Суспільне Культура у партнерстві з Радіо Культура продовжує публікувати есеї українських письменників та письменниць про міста у межах проєкту “Міста сили”. Авторка цієї історії — Тамара Горіха Зерня — українська письменниця, лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка. Її дебютний роман “Доця” (2019) став одним із перших художніх творів про війну на Донбасі та здобув широке визнання. У цьому тексті вона розповідає про Глухів — одне з найстаріших міст України, яке в 1708–1764 роках було столицею Гетьманщини. Саме тут колись діяла знаменита Глухівська співоча школа, що дала Україні багатьох видатних композиторів.
Або, скоріше, — щось тут не так… Я змогла усвідомити і назвати це відчуття фальші, нашвидкуруч зліпленої видимості, вимушеної безпорадності у старшому віці, після першого Майдану. До того жила як у казці: все довкола — вигадка, репетиція, підготовка до справжнього, до того, що настане — обов’язково настане! — тільки пізніше.
Дитиною і підліткою я бавилася на вулицях цього міста, дружила, закохувалася, місяцями жила у тітки, гасала у товаристві двоюрідних і троюрідних, вчилася плавати на мулкому озері та вигортала з попелу запечену картоплю в лісочку біля “Партизана”.
Глухів став другим домом після Києва, виходженим і вибіганим вздовж і впоперек. Зараз я думаю, якими ж безтурботними ми були у той час. Ми поводилися так, ніби на світі не було маніяків, збоченців, п’яних водіїв та іншого зла, не було всього того, що змушує мене водити власних дітей за руку і не спускати з них очей.
Ми ж були вільними і дикими, зникали з дому після сніданку, тинялися до самого вечора. Дорослі тільки приблизно уявляли, де нас шукати, і знаходили за вересками та біганиною на кутку.
Ми могли скочити на велосипеди і гайнути у село: десять кілометрів у один бік не здавалися великою відстанню. Ми могли залізти на територію старого м’ясокомбінату і підглядати крізь діри у стіні, як убивають свиней і телят, як спеціальний молот на конвеєрі летить їм прямо у голову, і кров заливає долівку.
Або ж піти у сусідній цех, де виробляли шипучку-ситро і зефір. Готова продукція лежала на стелажах, ніким не контрольована, без охорони. Заходь і бери. Вперше і востаннє я тоді наїлася зефіру до нудоти, а потім блювала у тітки у дворі солодкою масою і шипучкою, заробивши собі непереносимість зефіру на віки вічні.
Саме в Глухові пошрамований і татуйований з ніг до голови зек робив нам чифір і розважав тюремними байками. Була Трійця, і я запитала у нього — а що це за свято таке?
— Ти хіба не знаєш, яка це Трійця?
— Не знаю. Може, Віра, Надія і Любов?
Чоловік розреготався на мою відповідь так, ніби це був найсмішніший жарт на світі, а коли відсміявся, поглянув на мене зовсім іншими очима, ніби я перестала бути дитиною.
Мені стало незатишно від того погляду, я побігла додому, і пильнувала, щоб ніде випадково з ним не перетнутися, боялася. А він, як на гріх, все тинявся під магазином.
Ми купували жуйки і брикети сухого киселю, від яких вилітали цементні пломби. Іноді вибиралися у центр міста: дорога до центру проходила через Красную Горку — чи то вулицю, чи то канаву, де помиї виливалися просто під ноги і завжди було вогко і темно, як після дощу.
Центр починався від Водонапірної вежі. Споруда здавалася давньою як світ — як і все, що за нею. Обшарпані фасади, храми, занадто древні й занадто великі для маленького міста, закинута Миколаївська церква біля вокзалу, в якій ніколи не правилося, а крізь запилені та вкриті павутинням вікна неможливо було нічого роздивитися, скільки не притуляй носа до шибок.
