Страх – одна із шести базових емоцій людини, і на цій емоції зазвичай “грають” горори. Якщо глядач не відчуває страху, напруги, тривоги, відрази, то горор “не спрацьовує”. Якісні жахи — не про “монстра під ліжком”, а про зустріч із незвіданим, коли лякати починає неочікуване, як дитячий жовтий дощовик і червона повітряна кулька з екранізації книги “Воно” Стівена Кінга. Жанр жахів зазвичай асоціюється із кіно чи літературою. Глядач, який збирається на горор у театрі, скоріше побачить трилер або готичний детектив із привидами, тож йдеться радше не про чистий жанр, а про його елементи.
Режисерів, які їх використовують, не так багато. Німецький режисер Андреас фон Шліппе (“Жінка в чорному”) та українська режисерка Поліна Медведева (“Швейцарія”), які втілили вистави з подібним настроєм у Театрі на Подолі, не претендують на роль майстрів горору, але їм вдається захопити увагу глядача тут і зараз.
Жахи в авторів п’єс — також не надто освоєний континент, за винятком фольк-горору, як-от “Калинова сопілка” від Харківського театру ляльок або “Вій 2.0” від Дикого театру, вважає драматург Андрій Бондаренко.
Суспільне Культура досліджує, яким може бути горор в українському театрі й чому його не варто порівнювати із жахами в кіно.
Кіно дає технічні можливості й “тунельний зір”. Що дає горор у театрі
Якщо вам кортить подивитися, як Театр на Подолі використовує технічні можливості великої сцени на повну — голограми, світлові ефекти і “голоси привидів” з усіх колонок — то варто сходити на “Жінку в чорному” в постановці німецького режисера Андреаса фон Шліппе, який у своїй виставі також є художником-постановником та художником із костюмів. Прем’єра в Театрі на Подолі відбулася 11 квітня.
Вистава “Жінка в чорному”. Театр на Подолі
Це вистава на основі п’єси британського драматурга Стівена Маллатрата, котру він створив за однойменним готичним романом Сьюзен Гілл. У центрі сюжету адвокат, Кіппс, який отримує завдання поїхати у віддалене британське село, щоби розібратися зі справами покійної клієнтки. Її маєток розташований на болотах і дістатися до нього можна лише вузькою дамбою під час відпливу. Прибувши на місце, адвокат стикається із ворожістю місцевих мешканців і з’ясовує, чому вони уникають розмов про маєток місис Драблоу. Крім прямого сюжету, тут є “театр у театрі” — персонажі часом змінюють ролі, ніби в ритмі клацання пальцями.
Декорації у постановки доволі прості. Дія вистави розгортається фактично на порожній сцені із парою стільців, вішалкою для одягу та чотирма валізами.
“Нічого таємничого. Фокус у тому, що цей простір, який виглядає таким простим, міг розвинути глибину й повільно втягувати глядача в історію, залучаючи його дедалі більше, — розповідає Суспільне Культура Андреас фон Шліппе. — Ще одним завданням було створити відчуття інтер’єру та екстер’єру, пленеру. Музика та звуки також є невід’ємною частиною створеної естетики”.
У виставі можна почути звуки дитини, яка плаче, дивний дитячий сміх за зачиненими дверима та “звук поні, що тоне”. Також режисер використовує техніку з барокового театру, щоби втілити образ привида без гравітації [існує кілька таких технік, зокрема з використанням неоднорідного освітлення, кольорових фільтрів та оптичних ілюзій, які створюють за допомогою дзеркал і скляних пластин, розміщених під різними кутами].
“Жанр горору найкраще працює у фільмах (є кіноадаптація книжки “Жінка в чорному” з Деніелом Редкліфом 2012 року — Ред.), і моєю метою не було створювати горор-ефекти в цій виставі, проте я хотів знайти несподівані рішення для появи привида, — коментує Андреас фон Шліппе. — Загалом, думаю, кіно має ширший спектр технічних можливостей, ніж театр, але йому бракує живого фактору: глядач бачить лише те, що показує камера — це як тунельний зір. У театрі атмосфера є частиною досвіду, а глядач є частиною події”.
