21 листопада буде Всесвітній день телебачення. Напередодні професійного свята телеведучі розповіли про свій перший телевізійний досвід. Як вони потрапили на телебачення? Що найбільше запамʼяталося чи вразило? З якими труднощами зустрілися? Та чому вирішили повʼязати своє життя з цією сферою?
Артем Позняк, актор, ведучий проєкту «Речдок» на телеканалі НТН:
— Мій досвід роботи на телебаченні розпочався в 2011 році у якості продюсера департаменту журналістських розслідувань. А перша поява на екрані відбулася ще в студентські роки в епізодичній ролі в телесеріалі. Якось мене запросили на проби на роль ведучого одночасно два телевізійних проєкти. Як виявилось згодом, я пройшов проби в обидва, але я віддав перевагу «Речдоку». І не прогадав. Коли я познайомився з редакторською та режисерською групою, то зрозумів, що ця команда зробить якісний продукт, який обов’язково сподобається глядачам. Так і сталося. Майже 10 років ефіру, мільйони переглядів, сотні тисяч шанувальників… Я гастролюю з виставами по всій Україні, і всі глядачі підходять та дякують саме за «Речдок». Робота на телебаченні — дуже цінний досвід в моїй творчій кар’єрі.
Євген Синельников, ведучий та режисер-постановник проєкту «Крафтові мандри» на К1:
— Як я потрапив на телебачення? Це було на третьому курсі університету. Ми тоді готували студентську роботу під назвою «Провокація». Я бігав по вулиці у смиренній сорочці, із заклеєним ротом, підбігав до перехожих і жестами просив розв’язати мене. Люди реагували по-різному: хтось сміявся, хтось лякався, хтось допомагав. Це дійсно була смішна, навіть трохи абсурдна провокація. Потім ця робота перемогла на кількох фестивалях. І от на одному з іспитів до мене підійшла жінка на ім’я Олена Дмитрєва і сказала: «Чувак, ти прикольний і смішний. Якщо тобі цікаво, приходь до нас, будемо робити класне телебачення». Так я потрапив до молодіжної програми «Новий елемент» на одному з телеканалів. Це був проєкт про молодь і для молоді, з темами, які нам самим були цікаві. Спочатку мене не взяли до основного складу, і я працював фрілансером. За один сюжет платили 20 доларів. За місяць вдавалося зробити три сюжети, і тоді це здавалося просто неймовірним. По-перше, ти реально виходиш в ефір. По-друге, робиш те, що тебе драйвить. Багато хто у ті часи на ТБ займався новинами чи темами, які йому не близькі, а ми створювали те, що справді любили! Щопонеділка збиралися на планерці, обговорювали ідеї і просто знімали все, що нас захоплювало. Я й досі пам’ятаю, як робив сюжет про байкерський клуб, їхній спосіб життя, свободу, дороги… А потім вирішили зняти перший «тревел»: щоб показати життя українського села, ми поїхали на батьківщину до нашого оператора – в село Прокопіївка на Київщині. Саундтреком була пісня «ВВ» – «Ми були, були на селі». Локаціями для зйомок були спиртзавод, будинок оператора та саме село… Нам дозволяли знімати з кайфом. І це було відчуття свободи: робити сюжети, які надихали молодь. Я досі вдячний Олені Дмитрєвій, адже вона стала моїм другим учителем. Ми тоді монтували на лінійках, без комп’ютерів: треба було спочатку все розписати, скласти режисерський і редакторський сценарій, лише потім іти на монтаж. Якщо не встиг за вісім годин, тоді все, завтра — спочатку. Але саме це дало мені реальну школу…
Чому я вирішив пов’язати життя з телебаченням? Бо це круто. Бо це цікаво. Бо це справжнє. Велику роль в цьому виборі відіграла також художня керівниця шкільного театру Лариса Петрівна Журавльова. Я навчався в ліцеї, де викладали аж дві іноземні мови, і де треба було дуже добре вчитися. Вона якось прийшла до нас на урок і запитала: «А хтось хоче грати в театрі?». Звісно, ніхто не хотів: навіщо воно нам? І тут вона, вже виходячи з класу, сказала: «Я можу і з уроків забирати на репетиції…». Ці слова стали вирішальними й докорінно змінили моє життя, тому що я вирішив спробувати грати в театрі. Тоді й з’явилося відчуття, що хочу бути частиною професії режисури, акторства та творчості в широкому сенсі. Телебачення стало природним продовженням цього шляху. Тут я можу поєднати все, що люблю: створювати, експериментувати, надихати. І щоразу, прокидаючись, я відчуваю, що я на своєму місці. Роблю те, що справді подобається. І бажаю, щоб кожен зміг займатися також своїми улюбленими справами. Головне, аби був мир.
