Йому 44. Позивний “Пєна”. Нічого спільного з субстанцією для гоління, морем чи гасінням пожежі псевдо не має. Його етимологія походить з німецької мови та юних Денисових років, коли він надто активно вболівав за рідне загребське “Динамо”, за що, з подачі поліції, позбувся права проходу на рідний стадіон протягом 5 років. “Пєна” – “Порушувач спокою”.
Він хорват. Іноземний найманець, про яких багато пліткують і з якими, насправді, мало хто спілкувався. Вірніше, вони мало з ким йшли на контакт. Як тільки озброєні “російські чорти” зайшли на нашу землю, Денис приїхав в Україну допомогти нам обламати їм роги. Відтоді і дотепер служить у легендарному полку “Азов”, пройшовши з підрозділом усі знакові бої. Денис – антипод класичному найманцю, скажімо, з французського легіону. Він не бере, він – дає. Окрім солдатської звитяги за ідею, запрошує, наприклад, погостювати до Хорватії сім’ї полеглих побратимів. Або організовує в себе на Батьківщині реабілітацію поранених бійців. Все це я дізнаюся не від нього, він про це мовчить, а від однополчан. “Волонтерить по повній”, – кажуть вони.
Хорват спілкується виключно українською, хоча до війни знав по-нашому заледве декілька слів.
– Як краще відрекомендувати тебе нашим читачам?
– Найманець, каратель з полку «Азов».(сміється).
– Ти, хорват за національністю, хоробро воював за Україну, ліз в саме пекло і, мабуть, добре розумів, що будь-якої миті можеш загинути. Що тебе спонукало приїхати сюди і ризикувати за чужу землю найдорожчим, що в тебе є – життям?
– Мене Україна і раніше приваблювала. Я зацікавився нею ще років 15 назад, бо історія Хорватії пов’язана із історією Західної України. Коли почався Майдан, я вже мав на той час кілька контактів в Україні. Я знав причину Революції гідності, розумів, у чому сенс, і підтримував це. Хорватські ЗМІ робили копії інформації з російських. Декілька друзів зв’язалися з українцями, щоб на хорватськомовні території приходила реальна, правдива інформація про те, що відбувається в Києві на Майдані. Потім трапилася анексія Криму, і багато хто в Хорватії зрозумів, що відбувається військова агресія. Потім почалися події в квітні на Сході України. Я подумав: «О’кей, в Україні є армія». А коли почалися події із великими втратами, я зрозумів: якщо буду займатися збором допомоги та волонтерством, мій бізнес пропаде: або будеш робити одне, або інше. Я прийняв рішення приїхати в Україну, звернувся до Міністерства оборони, але відповіді не було. В травні я дізнався про існування батальйону «Азов», і що вони приймають у свій склад іноземних волонтерів. Я мав досвід військової служби в Хорватії, з війни. Я заповнив анкету, відправив по електронній пошті в «Азов», довго чекав відповіді. Восени отримав відповідь, що зараз це неможливо. Я набрав декілька десятків друзів, ми купили військову форму, набрали ще військову форму як допомогу, вирішили, що чекати більше не будемо, і поїхали в київський штаб «Азова».
– Де ти так гарно навчився розмовляти українською мовою?
– В Україні. До приїзду жодного слова не знав.
– Ким ти мріяв стати у дитинстві?
– У мене було багато мрій, я авантюрист по духу. Мене завжди цікавили подорожі, гори.
– Як сприйняла рідня твоє бажання воювати за чужу землю?
– Звісно, що їм було важко, особливо в перший час. Тому що в перші 2,5 роки я додому не приїжджав. Але вони розуміли, що це мій вибір. Добре, що в наші часи є інтернет, мобільний телефон та інше, ми постійно були на зв’язку. Уся родина мене підтримує, та вони самі прийняли проукраїнську позицію та розповсюджують її по Хорватії.
– Що для тебе значить полк «Азов»?
– Дуже багато значить. Для мене це, по-перше, братерство. Це важко сказати, це треба відчути. Я пишаюся тим, що вже 5 років несу службу разом із тими, хто в перший час пішов воювати буквально з палками в руках. Своїми власними силами вони збудували потужний військовий підрозділ, який ще постійно розвивається. І я привніс свій невеличкий вклад у це важливе і гарне діло. «Азов» – це зараз моє життя.
– А в чому, на твій погляд, феномен Андрія Білецького як командира, як батька полку «Азов», який із людей різного віку, різних спеціальностей, різних національностей, мало здатних до військової справи, створив найуспішніший добровольчий підрозділ країни?
