На Венеційському кінофестивалі, що триватиме з 27 серпня до 9 вересня, відбудеться світова прем’єра нового фільму Ґільєрмо дель Торо “Франкенштейн”. А вже у листопаді 2025 року стрічка буде доступна на Netflix.
Кінокритикиня Суспільне Культура Альона Шилова згадує шлях Ґільєрмо дель Торо у кіно — від його перших робіт до фірмового режисерського стилю, любові до монстрів і висвітлення фашизму як справжнього зла.
Дитинство та привиди у шафі
Ґільєрмо дель Торо часто називають “кіноказкарем” або “майстром казок сучасного кіно” — і абсолютно заслужено. У своїй багатій фільмографії (яка нараховує понад 20 стрічок) режисер часто поєднує фантастику і жахи, міфи і спогади, монстрів і людей, створюючи світи, які здаються одночасно неземними та глибоко особистими.
Народившись у 1964 році в Гвадалахарі (Мексика) дель Торо виріс в оточенні католицької іконографії, місцевих легенд і класичних фільмів про монстрів, які сформували його художню уяву.
У дитинстві дель Торо часто залишався з глибоко релігійною бабусею, поки його батьки працювали і подорожували. Саме під час однієї з таких ночей, спавши на матраці біля її ліжка, він пережив те, що пізніше назвав своїм першим “ясним кошмаром” — коли перед його очима змішалися науково-фантастичні образи з серіалу “Зовнішні межі” та моторошні католицькі символи.
“Я прокидався уві сні, ніби це було в моїй кімнаті, і буквально бачив істот. Не було ніякої різниці між цим і реальністю. У будинку моєї бабусі час від часу дзвони сусідньої церкви дзвонили пізно, опівночі або о 22:00. Я чув, як дзвони дзвонили «дзень-дзелень, дзень-дзелень», і в моїй кімнаті стояла велика шафа, з якої висовувалися рука або обличчя козла”, — згадує режисер.
З юних років він захоплювався малюванням, писанням і створенням істот, а згодом вивчав спецефекти та грим у легендарного художника Діка Сміта (відомого за фільмом “Екзорцист”). Перш ніж стати режисером, дель Торо майже десять років працював художником зі спецефектів та гриму, що згодом вплинуло на надзвичайно чуттєву естетику, де в центрі історій опиняються монстри чи надприродні створіння.
Малюнки Ґільєрмо дель Торо. Insight Editions
Режисерський дебют та світове визання
Режисерським дебютом дель Торо стала стрічка “Хронос” (1993) — і вже у ній можна помітити багато елементів, які згодом стали визначальними для його стилю: захоплення безсмертям, глибока емпатія до монстрів і готичний, деталізований візуальний світ.
Фільм розповідає історію літнього антиквара, який знаходить таємничий механічний пристрій, що дарує вічне життя, але за страшну ціну. Замість того щоб покладатися на традиційні жанрові кліше, дель Торо наповнив міф про вампірів емоційністю, меланхолією та філософською глибиною.
Світова прем’єра “Хроноса” відбулася на Каннському кінофестивалі, де дель Торо одразу отримав звання сміливого новатора в жанровому кіно — того, хто працював із жанром жахів не з цинізмом, а зі щирістю, поетичністю та майстерністю.
Кадр з фільму “Хронос”. Vetana Films
У наступні роки фільмографія Ґільєрмо дель Торо розширилася, охоплюючи різні жанри, країни та бюджети — від камерних історій про привидів до дорогих блокбастерів. Однак незалежно від масштабу чи умов створення у фільмах дель Торо завжди можна простежити його фірмовий почерк.
Кожна з його стрічок відображає глибоку любов до практичних ефектів, майже живописний підхід до кольору та композиції, а також постійну зацікавленість монстрами — не як лиходіями, а як образами горя, травми та інакшості.
