Мама з “Моїх думок тихих”, баба Пріся одночасно у фільмі “Брама” та у виставі “Сталкери”, головна героїня у ситкомі 2000-х “Леся+Рома” — ці ролі акторка театру й кіно Ірма Вітовська називає для себе знаковими, як і роль самої себе у власній постанові “Київська перепічка”. Там акторка зіграла “ту, якою хотіла би бути, і ту, яку приховує, і ту, якою є насправді”.
Назва вистави відсилає до 8 лютого 2022 року, “останній день перед повномасштабною війною”, за відчуттями Ірми. Тоді акторка їла перепічку в перерві між курсами “Жіночої варти”, дивилася на мирний Хрещатик і згадувала розповіді своєї бабусі про вересень 1939 року, коли “ще вчора варили варення, а сьогодні прийшла війна”.
Моновиставу за текстом Наталки Ворожбит і свій перший режисерський дебют Ірма Вітовська вперше втілила 30 грудня, на свій 50-й день народження. Зараз акторка грає постанову в українських містах під час благодійного туру, а до кінця 2025 року гастролюватиме з нею у Європі, Канаді та Великій Британії.
Суспільне Культура поговорило з Ірмою Вітовською напередодні її виступу в Дніпрі, й не лише про “Київську перепічку”. Запитали, у яких ролях акторка відчуває себе найбільш органічно і чому після десяти років кіно вирішила повернутися до театру та ролі продюсерки.
Чим Ірма Вітовська живе зараз
Ірма Вітовська — з тих людей, масштаб яких важко охопити після однієї розмови на півтори години. Зараз гастрольний графік акторки розписаний фактично до кінця 2025 року, тож для офлайн-зустрічі час знайти важко. На час нашої онлайн-розмови Вітовська перебуває у готелі в Дніпрі, куди вона приїхала з “Київською перепічкою” після виступів у Запоріжжі, Харкові та інших українських містах.
Моновистава “Київська перепічка”. Facebook/Ірма Вітовська-Ванца
“Реакції прифронтових міст трохи відрізняються. Харків був першим містом, де люди встали на смерть Кролика”, — розповідає акторка. Кролик — це персонаж вистави, який разом із героїнею Ірми пішов “убивати” двійників Путіна: “Військові мені розповіли, що в них у степу розвелося стільки кролів, що від голоду вони почали підгризати вуха трупів російських солдатів. І я подумала, що це ідеальний персонаж, Кролик. Це не хижак. Це про «розбіжність реальності з власним відчуттям себе» — формула, яку вивела Наталка Ворожбит. Це як наші хлопці, які «не народжені для війни»”.
Частину вистави, де героїня ніби падає в кролячу нору, Ірма називає найбільш провокативною: “Цей шматок вистави дуже слизький, тут також найбільше матюків. Але цього вимагає місце призначення та приземлення моєї героїні”, — пояснює акторка. До того, що кілька людей можуть піти з вистави, ставиться спокійно: “Глядачі можуть бути не готові, що вистава їх травмуватиме, повертатиме в перші місяці війни. Може, вони просто прийшли посміятися. Але це не комедія, це трагікомедія”, — додає Вітовська.
Частина моновистави “Київська перепічка”. Facebook/Ірма Вітовська-Ванца
Акторка також згадує виступ в Олександрії Кіровоградської області: “Один підліток дуже плакав і закривався капюшоном після вистави. Я подумала, що його родина — переселенці, які пройшли через щось страшне. Зараз мені дуже боляче, що я так і не встигла підійти до цього хлопця”.
Ірма зізнається: найважче було знайти майданчик для вистави в Києві, бо в більшості київських театрів доволі вартісна оренда сцени. “Київська перепічка” могла би відбутися не в театрі “Особистості” (“Будинок художника”), а на “Сцені 6”, але не вийшло за таймінгами (там мала бути вистава “Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки” Станіслава Мойсеєва). Для акторки була важлива дата прем’єри — 30 грудня. Це не лише день її народження, але і день створення Радянського Союзу в 1922 році. Цю дату Вітовська згадує й у виставі: вона вважала, що повномасштабна війна могла початися саме 30 грудня 2022 року, тобто до умовного “сторіччя” СРСР.
