Малі шибеники майже завжди виростають Героями. Їм мулько у школі, їхня школа – вулиця, де простір і воля, де свої правила життєвого руху. Та чомусь, отримавши – з горем навпіл – атестат, саме шибеники згадують мучителів-вчителів найчастіше: цікавляться “за життя”, допомагають, чим можуть,”ненависній” школі. Вони з`являються на її “Дошці Пошани” вже після випускного. Всміхаються з гранітних табличок біля входу.
У мирні часи шибеники старалися петляти від армії. А в 14-му, навіть не попрощавшись з мамами і дівчатами, перші вдягли форму. І не знімають її подосі, хто живим лишився, радо приймаючи до гурту побратимів нових шибеників, що підросли.
Один з них – мов з козацького реєстру – сидить навпроти, чемно зголосившись на моє запрошення відвідати редакцію. Воїн Третьої штурмової. Позивний Істок. У 14-му йому було 15. Звідти і прізвисько, що переродилося згодом у позивний – від юнацького шила ззаду, коли воно робило хлопця джерелом усіх авантюрних катавасій. Як він сам каже: “Я з малого віку завжди був шебутним хлопцем, який постійно починав бійки, якісь заворушки, якісь двіжові моменти, тобто – з мене все завжди починалося. Тому мене так і прозвали в компанії.”
Істок він і подосі. Такий же шебутний. Двіжує на фронті. Кажу ж – такі шибеники виростають Героями.
— Як тебе краще відрекомендувати нашим читачам?
— Звати мене Олексій. Мій позивний – Істок. На даний момент я – заступник командира полку ВШК (Військової Школи Командирів імені полковника Євгена Коновальця – ред.) і начальник логістики.
— Як тебе батьки називали в дитинстві?
— Олекса, Олексій, так і називали.
— Олексійком теж, мабуть?
— Називали Олексою. Олексійком не називали. Просто мій батько військовий, бойовий офіцер. Тому в родині завжди було суворо. В мене не було ніжностей. Вдома завжди була певна ієрархія. З шести років я жив, як в казармі.
— Мрії стати військовим були в дитинстві, чи вони з’явились пізніше?
— Мрії вже були в дитинстві. В будь-якому разі, це був вплив батька. Він мене ввів в режим з шести років: тренування, здача навчання, здача домашніх завдань кожен день. Я б не сказав, що моє дитинство було прям хороше. Тому це була напевно не мрія, а заданий батьком напрямок.
— Школу ти любив?
— Та ні, я ж кажу, в мене казарма була вдома. Яке школу любив? Я просто не люблю своє дитинство, бо в мене була казарма.
— Є протиріччя: була казарма вдома і, водночас – думка стати військовим, щоб у казармі провести все життя?
— Це напевно не мрія була, я б сказав – це було призначення.
— Тобто призначення вже ти відчував?
— Ну так, але є дуже велика різниця – стати військовим і стати Воїном. В наш час я не хочу бути військовим. В наш час бути військовим – з одного боку – це добре, з іншого — не дуже. Я вважаю, що краще бути Воїном і виконувати свої посадові обов’язки. Думаю, що коли завершиться війна, я з армії піду.
— Про це ми ще поговоримо. А чи пам’ятаєш ти першу свою прочитану книгу?
— Пам’ятаю. Це була «Почемучка» (сміється). Серйозно, на 500 сторінок. Я дуже рано почав читати, був малим, навіть не пам’ятаю скільки років мені було. І я постійно читав книжки, мабуть, все дитинство. У нас в селі була велика бібліотека — шафа просто забита книгами, і я, починаючи від «Почемучки», прочитав велику кількість книг. Я не можу сказати, що я їх багато пам’ятаю, але книги мені допомогли розвинути фантазію й кращий склад розуму.
— А чим ти займався до повномасштабного вторгнення? В 2014-му тобі було п’ятнадцять. Ці роки, поки йшла війна, що ти робив?
— Я був в Азовському Русі, починаючи з «Патріоту України» — це 2013 рік, потім “Цивільний корпус “АЗОВ”, пізніше – «Національні Дружини», ну і «Центурія». От цим я й займався. В мене в цивільному житті було декілька ФОПів, кав’ярень. Ще був співвласником деякого виробництва. Таким чином заробляв.
— Як ти став націоналістом?
— Я ще раз нагадаю, що мій батько військовий, а військовий – він вже має певний фундамент мілітарі-націоналізму. Військовий завжди йде служити своїй країні, своїй нації. Тобто, він початково вже має певний поклик патріотизму, і він це закладає своїм дітям: треба любити Україну. Як там кажуть: ненавидіти державу, любити Батьківщину. Тому це завжди закладалося мені. Я думаю, що ще з дитинства була в мене така хороша установка.
