Вірування усіх давніх народів були тісно пов’язані з їхнім повсякденним життям і навколишнім світом. Давні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі та суспільстві, використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми. Так сили природи уподібнювались людям, набуваючи певних людських рис, і в такому вигляді потрапляли у казки та перекази. Вірування в надприродні сили, а також у те, що людина може керувати такими силами, формували переконання в існування відьом.
Постать відьми століттями викликала одночасно страх, цікавість і захоплення. В українській культурі образ відьми формувався на перетині язичницьких вірувань, народної магії та пізніших християнських уявлень. Вона могла бути цілителькою, порадницею, берегинею знань, але водночас була небезпечною жінкою з надприродною силою.
Сьогодні ж відьма дедалі частіше перетворюється на культурний символ: від класичних казкових героїнь до персонажок світової попкультури, які поєднують магію з темами жіночої суб’єктності, свободи та сили.
Ми дослідили, звідки походить цей образ, як він змінився в українській традиції й чому сучасний світ знову повертається до відьомської міфології.
У віруваннях багатьох культур — як архаїчних, так і сучасних, від середньовіччя до сьогодення — існує образ чаклунки-відьми. Джерелом цього образу є страх людини перед чимось містичним і надприродним, перед тими, хто вміли користуватись магією та чаклунством і, як вважалось, були причетні до хвороб, нещасть та будь-якого лиха.
Відьмами називали найчастіше жінок, бо вважали, що саме вони удатніші до магії, ніж чоловіки, оскільки більше пов’язані з природою: народжують дітей, залежні від місячних циклів, нібито емоційніше та ірраціональніше сприймають світ. Жінки більше, ніж чоловіки, зацікавлені у збереженні давніх знань, необхідних у повсякденному житті: вилікувати дитину і худобу, вчасно посіяти та посадити.
Хто така відьма
Слово “відьма” походить від праслов’янського “вѣдь” (знання) й означає “та, що відає” або “знає”. Аналогічні слова існують в інших слов’янських мовах — наприклад, білоруською “ведзьма”, чеською “vedma”, польською “wiedźma”.
Спочатку відьом здебільшого ототожнювали з волхвами чи знахарками, зверталися до них за захистом і оберегами. Однак із приходом християнства їхній образ поступово набуває негативного забарвлення: відьми, які раніше були носіями знань про лікування, обереги й ритуали, починають асоціюватися з нечистою силою, втрачають колишній авторитет у громаді та роль повелительок природи.
Відьмам приписували різноманітні здібності: уміння лікувати за допомогою зілля, ворожити й передбачати майбутнє, а також насилати порчу чи “ману”, щоб збити людину з пантелику. Крім того, на них часто покладали провину за всі негаразди — від неврожаїв до хвороб худоби. Загалом все, що пов’язане з магією, почали трактувати як прояв “нечистої сили” або союз із дияволом.
Тарас Шевченко. Ілюстрація до поеми “Відьма”, 1847 рік. Т.Шевченко, Public domain
Природжені та вчені: які бувають відьми
У народних уявленнях відьма не просто персонаж казок, а реальна постать, яка жила серед людей. Їх розрізняли на дві категорії: природжені та вчені. Перші отримували силу від народження, другі ж здобували її через навчання або навіть угоду з нечистою силою — ціною власної душі.
Основна різниця між ними: для навчених відьом робити зло було найбільшою потребою, вони черпали з цього свою силу, натомість для вроджених взагалі не принципово було чаклувати. Навчена могла робити замовляння тільки на смерть людині, однак відкликати силу цього замовляння вона не могла. Натомість вроджена з легкістю долала чари навченої й найчастіше присвячувала себе допомозі людям.
Українська відьма вела подвійне життя, бо їй притаманні як людські, так і нелюдські якості. Удень вона звичайна жінка, а вночі — відьма. Через це і ставлення до неї було подвійне. Коли йшлося про пошесть у селі, посуху, епідемію, голод — саме її й звинувачували у цьому. Та разом з тим до неї потай зверталися по допомогу та пораду.
Природжені відьми
У народній уяві найсильнішими вважалися родимі, або природжені, відьми — ті, що нібито з’явилися на світ уже з чаклунською силою. Їм приписували владу над стихіями, здатність насилати страх чи блуд, а також уміння перевтілюватися.
Такі відьми, казали, мають дві душі — звичайну й чаклунську. Коли відьма спить, друга душа може виходити з тіла, набирати вигляду людини або тварини й мандрувати світом. Упізнати природжену відьму можна було нібито за маленьким хвостиком, який з’являється, коли вона спить.
