Головна Культура

Елітне проти масового. Чому популяризація культури в Україні все ще вважається недостойним заняттям

В українських мистецьких колах доволі типовим є зверхнє ставлення до масової культури та загалом популяризації цієї теми в легкій формі. Навіть так: настільки зверхнє, що доходить до відмови їй в існуванні. Утім, раніше перейматися було й не варто – культура була настільки маргінальним предметом, що її популяризація особливо нікого не цікавила, – пише Лєна Чиченіна, ДМ

Тому цю нішу цілком успішно займала популяризація російської культури. Адже керманичі сусідньої країни, хоч би якими відбитими вони були, завжди розуміли, що ця тема важлива як тактично, так і стратегічно. Тому важливо діяти на різні аудиторії, просуваючи її в абсолютно різні способи.

Днями журналіст, письменник та військовослужбовець Вахтанг Кіпіані опублікував доволі резонансний допис у себе на фейсбуці. Він надзвичайно короткий — усього два речення: «За час війни підросло нове покоління стусознавців. “У кожного свій фронт” (с)».

Пан Вахтанг натрапив на ютуб-шоу на каналі «Точка збору», присвячене Василеві Стусу. Про його життя і творчість розповідали блогер та актор Євген Янович, коміки Костянтин Трембовецький і Роман Міщеряков, а також учитель історії Гліб Капустін. Уже в коментарях Кіпіані особливо акцентував на участі ведучої Олени Кравець, яка до повномасштабної війни загалом українською культурою не надто цікавилася. Принаймні, публічно про це не розповідала. А тут, бачте, зненацька почала.

Та менше з тим, у коментарях можна знайти доволі цікаві дебати. Адже одні підтримують скепсис та іронію автора щодо цих «неофітів», інші ж ніяк не можуть втямити, чому цей скепсис та іронія взагалі могли з’явитися. Адже це так класно, коли з’являється контент для молоді, автори якого в розважальній формі розповідають не про якусь дурницю, а про українську літературу.

Минулий тиждень (та і цей також) у нас минув під знаком резонансного російського серіалу «Слово пацана. Кров на асфальті». Ми всі бідкалися, що контент ворожої країни знову проліз у наш інформаційний простір. І не просто проліз, а наробив такого галасу. Це сталося передовсім тому, що серіал зняли талановито й правильно, тому він і став таким тригером та хітом. Проте є й інша проблема — нам особливо немає що протиставити з контенту для підлітків, адже українських серіалів для них майже немає. Просто ця аудиторія телевізійних менеджерів особливо не цікавила. Тим часом як запит, звичайно, був і задовольнявся деінде.

Те саме з музикою — підліткам часто потрібен треш-контент, який вони переростуть і пізніше соромитимуться своїх захоплень. Але в 13-14 років вони шукають якогось зухвалого чувака або чіку, які співають абсолютну дурницю, але воно все таке епатажне, типу бунтівне та «сміливе». Знову ж таки, українська індустрія не змогла заповнити цю нішу, й туди у великій кількості зайшли різні моргенштерни та інстасамки. Вони, до речі, значно менше, але досі тримаються зубами за наші музичні стримінги.

І ось поважна людина, військовий, дослідник Василя Стуса іронізує, що про письменника розповіли якісь коміки, які вочевидь не сиділи днями й ночами, вивчаючи його творчість. Я подивилася це шоу і, зізнатися, нічого страшного там не знайшла. Так, для людей, які непогано і давно знають, хто такий Стус, буде нецікаво, ба навіть смішно в деяких моментах.

Приміром, на фразі «якийсь PEN-клуб». Або коли Олена Кравець реагує на знамениту рефлексію письменника про героїнь «Лісової пісні»: Мавку та Килину. Друга — звичайна собі конформістка, яка живе типовим, можливо й заможним, але нецікавим та незмістовним життям. Мавка — особлива, йде лише за покликом серця і принципів, нехай і проти суспільства. Проте життя і 20 Килин не зрівняються з її одним. Кравець реагує захоплено: «Кайф!».

Звісно, це викликає щонайменше посмішку, зважаючи на те, що вже другий рік на телевізійне шоу Кравець «Тихий вечір» виділяють скажені суми з держбюджету. А вона сама відверто говорить, що погоджується з тим, що, можливо, як ведуча вона в цьому форматі й не надто вдала. Проте ця робота потрібна передусім їй самій, для задоволення. І чому б платникам податків це задоволення не оплатити? «Я просто знаю, для чого я це роблю. Тому що це потрібно насамперед мені», — каже Олена на ютуб-каналі Аліни Шаманської.

Та якщо прибрати ці моменти, то шоу дуже навіть корисне. Воно розповідає про Стуса аудиторії, яка про нього практично нічого не знає, проте симпатизує цим блогерам і комікам, залюбки їх послухає і отримає хоч якісь знання. Які згодом може й поглибити, адже вже зацікавилася. Також автори цього проєкту на початку дають дисклеймер про те, що їхня робота має перш за все розважальну мету. Зовсім недавно в них було відео про Архипа Куїнджі, і його теж непогано подивилися.

А взагалі я, як людина, яка роками вивчає наше культурне поле, скажу так. У нас постійно була ця тема — зневага до масового, популярного контенту з боку «еліт», серйозних людей. Коли є контент, у якому автори й не збираються бути академічними дослідниками, а висловлюють свої думки та емоції.

І навіть доволі ґрунтовні, але лайтові в подачі формати теж не приймаються. Не повірите, але Віталіка Гордієнка і його чудовий «Загін кіноманів» теж критикували та критикують. Мовляв, недостатньо серйозно. Що це в нього за заголовки, що за хайп, що за чергові списки? Списки — це взагалі фу. Навіщо розповідати елементарні речі про якесь явище чи твір мистецтва? Невже автор думає, що цього ніхто не знає? Ну, як часто виявляється, — таки не знає. Під його відео про стрічку «Тіні забутих предків» — понад мільйон переглядів.

Моя подружка одного разу описала це так: бажання нагодувати всіх устрицями.

І мої спостереження кажуть, що це дуже кепська історія. Бо в нас до великої війни такого контенту майже не було. І росіяни з радістю цю нішу заповнювали. Тому дівчата в інсті викладали фотки в купальнику і підписували це цитатами з віршів Цвєтаєвої. Така була тенденція.

А зараз ці дівчата викладають цитати з Жадана. І його за це критикують — скотився на попсу. Своя повноцінна попкультура — це те, чого нам завжди дуже бракувало. Ще з совкових часів. Майже всі популярні пісні того часу — російські. Кого назве старше покоління з відомих виконавців? Авжеж Пугачову, Леонтьєва чи що там ще?

Кіно — те саме. Які цитати ми впізнаємо, які сюжетні лінії та імена персонажів відомі повсюдно? Чому майже всі зрозуміють, що за Людмила Прокофіївна чи Шурик? З українського в такому статусі впізнаваності є хіба «За двома зайцями».

Люди, які перебували в маленькій бульбашці, здається, ніколи не розуміли цієї біди. Коли будь-яка українська інстадівчинка може легко процитувати «щось із Цвєтаєвої» і уявлення не має, хто така Теліга. І тут ми додамо ще й дурну ідеалізацію, яка завжди робила наших митців прісними, правильними та нецікавими.

Тому особисто мене дуже тішить тенденція останніх майже двох років — неймовірний сплеск популярності не лише культури, але й історії. І те, що ці теми почали просувати різні люди на різну аудиторію, — це велика перемога.

Фото: ютуб-канал «Точка збору»