— Але ж патріотизм і націоналізм – різні поняття?
— Так, це абсолютно різні поняття.
— Найвлучніше, до речі, пояснив цю різницю Ігор Михайленко, друг Черкас, коли я його запитав про неї. Він сказав, що патріот – це той, хто любить Україну, а націоналіст за цю любов готовий життя віддати.
— Так точно!
— Як у тебе виник саме націоналізм? .
— Ну, ти ж у 10 років не будеш націоналістом! Ти в 10 років будеш максимум патріотом, ти будеш любить український прапор, любить Україну, як державу. Всі починають з патріотизму. Не буває так, що хтось в певний момент, бах – і все, я націоналіст, піду зараз воювати за свою Батьківщину на фронт. Все з чогось починається. У мене почалось з патріотизму, в 14 вже прийшов націоналізм.
— А як ти в «Патріот України» прийшов? Якийсь товариш, можливо, “затягнув”?
— Це взагалі-то я “затягнув” своїх товаришів в «Патріот України». Я бачив, що хлопчики бігали вулицею, якісь стікери клеїли, якісь листівки роздавали. В той час це була якась дивина. Бачив хлопців спортивної статури, які займаються спортом чи єдиноборствами. А я тоді якраз ходив на бокс, мені все це було цікавим. Почав знайомитися, спілкуватися, дізнався, чим вони займаються і сам так “затягнув” деяких своїх товаришів в «Патріот України».
— Твій позвивний – Істок – ще з тих часів?
— Так.
— Як ти казав, ти був джерелом різних «двіжух».
— Так, різних «двіжух». Починаючи відпочинком і закінчуючи бійками. Тому Істок. Так воно і почалось.
— Якби тоді існувала “Центурія”, було б легше відшукати свій шлях у житті?
— Якби тоді була «Центурія» – це був би подарунок для мене і таких як я. На жаль, в ті часи максимумом було ходити разом на турніки і тинятись вулицями. Зараз вчать стріляти, знанням про зброю, тобто базову загальну військову підготовку показують. Є ветерани, які можуть розповісти молодим про бойові дії і ціну життя. Тоді такого не було. Тому я думаю, що «Центурія» тоді б дуже допомогла, напевно “вистрілила” б сильніше навіть, ніж зараз.
Зрозуміло, що зараз нелегкі часи, але я згадую часи Януковича. Грошей нема – дитина просить ті ж 20 чи 50 гривень у батьків, щоб з’їздити на якийсь вишкіл у Київ. А зараз діти самі в 14-15 років вже мають власні кошти та можуть розраховувати на себе, можуть і батькам допомагати. Тому я вважаю, що в ті часи «Центурія» гарно б вписалась.
Ігор Михайленко, друг Черкас – другий командир полку “АЗОВ”, Воїн Третьої штурмової, очільник “Центурії”
— Пам’ятаєш день, коли ти вирішив йти воювати?
— Так, це було 24 лютого. Мені просто подзвонив Ігор Михайленко, друг Черкас. Навіть не так. Я сплю на «АТЕКу», не пам’ятаю чому приїхав туди. Сплю, чую прильоти. Я ще тоді не розумів, що це прильоти. Починається тривога, мені дзвонить друг Черкас і каже: «Істок, війна почалась!” А я такий: “Що?” А в цей момент, мій найкращий друг Тотен, він зараз в першому механізованому батальйоні, от він, як тільки були прильоти, підскочив, збиратись почав, дивитися новини. А він до цього служив в АЗОВі, в нього вже було розуміння, що це не просто щось десь бахнуло. Тобто, той день почався з дзвінка Черкаса, я відкрив телеграм, подивився як путін, ця гнида, сказав, що буде робити декомунізацію, демілітаризацію. І все. Якось так дні й понеслись.
Чесно кажучи, перший тиждень війни я запам’ятав дуже погано, я спав по 2-3 години, майже не мився. Було дуже багато завдань, ми формували підрозділ, щоб брати участь в бойових задачах. Хлопці їздили постійно на бойові задачі, такий нескінченний колообіг подій.
— А як до цього віднеслись батьки, твоя дівчина?
— У мене тоді ще була дружина. А ні, стоп, тоді не була. Мама – ну, я їй подзвонив, сказав, що почалась війна, запитав, чи будуть вони виїжджати, сказав, що у випадку чого – я з цим допоможу. Вона мені відповіла, що вони не будуть виїжджати. Я такий: ок, я якби на війну, тому зв’яжусь, коли зможу, все. Звісно ж, вона плакала, але сказала “добре”.
Мати, вона ж дружина військового – їй це звично. Вона з батьком по гарнізонах понад 6 років була постійно, він там на якихось бойових задачах постійно, в неї вже така звична історія чекати.
