Дмитро Таритін ще підлітком долучився до українського націоналістичного руху. Коли почалася війна, добровольцем пішов на фронт. За кілька років вступив до «Азову». Був хорунжим: цікавився історією та навчав молодь. За місяць до великої війни Дмитро став батьком. «Молнезар» загинув від поранень вночі 15 квітня 2022 — тоді росіяни скинули авіабомби на один з бункерів «Азовсталі». 26 червня Дмитру мало би виповнитися 29 років. У цей день зі Свої спогадами поділились найближчі — дружина Надія, брат Антон, побратими «Спайдер» і «Доцент».
Брат навчав мене бути сильним та небайдужим
Дмитро Таритін народився в Сімферополі. Дитинство і юність провів у Бердянську. Він був старшою дитиною у родині. Антон згадує, що в нього з Дмитром були «типові» стосунки.
«Як зазвичай буває між старшим і молодшим братами: накоїв щось я, а вихвачував за це він. Дмитро навчав мене бути сильним та небайдужим. Іноді були непорозуміння, але зрештою я усвідомлював, що він був правий у більшості випадків. Пам’ятаю, як захищав мене на вулиці, а потім, коли ніхто не бачив, давав мені прочухана за мою дурість. Дмитро дійсно був старшим братом, на якого я міг завжди розраховувати. Через те, що ми навчалися в одній школі, навіть після його випуску, мене називали його ім’ям більшість вчителів. І коли я мав погані оцінки, вчителі завжди згадували Діму і казали: «Як ти можеш так соромити свого брата?!» Це мене трохи діставало», — поділився спогадами Антон.
Антон, Дмитро та Надія
Вже з раннього віку Дмитро мав чітку проукраїнську позицію і був переконаним патріотом. У 16 років долучився до українського націоналістичного руху. У 2013–2014 роках у складі організації «Патріот України» брав участь у вуличній декомунізації Запоріжжя та подіях Революції гідності. Восени 2014 року став співзасновником Цивільного корпусу «Азов» у Запоріжжі. З початком російської агресії пішов добровольцем на фронт захищати Батьківщину. У 2016 році вступив до полку «Азов», у лавах якого залишався до самої смерті.
«Я дуже пишався братом, коли дізнався, що він приєднався до «Азову». Підтримував його наскільки це можливо ще з часів, коли він був в організації «Патріот України». І, звичайно, брав з нього приклад. Іноді влітку, коли я ще жив у Бердянську, Діма приїздив, і ми ходили на спортивний майданчик, де займалися кросфітом.
І коли я не витягував деякі вправи на останньому колі, він мені сказав такі слова: «Якщо важко, якщо відчуваєш, що ось-ось і опустиш руки, але ти знаєш, що справа того варта, що ти станеш кращим, якщо це зробиш, не здавайся, кричи, стискай зуби, але зроби все до кінця».
Ця настанова зі мною і по сьогодні, — сказав Антон. — Він не дуже багато розповідав про свою діяльність, коли я розпитував його, тому що було цікаво. Оберігав мене від всього цього, аргументуючи це так: «Нехай хоч один син буде нормальним». Так само не хотів, щоб я ставав військовим, а я цього дуже прагнув. Але з 24 лютого я все-таки приєднався до лав ТРо в Києві, і коли Діма про це дізнався, написав, що пишається мною. Це дуже сильно мотивувало. Він ще мені скинув тоді інструкцію по використанню NLAW».
Як «Молнезар» ледь не став «Чорною блискавкою»
Дмитро Таритін завжди цікавився історією, читав багато історичної літератури. У 2017 році отримав диплом бакалавра Запорізького національного університету за спеціальністю «Політологія». А вже наступного року закінчив магістратуру Бердянського державного педагогічного університету, опанувавши кваліфікацію за напрямом «Історія та археологія». Став кращим випускником першої Хорунжої школи імені Миколи Сціборського.
