Він був редактором. Не за посадою – за покликанням. За всі роки існування «TV-Парк» Ігор ніколи не залишав видання – ні в часи змін, ні в часи криз, ні тоді, коли велике редакційне життя стиснулось до однієї людини в майже порожньому офісі. Він залишався. Працював. Робив журнал.
Коли прийшла війна і більшість була змушена розійтися, Ігор продовжував. Сам. Тому що для нього «TV-Парк» був не просто місцем роботи – це була справа, якій він присвятив себе повністю, без остатку.
Він був людиною слова в найглибшому значенні цього виразу – і як журналіст, і як особистість. Вимогливий до тексту, принциповий у судженнях, чесний із собою і з людьми навколо. Поряд із ним хотілося працювати краще.
Він був оптимістом – до такого ступеня, що це надихало інших. Вірив, що дива трапляються частіше, ніж реалізуються плани. І в цьому не було наївності – була мудрість людини, яка залишалась вірною своїм принципам за будь-яких обставин, послідовно і без компромісів із собою.
Він жодної секунди не сумнівався в перемозі України. І ніколи не сумнівався в хлопцях з Азову – яким присвятив сім років своєї журналістської роботи.
Для своєї родини – коханий чоловік і тато двох синів – він був надійною опорою. Тихою і міцною.
А для друзів – був справжнім другом. Таким, у щирості якого неможливо було засумніватись. Уважний, дбайливий, надійний – він умів бути поруч саме тоді, коли це було потрібно. І поруч із ним завжди жила його посмішка – щира і тепла, така, що запам’ятовується назавжди.
Таких людей не замінюють. Їх пам’ятають.
Світла пам’ять. Дякуємо за все, що ти зробив!