Ірина Баглай, воєнкор, ведуча програми «Ціль 4.5.0»:
— Моя історія на телебаченні почалась із невипадкової випадковості. Я педагог за освітою, вчителька англійської. І коли закінчувала університет на 5 курсі паралельно з навчанням працювала в школі. Моя мама побачила у газеті обʼяву: «Відкривається новий телеканал, шукаємо журналістів, ведучих». І запропонувала мені: «Спробуй, цікаво ж, а раптом…». Ідея директора цього каналу була експериментальна — набрати команду без журналістського досвіду. Ми мали самі, інтуїтивно, навпомацки вчитися бути ведучими і журналістами. Самотужки створювати свій стиль. І це спрацювало. Хоча було страшно, але це дало можливість пізнати себе, творити те, до чого є інтерес і хист. Так, окрім ведучої новин я робила свій проєкт про історію Вінниці, її архітектуру.
Насправді я ніколи не мріяла бути журналістом чи працювати на телебаченні. Я не любила писати твори і з дитинства мене дратували новини. Мені це було не цікаво, нудно. Я мріяла бути або детективом, або актрисою. І можна сказати, що ось у такий цікавий спосіб моя мрія реалізувалась. Адже журналіст, як детектив, аналізує, поєднує факти, ставить запитання — навіть політикам найвищого рангу. А от від акторства — це проживання історій своїх героїв і вміння тримати обличчя, особливо в прямому ефірі, незважаючи на втому, біль чи смуток.
І хоча я потрапила на телебачення, здавалося б, випадково, «за обʼявою» (у нас навіть професійний жарт є про це — «понабирають за обʼявами») — я жодного дня не жалкувала. Скажу більше — не уявляю кращої професії для себе. Журналіст — людина, яка може опинитися там, куди інших не допустять — через небезпеку чи інші обмеження. І так, ця професія часто із ризиком для життя. Коли доводиться працювати на війні, під час катастроф. Але ти маєш можливість все бачити на власні очі. Фіксувати історію. Саме тому я й напросилася на відрядження у вже окуповану частину Луганщини в травні 2014 року. Аби побачити, зрозуміти, що відбувається. І потім — на фронт. Там я зустріла найкращих людей і не лише серед військових, а й серед цивільних, наприклад, дітей, у яких вчилася і мудрості, терпінню, прийняттю і стійкості, геть не притаманним їхньому віку. На фронті я побачила і відчула найцінніше у професії — єдність журналістів з різних каналів, де поняття ексклюзив і конкурентність програвали щирості та підтримці колег. Я не згадаю свій перший день на телебаченні. Але я назавжди до дрібниць запамʼятала перший день свого воєнкорства. До запахів, рухів, слів, облич, відчуттів… І майже по місяцях, навіть тижнях памʼятаю хронологію 8 років війни, коли її ще офіційно не наважувалися називати війною політики і дипломати… Саме після роботи на фронті, напевно, я і відчула себе вперше справжнім журналістом. Бо саме воєнкорство відкриває в тобі те, у що ти сам можеш навіть не вірити, що здатний на це. Але робиш, бо ти маєш привілей побачити історію і ти мусиш, щоб не сталось, видати це в ефір. Саме воєнкор, як ніхто, розуміє вагу слова, чесність, відповідальність за опубліковане, бо від цього залежить життя людей. І я дуже вдячна, що моя мама повірила в мене більше, ніж я, привела мене в світ телебачення і була моєю опорою в найскладніші часи.
