Головна Інтерв'ю

Істок із Третьої штурмової: У нас пропало розуміння того, що чекає нас у разі поразки

На початку травня цього року в український прокат вийшла документальна стрічка Любомира Левицького “Ми були рекрутами”, яка описує шлях військового – від рішення мобілізуватися, проходження курсу молодого бійця до безпосередньої участі в бойових діях. В основі фільму – розмови з вісьмома бійцями Третьої штурмової бригади, яка відома своїми рекламними кампаніями з рекрутингу. Власне, і картина мала стати продовженням кампанії із залучення добровольців у військо, коли офіційна мобілізація не може впоратися з цим завданням. За місяць прокату фільм “Ми були рекрутами” зібрав понад 5 мільйонів гривень. Це один із найкращих результатів для документалок в Україні.

Севгіль Мусаєва, “Українська правда”, вирішила поспілкуватися з героєм стрічки – військовим із позивним “Істок”, колишнім керівником Курсу молодого бійця бригади. Він міг запам’ятатися глядачам фільму категоричним ставленням до українців, що залишаються за кордоном, яким порадив не повертатися до країни після закінчення війни.

Коли почалася російсько-українська війна, Істоку було 15 років, він навчався в 9 класі школи в Білій Церкві. “Пізніше був членом організації “Патріот України”, займався вишколами та медициною, тобто вже тоді готувався до військової служби”, – згадує він той час.

Як Істок отримав перший бойовий досвід і поранення, в чому, на його думку, найбільша проблема з навчанням новобранців в Україні та як правильно залучати людей до армії – читайте в цьому інтерв’ю.

Перший бойовий досвід – це як народження дитини

– Чому Істок? І як з’явився цей позивний?

– Істок – це початок початків, тобто початок чогось нового, зародження. Я з малого віку завжди був шебутним хлопцем, який постійно починав бійки, якісь заворушки, якісь двіжові моменти, тобто з мене все завжди починалося. І тому мене так і прозвали в компанії.

Потім цей позивний затвердився в націоналістичному русі, потім і в армії. Тобто я не зраджував своїм початково закладеним рисам характеру з малолітства.

– Ким ви були до 24 лютого?

– По-різному. У мене не було постійного одного напрямку діяльності. Займався різними речами, але з тих, що мені найбільше подобалися: я інструктував по ножовому бою, в нас була школа “Культ ножа” в Білій Церкві, вона і зараз діє. Десь навчав, десь займався своїми підробітками, десь у мене була своя будка шаурми (усміхається – УП).

Я загалом завжди працював з молоддю, собі подібними, старався вивчати щось із військових наук, загальноприкладних і цим ділитись. Мені це подобалося завжди.

24 числа, коли війна почалася, мені подзвонив друг Черкас, зараз заступник командира Третьої штурмової, сказав, що нам треба всім збиратися, звати хлопців – росіяни почали наступ. І на той момент в мене почалися перші, мабуть, безсонні три доби, тому що ми з хлопцями збиралися, отримували зброю, запаковувалися, переміщувалися на об’єкти й готувалися до перших боїв.

– Бої за Мощун, як я зрозуміла з фільму, це важливий етап у вашому житті. Ви вважаєте, що саме вони стали переломним моментом битви за Київ?

– Я думаю, що це один із основних переламних моментів, тому що це була найближча позиція в росіян, щоб зайти безпосередньо в Київ, на Оболонь. У них був там по факту найпростіший захід через Пущу Водицю, вони могли спуститися спокійно й зайти. Тому так, це був переламний момент.

Він також був переламний за рахунок того, що була велика проблема взаємодії наших військ між собою. Не було ніякого злагодження. Також у районі Мощуна не було ніякого зв’язку, тому що глушили що нашими РЕБами, що їхніми РЕБами. Ніхто не розумів, де і хто знаходиться, а бої йшли постійно.