Сюжети дель Торо часто зосереджуються на дітях, вигнанцях або самотніх мрійниках, які мандрують жорстоким світом, а історії про них поєднують фантастику та жахи, досліджуючи глибокі людські емоції через метафорчину призму.
Тож надалі ми розглянемо п’ять фільмів, які відображають різні аспекти режисерського стилю Ґільєрмо дель Торо — від казок про війну до епічних бойовиків та драматичних міфічних історій.
Режисерський стиль Ґільєрмо дель Торо: поезія монстрів і казки для дорослих
Геллбой (2004)
Кадр з фільму “Геллбой”. MUBI
На перший погляд, “Геллбой” може здатися черговим супергеройським фільмом початку 2000-х років — сповненим екшену, комп’ютерної графіки і гострих жартів. Але в руках дель Торо він стає чимось набагато більш особистим і поетичним. Замість того щоб зосередитися виключно на видовищності, режисер використовує історію для дослідження ідентичності, інакшості, а також ставить філософські питання на кшталт протиставлення долі та волі обирати свій власний шлях.
Сам Геллбой є типовим протагоністом дель Торо: у світі, який його не розуміє, він стає героєм проти своєї волі й опиняється на межі двох світів — демонічного та людського. Як і багато істот дель Торо, він фізично монструозний, але емоційно складний, сповнений туги, гумору та ніжності. Фільм ставить типове для дель Торо питання: нас визначає те, ким ми народилися, чи вибір, який ми робимо?
З візуальної точки зору в “Геллбої” можна помітити любов дель Торо до практичних ефектів, складного дизайну декорацій та міфологічної вибудови сюжету. Світ просякнутий окультним символізмом, релігійними образами та фольклорними омажами — характерними рисами його візуальної мови.
За чотири роки вийшов сиквел “Геллбой 2: Золота армія”. Тоді якраз починали набирати популярності масштабні екранізації коміксів — у 2008-му вийшли “Залізна людина” і “Немовірний Галк”. Відповідаючи на питання, що режисер думає, стосовно порівняння “Геллбоя” з цими стрічками, дель Торо сказав:
“Я думаю, цей фільм дуже, дуже відрізняється від інших. Сподіваюся, це піде йому на користь, але, чесно кажучи, я створював його як окрему істоту. Я не намагався робити його під конкретну аудиторію — я просто хотів створити щось, що зробить щасливим мене самого. Тому фільм вийшов досить дивакуватим — набагато божевільнішим і красивішим, ніж, можливо, має право бути типовий літній блокбастер. Але світ, у якому ми його знімали, дозволяв експериментувати: вигадувати химерних істот, безумні світи, набагато глибші й інтимніші стосунки між персонажами, ніж у першій частині. І ми вирішили йти цим шляхом”.
Лабіринт Фавна (2006)
Кадр з фільму “Лабіринт Фавна”. Criterion Collection
“Лабіринт Фавна” часто називають шедевром Ґільєрмо дель Торо, але він також є одним із найпохмуріших фільмів режисера.
Події стрічки розгортаються у фашистській Іспанії після громадянської війни. У центрі сюжету — молода дівчинка Офелія, яка тікає від жорстокості свого світу в міфічний лабіринт, але виявляє, що і фантазія має свої небезпеки та ціну.
“Лабіринт Фавна” вирізняється тим, як безжально він зображує жахи — не лише монстрів, що ховаються в тіні, а й реальне насильство авторитаризму та війни. Капітан Відаль — головний антагоніст фільму, є одним із найстрашніших творінь дель Торо саме тому, що він людина. Фантастичні елементи — такі, як Фавн або Блідий Чоловік — не є способами втечі від реальності чи просто страшними монстрами. Вони втілюють психологічне відображення внутрішнього світу Офелії та жорстокості довкола неї, яку вона не може контролювати.
