Головна АЗОВ 22

Дружина азовця Реді Олена: Кажуть, час лікує, але ні, я так само плачу по ньому кожного дня

“Я тебе кохаю. Будь ласка, виживи”. Ці слова у березні 2022 року своїй дружині написав Артем Редя крейдою на вхідних дверях їхньої маріупольської квартири. Олена прочитала їх, коли ненадовго змогла дістатися з укриття до житла, щоб взяти теплі речі. Жінка вижила. Артем знайшов водія, який вивіз Олену з сином і матір’ю з блокадного міста. А сам залишився боронити Маріуполь. 15 квітня командир роти окремого загону спеціального призначення “Азов” на псевдо “Редя” загинув — у бронетранспортер, в якому був Артем з побратимами, влучив російський снаряд.

Зараз Олена живе у Дніпрі, працює бухгалтеркою. Намагається жити, а не існувати, але без коханого це складно виходить. Час не лікує, рани не загоюються, пам’ять не згасає. Син полеглого воїна пішов батьківським шляхом — став бійцем славетного “Азову”.

З поліції в “Азов”

Артем Редя виріс у Харкові. Після закінчення політехнічного інституту й здобуття двох освіт з відзнакою — юридичної та економічної, він служив у поліції. Взимку 2013-2014 років Артем, як справжній патріот, був на Майдані. Долучився до руху “Східний корпус”, який пізніше з об’єднання патріотів переродився у роту поліції спецпризначення з однойменною назвою, і Артем став бійцем цього підрозділу. Рота з перших днів війни виконувала бойові завдання у зоні проведення АТО. Зокрема Артем у її складі брав участь у Павлопіль-Широкинській операції у лютому 2015 року.

“А у 2017 мій коханий перевівся до “Азову”, де починав з посади командира мінометного підрозділу, а пізніше став командиром 2-ї роти 2-го батальйону. Артема дуже поважали, до нього прислухалися як підлеглі, так і офіцери, адже він обожнював військову справу і був компетентним в усіх питаннях. Мав багато відзнак за бездоганну службу. У складі “Азову” пройшов 8-місячну ротацію на Світлодарській дузі, де гідно проявив себе та свої лідерські якості. Артем завжди хвилювався за кожного свого солдата, ставився до них дуже людяно, допомагав і відпускав додому, якщо комусь було потрібно, навіть потайки від старшого командування. Вважав, що підлеглих потрібно не карати, а заохочувати, подавав рапорти, щоб його бійців підвищували. Він пишався своїми хлопцями і не раз казав, що вони всі — міць нашої країни!”

5 щасливих років

У тому ж році, коли боєць перевівся в “Азов”, сталася доленосна подія — Олена і Артем познайомилися прямо у центрі Маріуполя.

“Пам’ятаю, я гуляла на площі Свободи і там був він. Такий молодий, гарний, у військовій формі — справжній патріот своєї країни. Артем мені сподобався з першого погляду. Був усміхненим, щирим”.

Вже через три місяці після першої зустрічі Артем освідчився Олені і у листопаді 2017 вони одружилися. Купили трикімнатну квартиру, облаштували її. Мріяли про спільну дитину.

Артем захоплювався історичною літературою, був настільки обізнаним і цікавим співрозмовником. За словами Олени, привчив її до читання української літератури. Займався спортом, а ще мав хобі — у вільний час розмальовував моделі солдатів армій світу. Це така кропітка робота, бо фігурки дуже маленькі. Про його захоплення хотіли зняти сюжет для маріупольського телебачення, але не встигли.

П’ять щасливих років Олена і Артем були разом. Аж до самої смерті “Реді”.

Три тижні у сховищі спорткомплексу
З перших днів російська армія знищувала Маріуполь — закидувала місто авіабомбами, розстрілювала снарядами з суші та води, штурмувала будівлі. Ворогів одним з перших зустрічали саме бійці 2-го батальйону “Азову” під командуванням “Реді”.

“Коли у місті вже не було ні світла, ні газу, ні опалення, ні води, ні зв’язку я забрала маму до себе. А чоловік з побратимами бився за наш Маріуполь. Одного дня у нашу п’ятиповерхівку влучили “Гради”. Всі укриття були вже зайняті, тому ми вирішили піти до спорткомплексу “Іллічівець”. Бігли туди під постійними обстрілами. Я, мама, син і Сімба — собака породи ши-тцу, його мені коханий подарував незадовго до війни — всі добігли неушкодженими”.