Владислав «Доцент» Дутчак, побратим з Хорунжої служби, згадує серпень 2018 року в Маріуполі. Тоді на пірсі відбулося закриття курсу хорунжих — це було продовження навчання учасників Хорунжої школи. Азовське море, чаші з вогнем, смолоскипи.
Випусники Хорунжої школи
«Дмитро тягався із чашами для вогню, його руки були брудні від сажі. З необережності він вимастив нею штани і навіть обличчя. Часу було обмаль, він поспішив стати у стрій, але його вигляд не пройшов повз увагу друга „Круглого“, і він під доброзичливий регіт побратимів запропонував „Молнезару“ змінити псевдо на „Чорна блискавка“. Пам’ятаю, як „Молнезар“ бурхливо відреагував на таку пропозицію, але згодом також сміявся з дотепників», — поділився Владислав Дутчак.
Також «Доцент» згадує, як Дмитро терпляче навчав його, цивільну людину, поводитися зі зброєю, розбирати і чистити автомат, споряджати магазини.
«Вчитель із нього був чудовий. Лектор — також. Подача лекцій відрізнялася дотепністю, часом „приправлялася“ міцним, але доречним словом. „Молнезар“ подавав матеріал залежно від аудиторії: з дітьми був уважний, з побратимами — більш розкутий», — поділився Дутчак.
“Молнезар” (другий ліворуч) і “Доцент” (другий праворуч)
Якщо доля — ви ще знайдете одне одного
4 серпня 2018 року на музичному фестивалі в Маріуполі Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Надія — маріупольчанка, але тоді жила у Тернополі. Щоліта вона приїздила до рідного міста. Каже, що їхня історія знайомства була досить цікавою і «кіношною».
«На той фестиваль я потрапила випадково і в натовпі почула українську мову, звернула на це увагу. Це був Діма, він це побачив, ми з ним розговорилися. Він розповів, що сам із Сімферополя, у Маріуполі по роботі, що він ландшафтний дизайнер. Він думав, що я повірила, хоча „азовців“ було зразу видно. Діма прикривав мене від слему, така турбота мене зачепила, хоча ми ж тільки познайомилися. Але концерт закінчився, і ми розбіглися, навіть не обмінявшись контактами. Ні номера телефону, ні сторінки в соцмережі. Він знав тільки моє ім’я, вік і те, що я живу в Тернополі, хоча сама родом з Маріуполя. Я розказувала подружці про це дивне знайомство і запам’ятала її слова: „Якщо доля — ви ще знайдете один одного“», — пригадує вона.
Через деякий час Надія зайшла у Facebook, зазвичай не заходила сюди місяцями. А там був запит у друзі та повідомлення: «Здається, ми з Вами знайомилися?».
«У мене в профілі була світлина тільки зі спини, і він знав тільки моє ім’я. Так ми почали спілкуватись. Перед сном Діма начитував мені голосовими повідомленнями твори Тютюнника. Спілкування онлайн тривало десь півтора тижня. Потім було перше побачення. Він відкривався мені, що для нього було зовсім не властиво. І в один момент я дивилася на нього зі спини і просто подумала: „Як же пощастить твоїй дружині“. Наступного дня я поїхала додому на рік. Ця симпатія, яка виникла між нами, з часом тільки сильнішала.
Дмитро і Надія
Коли стало зрозуміло, що все серйозно, Діма сказав: „Ти ж розумієш, що я військовий? Це буде важко. Ти готова до стосунків на відстані? Я не можу покинути службу, бо це справа мого життя. Будь готова, що я не матиму зв’язку днями, що у мене відпустка тільки 40 днів на рік“. Треба було прийняти рішення — чи вступати в ці стосунки, чи ні. Ми ризикнули. Були різні моменти і ситуації в цих стосунках. І сварилися, і навіть переставали спілкуватися. Але все ж не могли одне без одного», — поділилася Надія.