Повір’я пояснювали походження таких жінок по-різному. Вважалося, що відьма народжується, якщо в родині з’являються семеро доньок поспіль або якщо мати ненароком проковтне вуглинку з різдвяного калача. Дівчинка могла стати відьмою, якщо її годували грудьми три Великі п’ятниці поспіль, або якщо її мати та й вона сама були народжені поза шлюбом.
Навчені відьми
На відміну від природжених, навчені відьми, або, як їх називали на Закарпатті, босоркані, вважалися особливо небезпечними. У народі вірили: будь-яка жінка могла стати відьмою, якщо укладе угоду з нечистою силою чи пройде певний обряд ініціації.
Іноді дар передавався від старої відьми до молодої. Згідно з повір’ям, у момент смерті відьма не могла спокійно піти з життя, доки не передасть свою силу іншій. Для цього потрібно було взяти вмираючу за руку — і з дотиком переходила чаклунська сила, після чого стара відьма одразу помирала.
Різні регіони мали свої уявлення про “навчання” відьом. На Слобожанщині, казали, майбутня відьма в ніч на Івана Купала мала зректися віри, кинути хрест у воду, а також стати ногами на святу ікону й учинити наругу над нею. На Поліссі — провести ніч біля мертвого коня чи корови, залізши всередину туші, щоб “переродитися”. А на Закарпатті вважали, що відьмацтва можна навчитися на Юрія, якщо виконати обряд біля польового хреста, окропивши його водою з рота й залізти на розп’яття без одягу.
Інше повір’я говорить, щоб стати відьмою, достатньо зняти хрестик і покласти його у взуття під ліву п’яту, та носити його так дев’ять днів.
Як виглядала українська відьма
Хоча люди й часто використовували відьом для своїх цілей, суспільство всіляко прагнуло демонізувати їх. Щоб підкреслити їхню темну природу, люди наділяли відьом упізнаваними рисами: казали, що в них є хвостик чи маленькі ріжки, а вздовж хребта — смуга чорного волосся.
Найпомітнішою ж прикметою вважали погляд. Вірили, що відьми не дивляться просто у вічі, адже в їхніх зіницях можна побачити перевернуте відображення — знак нечистої сили.
На Закарпатті оповідали, що відьми — вродливі жінки з довгим розпущеним волоссям і смаглявим обличчям, які у звичайні дні ходять неохайні, щоб не привертати уваги чоловіків. В інших регіонах їх уявляли старими бабами з блідим зморшкуватим обличчям, кривим носом і великими очима.
Жінка, одягнена як відьма, під час Вальпургієвої ночі в Ерфурті, Німеччина, 30 квітня 2019 року. AP Photo/Jens Meyer
Поширеним був і образ молодої зеленоокої відьми з густим чорним волоссям і блідою шкірою, спокусливої та небезпечної водночас.
Утім, навіть без зовнішніх прикмет достатньо було кількох деталей, щоб жінку запідозрили у чаклунстві. Якщо вона жила сама, уникала людей або тримала чорного кота, громада вирішувала, що вона відьма.
Як відьма могла нашкодити
За переказами, вона могла обертатися на тварину, птаха, комаху або навіть на неживу річ — копицю сіна, кішку чи собаку. Найбільшої сили відьми набували у “переломні” ночі напередодні Різдва, Великодня чи Івана Купала.
Відьми здебільшого шкодили господарству: крали молоко, лякали дівчат і парубків, псували худобу. Люди вірили, що відьма могла “висмоктати” молоко з корів, збираючи на світанку росу з меж і пасовищ. Змоченим полотном вона або напувала свою худобу, або вішала його в хаті й з нього нібито текло молоко.
Інші перекази стверджують, що відьма могла доїти корову навіть крізь стіну — через отвір у хатньому стовпі, який “замовляла” спеціальним чопом. Іноді вона перевтілювалася в білу собаку, аби непомітно потрапити на чуже подвір’я.
Коли ж не могла викрасти молоко, то шкодила худобі — тоді з вимені, казали, текла кров. У присутності відьми й нитка тікала від жінки, яка пряла, — мовби до відьминого веретена.
Та разом із лихими вміннями народ приписував відьмам і надприродну владу над стихіями. Вони могли заховати чи напустити дощ (тримаючи його в глечиках у коморі), вкрасти місяць, наслати бурю.
Частина цих вірувань збереглася й досі: у Карпатах і тепер згадують мольфарів, які “спиняють” хмари, а в селах — шептух, котрі лікують словом, воском і водою те, проти чого медицина безсила.