– Спочатку я не розумів мови – ані української, ані російської. Але те, що я бачив – це факт: відколи він вже не був там офіційно командиром полку, від полку не прибрав руки – у нас завжди було добре обладнання, форма, гвинтівки, він реально намагався, щоб хлопці були забезпечені на кожному рівні. І це те, що справжній командир повинен робити, таких мало в Україні. Він займався тим, що повинна була робити держава. Думаю, що хлопці це відчували і їхали за ним. Коли у хлопців з’являлися усілякі проблеми в сім’ї, і він, і полк завжди їм допомагали, тому люди почували себе забезпечено, бо бачили, що він ніколи не бреше, що він дійсно є один із нас.
– А який день на війні запам’ятався найбільше?
– Це була весна 2015-го. Ми тоді з нашою групою зайшли до боку сєпарів в обхід, позвали нашу артилерію, яка добре засипала їх. І коли поверталися, на стезі сипало з мінометів, і потім, коли ми повернулися в Широкіно, побачили, що відповідь сєпарів була теж немаленька: один боєць-мінометник загинув. Був дуже важкий день. Наступного дня сєпари попросили перемир’я, тому що в них були великі втрати. Також був важкий день, коли Дюс загинув. Важко було і під Докучаєвськом, коли з однієї позиції спускалися вниз, нас було троє – покійний Біч, я і Крот, нас хвилин 15-20 добре прицільно насипали з СПГ, відходити було нема куди.
– А найбільше що вразило на війні?
– Це не перша моя війна, так що особливих вражень не було.
– Що є основним у роботі cучасного снайпера?
– Люди мають не дуже добру думку про снайперів. Сучасний снайпер – у першу чергу, розвідник. Він перш за все повинен вибирати ціль. Він повинен бути кращим розвідником, ніж звичайні розвідники, добре розбиратися у топографії, орієнтуватися на місці, знати тактику формації, тактику руху, дуже добре спостерігати, щоб коли прийде час, зробити своє діло. Зараз снайпери «Азова» так і тренуються, працюють, діють. З останніх виїздів зрозуміло, що результати є, багато хлопців отримали нагороди.
– А в тебе є нагороди?
– В мене є нагороди в Україні – полкові та волонтерські.
– Розкажи як ти прапор підняв у Широкіно.
– Це було 30-го травня, у Хорватії святкується День незалежності, і нас було двоє з Хорватії в Широкіно. Разом з трьома побратимами-українцями ми прийняли таке рішення. Між колишнім дитячим табором «Маяк» і Широкіно на найвищій точці є дзвіниця. Це було місце, яке постійно обстрілювалося. Ми поставили там хорватський прапор. Не тому, що хотіли показати себе крутими, а просто на підтримку України. Там були також інші підрозділи: «Донбас», «Правий сектор», 37 батальйон ЗСУ. Щоб люди бачили, що вони там не самі, що там є люди з інших країн, які готові їх підтримати.
– Ти був поранений?
– Ні, я не був, а два хорвата були поранені. Перший – у вересні 2014-го в Широкіно, а другий був поранений на мій день народження – 3 грудня 2017-го під Докучаєвськом. Зараз із ними все добре – працюють в Хорватії.
– А ти зараз служиш в «Азові»?
– Так, служу.
– А яку найбезглуздішу чутку про полк «Азов» ти взагалі чув?
– Дуже багато чуток, бо найчастіше про «Азов» пишуть люди, які взагалі не розуміють, що це таке, які не мають ніякого відношення до нього, які ведуться на проросійську пропаганду, ніби азовці били людей, ґвалтували. По факту, це така брехня, що я б таких людей саджав років на 50. Я мав честь бути на передовій з 2015 року, і бачив досить багато українських військових підрозділів, і такої дисципліни як у «Азові» я не бачив у інших. На відміну від інших підрозділів, де були сержанти та лейтенанти, кожен боєць полку «Азов» є добровольцем та має власну дисципліну.
– Як ти ставишся до останньої нісенітниці з боку США, щоб визнати полк «Азов» терористичним угрупованням?
– Це смішно. Одразу ж зрозуміло, що конгресмени, які підняли це питання – з боку Росії. Як можна визнати терористичною організацією полк, який захищає свою країну? Давайте тоді піднімемо на міжнародний рівень питання з приводу американських військ: що вони робили в Афганістані, в Іраку, що зараз роблять, наприклад, в Сирії? Якщо хлопці були зі свастикою, то вони терористи? Це брехня і жах. «Азов» є офіційною структурою українських військ під командуванням МВС та генерального штабу. Якщо ти називаєш терористичною організацією «Азов», то можна назвати і всі українські війська терористичними організаціями. Чому тоді американські та англійські інструктори проводили навчання для українських військ, якщо ми терористи? Значить, вони самі терористи.
