За два роки повномасштабної війни стан тривоги став звичним для всіх українців. У програмі “Ранок Вдома”, яка виходить на каналі “Дім”, психолог Антон Семенов розповів, чи можна зробити щось із хронічним страхом і переживаннями у таких обставинах.
Для того, щоб впоратися з хронічним страхом, психолог радить знизити темп і почати адаптацію:
“Всі два роки ми думаємо, чи варто до такого адаптуватися. Як це зробити, якщо варто? Нам треба звикнути. Але це складний процес. Бо рівнів загрози багато. Якщо ми розуміємо, від чого загрози, то реагуємо страхом, якщо не знаємо – тривогою. Психіка реагує мобілізацією. Втім, людина не може постійно бути гіпермобілізованою, від цього ми втомлюємося. Тому змушені адаптуватися під цей великий рівень загроз”.
У цьому допоможе спілкування з іншими людьми та прийняття реальності.
“Ми зібрали досвід різних людей і можемо сказати, що автоматичної адаптації не буває. У нас є якась загроза, ми автоматично мобілізуємося, щось з нею робимо, якось справляємося. Загроза зникає й ми видихаємо. Це автоматичний процес. Проте існує і уявна загроза. Це більш когнітивний процес прийняття. Коли ми приймаємо та намагаємось щось робити. Втім, є речі, на які ми поки вплинути не можемо”, – коментує Антон Семенов.
Ключові моменти для адаптації, які треба розрізняти — це загрозу і рівень загрози. Наприклад, коли ми водимо автівку, це теж небезпечно. Втім, є речі на які ми можемо вплинути. Щоб безпечно водити автівку, треба користуватися пасками безпеки, стежити за дорогою, відстежувати власний стан, тримати дистанцію. Зараз з українцями відбувається те саме, але рівень загрози вищий у порівнянні із загрозою потрапити в автокатастрофу.
Тобто треба розуміти, як діяти у разі загрози, у разі змін. Треба мати план. Наприклад, приготувати тривожний рюкзак, піти в бомбосховище, ходити на курси такмеду.
“Це вирішили, а все інше приймаємо. Ми звикаємо жити в цьому рівні загроз. Оголошена повітряна тривога – ми йдемо в укриття і нічого зайвого не думаємо. Така реальність, – пояснює експерт. – Медикаменти допомагають збалансувати стан, але не розв’язують психологічну проблему. Тому треба розмовляти. Якщо не вдається заспокоїтись, треба прояснити, що ви не приймаєте”.
Зараз ми маємо змінювати наше уявлення про Всесвіт, про світову історію. І хоча більшість із нас мали переконання, що норма — це мир, проте іноді може траплятися війна. Ми бачимо, що війни тривають постійно у всьому світі в різних варіантах. Лише коли ми самі в цьому опинилися, зрозуміли, що не можемо це ігнорувати. Тож треба говорити, а точніше вміти проговорити цю несправедливість.