Моновистава “Київська перепічка”. Facebook/Ірма Вітовська-Ванца
У театралізованому стендапі глядачі спостерігають за Ірмою на сцені, Ірмою на екрані та Ірмою анімованою. Відео для прологу та епілогу вистави створював Сергій Ілляшенко, який знімав свідків для Гааги; художник вистави — Віталій Кравець; над анімацією картин Кравця працював Олексій Березюк (“Оскар і Рожева пані”), а музику написав Дмитро Данов — композитор вистави “Афродизіак” у Національному цирку; актор Олексій Гнатковський — став голосом для Кролика.
Якнайкраще про “Київську перепічку” вже розповіли наші колеги з “Укрінформу” у свіжому матеріалі, тож запитуємо Ірму про інші проєкти, над якими вона зараз працює. Акторка ділиться: уже “руки чешуться” зробити свою наступну виставу. Цього разу вона працюватиме над нею не сама, а у співпраці з партнерами. Зараз тривають перемовини щодо виконавців вистави, тож деталей Ірма Вітовська не розголошує. Лише каже, що для роботи над проєктом долучили українську режисерку: “Це попсова історія, але дуже щемка і дуже щира, а також видовищне шоу”. Також у березні в акторки починаються зйомки у фільмі, які вона описує як “дуже складні”.
Крім того, у квітні має відбутися прем’єра двох фільмів, де зіграла Ірма Вітовська. Це “Дві сестри” (копродукція України та Польщі) й “Малевич”, прем’єра якого відбулася на кінофестивалі “Молодість”. Стрічку створили у співпраці України, Сербії, Італії та Швейцарії.
“Ці дві картини припали на той час, коли я набрала дуже багато ваги, про що розповідаю і у «Київській перепічці». Це був мій пік, коли глядачі побачать, то подумають: боже, яка Ірма тут велика”, — вважає акторка.
Запитуємо, наскільки вага впливає на “типаж” актора. “Неважливо, які в людей форми, «кульки» вони чи «ниточки», — каже Ірма, — треба звертати увагу на те, наскільки вони харизматичні. Я могла відмовити студентам у ролі лише тоді, коли в них є пластичні втручання, як-от багато ботоксу — тому, що в таких випадках просто не працює міміка, потрібна акторові”.
Ірма Вітовська розповідає і про власні стосунки з тілом в акторстві: “Актори знущаються з себе, і в мене в молодості також були ці знущання, коли я скидала і набирала вагу. Я ніколи не була геть худа. Можливо, лише тоді, коли прийшла працювати в Молодий театр [1998 рік], я тоді важила 47 кілограмів. Але в мене завжди були стегна й груди. Для «Моїх думок тихих» мене попросили трохи набрати, щоби «обабився» зад. Кадр взагалі дає плюс шість. Але це не заважає грати гарних, іноді навіть фатальних героїнь”.
Кадр із фільму “Малевич”. 435 Films Distribution
У “Малевичі” Вітовська зіграла фактично дві ролі — маму головної героїні, Одарку, і “жінку-символ”: “У фіналі стрічки зрозуміло, що Одарка ніби поза часом: це ніби й реальний персонаж, але трохи більше. Також у фільмі є сцена зґвалтування, і вона відразлива, але вона така і має бути. Я зараз не про сам акт зґвалтування, а про філософію, бо йдеться скоріше не про ґвалтування немолодої жінки, а про ґвалтування давньої історії”, — розповідає Ірма Вітовська.
Пряма мова Ірми Вітовської
“Від акторського етапу я кайфую, але я його вже пройшла, мені вже мало”
Дуже люблю персонажів, які максимально віддалені від мене. Це дослідження: отримую неймовірне задоволення, коли щось розкопую, завжди на репетиції витягую якісь речі, хочу дійти до першопричини. Процес репетицій люблю більше, ніж саму виставу. Мабуть, тому, що я хотіла бути істориком. [Cтаніслав] Мойсеєв [режисер, ексочільник Молодого театру, де працювала Ірма] хотів мене відправити на істфак ще у 2007 році.
На кожну роботу в мене є записник, де я розписую мізансцени, а також мотиваційну історію — чому я це роблю. У кожного повороту чи реакції має бути мотивація. Я завжди думаю, для чого я це роблю, що я хочу цим сказати, що мені болить на сьогодні. Наприклад, у виставі “Афродизіак” (режисер Максим Голенко), яку ми робили з Диким театром на арені Національного цирку, ми хотіли поговорити про інформаційний шум, який вбиває критичне мислення, коли люди ніби перетворюються на тварин.
