Так збіглося, що ми записали інтерв’ю з Марією Алєксєєвич, дружиною полоненого військовослужбовця полку “Азов”, того дня, коли з Туреччини повернулись командири підрозділів, які були на “Азовсталі”. Тому говорили про те, як ця подія вплине на подальші обміни і коли ми зможемо повернути “азовців”, які вийшли за наказом з “Азовсталі” й уже понад рік про їхню долю нічого невідомо.
Про свого чоловіка Марія знає переважно з коротких розповідей його побратимів, яких вдалося звільнити, і російських новин. Жінка розповідає, що його було двічі поранено. Перший раз – у Маріуполі, а другий – під час теракту в колонії окупованої Оленівки в липні минулого року. Обидва поранення – в ноги. Після першого, в умовах, які були торік навесні на “Азовсталі”, йому не змогли витягти кулю з ноги, вона так і залишилася в кістці. Наскільки важким було друге поранення, вона не знає, бо бачила лише короткий сюжет російських пропагандистів після теракту в Оленівці – і чоловіка на лікарняному ліжку.
Вона наполегливо продовжує його розшукувати й разом з іншими родинами тих, хто пережив цей теракт, добивається, щоб ООН поновила розслідування цього злочину.
“ЩО ХЛОПЦІ ТОДІ ВИЖИЛИ, – СПРАВЖНЄ ДИВО, БО РОСІЯНИ ГОТУВАЛИСЬ ДО ТЕРАКТУ”
– Маріє, кілька годин тому стало відомо, що з Туреччини повертаються командири підрозділів, які були на “Азовсталі”. Які почуття викликала ця новина? Є надія, що й інших захисників Маріуполя, які торік за наказом вийшли з “Азовсталі”, вдасться повернути?
– У мене зараз приблизно такі самі почуття, як були 21 вересня минулого року, коли зробили великий обмін – це 200 людей, серед яких і командири. І хоч командирів передали в третю країну, тоді в Україну повернулись інші офіцери “Азову”, і я сподівалась, що вони будуть всіма можливими шляхами добиватись, щоб звільнили всіх “азовців”, які ще залишились у полоні. На той час це було понад 700 осіб. Зараз у полоні приблизно 650 – точної цифри в нас немає.
Тоді восени окремі представники “Азову” виходили на пресконференцію і казали, що справді докладатимуть максимум зусиль для звільнення не лише “азовців”, а загалом усіх, хто вийшов з Маріуполя, з “Азовсталі” за наказом вищого військового керівництва України. Однак після вересня обмінів було небагато, і серед звільнених було дуже мало “азовців”, по 2-3 чоловіка. Обмінів саме бійців “Азову” треба було чекати по 2-3 місяці. І тільки в травні змогли обміняти 45 “азовців”.
Ми постійно нагадуємо про своїх рідних, про те, що в полоні перебувають не тільки “азовці”, а загалом близько 1 900 захисників Маріуполя, які тоді вийшли за наказом з “Азовсталі”. Чому нас не слухають, чому намагаються зробити якусь картинку в черговий раз, я не розумію. На жаль, у мене немає впевненості в тому, що повернення командирів якимось чином пришвидшить обмін. Тому що нам постійно кажуть: “Чекайте, все буде добре!”. І так кажуть не лише представники влади, наприклад, Координаційного центру з питань поводження з військовополоненими, а також і “азовці”, які повернулися: “Чекайте, не піднімайте паніку, все буде добре”…
Однак, як ми бачимо, наші рідні як були в полоні, так і залишаються. Нічого не змінюється. Змінилось тільки те, що після того, як їх перевезли з Оленівки, ми взагалі про них нічого не знаємо. Дізнатись інформацію про свого рідного – це просто вкрай важко, і не всім вдається, на жаль. Тобто, більша частина людей не впевнені, що їхні рідні досі живі. Що вони справді перебувають у полоні і чекають обміну. Тому що росіяни не показують їх ні на відео, ні фото з ними не роблять. Так, були певні відео з “азовцями”, але це зовсім маленька частина тих, хто перебуває в полоні.
Як повернення командирів вплине на подальші обміни? Не знаю. Ми всі чули заяви про те, що вони мали перебувати в Туреччині до кінця війни. Звісно, добре, що їх повернули, але тепер невідомо, якою буде реакція росії.
Рік тому стався теракт в Оленівці, і рідні полонених зараз, думаю, почнуть трохи більше хвилюватись за те, щоб їхніх близьких повернули. І повернули якомога швидше. Бо перспектив для великих обмінів бійців “Азову” я зараз, на жаль, не бачу.