Мої глухівські приятелі нічого про ці споруди не знали — що це за будинки, ким, коли і головне — навіщо поставлені. Більше того, не було і дорослих, які могли достеменно відповісти на ці запитання, якби вони і виникли. Ось тут, на привокзальному майдані з вічно проваленим асфальтом, і з’явилися перші сумніви, зародилося незатишне відчуття порожнечі. Так ніби один зуб випав, а другий замість нього не виріс, і ти мацаєш дірку язиком.
У нас була величезна прогалина на тому місці, яке мали заповнити краєзнавчі уроки і студії. Ми здогадувалися, що у Глухова було минуле, судячи з кам’яниць, залишків оборонних споруд і церков, — неабияке минуле, але ніхто, жодна людина не потрудилася нам розповісти, що ж саме було на цих землях сто, двісті чи триста років тому.
Вже у двотисячних про Глухів заговорили як про “гетьманську столицю”, і ця назва прижилася на перших шпальтах місцевих газет та в офіційних повідомленнях. Втім, мало хто міг пояснити простими словами, якого милого гетьманська столиця опинилася на задвірках, у цьому прикордонні, так далеко від Запорозької Січі й Києва.
Як гетьман керував козацькою державою і козацтвом із поселення, єдиною перевагою якого була близькість до Росії? Тоді ми про це не замислювалися. Знадобилися роки, навіть десятиліття, щоб сказати собі: щось із Глуховом не так.
Він не був гетьманською столицею. Він був окупованим, зруйнованим і зґвалтованим містом, він був видимістю, облудою, ретельно побудованою сценою, на якій невільні люди під дулами пістолів вдавали з себе вільних. Вони грали роль з більшою чи меншою правдивістю, але пальці та чуби їхні були затиснуті у дверях російської в’язниці.
Найбільша трагедія Глухова сталася у листопаді 1708 року. Щодо точної дати цієї події існують розбіжності, називають і дев’яте, і друге, і навіть двадцять друге листопада — відомо тільки, що це сталося відразу після Батуринської трагедії, коли московські війська вбили й спалили всіх мешканців столиці гетьмана Мазепи.
Навряд чи глухівчани бачили заграву пожеж над Батурином, все-таки дев’яносто кілометрів по прямій, але мали дійти чутки. Очевидці, ті, хто дивом вислизнув, хто занурив руку в Сейм і вийняв її червоною, мали добитися до Глухова і все розповісти. Хоч би один. Бо так не буває, щоб ніхто не врятувався.
Або це були самі московити: зайшли у ладне, багате і сонне купецьке містечко: “строєніє в ньом прєузорочноє, свєтліци хорошиє, ратуша зєло хороша і рядов многою…”, і погнали усіх глухівчан до центру, вишукували у льохах, вибивали двері, тягнули за коси й шарпали за поли. Гнали на той самий майдан біля ринку, який зараз перетворився на привокзальну площу, а тоді був трохи лівіше, на місці сучасного парку…
Про що думали люди, яких штурханами і шаблями підганяли до церкви, до чого готувалися? Прощалися з життям чи йшли спокійно, з цікавістю чекаючи на видовище? За кілька днів до того у Глухові провели заочне судилище над Мазепою, і це була ще та чудасія.
На майдані перед Троїцькою церквою стояла шибениця, на якій висів лантух із соломою. Той лантух мав означати засудженого і страченого Івана Степановича.
Того дня, в листопаді 1708 року люди все прибували й прибували, задні штовхали передніх, московити шаблями та нагайками тіснили людську масу, а посередині, перед шибеницею, зібралося духовенство і клірики у чорних клобуках та чорних покровах, із чорними свічками в руках. Кат зняв лантух із шибениці, протягнув його вулицями Глухова і заволочив до церкви.
Священники співали псалми, а митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Русі Йоасаф Кроковський тричі прорік: “Хай буде Мазепа проклятий!” Після чого підніс свічу до парсуни гетьмана і спалив.
Далі було проголошено текст анафеми, який клірики повторювали на розспів, тоді затягли багатоголоссям, хтось верещав, хтось голосив, хтось бився у конвульсіях, і так, з перевернутими чорними свічами, вони раз за разом обходили шибеницю і майдан, і натовп на площі то відступав з аханням і плачами, то навпаки — підпирав, щоб роздивитися ближче.
