Ось уже кілька років український художник Олексій Сай створює роботи для Burning Man. Цьогоріч вперше його мультмедійну скульптуру насамперед показали у Києві. “Готуйтеся! / Чорна хмара” з’явилася біля Софійського собору та пам’ятника Богдана Хмельницького, але звертається вона не до киян, а до світу, аби застерегти його від небезпеки.
Олексій Сай — український художник та графік, найбільш відомий своєю унікальною технікою Excel-Art. Наразі у Voloshyn Gallery триває його персональна виставка “Посміхайся”.
Суспільне Культура поговорило з митцем про його досвід на Burning Man, політичне та красиве мистецтво, а також про те, чи є місце простим речем в часі війни.
Робота Олексія Сая “Чорна хмара” для фестивалю Burning Man 2025. Григорій Веприк/надано Олексієм Саєм
Ти створюєш роботу для фестивалю Burning Man вже не вперше. Одна з попередніх — інсталяція I’m Fine, створена з дорожніх знаків, дуже матеріальна, але водночас проста та метафорична. Відповідно, мені цікаво, як ти обираєш тему та форму для робіт для фестивалю. Чи відрізняється цей спосіб мислення і підхід у створенні від інших твоїх практик? Яке має значення той факт, що робота показана насамперед для фестивальної аудиторії, аніж для української?
Так, аудиторія має значення. Я це називаю “вжитковим мистецтвом”. Тобто я це роблю для адвокації України та з вірою, що мистецтво та образ запам’ятовуються як досвід.
Наприклад, я пам’ятаю, що ходив на виставку Станіслава Туріни та Ярослава Футимського у галереї Closer — і це тепер як спогади з дитинства, я вже не пам’ятаю конкретно, що там було, але пам’ятаю свій комплекс візуальних спогадів і відчуттів. І воно у мене такою цеглинкою залишається і досі. Так само я пам’ятаю картини Олександра Гнилицького або Валерії Трубіної із 1990-х. Все це переплавляється в мені у досвід. І вважаю, що це ефективна комунікація.
А чому Burning Man? У 2014 році я помагав проєкту “Повернись живим”.
Потім вже після повномасштабного вторгнення до мене прийшов Віталій Дейнега прийшов до мене і сказав: давай робити щось на Burning Man. Так, у 2017 році я робив там інсталяцію. Це була така ж атмосфера, як у Closer, тільки на землі. Воно працювало добре, це була нейтральна, весела інсталяція. Ми розмовляли з Дейнегою про адвокацію України і він запропонував мені щось робити з цією аудиторією. Звісно, я погодився і у нас сколотилася така групіровка.
Нам не впадлу пару місяців на рік або ж навіть пів року працювати безкоштовно. Бо це дійсно аудиторія дуже спеціфічна. Саме звідси виходить дуже багато всього.
Це свого роду як соціальний експеримент, ідеальна анархія. Люди самі собі будують життя: приїжджають, щоб тиждень повкалувати, потім трохи повеселитися, а потім знову повкалувати. Бо це — пустеля і за собою все треба прибрати. Це радикальна відповідальність кожного за все. Це все люди, до яких потім звертаються з питаннями, як жити. Я вірю в це.
Burning Man — це спільнота. Хтось туди їздить багато років і обирає собі роль в цьому таборі, а в житті ця людина працює поліцейським чи лікарем. Це надзвичайно велика аудиторія — 80 тисяч людей — які приїжджають подивитися на все, що відбувається довкола. Вони читають тексти до робіт.
Це дійсно потужна політична аудиторія. Туди приїжджають не за відпочинком, а пахати. Вкласти щось у цей досвід радості життя. Вони вз**бують відповіді на питання свого життя. Аналізують. Там багато про пропрацьовування травм.
Наприклад: стоїть табір із ветеранами. Жінки і чоловіки в камуфляжі слухають свій геві-метал. Жорстко бухають. Але потім йдуть до храму — це спільний для всіх храм, з дуже красивою архітектурою, який спалюють насамкінець — і несуть туди фотографії своїх мертвих побратимів. Сідають на землю, медитують, моляться, плачуть, ніхто нічого не фотографує. Це дуже сильне видовище.
