Вже 650 днів маріупольчанка Наталя чекає з полону коханого — бійця “Азову” Дмитра “Ейнара” Смурова. Кожен день очікування вона фіксує у спеціальній програмі, відлік йде з 18 травня 2022 — дня, коли “Ейнар” вийшов з іншими захисниками Маріуполя з “Азовсталі” у почесний полон. Дмитро захищав рідний Маріуполь — місто, де народився і виріс, де навчався, вболівав за улюблений футбольний клуб і закохався. Нещодавно Наталя взяла участь у фотосесії — це їхня болюча історія кохання і очікування. Своє обличчя дівчина розмалювала вертикальними рисками, що закреслені — саме так полонені рахують дні свого перебування у в’язниці.
Наталя й Дмитро познайомилися за сумних обставин — організовуючи поховання брата дівчини — парамедика медичного батальйону “Госпітальєри” і добровольця 8-го батальйону “Аратта”. Микола “Смурфік” Волков загинув на війні у квітні 2019 року. Микола був ультрасом футбольного клубу “Маріуполь”. “Смурфік” і “Ейнар” познайомилися на трибуні під час одного з матчів улюбленого футбольного клубу.
“Ми спочатку зідзвонилися, щоб вирішити деякі питання. Потім зустрілися на похороні Миколи, я передала Дмитру кілька братових речей. Так почалося наше спілкування. Ми листуватися в соцмережі, не спілкувались лише коли Дмитро працював чи спав. Він казав, що після дня народження — Дмитро народився 18 червня 1996, зараз йому 28 років — буде кілька днів відпочинку і він приїде до Маріуполя, щоб побачитись. Дмитро з побратимами тоді був на Світлодарській дузі”.
Ми зустрілись у шпиталі
Наталя пам’ятає той день в деталях — у ніч на 7 червня 2019 року вони, як зазвичай, переписувались, та раптом хлопець перестав виходити на зв’язок. Наталя написала їхньому спільному знайомому, з’ясувалось, що стався обстріл і Дмитро отримав контузію. Його і ще сімох хлопців, які отримали поранення різного ступеню тяжкості, спочатку відвезли до Часового Яру, а потім до Дніпра. Тієї ночі під час артобстрілу позицій ЗСУ поблизу Новолуганського на Світлодарській дузі загинули двоє “азовців” — старший лейтенант Дмитро “Круглий” Пругло та сержант Максим “Максон” Олексюк.
“Я купила квиток на потяг і поїхала до Дніпра з його знайомими дівчатами. Провели день разом і я повернулась додому, до Маріуполя. Потім Дмитро написав, що їх відправляють на лікування до Києва, то я приїхала і туди, а звідти ми вже разом з іншими пораненими та їхніми сім’ями поїхали в санаторій на Полтавщині. Ось таке знайомство в реальності у нас вийшло”.
До війни Дмитро був футбольним фанатом рідного клубу “Маріуполь”. У 2013-2014 роках відкатав “золотий сезон”, тобто побував на всіх матчах команди — домашніх та виїзних. Один з останніх матчів у 2014 році був на початку травня в Криму, який вже був окупований, і вже були жорсткі репресії.
Татуювання на нозі на згадку про кривавий мітинг в Донецьку
На початку російського вторгнення на території Донецької та Луганської областей Дмитро вже серйозно цікавився націоналізмом. Хлопцю тоді було 16. Він не міг залишатися осторонь цих подій: в Маріуполі з друзями зривав агітаційні плакати та прапори з наметів “Партії регіонів”. Потім Дмитро з іншими футбольними фанатами замальовував сепаратистські лозунги та графіті на стінах будівель. Це відбувалося переважно вночі. Тоді ж відбулися перші проукраїнські мітинги і сутички між прихильниками ворожих таборів. Все це знімали на телефон, відео викладали в соцмережі. Незабаром Дмитром зацікавилися співробітники СБУ.
13 березня 2014-го Смуров приїхав з Маріуполя до Донецька на мітинг за єдність України. Наталія каже, саме тоді у її коханого відбулася перша, справжня бійка.
“Їх спочатку закидали піротехнікою та яйцями, потім бризкали газ в очі та били. На Дмитра тоді хтось накинувся з викрутками, ледь не поранив. Згодом він зробить на лівій нозі татуювання з двома викрутками й датою того мітингу”.
Того дня мирна акція перетворилася на криваве побоїще: в хід пішла травматична та вогнепальна зброя, загинув активіст-“свободівець” Дмитро Чернявський. І Смуров вирішив, що має йти на фронт, щоб захистити рідний Маріуполь від російської навали. Він зателефонував до батальйону “Донбас”, але там хлопця “відшили”, сказали, що не підходить за віком — йому тоді було 17 років. Хоча за місяць Дмитру мало виповнитися 18, та він не став чекати — написав “Ядру”, другу по футбольній тусовці, який вже був в “Азові”. 28 травня Дмитро вже прибув на базу батальйону. Наталія каже, “Ядро” вважається безвісти зниклим у Маріуполі.
Поїхала з Маріуполя за кілька днів до вторгнення — Дмитро наполіг
Остання зустріч Наталії з Дмитром була 20 лютого 2022. Дівчина згадує, що напередодні недалеко від Маріуполя був обстріл.