Вистава “Швейцарія”. Ірина Марконі для Театру на Подолі
Режисерка Поліна Медведева каже Суспільне Культура, що розмова з глядачем — головна перевага театру, тож вистава має “втягувати” у свою реальність саме в цей момент. У “Швейцарії” це вдається попри те, що виставу грають усього два актори на камерній сцені: півторагодинна напруга між акторами-партнерами та глядачами тримається навіть без кінодублів. Художником-постановником також став Андреас фон Шліппе (прем’єра – 19 січня 2024 року, зараз вистава в репертуарі).
Ця постановка за оригінальною п’єсою австралійської авторки Джоанни Мюррей-Сміт — спроба команди дослідити кіножанр нуару, який виникає у 1940-1950-х роках двадцятого століття, в роки Другої світової війни, та відображає атмосферу песимізму, недовіри, розчарування та цинізму. Зазвичай цей термін застосовують до голлівудських кримінальних драм. Нуарна естетика у виставі починається зі смугастих тіней, які відкидають жалюзі, і продовжується у манері існування персонажів, які влучно обмінюються шпильками, та несподіваних ракурсах сприйняття.
Глядачі фактично сидять одне напроти одного і при цьому майже за одним столом з акторами. Тобто глядачі бачать очі, а не спини одне одного, як у стандартній залі, але розділені п’ятиметровим столом, за яким взаємодіють персонажі. Цей стіл уособлює відстань між персонажами, яка поступово зменшується.
Окрему роль відіграє постер на дверях, які обертаються, і врешті поглинають персонажів; відеодемонстрація різних моделей зброї і звуки, незвичні для вуха. Натомість музики тут не так багато: “Мені хотілося, щоб музика була в самому тексті — в інтонації, в ритмі фраз, в паузах”, — коментує режисерка Поліна Медведева.
Марія Рудковська у виставі “Швейцарія”. Ірина Марконі для Театру на Подолі
За сюжетом, до письменниці Патриції Гайсміт (грає Марія Рудковська), яка не хоче писати ще одну книгу про свого персонажа Томаса Ріплі, приїздить літературний агент Едвард Ріджвей, який вмовляє її це зробити (грає Євген Ковирзанов). Відлюдькуватий спокій початку постановки контрастує із доволі стрімким закінченням, а розвиток сюжету, як і одну з головних тем вистави, можна охарактеризувати як “смак перетворення” (визначення Поліни Медведевої).
Різні відтінки жаху: погляд акторів
Горор – це жанр, який працює з інстинктами, каже в коментарі Суспільне Культура актор Євген Ковирзанов, який зіграв Кіппса у виставі “Жінка в чорному” та втілив Едварда в постановці “Швейцарія”. Якщо йдеться про екстремальну ситуацію, то людиною починає керувати інстинкт самозбереження, попри вік, расу чи соціальний статус.
“Ми всі сміємося чи плачемо приблизно однаково. Але страх, що бере початок із найглибших, найтемніших, найпотаємніших куточків душі, здатен відкрити в людині такі риси, про які вона й не здогадувалась протягом усього комфортного життя. «Тваринний жах, що вбиває людський розум», має безмежну кількість проявів, нюансів і відтінків”, — коментує Ковирзанов.
Найбільшим людським страхом актор називає зіткнення з невідомим, тож жанр горору потребує від актора живої взаємодії із цим страхом. Акторові також важливо з першої хвилини заволодіти увагою глядача та не втратити її. У такому жанрі треба грати персонажів, які протягом вистави не відкриваються до кінця і тримають інтригу аж до фіналу, додає Суспільне Культура актор Артем Атаманюк, який також зіграв у “Жінці в чорному”: “Передусім актори мають повірити в історію, і якщо це станеться, їхнє здивування, хвилювання й страх зрештою захопить і глядачів”.
Горор на сцені вимагає від актора методичного й поступового занурення в запропоновані обставини, чіткого формування меж між відомим, невідомим і небезпечним в уяві глядача, а також готовності до стрімкого й раптового “оголення” нервової системи, описує Євген Ковирзанов.