“Я намагався зробити персонажа Сержі Лопеса (Капітан Відаль) схожим на справжніх політиків, які втілюють зло: охайний, доглянутий, ввічливий — встає з крісла, коли жінка заходить у кімнату, і коли вона її залишає. Особисто я радше віддам перевагу неохайній людині, яка насправді класна. Бо коли хтось надто переймається зовнішністю — майже завжди це означає, що всередині щось глибоко не так. І навпаки”, — сказав дель Торо.
Кадр з фільму “Лабіринт Фавна”. Warner Brothers
Хоча дель Торо є мексиканцем (тоді як події фільму відбуваються в Іспанії 1940-х років), режисер часто говорив про те, що фашизм і авторитарне насильство є повторюваними темами, які впливають на багато країн, включно з його власною. Він виріс у Мексиці в період політичної корупції та репресій і часто критикував фашизм у всіх його проявах, вважаючи його глобальною загрозою для уяви, співчуття та свободи.
“Одна з небезпек фашизму — як і взагалі справжнього зла у нашому світі (а я вірю, що воно існує) — полягає в тому, що воно дуже привабливе. І неймовірно привабливе — в спосіб, який більшість людей недооцінює. Більшість робить своїх лиходіїв потворними й огидними, а я думаю: ні, фашизм має цілісну естетику, продуману концепцію дизайну, уніформи, оформлення простору — усе це зроблено так, щоб приваблювати слабкодухих”.
Візуально фільм є ідеальним поєднанням краси та занепаду – ліси, руїни та підземні ходи здаються міфічними, але вони стоять на бруді та травматичному минулому.
Істоти є гротескними, але зачаровують, створені з характерною для дель Торо любов’ю до текстури та анатомічних дивацтв.
“Лабіринт Фавна” — це фільм про уяву, але не в заспокійливому сенсі. Він про ціну мрій у світі, який карає тих, хто відмовляється підкорятися. Це темна казка, яка не дає простих відповідей, а лише тиху силу опору та трагічну ціну невинності.
Тихоокеанський рубіж (2013)
Кадр з фільму “Тихоокеанський рубіж”. IMDB
На відміну від багатьох голлівудських блокбастерів такого типу,
“Тихоокеанський рубіж” не робить ставку лише на видовищність битв гігантських роботів проти гігантських монстрів. У інтерпретації Ґільєрмо дель Торо фільм перетворюється на візуально багату та емоційно щиру данину жанровому кіно. Це не історія про руйнування — це історія про співпрацю, пам’ять та людяність, оповита бронею наукової фантастики.
“Тихоокеанський рубіж” — це бенкет насичених кольорів, майстерно поставлених битв і продуманого світу. Кожен Jaeger (робот) і Kaiju (монстр) має свій особливий дизайн і цікаві риси, а оточення — від неонових вулиць Гонконгу до підводних полів битв — виглядає скоріше живописним, ніж суто намальованим на комп’ютері.
Під час роботи над фільмом Ґільєрмо дель Торо також спробував новий підхід до взаємодії з акторами, який більше відповідав екшн-духу фільму:
“Якщо ви дивилися «Лабіринт Фавна» або «Хребет диявола», то знаєте, що я мав справжню одержимість, яка повністю поглинала мене, змушуючи акторів рухатися в надзвичайно манірний спосіб, що відповідав рухам камери. У цих фільмах я хотів, щоб це було схоже на балет, але також хотів, щоб це було майже як ритуал або танець. Але в «Тихоокеанському рубежі» мені потрібно було дати акторам можливість дихати набагато вільніше. Я хотів знімати значно розкутіше і навіть дозволити імпровізацію, чого я ніколи раніше не робив”.
З точки зору сюжету, “Тихоокеанський рубіж” — це не стільки військова бравада, скільки історія про зв’язки, пам’ять і важливість командної роботи. Основна концепція фільму — дрейф, коли два пілоти з’єднують свої розуми, щоб керувати роботом — відображає одну з повторюваних ідей дель Торо: що близькість, довіра та емпатія — це найбільші сили людства. Навіть у історії, наповненій монстрами, що руйнують міста, емоційна основа є глибоко людською.