Брату подзвонив старшому, він зараз також у Третій штурмовій, кажу: війна почалась. Він тоді був десь, ближче до заходу. Почав їхати до Києва, там затори. Добрався лише за 3-4 дні, з Житомира взагалі йшов пішки до Києва, щоб доєднатися до мого підрозділу, щоб разом воювати.
Обдзвонив всіх, кого міг, і тут моє коло спілкування поділось на два, хоча сказав би, навіть на три: ті, хто пішли на війну; ті, хто вивозили своїх рідних, але все одно пішли на війну; і третя категорія, для мене особисто – я знав їх, як чоловіків, а з’ясувалось – істоти. Ну, поїхали одразу. Можна моєму знайомому Липі передати привіт.
— Передаємо Липі палкий привіт! Знаю, що ти категорично проти, щоб такі, як твій товариш, повертались.
— Якби ж я був на такій посаді, де треба думати більш стратегічно. Моя особиста думка, що такі товариші, які поїхали за кордон і які ніяк не допомагають, ніяк не беруть участі в житті країни, живуть для себе – це не громадяни своєї країни.
Якщо це жінки, діти, люди похилого віку – це зрозуміло. Коли це чоловік, дорослий чоловік, і на його країну прийшла скрута, і він просто втік… Окей – ти втік, але навіть жодної гривні не даєш, не допомагаєш своїм знайомим хлопцям, друзям. Не дзвониш, не підтримуєш, коли хтось в госпіталь потрапив – то навіщо такі тут треба? Хтось скаже, що він буде податки сплачувати. Та він приїде, він навіть той ФОП собі не зареєструє, буде державу всіляко обдурювати. Буде все робити, щоб піти наперекір державі та своїй нації. Нехай отримують громадянство іншої країни, якщо їм там так добре з поляками, чи ще десь.
— Твоя позиція зрозуміла. Лесь Подерв`янський одним словом окреслив нашу національну ідею: “ВІД`*БІТЬСЯ!” Ти так само коротко сформулював наше головне завдання під час війни: “НЕ ПРО*БАТИ КРАЇНУ!” Якщо трішки “розжувати” для читача ці три слова, то вони про що?
— Це формулювання стосується не лише війни, а й післявоєнного періоду. Післявоєнний період буде складний. Зараз у нас вирішується загалом доля країни: чи ми будемо існувати як країна, чи ми будемо існувати як нація, чи ми зможемо відстояти свої кордони. Це перша стадія питання. Друга стадія питання в тому, що війна закінчиться, а всередині країни почнеться політична боротьба, боротьба на вулицях, й за вулиці. Я впевнений, що головна політична боротьба, знову таки, буде з «руськім міром». Буде абсолютно та сама історія: проросійські політики, почнуться речі незрозумілі, як з Ківою: сьогодні я — націоналіст, завтра я — путініст. Будуть люди, які будуть змінювати свою думку, свою позицію і тут важливо – не проґавити їх! Загинула величезна кількість хлопців. Я не знаю, яка це зараз кількість, але це велика кількість сімей, в яких максимально зламані життя.
— Як ти вважаєш, чи реальною є оприлюднена інформація про 80 000 загиблих наших Воїнів?
— На мою думку, навіть якщо вона неправдива, то все робиться правильно, тому що зараз головне — збереження соціального настрою в країні, щоб люди не почали бунтувати. Зараз не час казати свою думку, зараз час для того, щоб захищати свою країну. В мене теж дуже багато своїх думок. Багато що не подобається. По тому ж напрямку логістики ЗСУ, але зараз це не на часі. Тому не втратити країну означає, що якщо ми збережемо наші кордони, збережемо нашу країну такою, як вона є, то хоча б у післявоєнний час не пустимо сюди проросійські сили. Не втратити армію, зберегти її хоча б на рівні контрактної армії чисельністю 300 тисяч, не втратити себе на геополітичній арені. Це моя особиста думка. Як це робити – це задача людей, які цим займаються: міністрів, політиків і т.д.
— Якщо взяти тебе до повномасштабного вторгнення і зараз – це дві різні людини?
— Я дуже морально постарів, отак я б сказав. Я не скажу, що подорослішав, скажу, що саме постарів. Війна в чоловікові пробуджує важливі речі, такі як: обов’язок, честь, хоробрість. Але війна і ламає тобі психіку. Ламає дуже багато понять, які для звичайних людей будуть дикими. Війна породжує тригери тобі в загальному соціумі, вирощує почуття підвищеної справедливості, яке цей соціум в тобі не підтримує. Я для себе морально постарів, і як воно буде, як я буду себе почувати після війни, чесно кажучи, я не знаю.
— По війні ти себе в армії точно не бачиш?