– У росії проходить показовий суд на “азовцями”. Принаймні ми знаємо про один із них. Серед тих, кого судять, немає вашого чоловіка?
– Мого чоловіка серед них немає. росія публікувала список з 24 осіб, двох із яких уже обміняли.
– Можливо, є ще якісь судові процеси, про які ми просто не знаємо, оскільки їх не афішують. Бо якщо пригадати, як повертали полонених із тимчасово окупованих територій після Іловайська і Дебальцевого, то там майже по кожному був вирок.
Ви намагались дізнатись, що зараз із вашим чоловіком, в якому закладі його тримають і в якому статусі?
– Я цю інформацію намагалася уточнити через наші державні органи. Мені повідомляли, що якщо відбуваються якісь закриті судові процеси, то про них стає відомо приблизно протягом місяця.
Я так розумію, що поки що немає судових процесів над моїм чоловіком, хоч і не впевнена на 100 %.
Я також зверталась до російських адвокатів, їх радить Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими. Це організація “Пошук. Полон”, її керівник – Микола Полозов.
Вони надіслали запит у росію ще п’ять місяців тому, але їм досі нічого не відповіли.
Щодо того, чи відбуваються ще якісь судові процеси, то росіяни періодично публікують інформацію не тільки про “азовців”, а загалом про військовополонених, про те, які ті отримують терміни. Наприклад, одному з “азовців” понад місяць тому дали довічне. Тобто проводяться якісь судові процеси, вони намагаються всю провину за те, що росіяни зробили в Маріуполі, перекинути на наших бійців.
– Тим паче, що “Азов” у свідомості росіян уже обріс якимись вигаданими їхніми пропагандистами міфами.
– Вони ж торік у серпні визнали “Азов” терористичною організацією. І суди над хлопцями будуть, на жаль, і далі, якщо їх не повернути максимально швидко, наскільки це можливо.
– Що вам взагалі відомо про чоловіка з миті його виходу з “Азовсталі”?
– Він вийшов з “Азовсталі” 16 травня, першого ж дня, тому що був поранений. Про поранення я дізналась тільки від військової частини, коли мій чоловік уже був у полоні. Так само потім від побратимів, що у чоловіка було поранення під час боїв у Маріуполі.
– Що це було за поранення?
– Вогнепальне. Куля застрягла в кістці ноги, її не змогли витягнути на “Азовсталі” в шпиталі. Мабуть, він із цією кулею так і ходить. Не думаю, що росіяни надавали йому якусь медичну допомогу. Бо вони його відразу в Оленівку відправили, хоч мали б спочатку в лікарню відправити.
Після виходу наших з “Азовсталі” я передивлялась російські ресурси, там були відео військовополонених, які утримувались в Оленівці рік тому. І побачила три відео, на яких був мій чоловік. Це не були допити, це росіяни знімали умови утримання військовополонених, і мій чоловік потрапив у кадр.
А ось торік у липні такі відео росіяни вже не викладали, і я не знала, чи був мій чоловік в Оленівці, коли стався теракт. Я сподівалась, що його перевезли в інше місце утримання.
А 30 липня міноборони росії опублікувало списки поранених і загиблих унаслідок теракту. І в списку поранених я знайшла Сергія. І одразу почала цю інформацію повідомляти в державні органи, щоб вони знали, що він живий, але поранений. Звісно, тоді відповідали, що не можна вірити цим спискам. Та за кілька днів – 3 серпня – я побачила відео на одному з російських каналів зі своїм чоловіком. Він був у донецькій лікарні, лежав на ліжку. І в нього російські пропагандисти розпитували про те, що сталося вночі на 29 липня. Він просто розповідав те, що чув. Казав, що почув два вибухи. Після першого не зрозумів, що сталося. І як би не надто звернув увагу. А після другого вибуху вже все почало горіти. І хлопці почали вибиратись назовні, допомагати своїм побратимам.
– В Оленівці Сергій дістав ще одне поранення?
– Так, якщо в Маріуполі його поранило в ліву ногу, то в Оленівці, наскільки я знаю, – у праву.
– Про другу ногу подробиці дізналися із сюжету?
– Подробиць не було, він лише сказав, що у нього щось із ногою. А після обміну 21 вересня мені зателефонував звільнений із полону побратим мого чоловіка і розповів, у якому він стані. Він сам багато не знав про поранення, просто сказав, що Сергій йому повідомив, що його поранено в ногу. Він так це сказав, ніби не бачив, наскільки серйозне це поранення, а може, не захотів мені казати.