Плюс у більшості людей це був перший бойовий – саме бойовий як бойовий – досвід зі стрілковими зіткненнями, з постійними артобстрілами, під постійними авіаударами, включаючи Су-25, Мі-24, якими вони завдавали удари.

Ми до цього їздили по різних задачах, але вони не були такі напружені, як Мощун. У Мощуні ми зіткнулися напряму уже із супротивником, зіткнулися з його бронетехнікою, з його піхотою лоб в лоб. І в більшості своїй це були наші сили, тоді це було ТрО “Азов Київ”, це були сили Нацгвардії, трішки 72-ої бригади – близько, мабуть, роти – і декілька відділень ССО.

Ніколи не зможеш собі уявити, не зможеш собі нарисувати картинку, представити ці звуки, відчуття, цей адреналін. Ти ніколи не зможеш уявити, але повністю поринаєш у це.

Перший бойовий досвід – це як народження дитини.

– Тобто можна сказати, що це був переламний момент і для вас також як для людини?

– Так, це для будь-якої людини переламний момент. До того ж там в мене на очах загинув побратим. Це був ключовий момент, який для мене закарбувався. Тому що це перша така смерть на очах саме твого товариша з підрозділу. І це надламує тебе трошки. Хоча на той момент я не зміг нічого зрозуміти, оскільки отримав сильну контузію і більше був зайнятий своїми відчуттями.

Потім ми виконували штурмові задачі в складі ССО “Азов Київ” на південному напрямку, я був сержантом роти. Не можу сказати, успішно чи не успішно, після війни це буде більше відкриватися. Але після крайнього поранення там у мене трошки пішли проблеми зі здоров’ям, і мені заборонили брати участь у бойових діях.

Мене тоді визвали наші командири і поставили перед фактом, що є проблеми, але є завдання створювати навчальний підрозділ, якого на той момент ще не було. Треба було, щоб хтось його очолив, хтось із бойовим досвідом, з бажанням, покликом до цього. І вони запропонували: “Давай будеш займатися, ми будемо тебе курувати, допомагати, розказувати, навчати”.

– Чому саме вас обрали на цю роль?

– Я не думаю, що це типу: “О, Істок! Ми обираємо його, бо він самий класний”. Я думаю, що так просто співпали обставини, я отримав якраз поранення крайнє і мені не можна приймати участь у бойових. У мене був досвід управління ротою окремою, взводами під час бойових дій. Я розумів загально, як воює рота на той час, тому що війна кожен день змінюється.

– Це якраз моє наступне запитання. Війна 2022-го і війна 2024-го – це різні війни?

– Абсолютно все змінюється. Я не можу судити максимально об’єктивно, тому що зараз не беру участі в активних бойових діях, але можу судити загально з досвіду моїх побратимів, близьких друзів, товаришів, командирів, з якими спілкуюся, з якими йде постійний обмін того, що відбувається на фронті.

Це абсолютно інша війна. Тоді майже не було такого інтенсивного використання FPV, обширного використання КАБів. Тоді можна було піхоті гуляти по посадці, заходити вплотну до супротивника. Зараз це майже неможливо в адекватній мірі.

– Тобто зараз технологічна позиційна війна? Чи як би ви її охарактеризували?

– Агресивна позиційна війна з підвищеними технологіями, з переходом у те, що піхота вирішує все. І водночас знищення піхоти зараз стало дуже легким. FPV, КАБи, ФАБи дуже спрощують це завдання. В тому числі через те, що в росіян великий потік вироблення артбоєприпасів. ВПК у них працює – і працює дуже добре.

– Оскільки ви займалися та займаєтеся навчанням людей – до цього ще дійдемо, – ви адаптуєте курс під те, як змінюється війна? Як швидко виходить це робити?

– Хлопці постійно проводять збори, оновлення своїх знань у бойових умовах, до нас приїжджають командири та діляться своїм досвідом того, що відбувається на фронті. Тобто оновлення програми відбувається згідно з потоком бойових дій на сході або в інших частинах України.

