились з ворогом. А я в цей час все-таки знайшов, як потрапити на «Козацький», там були Микола Крук і Ярослав Бабич. Я розповів, що вмію, який маю досвід, за пару днів сів в автобус, поїхали. І на початку серпня 2014 року я вже був в Урзуфі.
– Як сприйняли рідні Ваше рішення?
– Я вже дорослий хлопець, дівчину та батьків поставив перед фактом, але вони й так знали мою позицію, я з хлопцями вічно брав участь в таких ключових подіях – і в Помаранчевій революції, і під час революції Гідності займалися всякими справами. Моє рішення було обдумане та безповоротне.
– Що для Вас значить полк «Азов»?
– Станом на сьогодні – “Азов” це найбільш вмотивований підрозділ. Навіть під час позиційних боїв ми примудрилися, завдяки важкій праці солдат, злагодженим діям між підрозділами та вмілому керівництву, просунутись вперед. Це підрозділ спецпризначення з важким озброєнням. Це спецзагін з танками й артилерією, з протиповітряною обороною. Це щось унікальне – з запалом в серці ми з нуля (де 90% не мало за плечима служби в армії) побудували військове формування нового зразка, де нам не заважала та совко вість, що надійшла у спадок іншим формуванням.
Звісно, ми прийняли все, що належить – від структури до документообігу, але ключові речі – відношення до бійців, традиції, методи підготовки та багато іншого формували вже самі, десь набивали шишки, щось вдосконалювали зі старого, багато запозичили з НАТО.
Ми розуміємо, що перемир’я – явище тимчасове і так чи інакше загострення буде. А до загострення нам потрібно зміцнюватись і працювати. Для мене межею, коли ми визначилися, що підрозділ буде не просто добровольчим, а перейде вже на професійний рівень – був кінець 2015 року, коли активна фаза бойових дій закінчилася і нас вивели з Широкіно. Багато хто зрозумів, що служба – це не його і треба йти додому, хтось пішов у політику, хтось у бізнес – я бажаю їм успіху. А решта нас – пішли далі, бо розуміли, що якщо всі розбіжаться, то втратимо одну з найвмотивованіших ланок української армії.
Для мене є дві сім’ї: моя рідна сім’я – це дружина, дитина, батьки та друга – «азовська» сім’я. З хлопцями, з якими ти пережив різні події, люди які знають, чого вони хочуть, де є мета та розуміння ситуації. Це братство і воно залишається. Бувають моменти, коли розумієш, що ти втомився і вже треба їхати додому, але час йде і події постійно розвиваються, ще стільки всього потрібно зробити, ти продовжуєш і вже не можеш зупинитися.
– Який день на війні Ви б згадали як найпам’ятніший?
– У мене є дві події, які запам’яталися. Це враження від переходу з бойових дій до мирного життя. У квітні, коли були позиційні бої в Широкіно. Я тоді був начальником відділу кадрів, я туди попросився, і Черкас мене відпустив, до речі командиром ротнотактичної групи тоді був друг Редіс, що зараз комполку. Попав на п’ятиповерхівки. Ми там відстояли близько тижня, я відчув весь смак обстрілів, вдалось навіть пару разів постріляти. Назад ми їхали групою «КрАЗом», проїжджали позиції під прямою видимістю противника, де може щось прилетіти. І хтось з хлопців питає, що ми будемо робити, якщо ПТКР (протитанкова керована ракета. – прим. ред.) залетить? Знаєте, є таке відчуття, коли існує загроза життю, а ти нічого не можеш вдіяти і покладаєшся на долю, і це відчуття не дуже приємне. Пізніше, проходить деякий час, ми заїжджаємо у Маріуполь, а там люди ходять з морозивом, все цивільно. Ось цей контраст за такий малий проміжок дуже запам’ятався.
Згадується ще одна історія. Під час виходу батальйону тактичної групи на Світлодарськ, у нас загинув наш снайпер, друг Біч. Три чи чотири рази пробували забрати його тіло з боєм, але без успіху. Командиром була поставлена задача за будь-яку ціну забрати його тіло з поля бою. Так склались обставини, що його тіло було надто близько до сепарів і на відкритій ділянці місцевості, вони почали обстрілювати евакуаційні групи, вони забрали його та не хотіли віддавати певний проміжок часу. Тільки через певні домовленості з групою «Евакуація 200» вдалося домовитися з сепарами Ми виїхали на блокпост у місті Щастя, де повинен був відбутись обмін, як ми думали, на нейтральній території.