Його побратим також розповів, що Сергія лікували близько місяця, і наприкінці серпня його перевезли знову в ту саму колонію в Оленівці. А ще через місяць – уже в росію з іншими “азовцями”, які не потрапили на обмін 21 вересня. Це те, що я зрозуміла з розповідей його побратимів і російських новин, які, на жаль, доводиться постійно переглядати.
Окрім того, після обміну 31 грудня була інформація, що його нібито бачили в одній з колоній. Але ця інформація не підтвердилась. Я зверталась у Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, в СБУ, в Національне інформаційне бюро, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Вони уточнювали інформацію, опитували, я так розумію, кількох людей, звільнених з полону, й ті сказали, що особисто його не бачили, але, можливо, він там. Відтоді не знаю, де він і в якому стані.
– Маріє, ви впевнені, що Сергій живий?
– Я не можу бути невпевненою. Я знаю, що він живий і що він тримається. Постійно про це думаю. Відчуваю, що він знає про те, що я борюсь за нього, що не опускаю рук і що все обов’язково буде добре.
– Побратим, який розповідав про поранення Сергія в Маріуполі, разом із ним перебував в Оленівці?
– Так, він був в Оленівці, але утримувався в іншому бараку. З його слів, в Оленівці у хлопців була можливість вийти на подвір’я і поспілкуватись. Також у них була можливість читати книги. Цей звільнений з полону хлопець розповідав, що мій Сергій читав книжки з психології.
Щодо того, звідки він знає про лікарню, то він мені повідомив, що на початку вересня вони бачились в Оленівці.
– Не уявляю, наскільки було страшно дізнатись про теракт в Оленівці й побачити перші фото.
– Я не переглядала фото і відео загиблих бійців, не змогла, чекала додатковї інформації. І коли побачила Сергія в лікарні на тому відео, була щасливою. По-перше що він живий. По-друге, я сподівалась, що, можливо, поранених швидше обміняють. Бо представники влади говорили, що повернення поранених – пріоритет.
Те, що хлопці тоді вижили, – справжнє диво, бо росіяни готувались до теракту. За день до цього вони завели 193 чоловіка в барак за попередньо складеними списками.
– Звідки ви знаєте про списки?
– Від звільнених з полону побратимів мого чоловіка. Вони вже давали інтерв’ю і розповідали про це публічно. Що списки були складені заздалегідь і за ними 27 липня почали наших військових відводити в окремий ангар, який росіяни переробили під житловий барак за якийсь час до теракту. Також була доповідь Управління головного комісара ООН з прав людини, і вони теж зазначили цей факт.
Та відтоді вже минув майже рік, а ми досі не знайшли логіки в складанні цих списків. Бо там були люди різних спеціальностей, з різним бойовим досвідом. Звільнені з полону “азовці”, які були свідками теракту, теж логіки не знайшли.
Однак ми – родини постраждалих в Оленівці бійців – все ж таки впевнені, що був якийсь критерій. І не просто так вони їх тоді туди відвели. Тим паче, що була також інформація, що в тому бараці мали загинути всі.
На це вказує багато фактів. Наприклад, після теракту росіяни не надавали допомоги пораненим, вони чекали від 5 до 7 годин, перш ніж повезти їх у лікарню. Люди стікали кров’ю.
Так, вони намагались допомогти одне одному. Знаю також, що медиків, які теж були в полоні, пустили до поранених, але у них не було нічого, щоб надати хлопцям якісну і належну допомогу. Тому тоді багато військових, на жаль, не дочекались евакуації в лікарню.
Окрім того, місяць тому Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець опублікував щорічну доповідь. Я перечитала все, що стосувалось Оленівки. І там написано, що, зі слів звільненого з полону захисника Маріуполя, який був свідком теракту, у наших поранених хлопців, які вибирались із бараку, кидали світлошумові гранати. Це ще одне підтвердження того, що росіяни вочевидь просто не хотіли, щоб вони звідти вибрались.
– А барак був закритий чи відкритий?
– Закритий. Я поки не можу зрозуміти, як саме вони звідти вибирались.
“ХОЧА ТІЛА ЗАГИБЛИХ ПОВЕРНУЛИ В УКРАЇНУ В ЖОВТНІ МИНУЛОГО РОКУ, ЇХ НЕ ДОСЛІДИЛИ МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ”
– Сергій вам взагалі нічого не розповідав про перше поранення і обставини, за яких він його зазнав?