Не може бути якісна підготовка без участі інструкторів у бойових діях, без перейняття досвіду. Це неможливо. Інструктор завжди навчається, підтягує себе, актуалізує свої дані. Тому так.

За кордоном не зможуть дати той рівень підготовки, який дають наші інструктори з бойовим досвідом

– Ми всі бачимо зараз проблему з людьми. Зокрема, якщо чесно, люди, які приходять зараз в армію, вказують на прогалини з підготовкою та навчанням. Я не маю на увазі Третю штурмову, де це все поставлено на потік – сьогодні це радше виняток. Що зараз не так із підготовкою до служби в українській армії?

– Треба дивитися в корені цього всього. Я не буду в якісь там великі перспективи заходити, буду дивитися на своєму рівні.

Загалом є проблема в тому, що нам потрібно змінювати передвійськову агітацію для того, щоб люди розуміли, куди вони насправді йдуть. Треба, щоб Нацспротив та інші організації активно працювали над підготовкою молоді.

Але це повинна випрацьовувати держава зі своєї сторони. Для того щоб молодь, перед тим як піти в армію, могла отримати хоч якесь розуміння, що їх там чекає.

Плюс треба знижувати мобілізаційний вік, тому що молодь – це ті люди, які справді будуть мати бажання воювати, здоров’я і якусь мотивацію для цього. Але молодь треба розвивати.

Також треба робити так, щоб людей не мобілізували, а щоб люди йшли за контрактом самостійно, щоб вони справді хотіли це робити.

Щодо проблеми підготовки у військах загалом – я не можу сказати за інші навчальні підрозділи, можу сказати тільки за свій. Але ми постійно працюємо над тим, щоб покращувати рівень підготовки.

Тут є проблема і в якомусь напрямку логістики, є проблема в напрямку того, що не вистачає інструкторів. Коротше, це комплекс проблем, можна окрему дисертацію писати (посміхається – УП).

– Люди, які проходили навчання, часто скаржаться на те, що не вистачає БК, а також практичних занять. Друга проблема – це навчання за кордоном, тому що насправді рівень підготовки в різних країнах відрізняється.

– Є базисні речі, які можуть надавати за кордоном – це якщо по цій темі пройдемося. Вони потрібні, вони завжди майже всюди однакові. Але якщо говорити про більш розширену підготовку – саме базову загальновійськову підготовку, – навчати повинні наші інструктори, які мають бойовий досвід. Крапка.

Скоріш за все держава це робить (відправляє на навчання за кордон – УП) для того, щоб розвантажувати безпосередньо навчальні центри, які є в нас у країні, тому що в них також не необмежені можливості в цій роботі.

В будь-якому випадку інструктор, який не має актуального досвіду ведення повномасштабної війни, не може дати тобі хороші знання. І якщо це за кордоном, неважливо де, вони не зможуть дати той рівень, який можуть дати наші інструктори з бойовим досвідом при правильному підході.

Ми ведемо бойові дії, ми воюємо як держава уже більше ніж 10 років. У нас люди справді мають розуміння, що таке війна, що таке обстріли, як ведуться бої в посадках, як ведуться бої в місті, які є нюанси. Тобто це не просто методичка, написана з того, що ми колись там мали.

Це актуальний досвід того, що роблять русаки, коли вони безпосередньо працюють у місті або в посадках, що робимо ми, які самі найкращі варіанти, як менше всього шансів загинути. Це різношерстна абсолютно тема.

Повинні, ще раз кажу, навчати наші інструктори. Не зможуть дати іноземні інструктори такий досвід.

– Щодо недостатності практичних занять?

– БК – це загалом проблема в державі, держава сама про це говорить. Ця проблема справді є, так. Тому що пріоритет – це бойові бригади, і це правильно.