Перевдяглися в «гражданку», щоб не було ніяких розпізнавальних знаків – сепаратисти не знали, що він «азовець». Якби вони знали, хто ми такі, думаю, усе було б по-іншому. Ми взяли з собою їхнього «двохсотого», який лежав поблизу наших позицій з пів року, вони його не забирали. Це була «сіра зона», хлопці з розвідки пішли туди, забрали тіло, щоб обміняти їхнього на нашого. До речі, вони відмовилися свого забрати. Потім ми його відвезли в Дніпро на ДНК-експертизу, думаю, їм байдуже на своїх (рускіє своїх нє бросают). Нас була група офіцерів «Азову», на чолі з командиром нашого підрозділу і пару приданих офіцерів. Командир підрозділу сказав: «Якщо щось піде не так – я зніму шапку, відкривайте вогонь на ураження – будемо битись до кінця!». Ми поспілкувалися, в когось за пазухою був пістолет, граната в руці чи в кишені, ми були налаштовані рішуче, в полон здаватися ми не будемо. Атмосфера була надзвичайно напруженою та найбільше я запам’ятав очі та здивування інших військових, хто був біля нас, від того, що вони почули та побачили на що ми готові. Я не хочу сумніватись, що й інші на нашому місці б так поступили. Слава богу, тіло вдалося забрати та поховати бійця з почестями.
– Якщо повернутись трішки назад – як Ви стали націоналістом? Хто вплинув на Ваш світогляд?
– В цей період я жив з бабусею та дідусем, вони були вчителями. І що характерно, я знав, що наш прапор синьо-жовтий, а не червоний, десь в 6-7 років (1987 рік). Моя прабабуся мені завжди розповідала про Австро-Угорську імперію, першу велику війну, про поляків, як вони «толерантно» поступали з українцями, про перший та другий приходи москалів. В порівнянні з тим, хто такі поляки, хто такі австрійці та хто такі москалі, у мене залишалася лише одна можливість ідентифікувати себе як українця, по-інакшому не можна було.
– Як Вам здається, в чому феномен Андрія Білецького у створенні полку «Азов», що й по сьогодні є найкращий добровольчим підрозділом країни?
– Феномен Андрія, думаю, полягає в тому, що він має правильне відчуття оцього менеджменту – на ключові посади він ставить правильних людей в правильний відрізок часу. Секрет успіху цього всього – це правильний підхід до людей. Він бачить людей, розуміє, хто на що здібний.
– Якщо брати Вас до війни і зараз – Ви якісь зміни у собі відчули? Що це за зміни? Що дала Вам війна?
– Я став більш різким, не можу терпіти брехні та нещирості. Також розуміння. Розуміння того, що відбувається, до чого ми повинні йти. Настало розуміння того, що ті неважливі речі, на які я не акцентував своєї уваги, насправді дуже важливі. Якщо ми говоримо саме про політичний устрій, як нас довели до того стану, який ми маємо зараз, про байдужість до культурних та традиційних цінностей. Я став менш толерантним, чим був раніше.
– Як, на Ваш погляд, закінчиться ця війна?
– Війна не закінчиться ніколи. Якщо буде правильна політика, буде піднята національна свідомість, коли до ключових посад в політиці прийдуть правильні люди з правильними патріотичними поглядами – тільки в цьому разі ми можемо розраховувати на те, що ми матимемо можливість на воєнну перемогу. Станом на сьогодні наша задача – побудувати сильну професійну сучасну армію. Та дуже важливо, щоб на ключових посадах були офіцери, що здатні на агресивні, превентивні дії, мали мужність та щось між ногами.
– Як зберегти мотивацію бійців в цей окопний період? Адже не секрет, що після закінчення гарячої стадії багато добровольців, в тому числі з «Азову», просто звільнилися через те, що для них окопна війна – це не війна. Як зберегти мотивацію і як донести молоді, яка йде в армію, чому вона повинна служити в «Азові»?
– Трішки переінакшу Ваше запитання. В Азові я відповідаю за рекрутинг і дуже часто задаю собі питання: «Які люди нам потрібні? Які якості вони повинні мати?». Нам потрібні ті, хто має тіло, серце і розум. Тіло повинно бути готове до підготовки, щоб ми зробили з нього машину, яка повинна буде на автоматі виконувати ті чи інші речі: стріляти, копати, різати. Нам потрібні люди з головою, щоб вони усвідомлювали, що вони роблять. Кожен солдат у нас – в першу чергу – особистість, він повинен думати, аналізувати й при обставинах діяти автономно. І нам потрібне їхнє серце, щоб, завдяки своєму патріотизму, вони могли перебороти свій страх, який однозначно наступає, коли трапляються ризиковані для життя речі. Якщо скласти оці три пазли, то вийде хороший український солдат, в якого, з правильним підходом командування, буде ота мотивація, про яку ви кажете, навіть в періоди затишшя чи позиційної війни. В той самий час у нас є всі умови для того, щоб наші воїни отримали професійну бойову підготовку, не відволікаючись на побутові речі.