– Ні про поранення, ні про бої за Маріуполь він не розповідав. Писав мені лише, щоб я не хвилювалась, щоб трималась і вірила в краще.
– Але ж усі ми знали з новин, що там насправді відбувається, в яких умовах вони воювали, що в них не було їжі й питної води, медикаментів. Що їх розстрілювали з усього, що можна було застосувати, бомбардували. Вірити в краще було непросто.
– Він не хотів усього цього обговорювати в переписці. У мене в квітні було передчуття, що його поранило. Я не знаю, чому так думала, але дуже хвилювалась. Я йому написала, запитала: “Ти цілий? З тобою все добре, тебе не поранено?”. Він мені написав: “Все добре”. Він така людина. Ніколи не розповідав про якісь труднощі, не казав, що важко, він просто робив свою роботу.
– Суворий. Як ви думаєте, що його підштовхнуло зробити вам пропозицію одружитись саме тоді, в Маріуполі?
– Ми планували, що одружимось, ще до повномасштабного вторгнення, що у нас будуть діти, що купимо чи побудуємо будинок. У нас було дуже багато планів на життя.
Ми чотири роки прожили разом у цивільному шлюбі, але перш ніж одружитись, хотіли здобути освіту, щоб була можливість працювати й забезпечувати дітей, коли вони народяться. Ми тоді ще обоє вчились.
– Вирішили, як кажуть, не поспішати?
– Так. Але торік 26 лютого він написав мені, що кохає і хоче зі мною одружитись. Ми тоді домовились, що одружимось після перемоги. А 20 квітня він написав, що хоче одружитись зі мною дистанційно. І вийшло так, що ми 27 квітня вже одружились. Що його підштовхнуло? Не знаю. Можливо, поранення. Можливо, він не знав, чи вдасться їм загалом вийти з Маріуполя. Якось він мені написав, що я не маю хвилюватись, якщо його довго не буде на зв’язку, бо справи там ідуть не дуже добре.
Коли повернеться, тоді в нього й запитаю.
– Тобто білої сукні не було…
– Був букет від побратима мого чоловіка, який був не в Маріуполі, а в іншому місті. Я ніколи не хотіла розкішного весілля, але ніколи й не думала, що виходитиму заміж дистанційно і за таких обставин.
– Я вірю, що у вас ще буде прекрасне весілля, коли Сергій повернеться. А він має повернутись. Бо якщо читає книжки з психології, значить, шукає можливості для психіки все це пережити.
– Він і у виші навчався на психолога. Я сподіваюсь, що він знає, як усе це витримати.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що інформація про те, що ваш чоловік у полоні, не підтверджена Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Як так вийшло, ніби ж дані тих, хто виходив з “Азовсталі”, фіксувались представниками цієї організації?
– Справа в тому, що про вихід з “Азовсталі” домовлялись українська і російська сторони. І виходить так, що вони домовились запросити представників Міжнародного комітету Червоного Хреста на другий день виходу з “Азовсталі”. Тобто, 16 травня їх там не було. Тому не було кому хлопців опитати, роздати їм анкети. Списки справді складались перед виходом з “Азовсталі”, але я так розумію, що це були списки для військових частин. Бо коли я побачила відео з чоловіком і впевнилась, що він у полоні, почала контактувати з військовою частиною. І мені повідомили, що у чоловіка статус військовополоненого, і військова частина знає, що він вийшов.
Я не розумію, чому він досі не підтверджений Міжнародним комітетом Червоного Хреста, адже він потрапив на 4 відео за час перебування в полоні. Він є у списку від міністерства оборони росії, який опублікували після теракту в Оленівці. І це вже певні докази того, що він перебуває в полоні. Окрім того, є свідчення звільнених з полону.
– А як у самому Міжнародному комітеті Червоного Хреста це пояснюють? Ви з ними комунікуєте?
– Перші два місяці після того, як захисники Маріуполя опинились у полоні, я їм постійно писала, мені відповідали на електронну пошту, що у них дуже багато роботи, оскільки вони займаються кейсом військовополонених, які вийшли з “Азовсталі”. І вийшло так, що вони мені подзвонили в липні, за кілька днів до теракту. Сказали, що в них немає інформації про мого чоловіка, і я можу зробити заявку на розшук в їхньому центральному бюро, яке розшукує зниклих безвісти і військовополонених. Цю заявку ми з ними оформили, але досі немає жодної інформації. Хоч я писала їм безліч разів, що вони мають надіслати в росію запит, щоб підтвердили мого чоловіка, що є певні докази, і ці докази я їм надавала дуже багато разів.
– Яким був зворотний зв’язок?