Сховище у спорткомплексі було абсолютно не пристосоване під укриття, втім воно стало тимчасовим прихистком для двох сотень людей, яким нікуди було піти після руйнування їхнього житла.

Наступні три тижні Олена з сином і матір’ю прожили саме там. Їжу готували на вулиці на багатті, дуже економили і видавали по столовій ложці каші в обід та по одному печиву вранці і ввечері. А ще — чай, але тільки тоді, коли військові привозили воду. Та страшніше за голод, за словами Олени, було спостерігати, як руйнують Маріуполь. І відчувати, як щохвилини здригаються стіни спорткомплексу.

“Найстрашніше, що я пам’ятаю з того часу, це нескінченні прильоти. Коли ти сидиш у цілковитій темряві, просто, як в могилі, і не знаєш, що буде далі. Коли ти зранку намагаєшся вийти хоч на п’ять хвилин подихати повітрям, бачиш, як горять будинки і розумієш, що в тих будинках горять люди і їм ніхто не може допомогти. Це настільки жахливо і боляче, що всі події півторарічної давнини досі мені сняться”.

Востаннє ми бачились на мій день народження

Олена дуже хвилювалася за свого чоловіка, який був в епіцентрі пекла. Через відсутність зв’язку що з ним вона не знала. Але одного разу в спорткомплекс приїхали “азовці” і привезли їжу. Через них Олена змогла повідомити своєму коханому, де переховується.

“12 березня, на мій день народження, Артем зміг приїхати у сховище. Подарував шоколадку. Це була найщасливіша мить того страшного березня”

“Ми тоді змогли побачитися, міцно обійнятися. То була наша остання зустріч…”

Згодом Олена з сином намагалася кілька разів сходити додому, забрати хоча б ковдри та якісь речі. Але через постійні обстріли та бомбардування зробити це було вкрай важко. Коли вони нарешті дісталися до квартири, з’ясувалося, що Артем приїздив. Залишив воду та їжу. А ще записку на дверях: “Я тебе кохаю. Будь ласка, виживи”. Потрапити у квартиру вони так і не змогли, бо через вибухи заклинило двері.

Наприкінці березня Артему вдалося відправити сім’ю з Маріуполя. Його дружина везла з Маріуполя найдорожче — сина, собаку, що подарував коханий, та його нагороди, які Олені вдалося сховати й провезти через десятки ворожих блокпостів.

“До Запоріжжя ми їхали три доби, бо на блокпосту окупанти відібрали у нас автівку. А нас залишили на морозі посеред поля. Якимось дивом мене не обшукували і не затримали. Я вивозила документи і нагороди чоловіка, які просто не могла залишити. Просто не могла, бо це його нагороди, мого коханого, мого найкращого чоловіка і захисника Маріуполя, який до останнього залишився вірним сином своєї Батьківщини”.

Не можу говорити про коханого у минулому

Артем — людина з великої літери. Він настільки люблячий, чуйний, справедливий, добрий.

“Не можу навіть зараз сказати “був”, хоча з дня поховання пройшло вже майже 11 місяців. Я так довго сподівалася, що це помилка і він все ж живий. Стільки мрій, стільки бажань і очікувань, але нас знищили. Просто вирвали по живому його з мого тіла, але не з серця. Як жити далі, досі не знаю”.

“Кажуть, час лікує, але ні, я так само плачу по ньому кожного дня. Дуже пишаюся своїм чоловіком і буду пам’ятати про нього допоки я жива.”

“Редя” з побратимами загинув 15 квітня під час прориву з морського порту на “Азовсталь”. Їхній БТР на мосту потрапив під обстріл ворожої артилерії й впав у воду. Командиру другої роти оперативного призначення 2-го батальйону “Азов” було 35 років. Лейтенанта Артема Редю поховали у рідному Харкові. У героя залишилась дружина з сином, мама і брат. Захищаючи Україну, свою родину, Артем Редя залишився зі своїми бійцями до останнього. Указом Президента за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, сумлінне та бездоганне виконання службового обов’язку лейтенант Артем Редя нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).

Син помститься за полеглого батька

Дуже боляче, коли йде цвіт нашої нації, адже саме такі люди мали підіймати нашу країну з руїн.

“Ми так хотіли народити дитину, Артем був би найкращим татусем. На жаль, не встигли. І у мене залишилась тільки пам’ять та віра, що ми зустрінемось колись на небесах. А мій син від першого шлюбу, для якого Артем став справжнім батьком, зараз служить в “Азові”. Він хоче помститися за нашого Редю і за наш скалічений український народ”.

Ганна КУРЦАНОВСЬКА, СВОЇ.CITY