Ми добудовуємо хаб – це такий сучасний аналог світлиці й бібліотеки, тобто це буде місце зустрічі з метою навчання. В підрозділі проводяться історичні лекції з різних історичних періодів. Мені не дає спокою, що в цьому році близько 26 тисяч випускників зі шкіл не склали вступні іспити з історії України. Міністерство освіти сказало, що це найгірший показник з 1991 року. Це показує, що молодь не знає нашу історію, як же держава тоді хоче виховувати молодь? Вони ж навіть не розуміють, що ми вже століттями ведемо війну за незалежність, що якщо ми зараз її втратимо, то прийдеться наступним поколінням гинути за неї. Вони, напевно, не розуміють, як і білоруси.
– А що повинні розуміти білоруси?
– Вони повинні розуміти, що імперські амбіції їхнього сусіда нікуди не зникли.Оті хлопці в масках і формі з такою великою жорстокістю мені нагадують період 2013-2014-го років в Україні. Білоруси повинні розуміти, що вони можуть позбавитися не тільки «батька» Лукашенка, а й позбавитися своєї незалежності.
Взагалі те, що відбувається навколо України, мені нагадує період 1937-1939-го років, та ж сама безхребетна Ліга Націй, яка тоді була, та ж сама політика західних держав, що висловлювали свою стурбованість, а потім допустили аншлюс Австрії, віддали Судетську область, розірвали на шматки Чехословацьку Республіку. Такі ж самі амбіції зараз проявляє наш північний сусід. І так само Захід, який повинен був врятувати ті країни, не спромігся ні до чого, крім обіцянок та зради. Якщо московити полізуть, хто прогарантує нам військову підтримку та буде битись разом з нами? Ніхто! А скільки таких військових союзів наші дипломати вже уклали? Ось така ситуація – при явній загрозі з боку Москви – мене дуже насторожує.
У нас агресія, триває війна, це військовий конфлікт гібридного характеру, який на території України вже йде 6 років. Ми навчилися «давати по зубах», в нашій історії є безліч перемог, коли наші військові лідери били ляха, турка, москалів чи інших ворогів.
Мені дуже подобається поведінка жителів Британської імперії під час Другої світової війни, які повністю віддавали себе для того, щоб здобути перемогу, їх безкомпромісна війна лише до повної поразки ворога. Вони насправді розуміли загрозу, вони рятували не тільки свою країну, а й увесь світ. Кожен британець, так чи інакше, брав участь у війні й щось зробив для того, щоб у ній виграти. Нехай кожен українець зізнається сам собі, а скільки я зробив, щоб ми перемогли, щоб моїм дітям не довелось воювати?
– Про це я і питаю. Якщо гаряча стадія – скільки людей у нас підуть на війну?
– Україна мобілізується – я в це вірю. До нас, наприклад, щороку приходять нові хлопці, яким на початок війни було по 15-16 років. Що цікаво, вони розуміють, що відбувається. Не знаю, скільки це процентів від всієї молоді України, але це залежить від батьків, їхнього оточення, середовища, в якому вони живуть. Тому важлива політика самої держави, я знаю одне – що українці вміють об’єднуватись у переломні часи! Лише загрозливим вважаю той факт, що ворог навчився та успішно використовує протягом століть різні способи нас роз’єднувати. Завжди так було, що ми здобуваємо могутність, а потім втрачаємо її через внутрішній розбрат.
– Що для Вас в людях найважливіше?
– Розуміння мети та патріотизм – це захист культурних, духовних, матеріальних цінностей нашої країни, це готовність до боротьби. Боротьба – не обов’язково на фронті.
– А чого Ви ніколи не пробачите навіть рідним?
– Я багато можу пробачити. Не пробачу зраду свого коріння, своїх предків. Якщо в тобі тече кров українця – будь ним, відстоюй інтереси своєї родини та країни будь-де.
– Коли Ви востаннє плакали?
– Не пам’ятаю.
– Якби у Вас був мільйон доларів, як би Ви його витратили?
– Я би добре-добре обмірковував, куди його вкласти. Я би прорахував кожен долар, і кожен долар би пішов в певний напрямок. Купляти круте Феррарі я б не став)))
– Що для Вас значать нагороди?