Вистава “Афродизіак”. Дикий театр
Актора вже долучають у процесі постановки, коли режисер вже створив надзавдання концепцію, ідею. Актор є ретранслятором. Звісно, якщо не лише відтворює завдання режисера, а солідаризується зі своїм персонажем. Цей акт зіткнення з персонажем можливий лише тоді, коли актор чи акторка дослідить його так глибоко, як це робить під час підготовки режисер. Мені здається, такі глибокі дослідження і роблять знакові роботи акторів. Від акторського етапу я кайфую, але я його вже пройшла, мені вже мало. Зараз мені би хотілося повернутися й вступити на режисуру (також я могла би бути кримінальним слідчим, дослідником, археологом).
Я би хотіла поставити свою версію “Кайдашевої сім’ї” [у 2024 році відбулася прем’єра вистави “Кайдашеве сíм’я” за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького, яку поставив Ростислав Держипільський, а Ірма Вітовська стала співавторкою ідеї та концептуального рішення].
Вистава “Кайдашеве сíм’я”. Івано-франківський драмтеатр
Для вистави “Кайдашеве сíм’я” мій друг Віталій Твердохліб створив копію втраченої ікони “Мадонна з грушкою”. На початку 1990-х він, будучи студентом, був помічником головного реставратора оригінальної ікони, яка зникла. Для вистави він із пам’яті відтворив ікону, а я стала спонсоркою цього. Зараз цю роботу можна знайти у краєзнавчому музеї Івано-Франківська.
Так ось, ця ікона дала мені право запропонувати Ростиславу [Держипільському], режисеру, своєму другові та кумові, колаборувати ідеї у постановці. Омелько Кайдаш завжди ж у церкві ошивається! Або в шинці, середини в нього немає. І Кайдашиха, яку я граю, там інша, вона виготовляє взуття. Також у постановці є барокові строї і барокова музика “Хореї Козацької”. Це відсилання до великої цивілізації, яка була в Європі на початку XVIII століття, за високого козацтва. Мій друг Тарас Компаніченко [лідер гурту “Хорея Козацька”] якраз сидів зі своїм підрозділом у Лаврі, коли я, як та Мелашка, прибігла йому розповідати про свою ідею постановки. Я взагалі дуже вірю в знаки.
Вистава “Кайдашеве сíм’я”. Івано-франківський драмтеатр
“Кайдашева сім’я” — це більше ніж історія сільської родини. Для мене Нечуй-Левицький передусім не письменник, а етнограф. Його герої — глибоко постколоніальні люди перед початком ХХ століття, які “не висовуються”. Це зріз деградації: “Був Кайдаш, а перетворився на маленького Кайдашенка”.
Про свої знакові роботи
У кіно знаковими стали “Мої думки тихі” й, звісно, фільм “Брама”, де я зіграла Бабу Прісю, як і у виставі “Сталкери” [перший випадок в Україні, коли один актор утілює той самий образ в кіно й театрі, а також отримує найвищі нагороди за свої роботи, як-от “Кіноколо”, “Золота дзиґа” і “Київська пектораль”].
Кадр із фільму “Мої думки тихі”, де зіграла Ірма Вітовська.
У всіх моїх знакових театральних роботах є “гойдалки” — “Київська перепічка”, “Сталкери”, “Оскар і рожева пані”. Загалом ролі були різні, були й “ролі-калічки”, які не вдаються. Треба це визнавати й казати, що це нормально.
Вистава “Сталкери”. Анастасія Мантач / Театр “Золоті ворота”
У театрі це також “Русалонька” — моя перша робота, за яку мене номінували за “Київську пектораль”. Я тоді тільки переїхала до Києва зі Львова, і в мене були непогані роботи в Молодому театрі. Але я досить рано пішла в “Лесю й Рому”: серіал забрав у мене чотири роки, коли я не створювала театральних робіт. Це популярний, “попсовий” продукт і якісний серіал на час нульових.
Щоправда, після ролі Лесі мені потрібна була пауза. Ця роль виїла мені дуже багато всередині, прийшло розуміння, що, крім таких ролей, більше, можливо, нічого не буде. А я хотіла щось змінювати. Ця тема заручника однієї ролі та одного персонажа була мені дуже близька, і цю історію жаху я описала у виставі “Мерилін Монро: тріумф і агонія” (режисерка Юлія Маслак). Мені це відгукнулося, бо Монро не давали відбутися інакше. Навіть сценографію ми з Юлією Зауличною побудували так, щоби “загнати” героїню в один кадр, із якого вона не може вийти.