Вітав Надію з днем народження під вибухи, а вона їздила в Бахмут на побачення
2019 рік. У «азовців» був бойовий виїзд на Світлодарську дугу. Надія розповідає, взимку на її день народження по відео зателефонував Дмитро. На задньому фоні щось гупнуло, після цього він сказав, що треба бігти, бо дуже багато справ. Виявилося, що «Молнезар» заліз на гірку, щоб зловити Інтернет та привітати кохану.
«Я постійно надсилала Дімі та побратимам різні смаколики, адже він дуже любив солодке. Хотілося зробити йому приємне. Їздила у Бахмут на побачення. Згадую ці прогулянки нашим Бахмутом з посмішкою. Під час короткої відпустки Діма приїхав у Тернопіль, щоб познайомитися з моєю родиною. Я дуже хвилювалася, але все пройшло добре, моя сім’я одразу його полюбила. З кожним він умів знаходити спільну мову, був дуже вихованим, та водночас веселим і цікавим», — каже Надія.
Після повернення з бойового виїзду «Молнезар» взяв відпустку. Закохані багато їздили Україною: були у Бердянську, Запоріжжі, Дніпрі, Вільногірську, Києві. Надія познайомилася з його друзями та мамою.
«У Діми були дуже гарні стосунки із деканом з університету, Максимом Анатолійовичем. Під час зустрічі з ним я захоплено слухала їхню розмову та пишалася тим, який Діма розумний та освічений. З його мамою ми обговорювали те, що, можливо, пора кидати армію, бо ми обидві дуже хвилювалися за нього. Але я не могла наполягати, адже бачила, як він хоче там розвиватися, бачила, що це дійсно справа його життя. Він займався тим, що любив. Його очі горіли, коли він ділився новинами зі служби, коли готувався до лекцій», — розповіла Надія.
Розписалися в локдаун — на весілля Дмитру кохана подарувала собаку
Після мандрів Україною закохані повернулися в Тернопіль, і одного жовтневого вечора 2019 року під час прогулянки біля озера Дмитро освідчився Надії.
«Я відчувала, що він щось задумав. Бо ми були в кіно, і тут Діма захотів прогулятися біля озера. Тоді ще й погода була така — мряка. І він, на диво, був мовчазний. Освідчився мені на острові закоханих. Це було дуже романтично та зворушливо. Весілля запланували на березень 2020 року. Але якраз в цей місяць запровадили карантин, і всі плани посипались. Буквально за три дні до весілля ввели перший повний локдаун.
Весілля
Замість ресторану та гостей ми просто розписалися, удвох, у масках і рукавичках. Саме тоді я подарувала Дімі те, що він дуже давно і сильно хотів, а я була проти. Винесла маленький пакунок, у якому було цуценя спаніеля. Він мріяв про собаку, а я була впевнена, що собаці в квартирі не місце. Мені хотілося зробити йому подарунок на весілля. І це був сюрприз для нього. Мої батьки допомогли все підготувати і сховати собаку. Коли Діма побачив велику коробку з пледом, спочатку нічого не зрозумів, та коли розгорнув пакуночок і на нього застрибнула маленька Рада, він не міг стримати емоцій. Як би це смішно не звучало, для нас вона стала першою дитиною», — Надія згадує день, коли утворилася їхня родина.
Дмитро з Радою
Знав, що в нього буде син — Дмитро був на пологах разом із дружиною
Подружжя вирішило переїхати в Маріуполь, щоб жити разом. У Дмитра була мета — до 25 років створити сім’ю, народити дитину та мати власне житло. Він ніби поспішав саме до цього віку все встигнути. І так сталося, що все це збулося.