“Я прокинулась від вибухів, Дмитро сказав, що це десь за 15-20 кілометрів від міста, і знову заснув. А я не могла заплющити очей допоки вибухи не припинилися. Вдень Дмитро прочитав новини. І наші, і тієї сторони. Він завжди слідкував за їхніми телеграм-каналами та потім аналізував все це. Сказав зібрати “тривожний” рюкзак, я, як завжди сказала, що він себе накручує. Але почала питати у дівчат, що кажуть їхні чоловіки-військові. Домовилась з однією, що коли її чоловік дасть “відмашку” їхати з міста, то вона візьме мене і подругу. Але 20 лютого наші плани швидко змінилися: ми зібралися у кав’ярні, там наші хлопці вирішили, що будуть нас вивозити. Ми роз’їхалися по домівках, швидко зібрали необхідні речі й увечері того ж дня вже були у Дніпрі”.
23 лютого Наталя з однією з подругою збиралися купувати квитки на потяг і повертатися до Маріуполя, бо нічого не відбувалося. А наступного дня російські війська розпочали повномасштабне вторгнення в Україну.
“Прокинулась від того, що неподалік були вибухи, подруга на автоматі прикривала мене собою. Одразу написала Дмитру, він сказав їхати далі, на захід України. А потім почав скидати групи, які допомагають виїхати за кордон. Але ми вирішили залишитись в Дніпрі й допомагати, чим зможемо там”.
Магазин з наліпками “Смурфіка” врятував “Ейнара”
До кінця лютого Дмитро та Наталія листувалися. А 1 березня зв’язок з “Ейнаром” зник. Дівчина з жахом згадує ті дні у невідомості, але вона ще не знає, що чекатиме на неї далі.
“Я з подругами, чиї хлопці та чоловіки теж були в “Азові”, писали їхнім побратимам, щоб дізнатись хоча б щось — живі чи ні. І так тривало до 18 квітня. Дмитро написав з номера побратима, що він зараз на “Азовсталі” і в нього почався “відпочинок” через поранення, що скучив і кохає, а ще хоче їсти та помитися.
Листування Наталії і Дмитра, коли він був на “Азовсталі”
Ми в той день ще трохи листувалися, я дізналась, що він загубив свій телефон. А Дмитро розповів, що в магазин від автомата прилетів уламок, магазин врятував його — захистив груди. Знаєте що цікаво — на магазині були стікери з моїм загиблим братом “Смурфіком”.
Дмитро виходив на зв’язок ще кілька днів поспіль, лише на 10 хвилин. Потім мені надійшло смс з іншого номера з питанням, коли в мене день народження і розповіддю, як йому на заводі обробляють рану. На день народження дівчата купили від нього букет з листівкою, але Дмитро навіть про це не знав. Дізнався, коли я написала йому. Привітання 29 квітня від нього було для мене найкращим подарунком”.
Середний магазин врятував тоді Дмитра від поранення, а, можливо, й від смерті
У полоні він думає про наше спільне майбутнє
5 травня Дмитро написав своїй дівчині, точніше дав завдання, які вона обов’язково мала виконати. Наприклад, очистити соціальні мережі. Вкінці додав: “І ще потім дещо напишу”. А потім знову тиша. Лише після 20 травня “Ейнар” зателефонував Наталі, сказав, що він колонії в Оленівці. Наталя тоді вже знала, що коханий 18 травня з частиною побратимів вийшов з “Азовсталі” у полон. У червні вона періодично отримувала смс від Дмитра. А з липня тиша.
“18 вересня задзвонив телефон, на екрані був невідомий номер. Чесно кажучи, я не беру слухавку, коли дзвонять з незнайомих номерів. А в той день чомусь відповіла і на тому кінці почула:
“Наталі, це я. Сумую, кохаю сильно. Чекай, але я буду не скоро”. Я лише встигла відповісти, що теж кохаю і зв’язок обірвався”
У травні 2023 під час одного з обмінів військовополоненими в Україну повернувся один з побратимів “Ейнара”. Він написав дівчині, що Дмитро схуд, але тримається і не дає занепадати духом іншим.
“А ще, що думає про наше з ним спільне майбутнє.”
На початку лютого 2024 Наталя дізналася, що Дмитро нині перебуває у тимчасово окупованому Донецьку.
Історія кохання й очікування у світлинах
Нещодавно Наталя взяла участь у фотосесії. Її організувала землячка Наталії — фотографиня Катерина Прохода. До повномасштабного вторгнення вона жила у Маріуполі. Будинок Катерина знаходився поруч із базою “Азову”. У мирні часи Катерина щодня бачила хлопців, які після нападу росії до останнього боронили її рідне місто.
Спеціальна програма фіксує кількість днів, які Наталя живе, чекаючи повернення коханого з полону. Сьогодні 650
“Я слідкувала за новинами, переймалася долею воїнів, бо серед них є мої друзі й знайомі. Дехто з них загинув ще під час оборони міста. Одні вважаються безвісти зниклими, інші — 650 днів в полоні. Всі емоції, які в мені накопичилися, мусили у щось вилитися. Мені хотілося не просто сфотографувати дівчат, які чекають з полону коханих, а через світлини розповісти їхні болючі історії. Через фотографії достукатися до суспільства і нагадати про оборонців Маріуполя, які перебувають майже два роки у неволі.
Мені хотілося, щоб людина, яка подивилась би ці світлини, відчула безсилля, втрату, розпач і відчула себе на місці тих, хто втратив рідних чи коханих або щодня живе з надією у серці, чекаючи на повернення з полону.
Я вигадала концепцію і запропонувала Наталії втілити задум. Ми знайомі давно, Дмитра теж знаю. І знаю їхню історію, те як сильно вони кохають одне одного. І Наталя погодилася.
Ця фотоісторія про ніжну дівчину, яка вже багато місяців чекає повернення з полону свого “сталевого” хлопця. Світлини, які розлетілися соцмережею, підписані так: “Я майже 2 роки не відчуваю себе вдома, тому що мій дім там, де ти. Вже пройшло 650 днів. Скільки буде ще таких днів? Невідомо…”.