Денис Бойко офіційно поставив крапку у професійній кар’єрі. Без драм і пафосу, просто написавши «The End». Голкіпер, який грав у фіналі Ліги Європи, боровся за трофеї з «Динамо», проходив випробування «Бешикташа», «Малаги» та збірної України, у 36 вирішив піти з футболу на своїх умовах — без пониження планки і без страху за майбутнє.
Сьогодні Бойко — не лише екс-воротар топ-рівня, а й телевізійний експерт, обличчя нового YouTube-проєкту та людина, яка раптом дуже чесно говорить про речі, які в українському футболі зазвичай ховають: гроші, плани після кар’єри, відповідальність за слова і повагу до журналістики.
— Денисе, у вашому дописі прозвучала чітка крапка — «The End». Хоча раніше з’являлися чутки про можливе продовження кар’єри, зокрема про варіант у Туреччині. Коли ви внутрішньо відчули, що це рішення остаточне — був конкретний момент, чи воно визрівало поступово? І чи справді були пропозиції, які могли б вас переконати залишитись у футболі, або ж хотілося завершити кар’єру на своїх умовах?
— Дивіться, рішення я ухвалив ще після завершення контракту з Поліссям. Розглядав варіанти продовження кар’єри, але в мене були свої умови — ті, на яких я був готовий залишатися у футболі. Мабуть, краще вболівальникам і експертам оцінювати, якою була моя кар’єра, але я вважаю, що вона справді була дуже хорошою, насиченою. Я грав у сильних клубах, за кордоном, виступав у національній збірній. І вже у 36 років не хотілося понижувати рівень — йти просто в будь-яку команду, аби грати у футбол.
Я завжди віддавався на максимум — у кожному тренуванні, у грі, навіть у побуті. І чітко розумів: футбол — це моє життя, але життя на ньому не закінчується. Якби мені було 30, я б, можливо, ще чіплявся — за гру, за статус, за можливість продовжити. Але в 36 я почувався повністю реалізованим. Тому якщо не з’являлися варіанти, які мене влаштовували, я був готовий спокійно завершити.
Я не мав страху — «як житиму без футболу». Пропозиції були, і не одна — справді хороші. Але було багато чинників, які вплинули на рішення. У підсумку я завершив кар’єру спокійно, впевнено, без жалю. Жодного разу про це не пожалкував, бо був ментально готовий — тому рішення далося легко.
— Оцей спокій — це, мабуть, те, про що ви писали у своєму дописі: закінчити кар’єру «з чистою совістю». Що саме вкладали в ці слова?
— Я не вкладав у ці слова якогось глибокого сенсу. «Чиста совість» — це, радше, такий футбольний вислів. Є багато прикладів, коли гравці йдуть на пониження — не лише фінансове, а й спортивне — просто щоб залишитися у грі. І часто з цього нічого доброго не виходить. Є й інші історії, як, наприклад, у Ярослава Ракицького — він продовжив, бо просто любить футбол. Це зовсім інше. А є ті, хто чіпляється за контракт, бо не знає, що робити далі. Я ж чітко знав, що робитиму після. У мене було кілька шляхів розвитку, і я був абсолютно спокійний.
«Чиста совість» для мене означає, що я у футболі віддався на сто відсотків. Коли я за щось берусь, то занурююсь повністю. Я не з тих, хто просто «підтримує форму» — мені це нецікаво. Навіть якби зараз прийшов у команду з хорошими фінансовими умовами, я не зміг би тренуватись напівсили або знижувати рівень. Це не про мене.
Я чітко визначив для себе: або йду в клуб із хорошими умовами, або в команду з амбіційним проєктом — із баченням, розвитком, ідеєю на роки вперед. Щоб допомагати молоді, тренуватися, конкурувати, боротися за результат. А просто «пограти ще рік-два» — не мій варіант.
Я знаю себе, своє тіло, і навіть зараз відчуваю, що міг би грати на хорошому рівні. Але треба вміти вчасно ухвалити рішення й закінчити. Футбол не стоїть на місці — він розвивається, змінюється. І для мене ця крапка далась легко. Пропозиції були — не одна, не дві, навіть не три, і не лише з України, а й із-за кордону. Але вони мене не влаштували — або фінансово, або за змістом проєкту.
— Часто футболісти кажуть, що подумають, чим займатися після завершення кар’єри, уже коли все закінчиться. Але ви виглядаєте людиною, яка до цього була максимально готова. З якого моменту почали будувати «план В» чи «план С»? Коли почали цікавитися іншими сферами, готуватися до життя після футболу?
— Якщо говорити про Гуцуляка — це справді хороший приклад. Але мені дивно чути, коли футболісти кажуть, що будуть думати, чим займатись, лише після завершення кар’єри. Без образ, але це просто недалекоглядність. На мою думку, це неправильно. Про майбутнє треба починати дбати ще тоді, коли ти тільки починаєш заробляти.
