Актор, телеведучий, військовослужбовець ЗСУ Геннадій Попенко став гостем нового випуску програми “Точка опори” на телеканалі “Дім”. У розмові зі Світланою Леонтьєвою він розповів, як ухвалив рішення приєднатися до лав Збройних сил України, а також поділився болючими спогадами про окупацію Київщини. Також актор розповів, чи говорить зі своїми доньками про війну і чому його родина вирішила не виїздити з України, незважаючи на небезпеку.
Під час інтервʼю Світлана Леонтьєва згадала, як минулого Різдва тоді ще 3-річна донька Геннадія Попенка озвучила лише одне бажання: “Щоб росіяни зникли”. Це є доказом того, що діти, незважаючи на вік, все розуміють. Тому ведуча поцікавилася, як актор і військовий розмовляє зі своїми доньками про війну.
“Треба бути дуже адекватним і актуальним. Не треба вигадувати чи фантазувати. Треба бути тут і зараз – виховувати дітей у тому просторі, де ми є. І якщо це їх певною мірою травмує, то, на жаль, це те середовище, в якому ми зараз живемо. Вивезти родину за кордон можна. Вони там будуть успішні, усміхнені, у них там буде плюс чеська, англійська або інша мова, безумовно, але у них не буде України”, – прокоментував Геннадій Попенко.
Вони з дружиною обговорювали таку можливість, але рішення ухвалене не було, натомість вони вирішили бути тут, боротися і адекватно ставитися до викликів, які диктує сьогодення.
“Звісно, для дітей треба мінімізувати цей вплив. Безумовно, не треба їм постійно говорити про війну, слухати новини, але час від часу слід проводити розмови. Розповідати про українських героїв, щоб вони знали, скільки людей було втрачено і чого це сталося — щоб у них було принаймні те, що вони мають зараз”, – поділився військовослужбовець.
Крім того, Геннадій Попенко розповів, що після окупації, в яку вони з родиною потрапили перебуваючи на Київщині навесні 2022 року, у його старшої доньки почалися певні нервові проблеми. Тож, коли зʼявилася можливість відправити її за кордон, родина Попенків одразу це зробила. Однак не була готова, що розлука затягнеться на цілий рік.
“Після деокупації вона виїхала до Ірландії. Це була пропозиція від однієї соціальної організації. Ми думали, що це буде на місяць, потім на літо, а потім на рік. Я бачив з нашого спілкування, що це найкращий терапевтичний ефект для неї. Але після того року і вона “завила”, і ми. Коли дитина повернулася, ми збагнули, який це великий час, який ми втратили у спілкуванні, і тепер намагаємося надолужити”.