“Київська перепічка” стала для мене певним терапевтичним моментом. Перший день війни закапсульований для всіх, і я це розумію навіть за вигуками із зали. Це не лише моя історія, в асоціаціях люди знаходять власні подразники. Ця вистава також має мобілізаційний ефект. Епілог там про те, що нам треба ще дуже багато гребти, бо в нас немає іншого виходу.
“Телебачення, кіно й театр — це як бігові, гірські та водні лижі”
Коли я лише ставала акторкою, то грала те, що пропонували. А коли кіно стало в житті стабільним, навчилася, як у ньому працювати, і насправді навчилася цього сама. Це в нас лише так називається “актор театру й кіно”, насправді це абсолютно різні способи існування.
З правильності мого визначення колись сміялися Роман Балаян і Сергій Тримбач. Я сказала, що акторство — це як лижі. Серіали на телебаченні — це, як правило, не дуже глибокі сценарії, не налаштовані на довгі метафори в кадрі. Це завжди екшн і рух. З телевізійним продуктом у мене рідкі побачення. Мені пропонували комедії, але я не готова зараз грати цей матеріал. Останнє, що було з телевізійного — це “Молода”, ще перед повномасштабною війною.
Кадр із фільму “Коза Ностра”. Фото: Пресслужба фільму
Кіно — це гірські лижі, бо це довга підготовка на репетиціях, складні партитури. Кіно теж буває різним: “Коза ностра” — абсолютно попсове кіно, розважальне, а “Мої думки тихі” — це зовсім інше кіно.
Театр — це водні лижі. Це вода і стихія. Сьогодні один глядач, а завтра інший. Так само і твій партнер на сцені. А завтра ти зовсім інший. Сьогодні штормить, а завтра штиль. І все це називається “лижі”, тобто акторська професія. І підготовка до цих “лиж” треба різна.
Про сучасний театр
Мені здається, театр — це акція. Вибух інтелектуального, емоційного, можливо, морального й аморального. Вибух тут і зараз. Це може бути в цілях репертуарної політики, але взагалі театр може виникнути будь-де, в супермаркеті чи в басейні.
Театр — це для мене провокація на думку, емоцію, катарсис, рефлексію, відторгнення, злість. Але це й цілісна історія із драматичною складовою. Перформанс — це спалах, але спалах також може бути продуктивним.
У певному театрі може бути нерівний репертуар, він може переживати кризовий час, але є частина людей, які звикли ходити лише туди, бо вони, наприклад, близько живуть. Я хочу вірити, що залишилося дуже мало глядача, який ходить у конкретний театр. Люди починають ходити на імена режисерів, які ставлять якісно. Люди почали думати, що треба йти на те, що їх “зачіпає”. Нарешті люди йдуть за проєктами, за історіями.
Чому пішла з репертуарного театру
Я вибрала для себе або не грати взагалі, або грати те, що я хочу. Зараз лишила лише “разові” із Франківським драмтеатром та з театром “Золоті ворота”. Можливо, я дуже вільнолюбна.
Вистава “Сталкери”. Анастасія Мантач/ Театр “Золоті ворота”
Це був довгий шлях, коли ти маєш грати те, чого не хочеш, бо такий статут і політика театру. За час моєї роботи набралася багато таких “не хочу”. Десь не могла відмовити. Десь сподівалася, що вийде, а потім зрозуміла, що у проєкті багато складових, що він уже апріорі мертвий. Десь розчарування в режисері.
З кіно інша історія. Тут або фінансова мотивація, або класний сценарій і персонаж, про якого думаєш: “Ох, тут цікаво покопати”.
Про себе як продюсерку
У продюсування я бавилася до повномасштабної війни. Не скажу, що “Оскар і рожева пані” — це великий акторський добуток, але він має соціальну роль, і я цим пишаюся [вистава за книгою Еріка-Емануеля Шмітта. Книга написана у формі листів до Бога від десятирічного Оскара, який має рак, не відчуває полегшення після хімієтерапії й підтримки від батьків. У лікарні з ним розмовляє Рожева пані].
Вистава “Оскар і рожева пані”. Івано-франківський драмтеатр
Тоді я виграла проєкт від фонду “Відродження”: подавалася ще у 2012 році, а передзвонили мені лише у 2015-му. Раніше було “не до того”: Майдан, початок російсько-української війни.
Чотири фонди, які підтримували онкохворих дітей, надали разову допомогу, і буквально за пів року ми віддали їм ті самі суми. Завдяки нашому проєкту були закуплені знеболювальні для дітей із раком. Паліативна допомога стала пріоритетом, зародилися виїзні бригади. Ми повністю розворушили дитячу паліативну систему. Тоді я частіше сиділа в кабінеті президента, ніж на театральних репетиціях.