«Ми придбали квартиру, переїхали, облаштовувались. А вже під час святкування свого 25-річчя за столом у колі друзів Діма виголошував тост та офіційно розповів усім, що у нашій родині буде поповнення. Так ми почали готуватися до батьківства. Вагітність проходила чудово, Діма був найлагіднішим та найтурботливішим чоловіком, у всьому допомагав і підтримував. Підійшов до цього дуже відповідально, постійно вивчав, як розвивається дитинка. Приміром, прочитав, що на 10 тижні починають розвиватися вушка. І з цього тижня Діма вголос читав книги животику, розмовляв з ним, щоб хлопець був розумний. Діма точно знав, що буде хлопчик, був упевнений у цьому», — каже Надія.
Ще до народження сина подружжя склало список імен, які обом подобалися. Були імена і для дівчинки, і для хлопчика. Але Дмитро і Надія, як відчували, частіш за все обговорювали імена для хлопчика. Були різні варіанти, але в Дмитра був свій метод підбору. Якщо він не зміг вигадати образливий віршик до імені — значить, воно підходить. Пізніше на УЗД подружжя дізналося, що в них буде син.
«Пологи були партнерські, коханий постійно був поряд і тримав мене за руку, говорив зі мною. Коли він вперше взяв на руки сина, не міг стримати сліз», — пригадує Надія той радісний день.
Дмитро з сином
Побратим з Хорунжої служби на псевдо «Доцент» каже, що Дмитро, якого він називав «Молнік», обожнював свою сім’ю. З нетерпінням чекав на народження сина, ділився своїми щирими емоціями.
«Одразу мені заявив, що підтримуватиме дружину під час пологів. Не всі побратими це розуміли, навіть я (каюсь) спробував відмовити його від такого відповідального вчинку. Але він був непохитним. Дмитро також одразу заявив, що піде у відпустку, щоб „возитися“ із малим і допомагати дружині. Взагалі, дуже пишався тим, що у нього є сім’я», — розповідає Владислав Дутчак.
Брат Антон пам’ятає, як пустив сльозу, коли на світ з’явився Остап і Дмитро став батьком.
«Я дуже сильно радів, хотів якнайшвидше приїхати, потримати на руках племінника та міцно обійняти Діму та Надю. Вони просто неймовірні, як два чоботи пара. Коли передивлявся їхні спільні фото, мене це так тішило, це була немов казка, це було дуже мило та щиро», — розповів Антон.
«Молнезара» знесло ударною хвилею — дружину заспокоює тільки те, що він спав і нічого не відчув
Остап народився 19 січня 2022 року. До великої війни залишався місяць. З відпустки Дмитро вийшов на службу 14 лютого. І тут новина — в нього позитивний тест на ковід, «Молнезара» закривають на ізоляцію. Вона мала тривати до 23 лютого, та Таритін приїхав додому на два дні раніше.
«Я зрозуміла, що це серйозно. Тоді вже від усюди було чути про повномасштабне вторгнення. І я ще не бачила, щоб він так плакав. Я не розуміла, чому в нього така реакція.
Чоловік спитав — чи буду я його чекати, якщо почнеться велика війна? Для мене це було дивно — як я не буду чекати, якщо у нас сім’я?
Взагалі Діма давно знав, що щось буде, і тривожна валіза у нас була зібрана з осені 2021 року. Він сказав нам їхати до Тернополя вже наступного дня. Ми так і зробили. І вже коли були в Тернополі, почалося вторгнення. Коханого дуже заспокоювало те, що ми з сином у безпеці. Вже з „Азовсталі“ він намагався писати мені щодня. 21 березня у нас була друга річниця весілля, ми домовилися, коли все скінчиться, сходимо на побачення, планували побути удвох чи кудись поїхати.
Кава на “Азовсталі”
Діма постійно казав: „Ми робимо все, що можемо. Все буде добре. Ми переможемо. Не переживай“. Тоді вже всі розуміли, що Маріуполь і „Азовсталь“ — це пекло, але Діма намагався мене заспокоювати. Розказував, що п’є каву і їсть борщ. Навіть фото тієї кави надіслав. Щодо борщу — звісно, це була казка», — каже дружина.