Відьомські шабаші
У ніч на Івана Купала, за давніми віруваннями, відьми ставали молодими та вродливими й летіли на шабаш до Лисої гори над Дніпром. Саме ця гора, за переказами, стала “лисою” від їхніх диких танців — земля там була так витоптана, що трава вже не росла. Верховодив шабашем старий відьмак, потворний старець, якому підкорялась уся нечиста сила.
Вважалося, що перед подорожжю відьма скидала одяг і хрестик, замовляла поріг свого дому, з якого брала глину для чарівної мазі. До неї додавала зілля, жаб’ячі лапи, зміїні голови, а подекуди навіть краплю людської крові. Натершися відваром із терличa, вона сідала на мітлу, кочергу чи коромисло й вилітала через комин.
Шабаші відбувалися у “сильні” ночі — під новий місяць, на Юрія або Купала. Казали, що на шабаш відлітала не сама відьма, а її душа, а тіло залишалося вдома. Якщо його перевернути, душа вже не могла повернутися.
“Політ відьом на Лису гору”. Малюнок з журналу “Всемирная иллюстрация”, автор Густаф Аксель Бролінг, 1874 рік. Густаф Аксель Бролінг, Public domain
На Лисій горі відьми збиралися навколо вогнищ: звітували старому відьмаку про свої справи, а потім гуляли, співали й танцювали, поки не заспіває півень. Тоді поспішали назад, іноді сідаючи людям на плечі й летячи додому разом із ними.
У Купальську ніч відьми також шукали квітку папороті. Вірили, що, сховавши її під шкіру, відьма набуває могутніх чар: може говорити з тваринами, розуміти мову рослин і відкривати таємниці неба й землі.
Як відьми помирали
За переказами, смерть відьми була важкою й тривалою. Казали, що вона не може померти цілий тиждень, реве бичачим голосом, блює кров’ю, а сморід у хаті стає нестерпним. Щоб допомогти душі відійти, з даху зривали дошку — через отвір дух мав вилетіти, не завдаючи шкоди живим.
Попри страх і повагу до надприродного після смерті відьму ховали так само, як і звичайну людину. А щоб після смерті вона не поверталася, їй у груди забивали терновий або осиковий кілок. Інколи тіло обсипали маком чи битим склом, щоб не встала з домовини.
Якщо цього не зробити, казали, відьма й після смерті може шкодити людям: насилати бурі, град, посуху чи мор на худобу.
Як шукали відьом та як їх карали
На відміну від Західної Європи, де інквізитори переслідували жінок за “зв’язок із нечистою силою”, в Україні справи про відьомство починалися лише після конкретних скарг, якщо хтось зазнав шкоди від “чарів”. Судили таких людей не церковні чи державні інституції, а місцеві громади або потерпілі особисто.
Ілюстрація Говарла Пайла до книги “Друге покоління англійців в Америці” , 1883 рік. Говард Пайл, Public domain
Українське ставлення до чаклунства було помітно м’якшим. Народ вірив, що відьми наділені знаннями про сили природи, недоступними іншим, і тому не вважав це проявом зла. Та все ж, коли ставалося лихо, посуха, хвороба чи неврожай, підозра падала на когось “не такого”.
Поширеним способом перевірки була “випробувальна вода”: жінці зв’язували руки й ноги навхрест і кидали у воду. Якщо вона тонула — невинна, якщо трималася на поверхні — “служить нечистому”. Ідея цього випробування полягала, мабуть, у тому, що вода, як чиста стихія, відмовлялась прийняти до себе людей, що служать нечистій силі.
Найвідоміше полювання на відьом в Україні сталося 1667 року в Гадячі, за наказом гетьмана Івана Брюховецького. Після викидня його дружини він звинуватив у відьомстві шістьох жінок, яких публічно спалили — серед них була дружина гадяцького полковника Семена Остренка. А під час епідемій і морів на початку XVIII століття в Чернігівщині не раз палили жінок, підозрюючи їх у чаклунстві.
Навіть у XIX–XX століттях віра у відьом не зникла. Іван Франко згадував спалення “упирів” у Нагуєвичах 1831 року, а Остап Вишня описував історію, коли 1924-го сільська бабуся просила видати довідку, що “в неї немає хвоста”, — аби сусіди не побили її як відьму.
Попри це масових страт, як у Європі, в Україні не було. Судові протоколи XVII–XVIII століть свідчать, що зазвичай відьом карали покаянням: молитвами, поклонінням, тимчасовим відлученням від церкви. Лише у випадках завдання шкоди комусь особисто чи майну їх могли передати до цивільного суду — тоді винуватця штрафували, били батогами або виселяли з громади.
Як розпізнати відьму
У традиційному світогляді знайти “відьму” було справою громади, але методи різнилися від регіону до регіону й часто більше схожі на загадкові магічні ритуали, ніж на логіку.