Також повністю за свої кошти я створила виставу “Мерилін Монро: тріумф і агонія” у 2016 році. Вистава вийшла неоднозначна, в чомусь невдала, але вона своє наздогнала й потім дуже добре “прокаталася”.
Далі була смілива тема з “Афродизіаком” в Національному цирку. Арена приваблювала тим, що для актора це нова якість сферичної, а не горизонтальної подачі енергії. І обов’язково інтерактивне існування.
Для цирку це також могло стати новим диханням. Потрібно було щось придумувати на людський ресурс, тож ми об’єднали акторів театру та циркових акторів [законопроєкт про заборону тварин у цирках зареєстрували у 2017 році, після того, як у Прилуках застрелили левицю, що напала на дресувальника].
Це був пілот проєктного театру. В той час Богдан Струтинський запросив мене очолити недержавний напрям при Спілці театральних діячів. І ми тоді хотіли показати власним прикладом, як створити проєкт, не беручи гроші в держави, а стимулюючи приватний сектор. Як дон кіхоти, ми хотіли щось змінити. І зрозуміли, що ми, на жаль, не дон кіхоти. У нас досі не створена інституція театру: щоби говорити про умови недержавного сектору, треба прописати для театру всю дорожню карту.
Вистава “Афродизіак”. Дикий театр
“Афродизіак” проіснував рік, і ми його закрили. Могли закрити й за пів року, бо розуміли, що просто його тягнемо, вкладаємо всі гроші в рекламу. Свої гонорари з фільму “Брама” та вистави “Монро…” я так і не повернула. Потрібні були дуже великі вкладення. Взяти, наприклад, хімчистку: ми у виставі використовували борошно, тож треба було щоразу чистити арену, костюми та сидіння до восьмого ряду.
В Україні так багато було декларовано про те, що нам треба театральна реформа, що ми в це повірили і були готові ламати систему. Але недержавний театр, по суті, нікому не потрібний. Ми зробили гарний проєкт, але нічого не повернули, щоб акумулювати новий. Хоча був задум зробити “Лісову пісню” з повітряними акробатами, також у цирку, була би вистава за шкільною програмою.
“Афродизіак” ми могли повезти в Німеччину та Угорщину, в мене були знайомі організатори турів, які були готові з цим допомогти. Але ми не могли отримати всі дозвільні папери. До того ж треба було, щоби всі театри віддали нам своїх акторів на цей тур. Актори були не лише з Києва.
Після “Афродизіаку” я сказала, що більше нічого не хочу робити в театральній сфері. З 2015 року й до сьогодні я знялася в більш ніж 20 кінокартинах, з головою пішла в кіно. Зараз я, по суті, повернулася до цієї історії із “Київською перепічкою”, але вже не брала 60 артистів і ще 40 балету: я вирішила зробити виставу на себе одну. Тебе ніхто не підведе, тобі не треба відпрошувати акторів у репертуарних театрах і вибудовувати для них графік, бо всі зайняті. Ти сам себе страхуєш.
Ця вистава — терапія для цивільних глядачів і корисна дія для військових, бо нею можна акумулювати гроші. Мені здається, що просто займатися творчістю — це зараз дуже мало.
За допомогою вистави вже вдалося зібрати близько пів мільйона гривень на потреби війська (з однієї вистави — 50–60 тисяч гривень, переважно з продажу квитків (70 %), інше — донати під час вистави). Інша вистава Ірми Вітовської, яку вона грає разом з Олексієм Гнатковським, “Як виростити чоловіка в домашніх умовах”, також збирає близько пів мільйона на місяць. “Це інтерактивне шоу, ми просто дурня валяємо, ніби дві тамади на весіллі. Але глядачу потрібне відчуття свята. Ми з Канади привезли три мільйони гривень на «Азов»”, — розповідає акторка.
Останню в цьому театральному сезоні “Київську перепічку” Ірма Вітовська зіграє 30 травня в Києві, до Дня міста. В наступному сезоні планує їздити в ті українські міста, які не охоплює теперішній тур. Також весною акторка виступатиме з виставою у 12 містах Канади. Влітку акторка планує гастролі Європою, а восени — Великою Британією.
Вікторія Кіхтенко, Суспільне Культура
Головне зображення: Ірма Вітовська / Фото: УНІАН