— Я б не хотів будувати свою кар’єру в армії, поки там відбувається те, що відбувається. Оця «постсовковщина», доки вона не буде змінюватися на рівні виконавчих документів міністерства оборони.
— Але ж хтось повинен це змінювати. Такі, як ти – в першу чергу. Я розумію, коли все вже набридло, людина просто втомлюється, вона зробила те, що мала, і йде. З іншого боку – а хто ж буде у високих кріслах сидіти? Ті, хто там зараз – там і залишаться?
— Чесно скажу, я за свою службу стільки бачив… Я не буду казати, що саме. У Третій штурмовій завжди все добре. Немає ніякої корупції. Принаймні, в Третій штурмовій та побічних підрозділах таких проблем немає. Я зараз в частині, де ти вже працюєш з документацією, і я дуже багато разів думав, як внести зміни у все це, і я розумію, що це дуже комплексна робота, яка може розпочатись тільки після закінчення війни. Якщо далі будуть сидіти на своїх місцях люди, які знаходяться в армії по 30-40 років, а вони там будуть – молоді точно не будуть залишатися в армії. Я беру тільки напрям логістики зараз: коли ти працюєш із застарілими установчими наказами міністра оборони, не тим, що зараз, а тими, що були 20-25 років тому. Коли в тебе купа непотрібної документації, коли в тебе диджиталізація армії відбувається просто кроками інваліда, в якого переламані ноги. Я не знаю, іноді просто вже бере відчай, коли ти не розумієш, як тут можна в майбутньому щось бачити для себе. Зараз це необхідність, бо є війна. Далі… Може мене переламає і я залишусь. Хто знає.
— Очевидно, що досвід Третьої штурмової, АЗОВу – вкрай потрібно розповсюджувати на всю армію! Розумію, що це важко, але тільки по цьому шляху потрібно йти.
— Це модель змін, які вносить тільки міністр оборони і його кабінет.
— А якщо ми припустимо, що Андрій Білецький стане міністром оборони. Чи Денис Прокопенко, друг Редіс.
— Якби Андрій Євгенійович став міністром оборони, я був би цьому дуже радий. Тоді б реально відбулись якісь зміни. Якщо людина з наших підрозділів буде у верхньому ешелоні влади, тоді можливі зміни. Але тут сама країна, президент і апарат повинні допомагати. Старі установчі накази та антикорупційний закон, зроблений так, щоб ти просто краще придумав спосіб, як вкрасти, образно кажучи. Тотальна зміна повинна бути, але я не впевнений, що вона буде.
– Якщо порівняти нинішню ситуацію і яка була за Януковича, наприклад, якісь зміни ж є?
— Звісно ж, є.
— І вони будуть у майбутньому. І кому, як не цим людям, про яких ми зараз говоримо, їх робити?
— Це вже політичне рішення, це вже вони повинні вирішувати.
— І тоді, можливо, твоя думка про армію зміниться.
— Я не знаю, якщо чесно. Об’єктивно, це перша частина, а друга частина — забезпечення сім’ї. Зарплата військового у мирний час, наприклад, 20 тисяч гривень. Якщо в тебе сім’я, в якій двоє-троє дітей, то цих грошей не вистачить. Антикорупційний закон робить так, щоб ти або крав, або голодував. Все. Це ще друга причина, яка мене гнітить в цьому плані. Чому не зроблений нормальний антикорупційний закон? Чому військовий не може оформити легальний ФОП, мати дохід, сплачувати податки, не обманюючи державу, і бути максимально прозорим? Замість цього закрили все, зробили аналог сухого закону, коли люди лише більше починають пити. Я не хочу красти. Я людина, яка має власну гідність та принципи. Я ніколи в житті не взяв якогось ресурсу з країни на свою користь і не буду цього робити. Але мені потрібно забезпечувати сім’ю. Під час війни це можливо. Бо зараз у військових є нормальні зарплати. Але ж це зараз. І це одна з причин, чому – в майбутньому – в армії я не дуже хочу залишатися. Але все змінюється. Я ж не знаю, як буде через рік чи два. Чесно кажучи, я не знаю, що буде завтра.
— Впевнений, важливо сподіватися, що все-таки ситуація зміниться. Без сподівань — взагалі сум і жаль..
— Надія – діло слабких. Немає сенсу сподіватися, тому що ситуація змінюється кожен день. Є сенс планувати своє майбутнє. Сподівання тебе лише вб’ють. Ти можеш сподіватися, образно кажучи, що ми повернемо Донецьку область, а якщо ми, наприклад, не повернемо. І що тоді? Треба мати сухі розрахунки та реальне розуміння. Я не сподіваюсь вже ні на що, якщо чесно. Я за майже три роки вже ні на що не сподіваюсь, я живу кожним днем. Як буде – так буде.