На Чернігівщині радили, проходячи повз підозрілий дім, плюнути через плече й озирнутися: якщо там живе відьма, то вона обовʼязково вискочить у дворі. На Великдень також сіяли дикий мак під ноги вірянам, і вважали, що та, хто підбиратиме зернятка, видасть себе.
На Поділлі вважали, що під час читання Псалтиря відьма обовʼязково червоніла й опускала голову, щоб сховати обличчя; інший варіант виявити чаклунку — перед Великоднем три ночі носити загорнутий в тканину шматок сиру, а потім носити на собі, сховавши під сорочку. Вірили, що відьма сама мала просити крихти того сиру.
На Закарпатті потрібно було розпалити вогнище на перехресті, вбити чорну кішку, м’ясо викинути, а кістки облизати одна за одною, поки одна серед кісток не засвітиться і не видасть відьом, що зійдуться до того вогнища. Інший спосіб — зірвати перо з часнику, який посадили всередині голови змії, і стати біля входу в церкву. Люди вийдуть, а відьми боятимуться, чим і викажуть себе.
На Буковині вірили в захист “першої крашанки” — з нею потрібно було піти у Велику суботу перед Великоднем на три служби до церкви й робити так протягом 12 років. Тоді, маючи яйце при собі, можна було бачити довкола відьом і не боятися, що вони нашкодять.
А на Івано-Франківщині вважали, що виявити відьму можна було за допомогою деревʼяної ложки, якою мішали страви на Святвечір. У цей день не можна було ні молитися, ні кланятися нікому, і той, хто мав таку ложку, бачив усіх відьом у церкві на вечірній службі. А якщо роздягнутися і тричі з цією ложкою обійти хату, кожного разу заглядаючи у вікно, то за третім разом можна побачити все, що має статися в цій оселі протягом року і того, з ким це станеться.
Як захистити домівку від відьми
За народними уявленнями, боротися з відьмою було досить легко.
Щоб відьма не могла зайти до двору, на воротах і в щілинах дверей клали символічні бар’єри: свічки, освячені на Стрітення; кропиву чи гілки осики; ніж під порогом — предмети, що мали відігнати тих, хто має злі наміри. Двері й поріг теж “позначали”: обводили косою коло на дворі або робили хрести на одвірках полум’ям освяченої свічки.
У стайнях підпалювали зілля, освячене на Трійцю, у стіни закладали свячену вербу, а також кропиву, “щоб відьма пальці попекла”; для захисту від “молочних чаклунок” іноді вішали дзеркало, яке мало відбивати невидимі загрози. Також у Купальську ніч розсипали довкола двору мак. Злякати відьму могли й повішені мертві сорока чи кажан — на них вони нібито могли перекидатися.
“Шабаш”, картина Франсіско де Гої, 1797—1798 рр. Франсіско Гоя, Public domain
Образ відьми у світовій попкультурі
Образ відьми, яку ми зазвичай уявляємо собі сьогодні — жінка, що користується темною магією, має зв’язок із нечистими силами, чинить зло, — бере початок у пізньосередньовічній та ранньомодерній Європі.
У Європі існували різні форми віри у чаклунство, народні вірування, місцеві традиції, але саме у XV столітті починає формуватися канонічний образ відьми як служниці диявола, носійки зла, яку треба переслідувати.
Головним каталізатором цієї зміни стала поява трактату Malleus Maleficarum (“Молот відьом”) у 1486 році, написаного домініканськими інквізиторами. Цей текст систематизував уявлення про “відьомське чаклунство”, заклав юридичну й ідеологічну базу для переслідувань.
Дослідники переконані, що люди вважали чаклунство здебільшого “жіночим злочином”, тобто уявляли його як саме жіночу загрозу, що одночасно поєднує сексизм, страх перед незалежними жінками та релігійний фанатизм.
Зла Відьма Заходу на ілюстраціях Джона Р. Ніла, 1918 рік. Jonathan R. Neill
З другої половини XV століття до XVIII століття в Європі відбулися масові переслідування людей, звинувачених у чаклунстві. За приблизними оцінками, було страчено від 35 до 60 тисяч людей, переважно жінок. Обвинувачення часто висували сусіди через соціальні конфлікти, заздрощі або страх. Жертвами ставали старші жінки, самотні, бідні, вдови, або ті, хто займалися народною медициною чи не вписувалися в соціальні норми. Люди також вірили, що задля здійснення більшого зла відьми збираються в ковен (ковен — в англійській мові традиційне позначення спільноти відьом, що регулярно збираються для здійснення обрядів на шабаші).