Так, не вистачає БК для навчальних центрів. Я не можу казати якісь кількості або конкретизувати цю проблему, тому що це більше для службового користування дані. Але ця проблема є, і це рівень безпосередньо вже командувача, главкома, їм потрібно про це думати.

– Зараз багато дискусій стосовно процесу мобілізації. Дуже довго ухвалювався закон, не так давно він набув чинності й уже проявив багато суперечностей у суспільстві.

Ми всі пам’ятаємо, як на початку війни стояли черги у військкомати. А зараз люди скаржаться на затримання ТЦК, на жорстку мобілізацію. Що пішло не так?

– Я думаю, що пропало розуміння того, що чекає нас у разі поразки.

Ми по історії завжди, на жаль, формували царську армію, російську армію. Тобто коли ми потрапляли як держава в окупацію, росіяни мобілізовували з окупованих територій людей і застосовували їх у війні.

Люди повинні розуміти, що якщо вони зараз в цій країні не підуть мобілізуватися, то їх мобілізує Росія, тільки вже з їхньою думкою, з їхніми правами, свободами ніхто рахуватися не буде абсолютно.

Будь-які вирази, що це маніпуляція, закінчаться рівно на тому моменті, коли їх (людей – УП) посадять у машину з позначкою Z, відвезуть у їхні (росіян – УП) навчальні центри або напряму в підрозділи а-ля “Шторм Z” або “Вагнер” і заставлять штурмувати силою.

– Як ми можемо доносити це до людей, які цього не розуміють?

– Я думаю, що їм треба трошки поспілкуватися з людьми, які з окупованих територій повернулися сюди, поспілкуватися з людьми, які проживали довгий період на Донбасі зараз і загалом повиїжджали. Загалом подивитися на війну під трошки іншим кутом і подумати про майбутнє своє і своїх дітей.

У всіх є сім’ї, і треба подумати як чоловік, якщо ми говоримо про чоловічу частину населення, що ти для себе бачиш надалі, ким ти бачиш себе надалі; чи ти бачиш свою сім’ю на території Російської Федерації, тому що ти нічого не зробив? І дати собі чесні відповіді на ці запитання.

– Ви вже сказали про необхідність зменшувати мобілізаційний вік. Це 18 років?

– Я не думаю, що це 18. Я думаю, треба мобілізовувати з 21. “Война дело молодых”. Є цей золотий вираз, він справді так і працює. Ти коли молодий, в тебе є здоров’я, в тебе є можливість чомусь навчитися в цьому житті.

Армія дає тобі, навіть якщо без війни беремо, базис молодого чоловіка.

Перше – вона тебе закидає в тяжкі побутові ситуації, закидає тебе в чоловічий великий колектив, ти вчишся комунікувати з людьми, вчишся існувати в чоловічому дорослому колективі, виживати в цих усіх умовах.

Друге – армія тебе навчить захищати себе, знати медицину. Ти як чоловік справді будеш більш перспективний, щоб вижити в майбутньому в критичних ситуаціях. Це факт.

Якщо справді з кимось із рідних щось станеться, ти зможеш їм допомогти. Армія вчить мислити тебе в критичних ситуаціях правильно, приймати правильні рішення, не впадати в паніку.

Також, якщо ми говоримо про фінансову перспективу, якщо ти йдеш на певний контракт хоча б на рік – але як зараз понятно, до кінця війни, – армія дає тобі якийсь грошовий базис на час війни – це точно. Вона дає тобі базу, з якою ти зможеш потім стартанути в подальшому.

Плюс армія дає тобі статус учасника бойових дій, який тобі надасть у майбутньому доступ до державних програм, щоб по них рухатися, робити бізнес. І так насправді можна довго продовжувати.

Чому саме молодому є сенс піти в армію? Бо найперше, що повинно бути в людини в голові – це захист своєї держави.