– Нагорода – це подяка за твою працю. Це визнання твоїх досягнень.
– Які у Вас є нагороди?
– Сама для мене значуща, яку отримав буквально на днях – це Вогнепальна зброя. Є ще відзнаки командувача Нацгвардії «За доблесну службу», «За оборону Маріуполя». Є державна нагорода – медаль «За військову службу Україні».
– Чим любите займатися у вільний час?
– Читаю і провожу свій час у родині. У мене малий хлопець, якого треба виховувати, і, до речі, мало часу на це.
– Скільки йому?
– Чотири роки.
– А що для Вас взагалі значить родина?
– В кожної людини повинно бути дві ключові речі в житті. Мета, яку ти досягаєш завдяки роботі – те, чому ти присвячуєш самого себе. Та родина, яку ти захищаєш, яку ти створюєш.
– Які книги читаєте?
– В мене зараз настільки велика бібліотека найновіших, найкрутіших книжок, що я, напевно, читаю 3-4 книжки відразу. Вони лежать в різних місцях, і там, де є можливість, я читаю. Люблю читати в поєднанні Ернеста Хемінгуея та Еріха Марію Ремарка. Два письменники, які розповідають про події Першої світової війни та післявоєнний період зовсім з інших ракурсів. Читаю сучасну літературу: Оксану Мороз, Марію Матіос. Зараз читаю Ататюрка, він крутий історичний лідер, людина епохи. Люблю читати Черчилля – розумію, що він не такий, як нам його описують, але безперечно він людина Епохи. Читаю зараз книжку «Ми були солдатами та були молоді» про в’єтнамську війну, по якій був знятий фільм з Мелом Гібсоном. Сучасну українську книжку Оксани Мороз «Нація овочів».
– А залишається час на музику, на фільми?
-З музикою і фільмами все складно. Ще зимою, до карантину, ходив в маріупольську філармонію на класичну музику – було дуже класно! Сучасну музику слухаю хіба в спортзалі, коли тренуюсь. А кіно не дивився вже давно. Люблю кіно 50-60 х років та історичні фільми, але зараз не можу дивитись на той дивний та, на мою думку, неправильний підхід, коли, наприклад, вікінгів роблять чорними та коли акторам вже не потрібно грати роль, показувати емоції, ставати професіоналами, а мати хорошу групу програмістів, що зроблять все й без актора.
– Якщо була б можливість подорожувати світом, яку країну хотіли б відвідати?
– Недавно вибрався за кордон, вперше за часів війни, був у Єгипті. Дуже хочу потрапити в джунглі – може, Таїланд, В’єтнам, Камбоджа, Індія, Центральна Африка і Латинська Америка. І тільки після того – в Японію.
– У Вас багато друзів?
– Поняття дружби дуже складне. Є люди, які готові допомогти тобі, чи ти їм в той чи інший період, але не факт, що так буде завтра. Або вчора ми не поділяли погляди в тому чи іншому напрямку, а сьогодні маємо спільні інтереси, спільну мету. Я б сказав так: є побратими, є знайомі, є друзі дитинства.
– Є щось важливіше за свободу?
– Любов і віра.
– А що означає в Вашому розумінні слово «любов»?
– Це відчуття, яке може перебороти всі інші. Любов має різні форми. Але це саме те відчуття, яке може тебе спонукати до якихось твоїх дій, які однозначно будуть для тебе правильними. З відчуттям любові ти сто процентів виконуєш правильні речі.
– Ви щаслива людина?
– Так.
– Про що Ви мрієте?
– Станом на сьогодні, я мрію піти у відпустку, о п’ятій ранку взяти вудочку і до восьмої ранку порибалити в тиші, коли сходить сонце і димок над озером.
– Що б Ви ще хотіли сказати нашим читачам, про що ми, можливо, не запитали?
– Дуже часто буває, що військовий підрозділ «Азов» у світових ЗМІ та за сприянням мокшанських грошей називають терористами, блокують наші акаунти в соцмережах, плутають нас з політичною структурою. Дивно, що ми боремось з терористами, а наш підрозділ чи символіку називають терористичною. Дуже хочу та надіюсь, що українці проявлять повагу до тих хлопців, хто зі зброєю в руках під цією символікою та в цьому підрозділі воював з терористами та відвойовував у них наші землі. Ми – професійний військовий підрозділ, що стоїть на захисті нашої країни. Основна наша функція – захистити та зберегти те, що маємо і відвоювати те, що втратили.
Ігор Поліщук,
Олексій Суворов,
Аліса Тітова.
Фото на обкладинці: Олексій Суворов