У багатьох випадках переслідування слугували способом захоплення майна або виправдання власних невдач. Вони також виконували роль контролю: через страх і насильство суспільство намагалося впоратися з кризами — голодом, епідеміями, релігійними конфліктами. Тому “відьма” стала зручною фігурою для проєкції всіх страхів.
Останні великі процеси над відьмами датуються XVIII століттям, після чого віра у чаклунство поступово зникла під впливом раціоналізму і просвітництва.
Попкультура підхопила саме цю версію. У фільмах і серіалах відьми часто антагоністки, носійки темної сили. Цей образ легко впізнати, він драматичний і привабливий для аудиторії. Але водночас він витіснив інші, менш відомі традиції. Наприклад, у багатьох азійських культурах магія не пов’язана зі злом — це радше шаманські чи лікувальні практики.
Останніми десятиліттями образ відьми на Заході змінюється: вона стає символом жіночої сили, незалежності, зв’язку з природою. Вона постає як фігура опору — жінка, що не підкорюється патріархальним правилам і відстоює право бути собою.
Відьми у книжках, фільмах, серіалах та музиці
Серіал “Усі жінки — відьми” (Charmed)
Це серіал, який першим спадає на думку після згадки відьом. Його перша версія виходила з 1998 по 2006 рік і розповідала історію сестер Галлівел — Прю, Пайпер і Фібі, які знаходять на горищі сімейного будинку Книгу Темряви й набувають Сили Трьох. Тепер вони змушені використовувати її, щоб боротися зі злом і водночас захищати одне одного. Пізніше до них приєднується четверта сестра — Пейдж, і серіал перетворюється на історію про сестринство, підтримку і відповідальність за власну силу.
Голлі Марі Комбс (зліва), Шеннен Догерті та Алісса Мілано у ролі Пайпер, Прю та Фібі з серіалу “Усі жінки — відьми”. IMDB
У 2018 році вийшов ремейк серіалу. Нові героїні — сестри Мейсі, Мел і Меггі, після смерті матері вони дізнаються, що є відьмами, і мусять не лише прийняти свої сили, а й зрозуміти, як ними користуватися.
Загалом у серіалі магія не просто є засобом боротьби з демонами. Це метафора внутрішньої сили, зв’язку між сестрами, віри у власні можливості. Тому часто вважають, що цей проєкт від початку був феміністичною історією — він показував жінок не як жертв чи спокусниць, а як тих, хто здатні діяти, ухвалювати рішення і рятувати світ. Магія в цій історії не є чимось потойбічним — вона частина людського досвіду, метафора зрілості та відповідальності. А “Сила Трьох” уособлює жіночу солідарність та силу добра, що ламає стереотип про відьом як самотніх або злих персонажок.
Перезапуск 2018 року лише підкреслив цю лінію. Нові “чарівниці” не лише борються з надприродними силами, а й переосмислюють соціальні питання: ідентичність, рівність, вибір, баланс між особистим і спільним; кожна з героїнь проходить власний шлях до прийняття себе.
“Сабріна — юна відьма” (Sabrina, the Teenage Witch)
Сабріна — юна відьма” — це ще один американський серіал, присвячений відьмам та спрямований передусім на підліткову аудиторію. Він виходив із 1996 по 2003 рік та заснований на серії однойменних коміксів.
У центрі історії — Сабріна Спеллман, яка живе разом зі своїми тітками, двома 600-річними відьмами, Гільдою та Зельдою, а також чорним котом Салемом. Вона успадкувала магічні сили й повинна поєднувати чаклування з повсякденними справами, що веде до численних комедійних ситуацій.
Хоч “Сабріна” — комедія й легке фентезі, вона важлива тим, що переосмислила давній архетип відьми. Тут відьма не страшна зловмисниця чи демонічна істота. Навпаки, це звичайна дівчина — смішна, незграбна і здатна на добро. Ідея серіалу проста: магія — це лише ще один аспект життя і він не має визначати людину як “злу”.
Меліса Джоан Гарт у ролі Сабріна Спеллман у серіалі “Сабріна — юна відьма”. ABC
“Сабріну” часто називають культовим ностальгічним шоу для покоління, яке виросло у 90-х та на початку 2000-х. Для багатьох глядачів, які тоді були дітьми або підлітками, вона стала першим контактом з образом відьми, але такої, яку не треба боятися.
Серіал поєднав магічну подорож Сабріни з повсякденними викликами підліткового віку, такими як школа, дружба та романтичні стосунки. А багато дівчат могли впізнати себе в героїні через її бажання бути нормальною, любити, дружити. І магія тут скоріше веселий інструмент комедії, а не глибока езотерика.