Надія почала відчувати неладне, коли коханий перестав відповідати на її повідомлення, хоча пройшло менше доби. Вона з сином гуляла в центрі Тернополя, коли прийшло повідомлення від друга Діми: «Надю, тримайся. Його більше нема». Під час авіаудару по металургійному комбінату «Молнезара» знесло ударною хвилею, і він отримав травми, несумісні з життям. Дружину заспокоювало тільки те, що Дмитро спав і загинув уві сні, і нічого не відчув.
«Діма встиг усе, що планував, прожив цікаве і позитивне життя, зробив великий внесок у боротьбу. У полку він читав лекції, допомагав розвиватися іншим бійцям, доріс до офіцера, як і хотів. Він змінив мене, з ним я подорослішала та стала кращою.
Остапу, який росте його копією, я буду розповідати, що батько був героєм та воїном, гордим і принциповим. І всі його друзі також супергерої.
Коли вони всі повернуться з полону, я хочу, щоб Остап ріс в оточенні цих героїв, які були близькими його татові. Діма був прекрасною людиною, про нього дійсно можна казати — цвіт нації. Я вдячна йому за все, що в нас було, вдячна за все, що він дав мені. Я вдячна йому за захист. А головне, я вдячна йому за Остапа», — з теплотою каже Надія.
Головне тепер — зберегти його спадок і довести справу до кінця
Начальник Хорунжої служби «Спайдер» на базі жив у одній кімнаті з Дмитром. Згадує «Молнезара» освіченим, але трохи бунтівним. Він був комунікабельним, завжди намагався знайти підхід до всіх людей.
«З початку 2021 року з „Доцентом“ читав для особового складу лекції на історичні та військово-патріотичні теми, зокрема, про історію ОУН–УПА, Битву під Крутами, а також про значення традицій та виховання бійців. І, звичайно, історію створення „Азову“. Дмитро був щирим і відповідальним, а ще вмів дуже швидко розбиратися у процесах і опрацьовувати запити.
“Молнезар і “Спайдер”
Після вторгнення по Маріуполю пересувалися разом. „Молнезар“ робив все, що казали, виконував всі накази керівництва… Мені й досі важко говорити про Дмитра, боляче згадувати його. Є дорослі, яким за багато років служби не судилось пройти й частину того, що зміг „Молнезар“. Мій брат по зброї — буду тебе завжди пам’ятати!», — сказав «Спайдер».
Молодшого брата «Молнезар» навчав не тільки любити Україну, а й захищати її та робити кращою.
«За це йому дуже сильно вдячний, а також вдячний за всі спогади і справи. Він завжди був і буде моїм старшим братом, за яким я сумую, якого люблю і яким пишаюся. Головне тепер — захистити його спадок та зробити те, заради чого він і тисячі інших загинули. Зробити Україну вільною, могутньою, сильною та процвітаючою. Це наш обов’язок перед ними», — говорить Антон Таритін.
«Молнезар» став для «Гала» братом по духу й бойовому шляху — їхнє знайомство почалося ще в Запоріжжі, де їх об’єднали спільні інтереси: український націоналізм, історія та участь у русі «Патріот України». Попри службу в різних підрозділах, хлопці тісно спілкувалися — обговорювали ідеологію, історичні події, разом проходили курси хорунжих, відпочивали, грали в мініфутбол на базі в Урзуфі.
«Коли ми проводимо стільки часу плече до плеча, то стаємо чимось більшим, єдиним. От тим славнозвісним бойовим братерством. Коли Діма загинув — у небуття пішла частина моєї душі. Але разом з тим те місце зайняла пам’ять та побратимська любов, яка буде завжди зі мною, поки не зустрінемось в інших світах», — сказав побратим на псевдо «Гал».
Тіло «Молнезара» кремували 23 липня 2023 року у Києві. Прах зберігається в Патронатній службі. Коли збудують військове кладовище — рідні хочуть поховати прах Дмитра там, щоб він був з побратимами, як колись і хотів.