Ніхто не знає, скільки триватиме його футбольний вік. Травми можуть усе змінити — і кар’єру, і життя. Тому дуже важливо або мати поруч людей, які підкажуть — дружину, родину, друзів, — або самому усвідомити, що треба потроху відкладати, думати про завтра. Я знаю багато прикладів, коли футболісти, не маючи величезних контрактів, усе одно інвестують — хтось у нерухомість, хтось у бізнес чи маркетинг. Варіантів безліч. Головне — мати бачення й не чекати останнього дня, щоб почати.
Я знаю й інший бік — футболістів, які отримували шалені контракти, але після завершення кар’єри нічого не досягли. Усе витратили — і залишилися ні з чим. Просто доживають на ті гроші, які колись заробили у футболі. Таких прикладів — безліч.
На мою думку, дуже важливо якомога раніше усвідомити: футбольна кар’єра не вічна. Футбольний вік у кожного різний — хтось грає до 40, а комусь не щастить навіть дотягнути до 30. Тому про своє майбутнє потрібно дбати завчасно. Це можуть бути курси, навчання, щось у сфері IT чи бізнесу — кожен має знайти своє. Найпростіший шлях, як мені колись здавалось, — інвестувати в нерухомість: купив, продав, здав в оренду. Тут не потрібні надзвичайні знання. Інші йдуть у бізнес, і це теж абсолютно правильно.
Мені дуже подобаються приклади, як у того ж Гуцуляка: він навчається в бізнес-школі, вивчає іноземні мови — це круто. Взагалі, я вважаю, що знання іноземної мови має бути обов’язковим для українських футболістів. Коли я приїхав до Іспанії, мені дали три місяці на вивчення мови. Хоч у мене й була гарна англійська, мені чітко сказали: якщо не говоритимеш іспанською, співпраці не буде. І це абсолютно нормально. Без мови важко адаптуватися, а з нею процес проходить набагато швидше.
Розвиток має бути завжди. Так, поки ти професіонал — футбол на першому місці. Але якщо добре заробляєш, треба знаходити можливості інвестувати, а не просто тримати гроші. Бо життя непередбачуване: війна, банкрутства банків, економічні кризи — усе може статися. Тому краще вкладати і завжди думати наперед про життя після футболу.
— От ви кажете: коли починаєш заробляти — треба одразу думати про майбутнє. Якщо взяти ваш період у «Динамо», то з того часу ви вже почали будувати свій план «В» чи «С»?
— Я ніколи не називав це «планом В» чи «планом С». Просто, коли почав добре заробляти, усвідомив: будь-яку суму можна витратити — навіть дуже велику. Питання лише часу. Можливо, мені пощастило з вихованням або з тим, що поруч тоді були правильні люди, які підказали: не варто все спускати на машини, годинники, бренди чи відпочинок. Я спокійно до цього ставився і почав відкладати.
Згодом, коли з’явилася можливість — почав інвестувати, пробував бізнеси. Одні працювали, інші закривалися, потім з’являлися нові. Це нормальний процес розвитку. Будь-який бізнес — це ризик, як і будь-яке вкладення. Але без ризику немає прогресу. Можливо, саме через це багато футболістів бояться інвестувати — бояться прогоріти. Але головне не просто «вкласти гроші», а робити це з розумінням і логікою. Не так, щоб «сьогодні вклав — завтра хочу вдвічі більше». Це процес, у якому важлива стратегія, а не миттєвий результат.
І чим раніше футболіст зрозуміє, що кар’єра не вічна, що не кожен після завершення стане тренером чи функціонером, тим краще для нього. Це не потребує великих зусиль, але дає впевненість, що в тебе завжди буде запасний варіант. Краще мати план «В», ніж не мати жодного. І я переконаний: розвиток під час футбольної кар’єри — поза полем — має бути завжди.
— Ви вже згадували, що не виключаєте повернення у футбол — можливо, як тренер чи функціонер. Наскільки серйозно розглядаєте цей шлях? І чи є бажання передавати свій досвід молодим воротарям?
— Я ніколи не кажу «ніколи». Але зараз не бачу сенсу кидатися у щось лише тому, що я колишній футболіст. Тренерство — це зовсім інша професія. Якщо ти хочеш бути у ній успішним, потрібно починати з навчання, з практики, з поступового входження у процес. Це роки роботи.
Я поки не проходив курсів, не маю ліцензії. Звичайно, у мене є бачення, досвід, відчуття гри, розуміння психології команди. Я знаю, як працює великий клуб, як формуються процеси в роздягальні. Це все — безцінний досвід, але цього замало, щоб бути тренером. Тому якщо колись і піду цим шляхом, то спочатку треба буде вчитись.