Ми зламали шаблон із Burning Man, адже там ніколи не було нічого політичного та національного. Коли я разом із Даною Косміною вперше після повномасштабки зробив скульптуру, все вийшло. Ми придумали, що скульптура має горіти, і вона горіла. Це всім сподобалося. Після цього досвіду нас і люди, і організатори почали сприймати як хороших хлопців.
Коли горіла наша скульптура, люди плакали. Ну, практично всі. Я був вимушений утішати. Розказувати, що у нас все добре, ми тримаємося. Це була сильна комунікація.
Кожен раз моя робота — це стейтмент. Коли був “Фенікс”, йшлося про те, що в нас все горить, але ми міцні. Я хотів передати саме досвід, який люди фізично могли відчути. Це була велика робота у великому просторі (понад 100 квадратних метрів), і серед цього стояла скульптура з проштриканого зброєю заліза.
Чому друга робота була створена з дорожних знаків? Це буквально висіло у повітрі. Це про те, що в Україні уражені всі міста, ракети та дрони летять через все — а це означає через людські тіла.
Робота Олексія Сая I`m fine для вестивалю Burning Man 2024. Микита Ващенко та Михайло Карпенко/надано Олексієм Саєм
Цього разу мій підхід інший, ми бачимо, як у Лос-Анджелесі палає. Моя робота — це пересторога, хоча, напевно, ми знов спізнилися із цим. У ній всередині зароджуються такі електричні розряди, і працюють блискавки, створені зі стробоскопів. Усередині цієї хмаринки 20 кВт світла. Ця робота — велике будівництво. Тобто це не просто самовираження автора, і я вірю, що так має бути. Я вірю, що мистецтво має говорити з людьми.
Чи має мистецтво бути “красивим”, якщо ми, звісно, можемо вживати таке слово?
Я вірю, що це категорія, яка необхідна для таких робіт. Насправді роботи Пола Маккарті теж красиві.
Існує краса, є антикраса, тобто навмисно відключена краса в різних роботах.
Ці роботи, про які ми говоримо, мають бути красивими — адже саме так вони говорять із людьми. Уявіть собі величезну площу — як-от Русанівка — де за тиждень виростає тимчасове місто. Там звучить хор, грає джаз, працюють десятки дискотек і ресторанів.
Тут не можна нічого купити або обміняти. Люди привозять їжу, готують її та роздають. Хтось влаштовує бар, ти заходиш, замовляєш коктейль — і його для тебе готують. Одні привозять їжу чи напої, а ми — вкладаємо мистецтво.
Нашу попередню роботу, за розміром як хрущовка, було видно здалеку — вона виглядала як веселий мультик. Але чим ближче люди наближалися, тим більше бачили, читали текст, написаний Хельґою Палко — киянкою, що живе в Брукліні.
Мене тішить, що мистецтво сприймається повною мірою. Тому я задоволений результатом.
Як змінився твій погляд на мистецтво у публічному просторі після повномасштабного вторгнення. Бо ми говоримо в часі, коли дуже багато об’єктів сховано. Також чому ти називаєш свої роботи саме вжитковими?
Для мистецтва потрібен процес. Не мистецтво, а для мистецтва. Але моє мистецтво не таке як ужитково-декоративне чи прикладне, воно не слугує у побуті. Але я так жартома його називаю, бо воно не повною мірою самостійне.
Моє мистецтво має на меті занурити людей в наші реалії. Передати не інформацію, а досвід. Саме тому воно вжиткове. Можливо, я б такого не робив, якби не умови війни (або й робив би).
Ми показали “Готуйтеся! / Чорна хмара” у Києві з кількох причин. Найперше: нам треба було зібрати та побачити цю роботу.
По-друге, зібрано близько половини бюджету. Усі ми працюємо безкоштовно, і що важливо — це повністю горизонтальна ініціатива: ніхто нікого не змушує. Водночас, попри зовнішню простоту об’єкта — на перший погляд, це просто кулька, — за ним стоїть значний бюджет і складна конструкція. Це ціла халабуда. Проєкт потребує розрахунків, роботи інженерів.