— Чи є щось, чого ти боїшся?
— Я за цю війну втратив друзів і товаришів. Втратив дуже багато близьких людей. Боюся втрачати далі, боюся втратити когось із сім’ї. Це дійсно те, чого я боюсь.
Олег Фадєєнко, друг Малиш
— Коли ти востаннє плакав?
— Коли загинув Олег Фадєєнко, друг Малиш. Я тоді плакав, бо мені було дуже боляче. Це людина, яка супроводвжувала мене в дуже багатьох моментах в житті, допомагала, з якою ми близько, по сімейному, спілкувалися.
— У важкі моменти життя до кого звертаєшся? До мами, до Бога, до друзів?
— Якраз до найближчих людей і звертаюсь. Можу поспілкуватися зі своїм другом Тотеном. Можу звернутися до Богів.
— Ти вірянин?
— Я рідновір. Я вірю в присутність Богів і вірю в сили природи.
— Віриш в якісь прикмети? Можливо, маєш талісман?
— Прикмети… Я ніколи не кажу “останній”, тільки “крайній”. Це для мене дуже важливо. Якщо в мене є розуміння того, що буде бойовий виїзд, або в зону бойових дій – я взагалі не говорю про смерть. Навіть не жартую про це. З талісманів у мене є тільки мій старий ніж, який зі мною всю війну і ще деякі трофейні речі.
— Ти згадав про жарти, про смерть. Величезна Азовська Сім’я завжди славилась своїм гумором, особливо – чорним гумором. Можеш згадати якийсь прикольний момент, про який можна розказати? Адже без гумору на війні – взагалі край.
— Гумор – звичайна реакція психіки на стресові ситуації, чорний гумор також. Я декілька разів спостерігав ситуацію, коли їдемо на виїзд, і людина жартує про смерть, або говорить про неї, і потім це двохсотий на цьому ж виїзді. Тому я для себе так запам’ятав, що про цю тему на виїзді говорити не можна. Чорний гумор в цьому напрямку для мене не сильно прийнятний. З чорних жартів… В мене вже так мало гумору залишилось у цьому світі. Чесно, я не знаю, що розказати. Там більшість того, що смішно – не для загалу.
— Є щось, за що тобі соромно?
— Іноді мені соромно за те, що я не можу нормально забезпечити свою сім’ю. Це дійсно те, що мене – як чоловіка – турбує. Через те, що мені доводиться вкладати свої особисті кошти в армію. Так, на загальному фоні, зарплата військового, враховуючи премії, зараз не маленька, але половина з цього йде назад в армію кешбеком. Дівчина, з якою ми зараз будуємо сім’ю – вона поліцейська, також служить. Я дуже хотів би її забезпечувати. В мене є діти позашлюбні, яким я сплачую аліменти. Стараюсь, по можливості, бачитись з ними. Я б їх більше забезпечував, я б забезпечував свою матір, свого молодшого брата, але немає на це можливості зараз у країні. Це єдине, за що мені справді соромно.
— А що для тебе в людях найвартніше?
— Вірність та особисті принципи. Навіть, якщо вони для мене неприйнятні, але щоб вони були мені зрозумілі. Коли людина має відкриту, дорослу, чоловічу позицію.
— Чого б ти не пробачив ніколи, навіть рідним?
— Що саме?
— Наприклад, зраду.
— Не пробачив би. Пробачиш раз, буде другий раз, третій.
— Тобто, пробачати таке не можна ні за яких обставин?
— Ні, не можна. Звісно, життєві ситуації різні бувають. Життя мінливе і часто тебе підбиває на зміну своєї думки, але коли йде мова про зраду – треба людині говорити: “До побачення!” Неважливо, близька це людина, чи просто знайомий, чи знайома, чи дівчина, чи жінка. Просто треба прощатися одразу та й усе!
— Вже декілька разів торкнулися з тобою фінансової теми. Що для тебе гроші? Припустимо, зараз у тебе є мільйон доларів, як би ти ним розпорядився?
— В мене його немає, я не можу так речі планувати. Гроші — ресурс, необхідний для забезпечення мінімальних потреб та забезпечення свого роду та сім’ї. Для мене гроші не є чимось цінним, це просто ресурс. Впродовє двох місяців війни усі ми були не оформлені. Я всі свої заощадження вклав, бо так було потрібно. Для себе я це вже зрозумів, в мене немає цієї жадібності. Проте це ресурс, який треба заробляти, щоб забезпечити сім’ю та рід. От чим для мене є гроші. Це просто необхідний ресурс.
— А нагороди що для тебе значать?