Дослідження Рейчел Мозлі, наукової співробітниці Університету Ворік, показало, що на початку 2000-х років такі серіали, як “Сабріна” та “Усі жінки — відьми”, створили прямий зв’язок між чаклунством і поняттям “жіночої сили”: “Історично чаклунки були ізгоями, і значна частина цього дискомфорту явно походить від страху перед жіночою силою. Жанр підліткових чаклунок формулює новий потужний образ жіночності. Річ не у тому, що відьми та зілля стали модними, а в тому, що чаклунство стало синонімом сили та жіночої магії”.
Навіть після закінчення серіалу його вплив відчувався в пізніших адаптаціях, таких як ремейк від Netflix у стилі жахів “Моторошні пригоди Сабріни” (Chilling Adventures of Sabrina), який виходив у 2018 році.
Як випливає з назви, цей серіал є набагато похмурішим поглядом на історію юної чарівниці, де Сабріна стоїть перед вибором: вона може пройти “темне хрещення”, щоб отримати свої сили, але, зробивши це, вона підкориться патріархальній системі, очолюваній Темним Лордом.
Однак вона має певні сумніви щодо цього кроку і рішуче їх висловлює. “Тепер, коли ти про це згадала, я дійсно маю застереження щодо того, щоб зберегти себе для Темного Лорда, — зауважує Сабріна в першому епізоді, коли їй нагадують, що вона повинна бути незайманою, коли записує своє ім’я в Книзі Звіра. — Чому він має вирішувати, що я можу робити зі своїм тілом, а що ні?”.
“Відьмина служба доставки”
Ще однією культовою історією про відьом для підлітків стала книжка японської письменниці Кадоно Ейко, ілюстрована Хаяші Акіко, “Відьмина служба доставки” та її найвідоміша візуалізація — однойменне аніме від японського режисера Міядзікі Хаяо та студії “Ґіблі”.
Книга розповідає про тринадцятирічну відьмочку Кікі, доньку відьми та вченого, яка за традицією вирушає на рік жити самостійно до незнайомого приморського міста Коріко. Маючи лише здатність літати, вона відкриває службу доставки на мітлі, заробляючи цим на життя. У цій подорожі її супроводжує саркастичний чорний кіт, а в новому місті вона знаходить нових друзів.
Оригінальна обкладинка книжки “Відьмина служба доставки”. Telegram/Nebo BookLab Publishing
Аніме ж відрізняється від книжки, сюжет висвітлює тільки деякі епізоди й не охоплює всю розповідь (період дії в книзі — рік, а в аніме — лише літні місяці). Однак сцена, де Кікі їсть гарячу випічку та молоко, стала культовою в Японії, а фанати навіть відкрили пекарню на острові Хоккайдо.
Ця історія переосмислює традиційний образ відьми — і робить його близьким, теплим та людяним. Головна героїня тут — звичайна дівчина, яка вчиться бути самостійною. Політ на мітлі — це радше символ свободи, ніж чаклунства, а чорний кіт не магічний помічник, а уособлення внутрішнього голосу Кікі, який вона втрачає, коли починає сумніватися у собі, і це більше момент переходу від дитячої залежності до дорослої відповідальності.
У “Відьминій службі доставки” магія перетворюється на ремесло, на спосіб бути корисною іншим. Через доставляння листів і подарунків Кікі інтегрується в життя міста, стає частиною спільноти й знаходить підтримку серед людей.
І саме тому це залишається актуальною історією про свободу, самопізнання та силу бути собою навіть у світі, де твоя мітла більше не слухається тебе.
Повість “Конотопська відьма” Григорія Квітки-Основʼяненка
“Конотопська відьма” Григорія Квітки-Основ’яненка — твір, що став у європейській літературі одним із перших зразків так званої химерної прози. Специфіка полягає в оригінальному переосмисленні європейського готичного роману (тобто роману жахів).
І загалом ця повість не просто гумористична оповідь про забобони старовинного українського містечка, а й сатира на народну демонологію та водночас глибоке дослідження уявлень про надприродне, що стало фундаментом для подальшого зображення відьми в українській культурі.
Сам письменник зазначав, що його твір ґрунтується на розповідях старожилів. Надсилаючи російський переклад повісті до петербурзького журналу “Современник” (“Сучасник”), Квітка-Основ’яненко повідомляв видавцеві, що випадки “топлення уявних відьом” під час посухи справді мали місце в Україні, і, щобільше, були навіть відновлені поміщицею із сусідньої губернії (повість вийшла друком у 1837 році, а у 1877 році у газеті “Киевлянин” (“Киянин”) описали катування селянки, запідозреної в чаклуванні в Конотопському повіті).