Ескіз роботи Олексія Сая “Чорна хмара” для фестивалю Burning Man 2025. Надано художником
Комунікація з організаторами фестивалю дуже приємна, втім, вона завжди бюрократичною мовою, яка охоплює всі необхідні технічні й безпекові аспекти. Організатори мають бути впевнені, що робота безпечна і нікого не вб’є.
Нам важливо, що нам довіряють і знають, що ми можемо гахнути. Після такої довіри українців там буде більше.
Але цього року нам захотілося показати роботу киянам. Це видається особливо важливим після резонансу в Україні від попередньої роботи. Нинішня інсталяція стала для нас своєрідним краш-тестом.
У пустелі умови “марсіанські”: все має бути прораховано до найменшого болтика. Не можна привезти туди 10 тонн, а потім не змонтувати їх через нестачу чогось. Навіть у Києві ми зіткнулися з викликами: у нас згоріли два генератори. А перед тим довго надували роботу в павільйоні на кіностудії, після чого знов дороблювали її. Було дуже багато роботи.
Цей показ важливий ще й тому, що нам хотілося побачити реакцію людей — бо так ми розмовляємо зі світом. Але цього року наша розмова має інакший голос — це ми попереджаємо світ про небезпеку. Світ змінюється, все змінюється. Все, як то кажуть, несеться.
Ми маємо бути на всіх рівнях, тоді ми станемо близькими і своїми.
Твої роботи також були й на інших міжнародних політичних платформах, як-от виставка в Давосі. Ти не переставав працювати і від початку повтонасштабного вторгнення, чому для тебе це важливо?
Це люди, які цікавляться сенсами, а не мистецтвом. Їх цікавлять інші речі. А в мене є досвід, який стосується масової комунікації, бо працював і заробляв гроші у цій сфері.
Це почалося значно раніше. Наприклад, коли почався Майдан й побили студентів, ми зібралися із друзями на ранок і одразу зробили 150 плакатів на різні теми. Ми несли їх на Майдан, і потім отримували відгуки про те, що беруть менше, що більше. Наприклад, Януковича з клоунським носом беруть добре, а от плакат зі свастикою не беруть взагалі.
Всі ми — вжиткові чуваки. Ми знаємо, що якщо щось треба робити, то треба робити. Воно трошки погано працює з мистецтвом, але я якось балансую туди-сюди.
Після повномасштабного вторгнення, наприклад, створював білборди та плакати для Нью-Йорка та Лондона. Це прості речі, в яких художня складова мене не хвилювала, але все одно має бути — інакше не працюватиме. У таких роботах треба говорити швидко, вчасно та влучно.
“Невсеремося”. Плакат Олексія Сая. Надано художником
Плакат Олексія Сая. Надано художником
У перервах між усім цим я встигаю і своє робити, і мистецтво заради мистецтва. Зараз йде виставка, що ніяк не прив’язана до мистецтва чи війни. Я думав, що мені всі скажуть, що чого це я зі своїми старими шутками. Але народ такий каже: о клас, це дуже весело, дуже добре й добре, що відлупився від війни. Тож я подумав, що існує місце і такому.
Власне, ти вже сказав про свою виставку і про свій досвід роботи з Excel-мистецтвом. Розкажи, як помінявся твій погляд на мистецтво та технології в ньому. Наскільки взагалі зараз Excel продовжує бути для тебе важливий? Які інші нові медіа, можливо, ти вживаєш і хочеш далі розвивати у своїй практиці?
Цей досвід давно в мене тягнеться, але цю серію я лишати не хочу. Зараз я її використовую функціонально. Адже мені інколи здається, що я вже більше не зможу нічого просто так малювати. Або не захочу. Таке можливо, теоретично.
Але я подивився на ці роботи і подумав, що пора виставку зробити. Постійно бути зануреним в контекст війни, робити монтажі та важкі роботи — це треба робити, але краще не стає. Треба трохи відпочити. Але на море ж не поїду, тому відпочиваю і роблю веселі картинки. А потім знов роблю “страшні” роботи.
Я втомився, але люди в піхоті набагато більше втомлені. Тому на цьому соромі, мабуть, я працюю.