— Тільки ті, що заслужені, і тільки ті, що даються тобі командиром. Я ніколи не пробивав собі нагороди. В мене з нагород тільки відзнака «За сприяння обороні Києва» і «Срібний хрест». Все. Це те, що вирішили мені дати мої командири. Більше я собі нічого не вибивав. Типу хочу нагороду, дайте нагороду. Це має бути заслужено, я повинен відчувати цінність нагороди. Хоча я знаю, що в деяких підрозідалах зараз можна нагороди собі купити. Але для мене це неприйнятно. В такому випадку – це лише блискуча штука. А свої чесно зароблені нагороди я зможу дітям показати.
— Матюкаєшся часто?
— Чесно, я намагаюсь себе культурно вести. Але після того, як я став логістом, я почав прям багато матюкатись.
— Це якось допомагає?
— Скажімо так, морально розвантажує, це перше. Друге, іноді є люди, наче розумні, а коли задачу йому нормально пояснюєш, він не розуміє, але тільки ти використаєш мат чи підвищиш тон — оп, дві хвилини і людина все зрозуміла. На жаль, в армії мова переходить на мат дуже часто. Але внаслідок того, що я офіцер, і ця посада має свою зону відповідальності, я повинен себе поводити ввічливо. Тож, я намагаюсь себе стримувати.
— Коли трапляється вільна хвилина, чим займаєшся? Книги, фільми, музика?
— В мене, насправді, все розписано. Я планую кожен тиждень. Планування для підрозділу кожен тиждень і кожен день, так і планування для себе.
— І навіть прискіпливе планування вільного часу?
— Так точно. Якщо не планувати вільний час, це перетворюється на хаос. В мене є робочий час — він невизначений. Я можу працювати добу, тому що є задача, а можу 10-12 годин. Зазвичай, близько 12-13 годин в день я можу працювати стабільно. Зараз я хворів сильно, але в мене завжди є три тренування впродовж тижня.
— Тренування в тренажерному залі?
— Ні, я намагаюсь працювати з власною вагою, бо після того, як я побув у піхоті, в мене дуже пошкодились коліна й спина. Мені в залі займатися дуже важко, в мене все вилітає. Тому, зазвичай, я бігаю або тренуюсь із власною вагою: турніки, бруси, підтягування й різні комплекси кросфітові. Плюс – почав ходити на секцію по муай тай, щоб відновлювати трохи ударні техніки й розвивати ноги. Стабільно є одне заняття в тиждень. Я сам собі визначаю, яке саме. Це залежить від стану. Бо інколи ти просто висушуєшся за день, ти настільки виснажений, що навіть їсти не хочеш. Обов’язково я повинен раз в день поїсти, бо я не снідаю. Прокидаюсь рано, йду на службу, в мене купа завдань. Я не обідаю, бо в мене немає часу. Намагаюсь все встигати за день, щоб в мене було більше часу на заняття спортом і для своїх особистих справ.
— Виходить, ти їси раз на день?
— Так, щоб в мене було більше вільного часу.
— А сил тобі вистачає? Це ж наче в автомбіль залити менше бензину.
— Ну так, вистачає. Напевно, більш октановий бензин. По різному. Я намагаюсь їсти два рази в день, але поки мені це не завжди вдається. Впродовж дня: поїсти, заняття спортом. Намагаюсь годину-півтори пограти в комп’ютер, бо це розвантажує мозок. Я граю більше в стратегії, бо мене це веселить. Обов’язково поговорити з коханою жінкою, хоча б годину-дві за день, щоб вона мала свою увагу.
Коли можу – обов’язково їзджу на полігон, обов’язково «холощусь», займаюсь вогневою підготовкою для себе. Якщо є можливість кудись записатись, сходити на якісь лекції – обов’язково ходжу. Найголовніше те, що я займаюсь постійно в «Центурії», максимально допомагаю, чим можу. Отак планую тиждень, погодинно: що й коли я можу робити.
— А книги, фільми, музика?
— Музику слухаю постійно.
— А яку?
— Та я все слухаю. Зараз упор в мене на лайтове електро і техно. Щось легке й швидке, щоб розвантажило голову. А так все слухаю. Ми коли сідали з хлопцями в нарди пограти – й Круга включили. Ну що, проб’є – то проб’є. Фільми? Якщо є час, бо його зазвичай мало. Через день, через два – можу щось подивитись. Зазвичай серіал, щоб можна було його місяць дивитися.
— А книги? Читаєш щось легеньке й розвантажувальне?
— Працюєш з документацією робочою, з наказами, перечитуєш, перевивчаєш, тому навіть не хочеться ті книги відкривати. Тому так. День запланований погодинно: підйом о 7-й ранку, якщо треба – і о 5-й, і о 6-й, але стараюсь, щоб стабільно я спав 6-7 годин. Лягаю десь опівночі або в годину ночі. Оце графік хоча б. А коли ти на війні, в тебе графіка взагалі ніякого не може бути. Як вийде, так і вийде. А тут я намагаюсь якось.