Загалом все просто: якщо ти чоловік, згадай про своє чоловіче і бери в руки зброю. Не хочеш брати в руки зброю – йди в тилове забезпечення. Там теж треба куча роботи, куча спеціальностей, які необхідні.

Не всі, хто попадають в армію, йдуть у піхоту. Це найбільший міф, який, на жаль, руйнує зараз мобілізацію.

– Але з піхотою насправді найбільший дефіцит кадрів, ми також це маємо визнавати…

– Звичайно. Тому що піхота все-таки перекриває ділянки фронту, вона повинна бути на позиціях, люди отримують поранення, вони вибувають зі строю на певний строк, тому потрібна ротація на місцях. І потрібні люди.

– Яке ваше ставлення до мобілізації жінок? Як жінки найкраще себе можуть проявити на війні?

– Медичний персонал, діловоди.

Я зразу хочу сказати: я не сексист, у мене немає з цим ніяких проблем, я поважаю жінок, поважаю свою маму. Якщо жінка бачить себе штурмовичкою, бойовим медиком, якщо вона це тягне – хай іде. І тоді вже командир її підрозділу буде вирішувати, чи вона справді це тягне.

Але реально є скрупульозні посади, на які жінки підходять більше всього. У логістиці куча посад, на які я б реально хотів ставити жінок, тому що вони більш дотично підходять до своєї справи. Я як чоловік і більшість чоловіків – більш хаотичні по своїй природі: стріляє тестостерон у голову, ми любимо подуркувати, побігати, авантюризм вічний у голові. Тому для скрупульозних посад в армії дуже потрібні жінки.

– Як у людини, яка керувала курсом молодого бійця, не можу не запитати і про те, як новобранці проявляють себе на цих курсах? Який відсоток, наприклад, тих, хто приходить на КМБ і відсіюється, а який залишається? Чи з’являється у вас одразу розуміння під час навчання: ось цей мобілізований буде в піхоті, ця – стане класним діловодом?

– Загалом цей розподіл здебільшого працює в підрозділі, тобто коли вже людина приходить, наприклад, у батальйон, її оцінюють по тренуваннях, по злагодженню, більше на це дивляться.

Але ми даємо рекомендацію. Давали на той час. Зараз цим уже займаються інші люди. Наприклад, у цієї людини така вікова категорія, такі-то успіхи по фізичних вправах, такі-то успіхи по стрільбі, такі є вади здоров’я, їй бажано піти на тилові посади. В цієї людини прекрасне здоров’я, хороші показники в цьому, хороший дух, вона максимально сприятлива, вона потрібна на фронті.

Суть у тому, що є різні типажі людей, і в піхоту здебільшого потрапляють люди, в яких найбільша сила духу. Там фізуха важлива, без неї не виживеш. Але фізуху можна розвинути. А от силу духу не завжди.

Все-таки є люди, які більш м’які по своїй природі, вони більш такі спокійні. Здебільшого їх якраз саджають на папери, тому що в нас армія дуже любить бюрократію.

Тим людям, які мають дух авантюризму, піхота тільки так залітає. Але треба також дивитися на вади здоров’я. Є проблеми зі здоров’ям, з якими в піхоту тебе не поставлять.

– Навіть якщо дуже хочеш?

– Навіть якщо дуже хочеш. Тому що якщо ти йдеш з певними вадами здоров’я в піхоту, в разі певної проблеми ти підставляєш на полі бою своїх побратимів. Ти на себе відволікаєш людей, тебе треба евакуювати. Це складає проблему. Через тебе можуть загинути інші люди. Тому це підставляє безпосередньо командира бригади, командира взводу, командира роти.

Результат роти, результат бойових дій, ведення бойових дій залежить від здоров’я бійців, від навченості. Це їхній, по факту, залог успіху, результативності.

Не буде так, що будуть інваліда пхати в піхоту, це так не працює.

