В український прокат вийшла стрічка “Медовий місяць” режисерки Жанни Озірної. Камерна драма про молоду пару Тараса й Олю, що в’їжджають у нову квартиру в київському передмісті, планують своє життя там, але застрягають у чотирьох стінах через російську окупацію. Пара опиняється в пастці — без електрики, води та зв’язку, у замкненому просторі, протягом п’яти днів. Щоб вижити, герої мають пересуватись квартирою навпочіпки й говорити майже пошепки, але водночас це підштовхує їх розкриватися одне одному.
“Медовий місяць” зняли ще у 2024 році, а його світова прем’єра відбулася у межах Венеційського кінофестивалю. З того часу стрічка взяла участь у фестивалях у 15 країнах, отримала гран-прі на Київському міжнародному кінофестивалі “Молодість”, гран-прі журі “Золотий атлас” на кінофестивалі в Аррасі (Франція), а також гран-прі Міжнародного кінофестивалю в Софії (Болгарія) у 2025 році.
У рецензії кінокритикиня Альона Шилова розповідає, чому “Медовий місяць” — це великий крок для українського ігрового кіно, що розповідає про повномасштабне вторгнення і чому фокус на людині у центрі війни є важливим сценарним прийомом.
“Медовий місяць” створили без державного фінансування, виключно коштом програми підтримки молодих кінематографістів La Biennale Di Venezia у межах Венеційського кінофестивалю. Сума гранту становила 200 тисяч євро, що за сучасним курсом близько 8–9 мільйонів гривень. Для кіно, особливо ігрового, ця сума не є великою. Наприклад, бюджет фільму “Памфір” становив близько 38 мільйонів гривень, а “Мої думки тихі” також мали орієнтовний бюджет у 9 мільйонів. Тобто такий бюджет вже накладає певні обмеження, і вони вилилися у дуже цікавий формат камерної історії, де майже всі події стрічки розвиваються у межах однієї квартири.
За сюжетом молода пара — Тарас (Роман Луцький) і Оля (Іра Нірша) — заїжджають у нову квартиру за день до початку повномасштабного вторгнення. Надалі сюжет розвивається як камерний трилер — коли герої переховуються у своїй квартирі, поки російські військові буквально чергують під їхніми вікнами.
На цей момент “Медовий місяць” можна назвати одним із найкращих українських ігрових фільмів, що говорить про повномасштабну війну.
Зараз, коли повномасштабне вторгнення триває майже чотири роки, український кінематограф вже зробив низку спроб у рефлексію цього досвіду. Успіх цих спроб варіювався: від скандальних “Бучі” від Film.UA та “Доньки” Єгора Олесова, яких критикували за експлуатацію травматичних тем і нечутливий підхід до оповіді, до спроб у форматі “скринлайф” із фільмами “Лишайся онлайн” та “Довга доба”.
Тобто на цьому етапі тема повномасштабної російсько-української війни вже не є недоторканною. Українські кінематографісти поступово намагаються знайти до неї підхід, що насправді є нешвидким та дуже делікатним процесом.
Але також наразі є очевидним, що документальне кіно із цим завданням справляється краще. Від оскароносних “20 днів у Маріуполі” до “Мирних людей” Оксани Карпович чи “Стрічки часу” Катерини Горностай — українська документалістика вже має успішні стрічки, які по-різному дивляться на повномасштабну війну.
Тож чому “Медовий місяць” так вирізняється серед інших ігрових стрічок, що фокусуються на темі вторгнення?
Кадр з фільму “Медовий місяць”. B&H Film Distribution Company
Фільм робить великий акцент на персонажів та їхні психологічні портрети. Це те, що часто є слабкою рисою ігрових українських фільмів загалом — не тільки про війну. Обравши сфокусуватися на досвіді головних героїв та їхніх переживаннях, Жанна Озірна все ще говорить про війну, але через людей. І це те, чим ігрове кіно часто відрізняється від документального. Бо формат документалістики може дозволити не мати головних героїв чи охоплювати ширший пласт тем і часового простору. Тоді як в ігровому кіно добре пропрацьовані персонажі часто є однією з найважливіших частин.
І Тарас, і Оля мають чіткі образи, які великою мірою характеризуються їхньою діяльністю: Тарас — психолог, Оля — мисткиня. Ці їхні ролі також будуть досліджувати протягом стрічки.
На початку фільму герої святкують новосілля, як і багато українців у ті дні, вони замислюються “чи щось буде?”, але намагаються фокусуватися на хорошому. Що цікаво – серед гостей можна побачити й Олександра Рудинського з Марією Рудинською, які, по суті, грають самих себе — акторів, які говорять про театр і кіноіндустрію. Та Володимира Усика, який став оператором фільму, а також знімав “Ля Палісіаду”. Це цікава деталь для фільму, який був створений в обмежених умовах і камерно. Вона показує, що цю стрічку справді знімали люди, які турбуються про українське кіно.