— Чи є людина, з якою ти б хотів познайомитися?
— Поспілкуватися мається на увазі?
— Так.
— З живих чи мертвих?
— З будь-ким, навіть з тими, що пішли.
Сергій Стрибний, друг Ікси
— Хотів би поспілкуватися з Миколою Сціборським (провідний ідеолог ОУН, автор програмової праці ОУН «Націократія» та націоналістичної Конституції України – ред.). Також, хотів би поспілкуватися з полеглими товаришами. Особливо – з Cергієм Стрибним, другом Ікси. Він завжди давав мені масу яскравих емоцій. З живих, чесно кажучи, хотів би поспілкуватися особисто з відділом інновацій в міністерстві оборони. Не в форматі листів, а особисто. Мені просто цікво, як вони планують свою роботу. Що вони планують змінювати загалом.
— І чим би це спілкування закінчилось?
— Я сподіваюсь, продуктивними справами, щоб з цього справді вийшли якісь зміни, установчі накази, зміни регулювання логістики. Я був би радий їм допомогти. Бо, зазвичай, практика в тому, що нікому не додзвонишся й нікому не допишешся.
— А що найсмачніше ти їв на службі?
— Хороше запитання. Для мене найсмачніше – це після служби. Домашня їжа.
— Це ж після служби. А в армійській їдальні чи в окопі що ти такого їв, що тобі смакувало?
— Сухпайки дуже смачні. Українські мені не дуже подобаються. Можна було зробити набагато краще, й менші ціни поставити на тушкованку та інші позиції. А от мед… Я не знаю, що то за мед, але він дуже смачний. Якщо він зацукрився, з водою розмішуєш – і це дуже смачно. От мед реально смачний, а все інше… Там все робиться, щоб набрати масу. Воно не таке смачне, як домашнє.
— Я в азовській їдальні на базі в Урзуфі їв – мені сподобалося. Геть по-домашньому.
— Для одного дня зрозуміло, що воно нормально, але приїдається все одно.
— А вдома? Що взагалі зі страв полюбляєш?
— Коли мати готує. Бо за ці 3 роки я мамину їжу їв разів три. Це, мабуть, просто як повернення в дитинство. Смак такий… Зрозумілий усім, найулюбленіший. Коли моя жінка готує мені лазанью або чизкейк – це дуже смачно. Взагалі, коли жінка готує – це просто прекрасно. Ти відчуваєш турботу й любов, вкладену в їжу. Тоді насправді все смачно. А якщо не смачно – ти все одно скажеш, що смачно, тому що тебе загризуть потім (сміється).
Істок і друг Тотен
— Друзів у тебе багато?
— Не багато. В мене один справжній найкращий друг, який перевірений часом. Дружимо, мабуть, років 13, це – Тотен. Він зараз у першому механізованому батальйоні, якщо не помиляюсь, командир другої механізованої роти. От це дійсно – я можу сказати – мій друг. Є дуже близькі люди. В мене таких людей 5, але з ними в мене не пройшло стільки часу, скільки з Тотеном, і не пройшов я з ними стільки ситуацій життєвих, щоб сказати, що це дійсно мої друзі.
Друг Малиш, Істок, друг Латвієць
— А хто для тебе – друг?
— Для мене поняття “друг” – це… Візьмемо основні критичні ситуації в житті: це відсутність коштів, це війна і це в’язниця. Якщо ти з другом проходиш всі три аспекти, то цей друг назавжди. Я пройшов з другом всі три аспекти у свій час. Я для себе точно зрозумів, що цій людині я можу розповісти будь-яку інформацію про себе. Він знає про мене все, я з ним можу чим завгодно поділитися, і знаю напевне, що ця інформація буде тільки у нього в голові. Я знаю, що я – в будь-який момент – подзвоню і скажу: мені потрібна допомога – і вона буде. Він до мене так само звернеться, і я відреагую обов’язково. Це перевірено. От чому завжди, коли в мене були жінки, я їм пояснював, що от друг — це друг, ти себе взагалі ніяк не можеш ставити поряд із ним. Я зараз стараюсь будувати такі відносини, щоб і моя дружина могла бути мені другом, але то вже інша історія. Чоловіча дружба – вона незамінна, тому друг — це людина, яка пройде з тобою ці три ситуації. Й ніколи не зрадить і не обмане.
— А що в житті важливіше за свободу?
— Ну, нехай буде так: свобода, життя, честь. Якщо ти втратив честь, то твоя свобода і життя нічого не вартують. Якщо так розбирати, то скільки вартує життя? Стільки, скільки коштує патрон. Тому: честь, життя, свобода.