Євген Ковирзанов у виставі “Швейцарія”. Ірина Марконі для Театру на Подолі
За його словами, і в “Жінці в чорному”, і в “Швейцарії” горор не є домінуючим жанром: “Клішований, дещо снобістський, але від того не менш манливий настрій першоджерела — готичного роману з покинутим маєтком на болотах лякливої вікторіанської Англії, з похмурими похоронами самотньої ексцентричної дами, з жовтим туманом, поїздами, готелями та екіпажами — перекочував зі сторінок Сьюзен Гілл, через підмостки Стівена Маллатратта, на київську сцену. І не має нічого спільного з фільмом 2012 року”, — коментує актор.
Якщо не брати до уваги персонажку Жінки в чорному, герої п’єси — адвокат чи мешканці провінційного міста — цілком собі звичайні люди, з якими себе може асоціювати глядач і з якими трапляються незвичайні речі. Ці герої вразливі перед обличчям зовнішнього жаху, жінки-привида, поява якої знаменує смерть.
Натомість у “Швейцарії” глядач спостерігає за двома морально амбівалентними та харизматичними героями. Фінал також не дуже сприятливий для обох, але тут жах — скоріше всередині цих персонажів: вони усвідомлюють власну вразливість, коли відкриваються одне одному, активуючи внутрішні тригери.
Тож напруга й нагнітання від трилерів (саспенс) скоріше притаманні “Швейцарії”, вважає Євген Ковирзанов. Якщо “Жінку в чорному” можна назвати емоційно-інстинктивним трилером, тобто глядач стикається із надприродними, містичними жахами, які не мають логічного пояснення, то в “Швейцарії” трилер психологічний і ці жахи цілком зрозумілі. Саспенс тут криється у просторах підсвідомості, куди зазвичай бояться зазирати — дитячі травми, сексуальна й творча невдоволеність, розчарування в житті й у собі. І спочатку персонажі — Патриція і Едвард — майже тотально безпорадні у своїх спробах вирватися із замкненого кола. Трилер починається тоді, коли вони роблять перші кроки, щоби вийти з цього кола, цитує Євген Ковирзанов:
ПАТРИЦІЯ: У кожного з нас на лівому плечі, немов чортеня, сидить минуле — і під’юджує. Під’юджує й провокує.
ЕДВАРД: Провокує на що?
ПАТРИЦІЯ: Вбити його. Власне минуле.
Український горор: від Миколи Гоголя до Стефана Грабінського
“Жінка в чорному” — цілком британська історія, “Швейцарія” — п’єса від австралійської драматургині про американців у швейцарських Альпах. А які п’єси та вистави можна назвати українським горором чи принаймні українською містикою?
Вистава “Вій 2.0”. Дикий театр
На думку одразу спадають театральні алюзії на Миколу Гоголя, як-от версія режисера Владислава Троїцького “Вій. Король Землі” за драматургією Володимира Клименка (ЦСМ “Дах”) або “Вій 2.0” у режисурі Максима Голенка від драматургині Наталки Ворожбит (Дикий театр). Обидві вистави вже не показують на українській сцені, але їх можна переглянути онлайн (першу — на Dramox, фрагменти другої — на YouTube тут і тут).
Вистава “Калинова сопілка”. Ірина Деркач
Як український горор позиціонують і “Калинову сопілку” від Харківського театру ляльок у постановці Оксани Дмітрієвої. Це переосмислення “Казки про калинову сопілку” Оксани Забужко — “жіночої версії легенди про Каїна та Авеля” із віршами харківської поетки та художниці Діани Чмуж. Поверхово виставу можна сприймати як страшну казку про сестровбивство, але задум авторів у тому, щоби показати “історію про силу духу, тяглість духовної спадщини і пошук істини у світі; красу під час апокаліпсису, що народилася в Харкові”. Постановка приїздила з гастролями до Києва в жовтні-листопаді 2024 року і в лютому 2025 року, а зараз її можна переглянути на харківській сцені.
Етногорором також можна назвати постановки п’єси Віри Маковій “Буна”, яка побудована на основі реальної історії із Буковини. Буна — це бабуся із власними “скелетами в скрині”, яка самотужки виховує онуку та уособлює українські традиції, забобони та вірування. За версією режисерки Олени Роман, Буну навіть можна розглядати як гостро схоплений драматургинею образ України, яка пройшла через радянську добу та не загубила коріння.