Герої виходять покурити — іронічно, але це “останній ковток свіжого повітря” перед окупацією. Тієї ж ночі Оля не хоче займатися сексом, бо боїться завагітніти, і це питання потенційного досвіду материнства надалі стає одним з визначних для її персонажки.
Під ранок за вікном лунають вибухи — й у наступному кадрі герої вже дістають речі з коробок для переїзду, намагаючись зібрати головне. Тоді як Тарас виглядає більш стривоженим, Оля на його контрасті спокійніша, методичніша. Навіть коли кураторка виставки з Австрії телефоном закликає Олю приїхати до неї, натякаючи, що Україна не має шансів перед російською армією.
Кураторка також пропонує скинути Олі гроші, але та відмовляється, кажучи, що ці кошти краще задонатити на українську армію. На що кураторка промовляє слова, вже добре знайомі багатьом українцями — про те, що вона не буде підтримувати війну і вкладати гроші в насильство.
Після дзвінка Оля залишається на самоті й уголос проговорює свої відповіді до кураторки: що це не про підтримку війни, а про захист українців. Можливо, цей момент і можна назвати занадто прямолінійним — очевидно, що він спрямований саме на іноземну аудиторію, яка буде дивитися фільм. Але сама його наявність у сюжеті сприймається органічно і є виправданою.
Водночас відкривається нова деталь про персонажа Тараса: його батько є росіянином і дзвонить сину зі словами “Ну что, ждете нас?” (“Ну що, чекаєте на нас?”). З моменту повномасштабного вторгнення такі незручні розмови знайомі багатьом українцям, які мають родичів у Росії. Батько Тараса насміхається над ним, після чого Тарас шле того на три чарівні літери. Питання власної ідентичності — сам Тарас в певний момент фільму каже, що є напівросіянином — додає його герою глибини і, на жаль, відображає досвід багатьох українців, які відчували кризу ідентичності на початку повномасштабної війни.
Роздуми над варіантами подальших дій перериває повітряна тривога, і герої до вечора ховаються у бомбосховищі. На другий день вони все ще сидять вдома, читаючи новини про росіян, що катаються на танку в центрі Києва.
Для Олі збереження її робіт для виставки стає одним із головних завдань. Цей момент можна зчитати по-різному: як гіперфіксацію в умовах стресу, коли контроль над матеріальними речами стає способом утримати себе в реальності, або як продовження теми материнства й спадку — бажання залишити по собі слід. Але порцелянові фігурки починають тремтіти від коліс танків.
За дверима російські військові виводять усіх із квартир — Тарас і Оля ховаються, прикидаючись, що їх немає вдома.
Тарас все ще намагається шукати раціональність — що вони цивільні, що росіяни не мають їх вбити, тоді як Оля навідріз відмовляється виходити з квартири, чим, фактично, рятує життя їм обом.
Існування героїв у квартирі перетворюється на хованки для виживання: туалет не можна змивати, холодильник відкривати максимально тихо, пересуватися навпочіпки. Ця напруга веде і до першої сутички у шлюбі — Оля злиться, що вони не виїхали вчасно, тоді як Тарас, як психолог, пропонує проговорити проблему. Ця взаємодія відчувається живою та реалістичною — емоції та почуття персонажів зрозумілі, і при цьому кожен із них діє у межах свого характеру та цінностей.
Герої переховуються у квартирі, намагаючись остаточно не втратити глузду — навіть тихенько танцюють у шафі й п’ють вино. Але це також веде до щирих розмов, де вони озвучують недоліки одне одного. Тарас — психолог, який дозволяє своєму батьку робити собі боляче. Оля — мисткиня, для якої мистецтво важливіше за реальне життя.
Вони проговорюють роль мистецтва під час війни — питання, яке неодноразово порушується не лише з 2022-го, а й з 2014 року. Оля нарікає, що не реалізувалася ані у професії, ані у родині, не народила дитину — що ще раз підкреслює її відчуття неповноцінності на фоні травми. Це веде до одного з найбільш емоційних моментів стрічки — злам героїні, яка благає Тараса зайнятися сексом, щоби завагітніти.
Кадр з фільму “Медовий місяць”. B&H Film Distribution Company
Оля й Тарас вирішують вибратися з пастки квартири після контакту із сусідом. У напруженому фіналі пара тікає з дому в невідомість ночі.
З одного боку, “Медовий місяць” не можна назвати новаторським фільмом про війну, але він є справжнім та людяним, чого не вистачає багатьом українським ігровим стрічкам про повномасштабне вторгнення.
Теми окупації, проросійських родичів і особистих стосунків на фоні війни не є новими — але тут вони втілені органічно та делікатно. Це підкреслює і велика кількість статичних плавних кадрів, які поступово занурюють в атмосферу, і відчутна хімія та динаміка між акторами, що взаємодією справді нагадують молоду пару. І насамперед хороший сценарій, де герої є головним дзеркалом війни та її травми.