— А милосердя важливіше за справедливість?
— Милосердя під час війни – така собі штука. Ну, благодійність. В чому? В чому милосердя? Треба конкретика. Люди – по своїй подобі – їдять один одного. Милосердя до близьких людей — так. Милосердя до дітей, до людей похилого віку? Ну, до дітей — так, до людей похилого віку — відносно, люди в тому віці бувають більшими мерзотниками, ніж дорослі. У мене навіть татуювання є, воно дуже влучно характеризує моє відношення до цього: їж слабких. Тобто, виживає та людина, яка сильніша. Потрібно прагнути бути першим серед рівних і найсильнішим серед сильних.
Істок: “Дівчина, з якою ми зараз будуємо сім’ю – вона поліцейська, також служить.”
— А як ти розумієш для себе слово “любов”?
— Любов – це дуже тяжке поняття. Любов, як і дружба – ти її розумієш тільки в найскрутніших ситуаціях, коли ти з людиною йдеш поруч з упевненістю, що вона для тебе найрідніша, що ти для неї готовий зробити все, що від тебе залежить, що ти з цією людиною готовий продовжувати рід, будувати сім’ю. Це якщо ми говоримо про особистий напрямок, а не любов до котика. Любов – це дуже обширне поняття, і в кожного воно своє. Бо для когось любов – це бити свою жінку, ну, так він її любить. Конкретно для мене – це коли ти робиш все, що від тебе залежить, для формування сім’ї та продовження роду, оскільки для чоловіка другим найважливішим фактором – після виконання своїх обов’язків – є продовження роду.
Істок: “Моя Анюта сказала мені дуже правильні слова: “Я поважаю весь твій шлях, і всі твої помилки, оскільки вони сформували тебе.”
— Тобто сім’я — це важливо?
— Звичайно! А хто ти без своєї сім’ї? Толку від твоїх старань і участі на бойових задачах, у всій цій великій історії, якщо ти після себе не залишаєш рід, який може це все продовжувати? Я не кажу, що все треба робити для дітей, мене ця позиція теж не влаштовує. Просто повинен залишити після себе рід, дати їм мінімальний вступ у життя, дати правильні ідеї та розуміння. Це надзвичайно важливо.
— Хотів би змінити щось у своєму житті?
— Насправді, багато що б змінив. Наприклад, я б не одружувався двічі. Це я б точно змінив. Ну, молодість-дурість. Але моя жінка, яка зараз зі мною будує родину, сказала мені дуже правильні слова: “Я поважаю весь твій шлях, і всі твої помилки, оскільки вони сформували тебе.”
Так, багато життєвих ситуацій було, багато помилок, я, на жаль, паркани ламав лобом, як кажуть в народі. Тому – лоб дуже гарно набитий і, думаю, буде набитий і далі. Але я дякую Анюті, що вона сказала цю фразу, я почав більше поважати своє минуле.
Істок: “Любов, вона як і дружба – ти її розумієш тільки в найскрутніших ситуаціях, коли ти з людиною йдеш поруч з упевненістю, що вона для тебе найрідніша.”
— Про що ти мрієш?
— Я завжди кажу: в мене немає мрій, у мене є плани.
— В такому випадку, що ти плануєш? На завтра і на післязавтра?
— Є бажане, а є те, що буде. Скажу так, у зв’язку з тим, що йде війна – планувати взагалі не виходить у мене. Просто все, що я планував у своєму житті на ці три роки, воно просто переносилось. До вечора дожив, вранці прокинувся — вже добре. Вже день пройшов нормально. Планую, щоб закінчилась війна. Хочу для себе розібратися, чи планую я надалі залишатися в армії, чи дійсно є в цьому сенс. Планую сформувати сім’ю, нормальну сім’ю з тією жінкою, з якою зараз я у стосунках. Сім’ю, яка буде продуктивна в продовженні роду. Планую нормально поїздити на відпочинок для душі, очиститись – хоча б мінімально – після цієї війни. Планую більше розвиватися фінансово в напрямку бізнесу. В мене це непогано виходить, тим паче – з таким досвідом.
— А ти вже визначив якийсь напрямок?
— Зараз намагаюсь виготовляти одяг, металеві значки – піни, але це так. В майбутньому, коли звільнюсь з армії, хотів би легально займатися розробкою ресурсів, починаючи з лісу та каменю.
Ігор Поліщук
Усі фото надані другом Істоком
P.S. А ще друг Істок, разом з побратимами Третьої штурмової, знявся у крутому фільмі “Ми були рекрутами”. Дуже радимо подивитися цю стрічку, нашій молоді – особливо.