– Нещодавно було ухвалене рішення про мобілізацію засуджених. Хтось це підтримує, бо армії потрібні люди. Хтось каже, що це може нести деякі загрози: і самовільне залишення військової частини (СЗЧ), і в цілому дисципліна постраждає. Яке ваше ставлення до цього нововведення?

– З урахуванням того, що наша держава сказала про те, що в нас більше як 100 тисяч випадків СЗЧ, я думаю, що більше від цього рішення СЗЧ не стане і проблеми також.

Я підтримую загалом цей крок. Єдине, є бажання, щоб це зробили виважено, підготовлено. Ми зараз можемо тільки гадати, цей процес тільки запустився, він тільки стартанув. Якісь проблеми ми будемо бачити в майбутньому.

Але я думаю, що коли людина як мінімум попадає в Третю штурмову, вона стає побратимом. Нам без різниці, чи він був заключонним, чи не був заключонним, він стає побратимом. Його навчать, він буде воювати як звичайний боєць Третьої штурмової.

Я сподіваюся, що в інших підрозділах абсолютно так же і буде.

– Але, можливо, засуджених варто направляти в підрозділи, де є виважена політика, правила і культура?

– Та тут просто треба збирати на круглий стіл командирів бригад, і щоб вони про це спілкувалися. До цього треба підійти серйозно що з боку держави, що з боку керівництва бригади.

Бригада самостійно повинна зрозуміти для себе, чи вона готова тягнути це. Тому що я б не сказав, що вони сильно якось будуть вирізнятися із загалу на даний момент.

Я думаю, що перші 3–4 місяці будуть йти звідти мотивовані люди, з цим проблем ніяких не буде, і я впевнений, що СЗЧ буде мінімальна кількість загалом.

Але треба якісно підійти до їхньої підготовки, до їхньої реалізації в підрозділі. Які посади, яким чином вони будуть застосовуватися, і якісно підійти до підбору командирів до них. Тому що люди все-таки жили в своєму світі, хтось там 5 років, хтось 10 років, і на перших порах у них буде залишкова психічна проблема. Армія – не тюрма все-таки.

– Ще одна популярна тема, коли говоримо про мобілізацію – це механізм бронювання.

Зокрема дискусія ведеться щодо економічного бронювання. Люди, які його захищають, кажуть, що має бути збережена економіка, дуже важливо, щоб хтось забезпечував тил. Військові до цього ставляться з негативом.

Як знайти золоту середину? Абсолютно зрозуміло, що тил важливий, податки важливі, важливо, щоб працювала економіка. Але якщо зараз створити непрозорий механізм економічного бронювання, це лише посилить розкол у суспільстві.

– Розкол у суспільстві, на мою суб’єктивну думку, створює те, що комунальні підприємства не бронюють, а цирки бронюють. Такі елементарні ситуації реально створюють проблеми в суспільстві, коли декілька голів ОВА говорять про те, що, панове, у нас немає ким прибирати на вулицях, ми не можемо нормально працювати, тому що робітників КП просто мобілізують, їх не можна нормально забронювати.

Тому повинні зробити рухи зверху з приводу того, щоб дати якийсь регламент на бронювання, правильний регламент. Те, що справді впливає на економічний стан, на соціальний стан держави.

Треба розробити правильну систему броні, яким чином її отримувати. Тому що вона до кінця не зрозуміла. Вибачте, культура важлива, але яке місце займає під час повномасштабної війни в культурі цирк? Я не розумію. Можливо, я недалекий в цьому форматі, але я реально як людина просто, навіть не як військовий, цього не розумію.

– У фільмі “Як ми були рекрутами” у вас були репліки стосовно українців, які живуть за кордоном. Якщо мені не зраджує пам’ять, ви сказали дослівно: “Якщо поїхали – можете не повертатися”.

– Да, мені багато вже гадостів понаписували, чесно кажучи, після цього.

– Ви не змінили своєї думки?