Головна героїня повісті Явдоха Зубиха — втілення народних страхів і водночас жіночої сили, яку суспільство боїться й намагається приборкати. Вона типова українська відьма: вдень старезна бабця, а вночі молодиця. Її оселя заставлена горщиками з молоком від гадюк, жаб, інших “нечистих” тварин, пучки лікарських трав висять під стелею в хатині та розкидані підлогою. Є у неї й кіт — звична тварина у господарстві української відьми.
Слідкуючи за сюжетом, ми розуміємо, що Явдоха — вроджена, а не навчена. Вона допомагає незнайомій жінці, що прийшла до неї за розрадою. Допомагає й молодій хорунжівні вийти заміж за любого. І при цьому жорстоко знущається із сотника Забрьохи та писаря Пістряка.
Таким чином Квітка руйнує традиційний для середньовічної Європи образ відьми як абсолютного втілення нечистого і змовниці з дияволом. У його повісті відьма — складна, суперечлива, але жива постать, близька до народного розуміння “знахарки” чи “мудрої баби”.
У повісті Квітка-Основ’яненко показує не лише віру в магію, а й безглуздість влади, що спирається на забобони. Сотник Забрьоха і писар Пістряк, які шукають відьом, винних у посусі, самі стають жертвами власної темряви. Через відьму письменник висміює не магічне, а соціальне зло — неуцтво, марновірство, байдужість і безвідповідальність чиновників.
“Конотопська відьма” стала першим українським твором, де фольклорна демонологія набуває літературної форми. Квітка не просто відтворив народні страхи — він їх осмислив, зробивши відьму символом людської волі.
Повість також стала натхненням для інших митців, які перенесли літературних героїв у кіно та на сцену театру.
У квітні 2023 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Конотопська відьма” від режисера Івана Уривського. Ця вистава, створена за однойменною повістю Квітки-Основ’яненка, стала однією з найпомітніших театральних подій останніх років.
Сюжет вистави розгортається у Конотопі, де громада живе в очікуванні лиха: навколо посуха, гетьман збирає військо до Чернігова і всі бояться, “аби тільки не війна”. Сотник Забрьоха й писар Пістряк, намагаючись уникнути походу та здобути власну вигоду, розпочинають полювання на відьом, звинувачуючи жінок у тому, що вони “вкрали хмари”.
З вистави “Конотопська відьма”. Фото Театру Франка
Відчуття невідворотної катастрофи пронизує всю виставу. Як зазначають актори, у сценічному просторі відчувається те саме напруження, що панувало в Україні напередодні повномасштабного вторгнення: присутність війни, навіть якщо вона ще не почалася.
Уривський бачить у цій історії не лише сатиру на марновірство, а й притчу про природу людського страху, влади та безвідповідальності — теми, які звучать особливо гостро в умовах сучасної війни.
Візуально вистава побудована на контрасті чорного й білого — кольорів, які стають символами протистояння добра і зла, світла і темряви. За словами режисера, головна тема постанови: постійна боротьба духовного і демонічного, що ніколи не припиняється.
Музика, створена композиторкою Сусанною Карпенко, побудована за принципом лейтмотивів: народні пісні, колядки й псалми переплітаються з голосами відьом і колисковими, які перетворюються на молитви. Уривський робить звук і ритм частиною драматургії — вони нагадують, що зло в цій історії не лише зовнішнє, а й внутрішнє, людське.
Уривський також переосмислює образ Явдохи Зубихи — вона постає не лише як чарівниця, а як символ долі, яка керує людьми, спостерігаючи за ними згори. Вона бачить більше, ніж інші, і водночас грає людьми, як маріонетками. Вона не просто карає, а ставить запитання: хто справжній винуватець людських бід — відьма чи темрява в самих людях?
Іван Уривський свідомо відходить від попередньої, музично-танцювальної версії “Конотопської відьми” 1980-х, створюючи глибоко символічну постанову. Його відьма не казкова істота й не сатиричний персонаж, а відображення нашого часу, в якому старі забобони перетворюються на сучасні страхи.
Найяскравішою згадкою про відьом в українському кінематографі останнього часу можна вважати фільм 2024 року від режисера Андрія Колесника “Конотопська відьма”.
За сюжетом прадавня відьма з Конотопу давно зреклася власних чаклунських сил. Тепер вона живе звичайним життям з українським хлопцем на ім’я Андрій. Проте її мирне життя зазнає краху, коли розпочинається повномасштабна війна з Росією і місто частково захоплюють окупанти. Намагаючись врятувати кохану, Андрій гине в неї на руках. Молода жінка повертає власні сили та мститься загарбникам, жорстоко й нещадно.