– Можеш пригадати щось веселе з військових буднів?
– Я себе завжди відчував добре в «Азові», завжди було багато жартів. Мені подобається, що хлопці взагалі відмовлялись від вживання алкоголю, багато хлопців не палять, кожний вільний момент займаються спортом. Про це ніхто не говорить. Пишуть тільки погане. Приїжджайте до нас, подивіться на все.
– Як, на твою думку, все-таки закінчиться війна?
– Коли закінчиться – не знаю, бо на тій стороні дуже сильний ворог, це по-перше. А по-друге, ми всі добре розуміємо, що у офіційних українських політиків від початку війни нема стратегії, що зробити з Донбасом. На мою думку, ця війна може закінчитися тільки перемогою України. Тому що Україна захищає свою землю.
– Це буде військовим шляхом?
– Чесно кажучи, якщо б українська офіційна політика це змогла, але вона цього не хоче. Ми би змогли це зробити військовим шляхом. Сили противника на Донеччині та Луганщині будуть отримувати технічне підкріплення з Росії, бо у них такої сили та волі нема, як на українській стороні. Думаю, можна закінчити це і мирним шляхом, але для цього ані колишня, ані нинішня влади не підходять. Це можливо через декілька років, коли будуть люди, які від початку війни знатимуть, що робити з країною, наприклад, такі люди як Білецький. В цьому випадку це було би плюсом для України, а в сьогоднішній ситуації це плюс для сєпарів. Зараз ти погасиш пожежу, а через 10 років знову матимеш пожежу.
– Тобто зараз розведення військ допустити не можна?
– Ні. Це була би зрада. Я читав, що про це говорили і Білецький, і нинішній командир полку Денис Прокопенко. Це буде означати капітуляцію.
– Скільки ти готовий знаходитися в Україні і воювати?
– Поки не знаю, але на даний момент я тут потрібен. Ми зараз будуємо новий полігон, де будуть тренуватися розвідники та снайпери. Будемо робити тактично-тематичні завдання, курси підготовки для піхотинців, усе це буде потихеньку розвиватися і відповідати рівню НАТО, і туди ми включаємо свій досвід з цієї війни. Просто копіювати неможливо: тут і територія інша, і умови інші. Тому я бачу себе тут, а скільки це буде тривати, поки сказати не можу. Можливо, українська держава зробить щось і для іноземців, бо, чесно кажучи, щороку в Одесі у міграційній службі мені доводиться отримувати посвідчення на тимчасове проживання. І щоразу потрібна допомога волонтерів при цьому.
– А ти подавав документи на українське громадянство?
– Ні, не подавав. Бо тоді мені довелося би відмовитися від хорватського. Якщо буде можливість отримати подвійне, тоді із задоволенням.
– А є щось таке, чого ти боїшся?
– Звісно є (сміється). Всі ми, наприклад, боїмося смерті. Боїмося за свою сім’ю, за близьких. І на передовій – це не паніка, а позитивний страх, який дає тобі можливість це пережити, воювати розумно.
– Чи є в тебе найзапекліший ворог, і що б ти зробив з ним, якщо б зустрівся?
– Нічого. Я б все зробив по стандарту, як воїн повинен зробити: згідно з ситуацією, у кожному окремому випадку, згідно з міжнародною конвенцією. Це стосується абсолютного будь-якого ворога.
– Коли ти в останній раз плакав?
– (сміється) Якщо чесно, цього літа я їздив додому в Хорватію, там був на одній території, просто сидів біля моря і згадував деяких друзів, які назавжди залишились за горами під час війни. Я побачив туристів, які гуляли, і подумав, якщо б не ці хлопці, всієї такої мирної картинки не було б зараз. І ці емоції мимоволі викликали сльози на коротку мить.
– А що ти цінуєш у людях найбільше?
– По-перше, доброту, душу. Щирість, чесність, «справжність» людини. Коли друг у важкий момент дійсно залишається другом.
– Чого ти ніколи не вибачиш, навіть близькій людині?
– Зраду. Я думаю, що це найгірше, що може бути. А як військовий – перехід на сторону ворога.
– Що для тебе значать гроші?
– Гроші – це така річ, яка добрих людей робить поганими (сміється). З іншого боку, гроші потрібні для виживання. Якщо їх більше, можеш дозволити собі та своїй сім’ї трішки краще жити.
– Якщо б у тебе зараз з’явився мільйон доларів, на що б ти його витратив?
– Я би якусь частину віддав сину в першу чергу, щоб він був забезпечений до кінця життя. А інше витратив би на допомогу пораненим побратимам, на сучасну зброю для полку. На себе не витрачав би: мені 44 роки, маю хату в Хорватії.
– А нагороди що для тебе значать?