– Ні, абсолютно. Тепер вона ще навіть більше затвердилася. Дивіться, є жінки, є сім’ї з дітьми, які виїхали за кордон – у мене питань ніяких немає. Вони поїхали, щоб зберегти дітей від ракетних обстрілів, хай живуть. Я мав на увазі саме чоловічу частину населення.

Якщо він справді працює, допомагає державі чимось, про що я і говорив у фільмі, то хай працює, допомагає. Але якщо він просто “знявся за границю”, працює, живе, кайфує, при цьому хоче мати й український паспорт, при цьому хоче, щоб його обслуговували в сервісному центрі – це максимально недостойно як для чоловіка.

В чому його гідність чоловіча? Ти втік, проявив трусость, не помагаєш нічим державі, не помагаєш хлопцям і ще й хочеш, щоб держава тобі щось давала? Що ти зробив для держави? Тому хай краще не повертаються тоді. Відмовляйся від українського паспорта і живи далі, якщо тобі все одно.

– У фільмі є інша ваша цитата: “Не прої*ати країну”…

– Так точно.

– Що для вас “прої*ати країну”?

– Я втрачав друзів на війні, втрачав близьких товаришів, багато що втратив через війну за ці 3 роки, і здобув, і втратив. І я переживаю, що реально все може бути.

Я, звичайно, виживу, і все буде добре. Але якщо, наприклад, помру, якщо є якісь потойбічні світи, то мені б було дуже прискорбно зрозуміти, що війна буде навіть не виграна, а в якийсь нейтралітет виведена, і люди прої*уть цю країну, надалі не будуть нічого робити або віддадуть цю країну російським силам.

Тобто не будуть робити свій максимум як громадяни для того, щоб цю країну вивести в нормальний лад. Просто хочеться, щоб ця країна розвивалася.

– Якою би ви хотіли бачити Україну? Україна майбутнього для вас яка?

– Я бачу для себе країну майбутнього – це тільки нашу велику Україну. Тут справа не те, що в кордонах, тут питання в соціальному рівні життя, у військовому рівні життя, в мілітарному русі, у відношенні людей, муніципальних служб, політиків до цієї країни.

– Для вас питання членства України в ЄС, НАТО – це важливі питання, без яких майбутнє неможливе?

– Я думаю, що це вже рівень прийняття рішень саме президента, парламента. Я про це навіть не думаю, чесно кажучи – ні про ЄС, ні про НАТО. Мене більше турбує наша держава всередині.

Якщо почати від малого до великого – це майбутня повага до загиблих хлопців, майбутня повага до військових, щоб це не знецінилося. Зменшення рівня корупції, кумівства загалом у країні, підвищення морально-етичних норм у поліції загалом, підвищення їхнього розуміння до всіх верств населення.

Можна довго, мабуть, продовжувати, але це те, що я так прямо виділяю, розумію. У мене немає якоїсь політичної освіти, тому я не можу тут розсуждати розумними висловами, але для себе я бачу так загалом об’ємно цю картинку.

– Про що ви мрієте зараз?

– Немає мрії, є цілі. Тому що мріяти можна багато про що, але я зараз живу одним тижнем. У мене немає розуміння того, що в мене буде через тиждень. У мене все змінюється, війна змінюється, задачі змінюються.

Зараз хочу відпочити у відпустці зі своєю дівчиною, прийти в себе, зловити моральний спокій, трошки відійти від цього всього, тому що в мене це перша 15-добова відпустка за третій рік війни.

Плюс трошки зайнятися молоддю хочу на другому тижні відпустки, поїздити по містах, де в нас є осередки… поспілкуватися з ними, може, щось понавчати їх.

А в цілому хочу займатися своєю справою, хочу зайнятися спокійно собі спортом, якоюсь громадською діяльністю, займатися молоддю. Не сильно хочу залишатися в армії, трошки вона мене утомила за цей весь період.