Макс Узол, ведучий проєкту «КАМОН! з Узол і Манько» на К1:
— У мене цікава історія, як я потрапив на телебачення. Це був 2010 рік, я тільки закінчив магістратуру Полтавського технічного універа. Я лежу вдома на дивані в депресії, тому що у мене на руках диплом магістра, але мене ніхто не бере на роботу, бо кажуть: в тебе такий класний диплом і тобі треба багато платити. Тому навіть електриком ні на завод, ні в тролейбусне депо ніхто не брав. От, я лежу на дивані і думаю: що далі з цим життям робити? Включаю телевізор і бачу, як мій знайомий з мікрофоном там щось розказує. Я подумав: «Вау! Чувак такі розумні речі розказує, спілкується з людьми. Це класно, це цікаво. І я теж так хочу!» Щось всередині відгукнулось. Одразу знаходжу, які ж в Полтаві є телеканали. Збираюся і йду на перший, який знаходиться відносно недалеко від мене. Я, пацан з двома технічними освітами, який ні чорта не розуміє ні в журналістиці, ні в медіа, приходжу на телеканал і кажу до охоронця, який на вході сидить: «Добрий день, покличте мені директора каналу». Охоронець на мене вилупив такі величезні очі. Я зрозумів, що трохи загнув. Думаю, хто тут може бути трошки менший по статусу. І такий: «Покличте мені головного редактора!» Охоронець вилупив очі ще раз. Але в цей момент якраз повз проходив той самий головний редактор — такий пацан-рокер, весь в татухах, в сережках, сигарета за вухом… І каже до мене: «Чого ти прийшов?» Я кажу: «Хочу у вас працювати. Досвіду у мене нуль, але я дуже швидко вчусь»… Він такий подивився на мене: «Можливо, ти прийшов вчасно, пішли». На наступний же день він відправив мене на тестову зйомку. Це був якийсь трешовий мітинг чи акція протесту, де купа людей в масках били в барабани, розсипали гречку. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Я був у шоці. Але якось умудрився зробити з того сюжет. І таким чином мене взяли. Я там пропрацював три роки, знайшов дуже класних друзів і дуже класних вчителів. Це була моя телевізійна альма-матер. Я дуже вдячний, що там мені дозволяли втілювати будь-які ідеї, що народжувались в моїй голові. І лише через пару років мої колеги розказали мені, що на це місце претендувала ще дівчинка, яка вчилася на журналістиці, вона довго ходила, старалася, але взяли мене. Якщо ця дівчина це побачить, вибач, будь ласка. Я не зі зла, і сподіваюсь, що вона отримала кращу роботу, бо я тоді знайшов роботу до душі.
Ольга Манько, ведуча проєкту «КАМОН! з Узол і Манько» на телеканалі К1:
— Я навчалася на факультеті журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. З другого курсу у нас була обов’язкова практика, причому, ми самі мали шукати, де її проходити. Мене разом із подругою-одногрупницею взяли на один із трьох місцевих телеканалів, у молодіжний розважальний проєкт. Спочатку ми допомагали досвідченим журналістам, а згодом нам дозволили робити самим сюжети, зніматися в кадрі. Це був незабутній момент, коли я вперше сказала мамі: «Мамо, через годину включай телевізор, там буде мій сюжет». Це дуже кайфово, коли тебе показують по телебаченню, ти з мікрофоном щось розповідаєш… Кілька років я робила сюжети на цьому регіональному телеканалі. Але гроші мені за це не платили. Це була наче практика, здобування досвіду. І я дуже вдячна за цей досвід. Бо у мене вже була якась база, коли після закінчення університету я переїхала до Києва і почала шукати роботу в столиці. Спочатку потрапила на продакшн, який робив шоу-бізнесові програми для одного з центральних телеканалів. І отут вже почалась моя велика кар’єра на телебаченні, як журналіста, як сценариста, як редактора. На цьому проєкті я пропрацювала декілька років. Він мав дуже класні рейтинги. А моя робота була як свято: щодня — якісь зіркові вечірки, концерти, презентації, зйомки кліпів… Я брала інтерв’ю у зірок, робила великі сюжети. Єдине, що — я мріяла працювати в кадрі. І от, цю мрію я вже змогла реалізувати на іншому каналі.
Пов’язати своє життя з телебаченням я вирішила ще в 9 класі. Коли сиділа, перебирала різні професії і зрозуміла, що точно не хочу сидіти з 9-ї до 6-ї в офісі. Мені хотілося мати роботу, яка б дозволяла постійно кудись їздити, бачити щось нове. Було два варіанти – або туризм, або журналістика. Я обрала журналістику, мені здавалося це тоді дуже цікавим. І так склалося, що зараз в своїй роботі я поєдную і журналістику, і туризм.
Аліна і Ярослав Покутні, ведучі тревел-проєкту «Покутні. Разом по світу» на К1:
Аліна: Ми з Ярославом ніколи спеціально не стукали у двері телебачення — навпаки, це був для нас приємний сюрприз. Наш YouTube-контент помітили, оцінили якість та запросили до співпраці. Після кількох місяців підготовки наші тревел-випуски почали транслюватися на телеканалі К1 у вересні цього року. Це був хвилюючий і дуже теплий етап для нас. Найяскравіші емоції — коли ми побачили перші анонси нашого проєкту на телеканалі. Ми побачили свої кадри вже у телевізійному форматі, і це було абсолютно нове відчуття. Але найбільше вразив відгук аудиторії. Підписники щиро раділи за нас, писали теплі повідомлення та сприйняли це як ще одну важливу сходинку в нашому розвитку. Склався відчутно тепліший контакт з глядачами, ніби ми всі разом пройшли цей етап.
Ярослав: Ми ніколи не ставили собі за мету саме працювати на телебаченні. Ми свідомо обрали блогінг і створення авторських тревел-відео. Телебачення саме прийшло до нас, як результат нашої роботи — це був природний крок, коли якісний контент знайшов свою ширшу аудиторію. Для нас це просто ще один спосіб поділитися подорожами з людьми.