“Буремний перевал” – історія, в якої майже стільки ж інтерпретацій, як і шанувальників. Багатошарова родинна драма Емілі Бронте охоплює життя декількох поколінь британських аристократичних землевласників і розкриває теми помсти, соціальної нерівності, протиставлення суспільних норм та природних емоцій. У центрі цих емоційно напружених подій – пристрасне, але трагічне кохання юної аристократки Кетрін Ерншоу та хлопця на ім’я Гіткліф, якого фактично всиновлює її батько.
В український прокат вийшла кіноадаптація “Буремного перевалу” від Емеральд Феннел. Кінокритикиня Олександра Поворозник розповідає, чи вдалося режисерці додати щось якісно нове до безлічі адаптацій “Буремного перевалу”, яким вийшов Гіткліф у виконанні Джейкоба Елорді й чи мали фанати книги рацію, коли критикували промо стрічки за історично некоректні костюми.
Обережно, спойлери.
“Буремний перевал” уперше побачив світ у середині XIX сторіччя, і хоча перші відгуки на роман молодої письменниці (до слова, Бронте видала його під псевдонімом) були неоднозначними, а критики однаковою мірою захоплювалися майстерністю її оповіді та брутальністю описаних подій, з часом книга стала одним із найвідоміших романів в історії британської літератури. З року в рік його перевидають та перечитують, аналізують та невтомно екранізують — хоч складна наративна структура та навантаженість роману соціальним підтекстом і заробили “Буремному перевалу” репутації книги, яку неможливо “достойно” адаптувати на великому екрані.
Цього року список екранізацій поповнила стрічка Емеральд Феннел — британської постановниці, в якої за спиною колюча чорна комедія “Перспективна дівчина” та контроверсійний трилер “Солтберн”.
До адаптації “Буремного перевалу” від Емеральд Феннел книголюби ставилися зі скепсисом ще з моменту оголошення акторського складу стрічки. Попри те, що і Марґо Роббі, і Джейкоб Елорді — шановані актори з блискучою репутацією, більшість людей, знайомих із першоджерелом, відразу оголосили їх сумнівним вибором на ролі Кеті та Гіткліфа. Річ у тім, що два важливі каталізатори трагічних подій роману — загадкове “небританське” походження Гіткліфа (інші персонажі описують його як “темношкірого дикуна” та “циганча, що розмовляє незрозумілою мовою”) і юний вік пристрасно закоханих та самодеструктивних героїв (Кеті помирає незадовго до свого дев’ятнадцятиріччя).
Ба більше — темноволосі Гіткліф та Кеті (яка, хоч і належить до поважного аристократичного роду, регулярно описується як “капризна”, “некерована” та навіть “дика”) протиставляються світловолосим та “цивілізованим” Лінтонам, яким не притаманні природні пристрасті, і які керуються соціальними нормами, а не почуттями.
Світловолоса 35-річна Марго Роббі у ролі юної Кетрін та Гіткліф-Елорді, зовнішність якого важко назвати “екзотичною”, ще до виходу стрічки наштовхували на підозру, що Феннел не планує зосереджуватися на соціальному підтексті знаменитого роману. Анахроністичні костюми, що більше пасували б до обкладинки стереотипного “жіночого” любовного роману, ніж до похмурої історії про насильство та соціальну нерівність, лише підсилювали ці побоювання, як і позиціювання стрічки як романтичної драми, на яку варто піти з подругами напередодні Дня святого Валентина.
Підозри виявилися недаремними. Феннел фактично спростила відомий своєю багатошаровістю роман до його знаменитої любовної історії, прибрала більшість соціальної проблематики та складне наративне обрамлення, характерне для готичної літератури, а другу половину книги — події якої розгортаються протягом 17 років — проігнорувала цілком.
І хоча Роббі та Елорді непогано грають пристрасних та самодеструктивних коханців, для яких стосунки — жорстока дуель, сценарій постійно згладжує кути їхніх характерів. Гіткліф, який у першоджерелі залишається одним із найяскравіших уособлень байронічного коханця з усіма його незліченними вадами, тут перетворюється на саркастичного та запального, але аж ніяк не безжального чоловіка. Навпаки, навіть у самому розпалі його багаторічної помсти родині Лінтонів, Гіткліф Елорді докладає зусиль, аби зайвий раз не нашкодити персонажам, які ні в чому йому не завинили. Цікава інтерпретація історії, лейтмотивом якої є якраз самовідтворюваність циклу насильства та аб’юзу, і яка чи не найкраще серед британського літературного канону демонструє те, що від помсти страждають цілі покоління невинних людей.
Попри дивовижні сюрреалістичні декорації, ідеально продумані костюми (тут, мушу визнати, стрічку дарма критикували після перших промо — сукні Кетрін анахроністичні не випадково) та похмурий, атмосферний саундтрек від Сharli XCX, “Буремний перевал” Емеральд Феннел аж ніяк не нагадує сміливе переосмислення класики від оскароносної режисерки. Це скоріше хтивий фанфік, написаний школяркою, яка через підліткові гормони звернула увагу не на історичний контекст першоджерела і не на роздуми авторки про спадковість насильства та права жінок, а на хімію між головними героями.
Та найіронічніше тут те, що, навіть якщо прибрати з “Буремного перевалу” усе окрім романтичних стосунків Кеті та Гіткліфа, то трагічність полягає, серед іншого, в їхній нереалізованості. Соціальні рамки розділяють персонажів, і хоч почуття стирають між ними всі межі включно з усвідомленням власної ідентичності, в романі їхній метафізичний зв’язок так і не реалізується тілесно. Власне, найближче, що ми маємо до опису сексу між Кеті та Гіткліфом у романі — те, як чоловік ніжно тримає мертве тіло своєї коханої, порушуючи усі норми благопристойності та тогочасної моралі.
Чи задає кількість різноманітних інтимних сцен між героями у фільмі цій історії кардинально інший тон? Так, абсолютно. І хоч це вже не вперше авторська інтерпретація “Буремного перевалу” суттєво змінює першоджерело (Луїс Бунюель, наприклад, переніс події роману у Мексику), є гірка іронія в тому, що твір молодої письменниці, яка пристрасно вболівала за права рабів, становище ірландців у Британській імперії та права жінок, і яка померла, не мавши інтимних стосунків, перетворюють у поверхневе порно з красивими декораціями.