Кажуть, і сценарій усього дійства, і сам текст анафеми власною рукою написав біснуватий російський цар Петро. Не в силах дотягнутися до самого Мазепи, хоча і були чутки, що гетьмана отруїв перекуплений московитами грецький духівник. Петро ж усією силою гнилої уяви вигадував нові й нові кари відтермінованої, заочної дії.
Що стало з Глуховом після чорної меси? Як вплинув цей ритуал на місто, на живих і ненароджених іще глухівчан? Місто стало свідком і вимушеним співучасником збоченого злочину, одного з найогидніших в історії. Чи мали вони шанс повернутися з того майдану такими, якими туди ішли?
От камінь не витримав. Троїцький собор після того кілька разів вигорав ущент, його намагалися відбудувати, і вже готова дзвіниця ні з того ні з сього падала, обваливши заразом пів стіни собору. Архітектори і підрядники помирали від хвороб та нещасних випадків, спалахували нові пожежі. Однак у 1805 році храм таки добудували, труднощами і витратами… Наприкінці 1930-х років радянська влада відібрала собор у вірян, він почав розвалюватися на очах, аж доки у шістдесятих роках його не вирішили знести як споруду, що псує краєвиди міста. На фундаменті собору облаштували сквер, який існує і досі.
З церквою зрозуміло. А люди, що ж люди? Я б хотіла помилятися, але ця покірність, смирення перед присутністю і домінуванням Росії у регіоні — здається, все це пов’язане з подіями того дев’ятого чи двадцять другого листопада 1708 року. Щось залишилося над містом — не прокляття, але тінь прокляття, тінь чорного, мерзенного ритуалу, яким навіжений Петро осквернив цю землю.
“Не жили добре, не будемо і починати…”
Ось таке щось висіло у повітрі всі роки, отаке щось огортало чорні, грубі хатѝ, викладені зі старих залізничних шпал, підпирало собою все у місті — і пам’ятник Леніну, який здавався вічним та непорушним, і брудний, неохайний базар, де продавалася несмачна ковбаса впереміш з калошами та штанами, і вічні вирви на дорогах.
“На Глухівщині найгірші дороги на Сумщині”, — обурювалися місцеві поміж собою, але це обурення ні до чого не вело, яма на “кругу” була такою ж вічною, як Ленін. Кожен новий мер, який був ставлеником Деркача, обіцяв засипати цю яму, але вона у кожній каденції поверталася на своє місце.
Розв’язку відремонтували тільки після Революції Гідності. Тоді Глухів ніби прокинувся, відчайдушним ривком потягнувся до іншого, кращого, дозволив собі повірити, що все-таки заживе добре. Тоді не склалося. Це було як чоботом по молодій траві. Мені здавалося, Глухів не витримає такого розчарування: пересварені й зневірені люди потікають хто куди, і на цьому все закінчиться.
А потім настав двадцять другий рік, і виявилося, що я дуже мало знаю про місто свого дитинства. Я мала вірити у цих людей, мала проводити більше часу з ними, щоб краще розуміти. Хлопці, з якими я тинялася вулицями нашого спільного дитинства, пішли воювати. Найкращі прикордонники й партизани, найкращі слідопити й загоничі — це все вони. Дівчата тримаються за місто руками і зубами. Вулиці мого дитинства поскидали з себе некрасових та суворових і тепер називаються на честь наших воїнів, як-от вулиця Юри Коваленка, царство йому небесне, який повернувся додому на щиті, і тисячі людей, увесь Глухів вийшов йому назустріч, і встелив дорогу квітами.
Церква-домовина розвалилася — це і про нас, глухівчан. Уламки цієї домовини трощать будинки і ламають дерева, місто палає, люди проклинають і працюють, проклинають і працюють… Мені хочеться вірити, що повітря нашого прикордоння відтепер буде чистим, що зрадливі чорні свічки, які на цій землі палили росіяни, більше не мають над нами сили.