Зараз мені ближче щось пов’язане з медіа, комунікацією, із внутрішньою кухнею футболу. Мені цікаво робити контент, показувати те, чого глядач зазвичай не бачить.
— Ви маєте на увазі ваш YouTube-проєкт?
— Так. Це і є моя ідея — показати футбол не лише через призму результату. Люди бачать матчі, емоції, голи, але не розуміють, що за цим стоїть. Я хочу показати, як усе працює зсередини — тренування, побут, психологія, побудова команди, підготовка, спілкування з журналістами.
У нас у футболі часто все подають у дуже простій формі: «виграли — молодці, програли — винні». Але це надто примітивно. Футбол значно глибший. І якщо люди подивляться на нього трохи з іншого боку, вони почнуть краще розуміти, чому щось відбувається саме так, а не інакше.
Це не буде шоу чи щось розважальне. Мені важливо, щоб контент мав зміст і цінність. Щоб люди, які його дивляться, отримували щось нове — не тільки емоцію, а й розуміння процесів.
— Часто футболісти кажуть, що медіа — це не їхня територія, бо журналісти перекручують слова. Ви часто висловлювали власну думку й навіть після кар’єри залишаєтесь відкритим. Чи не боїтеся, що хтось спробує використати ваші слова проти вас?
— Я вже давно перестав цього боятися. Якщо ти боїшся, що тебе неправильно зрозуміють, — тоді краще взагалі мовчати. Але мовчати — не вихід.
Так, бували ситуації, коли мої слова перекручували або виривали з контексту. Це неприємно, але я з цим змирився. Бо якщо ти говориш щиро, рано чи пізно це все одно доходить до людей правильно. Я ніколи не намагався бути зручним для всіх.
Головне — залишатися чесним із собою. Якщо я бачу, що щось неправильно — скажу. Якщо відчуваю, що можу підтримати людину — теж скажу. Я не боюся позиції. І думаю, що саме це людям і подобається — щирість.
— Чи були у вас думки спробувати себе у ролі футбольного експерта або коментатора?
— Мене вже запрошували на ефіри — і на телебачення, і на YouTube-канали. Мені це цікаво. Але знову ж таки — я не хочу бути просто «колишнім футболістом, який щось коментує». Якщо вже робити — то якісно.
Мені подобається формат, де можна не лише говорити, а й аналізувати: показувати тактику, роботу воротаря, рухи, прийняття рішень. Бо коли ти був усередині процесу, бачиш гру трохи інакше.
Можливо, з часом я знайду формат, у якому мені буде комфортно — чи то власний YouTube, чи авторська рубрика. Але це точно не щось поверхневе.
— Якщо поглянути на український футбол загалом: ви часто казали про відсутність стратегії. Що, на вашу думку, потрібно, щоб ситуація почала змінюватися?
— Найперше — потрібно чесно дивитись на себе. І на всіх рівнях: від дитячих академій до УАФ. У нас багато хто хоче результату «вже завтра», але ніхто не хоче будувати систему.
Потрібна стратегія розвитку. Не просто «зробити реформу», а зробити її якісно. Система дитячих академій, тренерських ліцензій, методики підготовки — усе має бути єдиним ланцюгом.
Подивіться на Хорватію, Бельгію, Данію — це не країни з мільйонними бюджетами. Але вони вклали в освіту тренерів, у методологію, у розвиток дитячих шкіл. І результат видно.
У нас же часто все тримається на ентузіазмі людей, які реально люблять футбол. Але ентузіазму замало. Має бути державна програма, має бути контроль і відповідальність. Бо без системи — усе буде хаотично.
— Коли вас слухаєш, складається враження, що ви могли б стати сильним футбольним менеджером. Вам не пропонували таку роль — наприклад, спортивного директора чи радника клубу?
— Пропозиції були. Але, чесно кажучи, я поки не готовий до цього. Це теж велика відповідальність. Я бачу, що можна змінити, бачу проблеми, але не хочу заходити в це, не розуміючи всіх процесів до кінця.
Якщо вже щось робити, то якісно. Не хочу просто «посидіти в кабінеті й робити вигляд, що я функціонер». Це має бути реальна робота, реальний вплив. І якщо колись я відчую, що готовий — тоді так, розглядатиму.
— І наостанок: чого зараз вам найбільше бракує з футболу?
— Атмосфери. Оцієї енергетики, коли виходиш на поле, коли чуєш трибуни, коли все кипить. Цього не замінить жодна робота.
Але, з іншого боку, я отримав стільки емоцій за свою кар’єру, що можу спокійно жити без цього адреналіну. Футбол дав мені дуже багато. І зараз моя мета — не відійти від нього, а залишитися поруч, просто в іншій ролі.