Вистава “Буна”. Театр Франка
Якщо відкинути метафори й звернутися до конкретних засобів, якими горор міг би бути втілений на сцені, то варто згадати виставу “Буна” Давида Петросяна, яку перенесли на сцену Театру Франка після сцени ЦСМ “Дах” (показують із 2018 і донині), а також постановку Ігоря Білиця (2020) у львівському театрі імені Марії Заньковецької (якої зараз немає в репертуарі, але є онлайн).
Остання увійшла до шортлиста премії “ГРА” як найкраща вистава камерної сцени. На думку театрознавця Романа Лаврентія, у сценічній версії Ігоря Білиця п’єса набуває загострено гротескних рис, що підкреслено й у “мертвотному” гримі акторів, і у способі їхнього існування — одночасно як конкретних персонажів та як абстрактних учасників “хору”.
Дещо подібне в акторському способі існування можна вловити й у постановці Давида Петросяна: протягом усієї вистави кожен із героїв залишається на сцені — ті, хто задіяні у конкретному епізоді, грають на передньому плані, а інші сидять спинами до глядачів на другому плані та чекають своєї “черги”. Тобто умовно знеособлені герої готові оприявнитися в потрібний момент. У певному сенсі це споріднює їх із глядачем горору в кіно, який відчуває себе пасивним хіба що до першого “скримера”, прогнозуючи повороти сюжету та переживаючи жах разом із героями, які борються з певними істотами чи з самими собою.
Руйнування психіки та ідея божевілля стає головним ворогом у творах польсько-українського автора Стефана Грабінського, якого встигли охрестити вітчизняною версією американського письменника Говарда Лавкрафта. За інсценізацію оповідань Грабінського взявся український драматург Андрій Бондаренко (“Ultima Thule”, з латинської мови можна описати як “край світу”, в переносному сенсі — “таємниця за межами досяжного”).
Вистава Ultima Thule. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки
Жанр своєї п’єси Бондаренко визначає як “філософсько-містичну центрально-європейську готику”. Історії самого Грабінського драматург відносить до химерної готичної прози та готичної містики — до них він спробував додати філософських екзистенційних мотивів та абсурдизму.
П’єсу втілювали київські театри імені Лесі Українки (сцена під дахом, 2024) та “Колесо” (2022). Першу постановку назвали “міським фентезі”, другу — “містичною історією” (вистави Тимофія Бінюкова та Марії Грунічевої).
Як і в “Жінці в чорному”, тут не обходиться без привидів та потягів, які цього разу везуть у “потойбіччя”, де жінка стає “пекельною”, а незнайомці-попутники — “демонічними”. Головним героєм стає сам Грабінський — гімназійний вчитель, який повертається в рідну Галичину в 1936 році.
Нагнітання похмурої атмосфери, притаманне творам польсько-українського письменника, драматург намагався підкреслити через опис дивних деталей, які зрештою складаються у фінальну фігуру жаху. Наприклад, коли головний герой відвідує кохану жінку в таємничій віллі, то поступово довідується про неї дедалі більше таких деталей, але лише наприкінці сцени усвідомлює весь жах ситуації.
Чому драматургові буває важко працювати із такими історіями? Тому, що на папір неминуче просяться шаблонні кінематографічні рішення, а потрібно шукати драматургійні, каже Андрій Бондаренко в коментарі Суспільне Культура. Як результат, жахи в драмі залишаються не надто освоєним континентом, за винятком фольк-горору, вважає Бондаренко.
До того ж, горор не надто пасує до театрального канону, який сформувався в Україні, додає драматург: “Більш звичними залишаються постановки або загальновизнаної класики, або «КВН-нної» комедії, або таких собі «високих рефлексій» про долі людства. Горор все ще залишається «неканонічним» жанром у театрі. Чимось маргінальним і недостойним. Хоча, це суто радянська оптика, адже, приміром, в європейській чи азійських культурах, жахи — це солідний жанр з довгою історією, не гірший за інші, через який можна говорити про такі ж серйозні речі, як і через «класику» чи «інтелектуальні рефлексії»”.