Хоча “Тихоокеанський рубіж” може здаватися цікавим винятком у фільмографії дель Торо, він відображає його переконання, що жанрове кіно — чи то жахи, фентезі чи наукова фантастика — може мати візуальну поетичність і емоційний резонанс, водночас не жертвуючи видовищністю.
Форма води (2017)
Кадр з фільму “Форма води”. Fox Searchlight Pictures
У “Формі води” дель Торо вивів свою захопленість монстрами, аутсайдерами та казками до емоційного і художнього піку.
Фільм розповідає історію кохання між німою жінкою та гуманоїдною амфібією — і уособлює все, що визначає стиль режисера: співчуття до інакшості, багатий візуальний світ та романтичне бачення монстрів.
Як і в попередніх своїх роботах, дель Торо поєднує казкову романтику з параноєю часів Холодної війни, ретельно використовує колір та світло і деталізовані локації.
Замість того щоб зображувати людину-амфібію як об’єкт страху, він представляє його як істоту, наділену грацією, красою та вразливістю, тоді як справжніми лиходіями є люди, сповнені жагою до влади, контролю та конформізму.
Успіх фільму на церемонії вручення премії “Оскар”, зокрема в номінаціях “Найкращий фільм” та “Найкращий режисер”, підтвердив переконання дель Торо, що красу можна знайти в гротеску, а фантазія, коли вона ґрунтується на справжніх емоціях, є такою ж потужною і цінною, як і реалізм. Вперше в очах кіноакадемії історія кохання монстрів не була нішевою — вона була універсальною.
“Я хочу присвятити цю нагороду всім молодим кінематографістам, молоді, яка показує нам, як все відбувається насправді, в кожній країні світу. Я був дитиною, закоханою в кіно. Зростаючи в Мексиці, я думав, що це ніколи не станеться. Але це сталося, і я хочу сказати всім, хто мріє про використання жанру фентезі для розповіді про реальні речі в сучасному світі, що ви можете це зробити. Це двері. Відкрийте їх і заходьте”, — сказав Ґільєрмо дель Торо у своїй оскарівській промові.
Піноккіо Ґільєрмо дель Торо (2022)
Кадр з фільму “Піноккіо Ґільєрмо дель Торо”. Netflix
У “Піноккіо Ґільєрмо дель Торо” режисер переосмислює класичну казку через більш темну, філософську призму, розвиваючи її на тлі фашистської Італії 1930-х років. Вірний собі, дель Торо використовує знайомий сюжет не як легку дитячу історію, а як роздуми про горе, шлях та індивідуальність. Хоча більшість екранізацій “Піноккіо” зосереджуються на моральних уроках про правду та слухняність, дель Торо перевертає сюжет: у його версії неслухняність стає актом любові, мужності та опору.
У цій роботі режисер працював із стопмоушн-анімацією, яка насичена текстурами і ручними деталями.
“Анімація — це не жанр для дітей. Це засіб вираження мистецтва, засіб вираження кіно, і я вважаю, що анімація повинна залишатися в центрі уваги”, — сказав Ґільєрмо дель Торо, отримуючи нагороду BAFTA в категорії “Найкращий анімаційний фільм”.
В історії дель Торо Піноккіо — це не лялька, яка прагне стати “справжнім хлопчиком”, а істота, яка вчиться визначати свою ідентичність у жорстокому, авторитарному світі.
Фільм є глибоко особистим і відверто політичним, ще одним прикладом того, як дель Торо поєднує фантазію з реальними жахами. Історія про те, як залишатися людиною в нелюдські часи. Ця версія Піноккіо продовжує традицію дель Торо використовувати монстрів, магію та міфи, щоб зачепити найболючіші та найглибші частини людського досвіду.