“Ірка Хортиця — наддніпрянська відьма”
Ще однією відомою історією про відьом у 2000–2010 роках в Україні була серія книг про Ірку Хортицю, які також слугували прикладом трансформації традиційних уявлень про відьом, переосмислюючи та адаптуючи цей образ до нових реалій.
Тут “відьма” — це не зло, а символ сили, самопізнання та дорослішання. На початку історії Ірка — звичайна школярка, яку викрадають, аби використати її приховану чаклунську силу. Проте згодом вона не лише долає роль жертви, а й приймає свою природу, перетворюючи магію на внутрішній ресурс, який допомагає розібратися у власній ідентичності та знайти своє місце у світі.
Автори звертаються до українського фольклору, міфології та народних уявлень про надприродне. У книжках трапляються домовики, русалки, песиголовці, а також старовинні замовляння, пов’язані з Дніпром і наддніпрянським краєм. Завдяки цьому магічний світ Ірки постає не як копія західного фентезі, а як спроба створити власну “українську магію”, а головна героїня — своя, рідна відьма, що походить з українського міфологічного простору.
Водночас образ Ірки пропонує нове бачення того, ким може бути відьма. Це не відлюдниця і не загроза суспільству, а дівчина, яка сумнівається, вчиться, помиляється, шукає себе. Так автори долають традиційний стереотип “темної чаклунки”, показуючи відьму як символ свободи, незалежності та творчої енергії.
Серія книг про Ірку Хортицю. Barabooka
Слід зазначити, що серія спершу виходила в Україні у видавництві “Ранок”, але з 2009 року почала публікуватися в Росії у видавництві “Ексмо”. А, починаючи з восьмої частини, книги виходять лише в Росії. Автори, Ілона Волинська та Кирило Кощеєв, виїхали до Росії, де продовжують працювати, вести публічні сторінки російською мовою, брати участь у місцевих письменницьких конкурсах і публікуватися в російських видавництвах.
Це створює напругу навколо походження та культурної належності серії: історія, яка народилася в українському контексті, тепер існує переважно в російському культурному просторі, через що ризикує перетворитися (якщо вже не перетворилася) на “панслов’янське” фентезі, укріплюючи імперіалістичні російські наративи про спільний культурний простір.
Відьма в українській музиці
Українські музиканти часто звертаються до образу відьми, часто використовуючи її як метафору людини, яка має внутрішню магію, діє попри страх і здатна протистояти злу.
Наприклад, Bosorkanya з альбому “Пинтя:Гори” Аліна Паш поєднує елементи карпатської демонології, народних легенд і сучасного феміністичного погляду. Відьма тут не зло, а потужна жіноча фігура, що бере силу з природи — землі й гір. Кліп стилізований під горор, але викликає скоріше не страх, а захоплення перед образом жінки, яка володіє собою, своїм тілом і своїм голосом.
Іншу грань цього образу показує пісня “Враже” від Енджі Крейди. Текст, написаний у формі відьомського заклинання, став вірусним і сприймався як музичне прокляття ворогові — символічний акт спротиву після початку російського вторгнення до України у 2022 році. Слухачі називали пісню “жіночою помстою”, “замовлянням за Україну” й “словом сили”. “Враже” перетворила поезію на магічний оберіг, у якому відьма — це не загроза, а захисниця, воїтелька, голос усіх жінок, які відчувають біль і гнів через війну.
До теми відьом та магії звертається і київський гурт Zwyntar у пісні “Мої сестри — відьми”. Тут чаклунство — це образ єдності, сестринства, духовного зв’язку між жінками, які черпають силу одна в одної. Гурт, відомий поєднанням містичного фольку й темної естетики, створює атмосферу, де відьма — це вже не персонаж страшної історії, а символ спільної пам’яті, традиції, стійкості.
Подібні мотиви знаходимо й у старіших творах — наприклад, у пісні “Очі відьми мов зорі” гурту “Вій” (альбом “Чорна рілля”, 1994), де магічна тематика поєднується з фольклорним корінням і готичним звучанням.
Сьогодні образ відьми має набагато більше значень, ніж просто “страшна чаклунка”. Раніше відьма асоціювалася зі страхом і небезпекою, а зараз її часто бачать як символ сили, незалежності та духовності.
У сучасній культурі відьма стала образом, який допомагає по-новому подивитися на роль жінки в суспільстві — з’явилися персонажі, які використовують магію як спосіб показати свободу, самовираження і навіть протест проти правил.
Образ відьми працює і як естетичний символ у моді, кіно та літературі. Через нього автори можуть показувати теми “іншості”, “таємничого” або “магічного”, використовуючи це як знак бунту, самовираження або глибоких людських переживань.