Вже незабаром в українському перекладі в видавництві “Фабула” вийде книжка Франчески Картьє Брікелл, що описала історію успіху власної родини, разом із раніше невідомими скандалами, секретами та таємницями.
Публікуємо уривок книжки під назвою “Рожевий діамант”.
Обкладинка книжки “Картьє. Нерозказана історія родини, що стоїть за ювелірною імперією”. Видавництво “Фабула”
Коронації були великим бізнесом для Cartier відтоді, як Едуард VII став королем у 1902 році. Зовсім недавно, після коронації короля Георга VI 1937 року, французькі та американські філії Cartier із заздрістю спостерігали за тим, як лондонський офіс завалений замовленнями на великі діадеми та кольє. Але 1953 рік, рік коронації Єлизавети II, не був таким плідним. Податки на ювелірні вироби коливалися між 50 і 75 відсотками протягом майже всіх 1950-х років, що робило великі покупки неможливими для більшості британців.
Цього разу гості коронації здебільшого надівали свої коштовності або, як у випадку з принцесою Маргарет, позичали їх у інших (вона наділа тіару “Гало” 1936 року, що належала її сестрі, королеві). Насправді, одне з найважливіших королівських замовлень фірми, виконане в рік коронації, не призначалося для носіння на цьому заході. 1947 року тодішня принцеса Єлизавета отримала приголомшливий рожевий діамант вагою 54,5 карата як весільний подарунок від Джона Вільямсона, канадського геолога і палкого монархіста.
Діамант, знайдений під баобабом на території гірничодобувної концесії Вільямсона в Танзанії, згодом був огранений у діамант у 23,60 карата з блискучим огранюванням. А через п’ять років, після весілля принцеси, коли вона готувалася стати королевою, Cartier доручили інкрустувати цей камінь у спеціальну брошку.
Для виконання цього завдання був обраний Фредерік М’ю, головний дизайнер. Як добрий друг Лемаршана, улюбленого дизайнера Жанни Туссен, М’ю поділяв схильність французького дизайнера до натуралістичних зображень квітів і тварин. Жан-Жак і він добре ладнали, обидва тихі, скромні чоловіки з пристрастю до мистецтва, вони разом обговорювали королівську брошку.
Як і у випадку з усіма замовленнями, кілька варіантів олівцевих ескізів були звужені до трьох-чотирьох остаточних проєктів, які мали бути намальовані гуашшю в масштабі та представленіклієнтці, щоб вона могла вибрати собі до вподоби. Цього разу остаточний затверджений дизайн включав великий діамант Вільямсона як центральну частину квітки зі стеблом з діамантами багетного ограновування, пелюстками діамантового ограновування та листям з ограновуванням “маркіза”.
Брошка Вільямсона, як стало відомо, неодноразово з’являтиметься на королеві протягом наступних десятиліть, від весілля принца Чарльза і принцеси Діани 1981 року до візиту президента і першої леді Сполучених Штатів Барака і Мішель Обами у 2009 році. Того ж року, коли відбулася коронація, а великі замовлення, як-от брошка Вільямсона, ставали дедалі рідшими, Жан-Жак вирішив відкрити бутик. Формальне суспільство занепадало, і Картьє потрібно було залучати клієнтів іншого типу.
Наприклад, бали дебютанток, які колись були дуже шанованим запрошенням для дочок еліти бути представленими королю або королеві в Букінгемському палаці (і джерелом великих ювелірних замовлень для Cartier), втратили свою престижність. До 1958 року вони були повністю скасовані (принцеса Маргарет, як кажуть, зауважила: “Ми мали покласти цьому край — кожна шльондра в Лондоні хотіла потрапити туди”). На думку Жан-Жака, бутик приваблював би молодшу клієнтуру, яка шукала доступніші речі.
Подібно до того, як у часи Депресії Луї та П’єр відкрили відділ S для виготовлення прикрас за нижчими цінами, ідея Жан-Жака полягала в тому, що ті, кого лякала ідея зайти в шоурум, де були виставлені кольє за мільйони доларів, могли заспокоїтися тим, що нічого в бутику не коштує дорожче за 300 фунтів стерлінгів (близько 10 000 доларів сьогодні). Щоб привабити молодшу, сучаснішу аудиторію, торговий зал у задній частині магазину на Нью-Бонд-стріт, 175 (який раніше використовувався для продажу канцелярських товарів і сумок) був “перевдягнений” у світлий дуб і скло. До нього можна було потрапити через окремий вхід на Альбемарл-стріт.
Очолював торговий зал Вансон, а працювали в ньому дві продавчині. Були надруковані ілюстровані каталоги з детальним описом товарів, що продавалися, — від золотих запонок із гільйошованим візерунком і прикрашених сапфірами, вартістю 50 фунтів стерлінгів, до пудрениці із золота та з рубінами вартістю 154 фунти стерлінгів “для упакування Max Factor Crème Puff”.
Було багато брошок у вигляді тварин вартістю менш як 100 фунтів стерлінгів (від метелика з агатом і рубіном до агатової сови зі смарагдовими очима та черепахи з кришталю й бірюзи) і каблучок з дрібними коштовними каменями.
Золоті брелоки, як правило, коштували менш ніж 15 фунтів стерлінгів, а золоті кліпси для вух — лише 9 фунтів стерлінгів. Проте, хоча асортимент бутика був набагато доступнішим, ніж коштовності в головному салоні, Жан-Жак не ризикнув би заплямувати репутацію, яку так важко здобував його батько, продаючи щось, що не було гарно зроблено.
Хоча новий бутик Cartier мав власний вхід на Альбемарл-стріт, він був внутрішньо з’єднаний із головним шоурумом високого класу, і можна було пройти від Нью-Бонд-стріт, 175 аж до виходу на Альбемарл-стріт майже без охорони.
Одного разу молодий джентльмен-клієнт попросив показати йому дорогу каблучку з діамантом найвищої якості, розглядав її під пильним поглядом Вансона, а потім раптово вибіг з магазину, тримаючи коштовну прикрасу в руці. Вибігаючи, він крикнув, що просто йде показати каблучку своєму другові, і Вансон в жаху побіг за ним, намагаючись не відставати. Вибігши на вулицю, він побачив, як його клієнт поспішає через дорогу.
“Затримавшись на кілька секунд у заторі, — згадував пізніше Вансон, — я вибіг на ріг вулиці навпроти, і в цей момент мій клієнт промчав повз мене на максимальній швидкості й забіг назад до салону. Я зробив те ж саме, і коли я добіг до вітрини посеред кімнати, я побачив, що він стоїть перед моїм столом і шукає мене. Я сповільнив темп до звичайного, ніби я ніколи не виходив із салону, і коли він побачив мене, я захоплено запитав: “Твоєму другові сподобалася каблучка?” На що він відповів: “Так, ми її візьмемо!” Незвичайний, але чесний клієнт Cartier — щастя для мого серця”.