– Мені передзвонювали представники Міжнародного Червоного Хреста, казали, що в них немає інформації, що росія не дає доступу до військовополонених. А також запитували, чи в мене є якась нова інформація про мого чоловіка.
Коли ж я цікавилась, чому він досі не підтверджений, мені повідомляли, що міністерство оборони росії має офіційно підтвердити його, що інформація має бути в Міжнародному комітеті Червоного Хреста. І тоді вже мій чоловік буде офіційно підтверджений як військовополонений.
А в Україні в мого чоловіка статус військовополоненого тільки у військової частини, розумієте? Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Національне інформаційне бюро, Об’єднаний центр пошуку та звільнення військовополонених при СБУ дали йому інший статус – там він значиться як людина, яка, ймовірно, перебуває в полоні. Коли я питала, чому ймовірно, адже є докази, мені відповідали, що потрібно чекати підтвердження від росії.
– А як саме це має підтвердити росія?
– Знову ж таки, це має зробити міноборони росії, передавши цю інформацію в Міжнародний комітет Червоного Хреста. Потім МКЧХ передає дані в наше Національне інформаційне бюро.
– Вам понад рік таку інформацію не підтвердили.
– Не мені одній. Я також зверталася в ООН, у них є робоча група з насильницьких зникнень людей. Як військових, так і цивільних.
Я їм заповнила анкету на початку вересня минулого року. Вони мені просто відповіли, що надіслали запит у росію. Я в них перепитувала в лютому, чи є якась відповідь на запит, мені повідомили, що поки немає.
– Як ви сприйняли те, що місію з розслідування того, що відбулося в Оленівці, було розпущено?
– Ми раніше думали, що міжнародні організації почнуть щось робити після такого жорстокого злочину росіян в Оленівці, але, як бачимо, це ні на що не вплинуло.
– Як пояснили в ООН, росія не дає їхнім представникам гарантій безпеки, тому вони вирішили розпустити комісію.
– У них тільки цей аргумент і є. Хоча тіла загиблих повернули в Україну ще в жовтні минулого року, і їх не дослідили міжнародні організації.
Представники нашої спільноти змогли поїхати в Женеву в травні цього року й запитували у представників ООН, а чому ж цю місію було розформовано, якщо є тіла, їх можна дослідити і зібрати певні докази, що це був теракт, що це саме росія зробила.
Їм відповіли, що Україна не надала офіційного звернення в ООН, щоб вони приїхали і дослідили тіла.
Ми зараз уточнюємо, хто ж мав надати це звернення. Одні органи повідомляють, що це мав надати Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Інші – що СБУ.
– Маріє, ви разом з іншими родичами військовополонених, які були в Оленівці, об’єднались у спільноту. Що плануєте робити далі?
– Звісно, тримати цю тему актуальною серед українського суспільства і більше виходити на міжнародних журналістів.
Також плануємо знову міжнародні поїздки, щоб порушувати тему відновлення розслідування теракту. Будемо доводити, що це потрібно робити, що місію розформували з незрозумілих причин. Тому що є інші чинники, завдяки яким можна було б продовжувати розслідування.
Ми, до речі, мали цього місяця їхати в Женеву на сесію ООН з прав людини. І подавали запит у Міністерство закордонних справ України. Але цей запит розглядали там близько місяця, у результаті ми просто не встигли на цю сесію. Нам лише днями повідомили, що ми можемо бути там присутні, але вже все розплановано, і в нас немає можливості там навіть виступити.
Усі ці міжнародні поїздки відбуваються за наші власні кошти. А коли ми просимо, щоб представники держави ставили питання про трагедію в Оленівці й наших рідних, які залишаються в полоні після отриманих поранень, то не чуємо відповідей.
– Ви боїтесь, що за ваших рідних забудуть?
– Так, звісно. Бо вони вже понад рік перебувають у полоні, багато хто з них поранений. Так само ми не хочемо, щоб забули про злочин, скоєний росіянами. Ми хочемо справедливого розслідування і справедливого покарання. І будемо цього добиватись.
– Маріє, що перше ви скажете чоловікові, коли він повернеться з полону?
– Перші пів року, поки Сергій був у полоні, я постійно прокручувала в голові, що йому скажу, боялась сказати щось не те. Я не знала, що можна йому сказати в такій ситуації, щоб не нашкодити, і як у кількох словах умістити все, що я до нього відчуваю і відчувала весь цей час. А зараз уже я не думаю про те, що скажу, лише хочу почути його голос і обійняти. Це точно буде неймовірне щастя.