– Звісно, що це приємно і крім спогадів в тебе наче залишається свідоцтво того, що ти був там, що ти є. Що держава має повагу до того, що ти робив. Вони дуже цінні для мене. Це особливо для мене як для іноземця. Це спочатку для мене була чужа країна, і коли люди до тебе ставляться з повагою – це дуже цінно та важливо для мене.
– А у вільну хвилину чим ти любиш займатися?
– (сміється) По факту, вільних хвилин і нема багато. Я займаюсь побудовою хорватсько-українських стосунків. У мене є сторінка на Facebook «Хорватсько-українська дружба», є сторінка в «Україна сьогодні», куди я викладаю новини з України, тому що там в офіційних ЗМІ новин з України нема. Так що вільного часу мало. Люблю займатися спортом, пробіжками, а був би час, гуляв би в горах, біля моря, або просто зустрівся з друзями.
– Який твій улюблений фільм?
– Кіно я не люблю дивитися, бо це ілюзія. Мені подобається документальне кіно, фільми на основі реальних подій.
– А книга?
– А книги, коли є час, я люблю читати. Останні 4 роки намагався читати книжки українською мовою.
– А яка найбільше сподобалась з українських книг?
– Мені подарували волонтери з Одеси книжку «Росія проти Русі», де написані історичні факти, які мене просто вразили. Наприклад, факт про те, що Росія останні 158 років знаходиться у війні. Читав «Чорне сонце» Шкляра.
– А не було думки по своїм спостереженням колись написати про цю війну самому?
– Думав, але впевнений, що писати не буду. Не в мене, але є досвід у людей, які писали про війну, особливо які воювали в інших країнах, та через книжку потрапили під трибунал (сміється).
– У тебе багато друзів?
– Є три категорії: знайомі, друзі та справжні друзі. Знайомих дуже багато. Є небагато друзів, з якими ти постійно контактуєш, і людей, яким ти можеш дзвонити у будь-який час.
– Як ти розумієш слово «націоналіст»?
– Націоналіст – це патріот, людина, яка любить свою Батьківщину, прагне для неї кращого майбутнього. І поводить себе відповідно – від культури, освіти до вчинків.
– Що в житті може бути важливішим за свободу?
– Нічого. Думаю, що в цьому українці та хорвати схожі – в тебе можуть бути гроші та інші блага, але без свободи ти не свій.
– А як ти розумієш для себе слово «любов»?
– Любов – значить давати і отримувати. Непогане відчуття.
– Яке значення в твоєму житті має сім’я?
– Сім’я – це важливо. Особливо, підтримка, коли і ти підтримуєш сім’ю, і вона тебе. Сім’я – це святе. Моя сім’я підтримує мене в моїй роботі, а якби не підтримувала, то, напевно, повернувся би до Хорватії або розірвав із сім’єю зв’язки. Намагаюся їм багато інформації не давати, щоб вони не хвилювалися.
– А діти є?
– Є син, якому майже 15 років.
– Ким він мріє стати? Не мріє піти по татовій дорозі?
– Ні, не мріє, і сподіваюся, що не піде. Його цікавить електротехніка і він розбирається в цьому. Зараз пішов вчитися в коледж у цьому напрямку – інформатика, електротехніка. Свій вільний час він присвячує цьому, я його підтримую та сподіваюся, що він буде здійснювати свої мрії.
– Якщо озирнутися назад, хотів би ти щось у своєму житті змінити?
– Якщо чесно, нічого б не змінював. Але менше би бігав за грошима, за бізнесом, більше часу присвячував би сім’ї або собі.
– Про що ти мрієш?
– Зараз важко сказати, про що я мрію, бо всі мої думки зосереджені навколо полку та його розвитку, тренувань. А мрії звичайні, як в усіх нас – щоб прийшов час, коли настане мир, підвищиться рівень життя. Щоб міг собі дозволити усе необхідне для мирного та спокійного проживання.
– А ти щаслива людина?
– Щаслива та нещаслива. Нещасливий тому, що мрія про стандарт жити краще ще не здійснилася. А щаслива тому, що роблю все, що мені подобається, маю дуже гарних друзів та знайомих, гарну сім’ю, коли в мене відпустка, можу подорожувати. Так що більш-менш щаслива.
– А що б ти хотів ще сказати читачам нашого журналу, про що ми не спитали?
– Хочу сказати людям України, щоб вони трималися, тому що їм потрібна підтримка, та вони потрібні один одному. Зараз важко. Прийде час – буде краще. Головне – не втрачати віру в себе та рухатися вперед через усі перешкоди.
Ігор Поліщук,
Аліса Тітова,
Олексій Суворов.
Фото на обкладинці – Анни Суворової.