Як мистецтво допомагає справлятися з внутрішніми переживаннями і чи допомагає?
Допомагає. Я буквально забуваю про проблеми, поки зайнятий рішеннями інших, як-от який квадратик та як пофарбувати. Це мене дійсно відволікає. На різних рівнях, але зовсім надовго забути про це неможливо, бо ти себе не надуриш. І так от, то туди, то сюди.
Як я роблю свої роботи: найперше розкладаю все на такі завдання, намагаюся це індустріалізувати, думаю, що мені треба сказати. І вже тоді починаю думати, що я буду робити скульптуру чи відео, тобто вже потім з’являється форма. Після думаю, скільки жаху чи болю я можу додати в цю роботу, щоб вона все ж працювала. Так і було з “Чорною хмарою”. Ця куля про те, що не варто відвертатися від неприємностей.
А як ти її придумав?
Так от, ми сиділи. Часом збираємося, як у рекламній агенції, брейнштормимо. Починаємо говорити якісь тези, розуміємо, як з цим працювати далі — і фізично, і в плані часу. Ми ж не хочемо, щоб все було даремно. Тому перевіряємо себе, чи буде наша думка актуальною, дискутуємо, досліджуємо ландшафт, на якому будемо робити цю роботу.
Було зрозуміло, що за пів року ситуація для нас не сильно зміниться, але зміниться для США. Тому виникла думка про пересторогу, загрозу, неприємність. А від цього і виник образ чорної хмари з грозою. Я хотів, щоб вона висіла в 50 метрах над пустелею. Але ми консультувалися щодо цього і до нас як до дітей дурних ставились. Сказали, що це аеродинаміка й величезні гроші. Тож ми зрозуміли, що якщо тобі аеростат не полетить, то що вже поробиш — не полетить.
Тому ми зробили трошки інакше: там горизонтна площа й здалеку скульптура буде виглядати добре, вона буде маячити, мов марево, низько над землею. Крім того, там часто пропадає горизонт через пил, через який часом навіть нігтів не бачиш. Тому буде враження, що ніби воно присяде трохи на землю. А в темряві буде видно розряди всередині хмари.
Скільки людей працювало над роботою?
Багато. Але скульптура — це не все. Окрім команди “будівельників”, як я її називаю, буде робота зі звуком. Involver буде грати dark ambient, спеціальну композицію, написану для американської аудиторії, що міститиме звуки записаних вибухів, техніки, артилерії, балістичних ракет тощо. Замість грому будуть звуки війни.
Розкажи ще про одну зі своїх попередніх робіт — серію ландшафтів Bombed. Що для тебе означає пейзаж?
Ця робота була створена після Іловайська. Це був серпень 2014-го. Я читав новини звідти і офігівав, потім побачив ці території через оновлені супутникові дані Google Maps. Я був вражений, думав — чим я займають взагалі? І почав робити пейзажі в Excel. Я ніколи не думав показувати ці роботи в Україні, але віддавав на міжнародні виставки.
Я бачив, що люди плачуть. Мене це налякало. Не хочу я таку виставку, щоб налякати людей. Але продовжував робити пейзажі, так їх накопичилось приблизно 20 штук. Мав зробити виставку, яку планував ще до повномасштабки, але цього тоді не сталося. Ми зробили цю виставку лише через рік.
Розкажи, яка доля твоїх робіт “Воля”, “Фенікс” та I’m fine?
“Фенікс” та I’m fine залишилися в Америці.
I’m fine — це три контейнери по 40-футів кожен, вони стоять на складі, бо маємо надію показати роботу деінде. Я думав, що після показу в путелі хтось одразу запропонує показати роботу у Вашингтоні. Але цього поки не сталося.
“Фенікс” я постараюся привезти в Київ. Це поки смутні плани, нічого не зрозуміло. Що буде з хмаринкою — подивимося.
“Воля” наразі стоїть на вокзалі і, як на мене, це чудове місце.
Скульптура “Воля” Олексія Сая на вокзалі у Києві. Укрзалізниця
Головне зображення: Художник Олексій Сай біля своєї інсталяції “Чорна хмара”. Григорій Веприк / надано художником
