Коли оборонці Маріуполя в середині травня 2022 року виходили з “Азовсталі” в полон, на кілька світлин потрапив чоловік з бородою в мілітарі кашкеті. Його харизматична зовнішність і проникливий погляд зачепили багатьох, і нашу журналістку Ганну Курцановську теж. Вона поставила собі за мету розшукати інформацію про бійця і написати його історію. Через свою читачку Ганні це вдалося. Чоловік на фотографіях — 51-річний боць “Азову” із Запоріжжя Геннадій Харченко. Він нині у полоні в одній з російських в’язниць. З рідних у Геннадія лише старенька мама, яка ростила його сама, і далекі родичі. Історію Геннадія Харченка на псевдо “Терегеря” розповіла його давня подруга Оксана Гурська.
Жінка присвятила йому багато віршів, які увійшли в збірку “Люди зі сталі”, що побачила світ 1 листопада 2023 року. Хоча з початком повномасштабної війни Оксана евакуювалася до Канади, де живе її донька, та вона продовжує боротись за звільнення Геннадія. А всі гроші, зібрані від продажу збірки поезії в Україні і Канаді, йдуть на на реабілітацію військовополонених та на підтримку “Азову”.
Історик, перекладач, економіст, спортсмен
Оксана — одна з ініціаторок та організаторок мітингів, маршів-протестів й акцій на підтримку України та військовополонених Маріупольського гарнізону. Таких у Канаді й в Україні за 19 місяців, а саме стільки Геннадій Харченко перебуває у полоні, відбулося вже понад 80.
Геннадій в автобусі у день виходу в полон / Автор: ЕРА
“Непересічна, розумна, шляхетна, патріотична, високоосвічена людина. Він закінчив історичний факультет Запорізького державного університету з двох спеціальностей: викладач історії й перекладач англійської мови. Згодом здобув другу освіту — економічну. Коло його інтересів надзвичайно широке: історія, література, іноземні мови, політика, археологія, бізнес, спорт. Геннадій професійно займався гандболом, навіть мав власну команду “Хорта” в першій лізі”, — розповідає Оксана.
“Щоденник артилериста” і доля їх знову звели
Оксана і Геннадій познайомилися студентами ще в 1990 році. Але тоді майже не перетиналися і не звертали уваги одне на одного. Збереглася лише одна чорно-біла світлина з 1 курсу, на якій вони є разом.
“Я проста дівчина з бідної родини, але амбітна і з лідерськими якостями, яка звикла всього досягати своєю наполегливістю і працею, вчитися “на відмінно”, не пропускати пари, сидіти в бібліотеці до ночі, викладатися на повну. Тоді він здавався мені “мажором”, якимось трохи легковажним, несерйозним, не дуже охочим до навчання, бо багато пропускав, займаючись гандболом, пізніше ще студентом він почав працювати у школі. До того ж у мене був хлопець, за якого я вийшла заміж і народила доньку. Закінчила навчання з відзнакою і згодом переїхала до Києва. Так наші шляхи з Геною розійшлися аж до 2020 року. А шлюб мій розпався через 25 років”.
Оксана Гурська
У 2019 році в Запоріжжі вперше організували зустріч випускників курсу істфаку, де навчалися Оксана з Геннадієм.
“Гени не було, але я тоді вперше почула, що він в “Азові”. Повернувшись додому, знайшла його у фейсбуці, подивилася на світлини й здивувалась, наскільки він змінився. Потім у травні 2020 року випадково побачила рекламу його книги “Щоденник артилериста” в інтернеті, замовила її, почала читати, виникло багато запитань. Я наважилася і написала Гені.
Книга Геннадія Харченка “Щоденник артилериста”
З того часу ми почали спілкуватись майже щодня, коли він був на зв’язку. Тем для розмов було невичерпна кількість — від спогадів про безтурботне студентське життя, до обговорення політичних подій в Україні, суперечок про фільми, книги, подорожі”.
Завжди казав — він на своєму місці
Коли відбувався Майдан, Геннадій не залишився осторонь від важливих для країни подій. А з початком війни пішов добровольцем в Збройні сили України. Влітку 2014-року Харченко став командиром гармати в 55-й окремій артилерійській бригаді. Про найважливіші події періоду активної участі артбригади в АТО Геннадій і розповів у книзі “Щоденник артилериста”, видати яку у 2019 році допомагав відомий журналіст Юрій Бутусов. Забігаючи наперед, у Донецьку в суді восени 2023 року “азовцю” її згадають та поставлять за провину.
“Після других Мінських угод він демобілізувався і якийсь час намагався налагодити своє мирне життя, але війна вже була в його жилах, не давала спокою і рвала душу на шматки. В березні 2017 підписав контракт з “Азовом”, мав звання головного сержанта і був командиром мінометного розрахунку. Контракт продовжував щороку. Коли я пропонувала йому допомогти з роботою в Києві, щоб адаптуватися до мирного життя, Гена посміхався і говорив, що він на своєму місці”.
“Це війна”. Після цих слів Оксана поїхала з Києва
Коли почалася повномасштабна війна, Геннадій був у військовій частині в Маріуполі. У березні у нього мав закінчитися контракт, але доля знову перевернула все з ніг на голову. З самого ранку він написав Оксані, щоб вона негайно покинула Київ, бо столицю можуть почати бомбити.
“Нікого не слухай, нікому не довіряй. Візьми гроші, документи та все необхідне, свої ліки проти діабету не забудь! Вмикай своє тваринне чуття, слухай, що відбувається в повітрі!”, — сказав він тоді Оксані.
Геннадій у Маріуполі
“Я пручалась, казала, що мені треба на роботу, в мене важливі проєкти. Я не усвідомлювала всієї небезпеки, бо гриміло десь далеко в Борисполі. А він сказав лише два слова: “Це війна!” Всередині все похололо, і я послухалась. Через пів години я вийшла з дому і повернулась туди через рік і 3 місяці. На порозі флешка з моїми віршами, відірвалася від ключів і пролежала декілька місяців на килимку під дверима. Я думала, що я назавжди їх втратила. Але знайшли сусіди і переслали мені поштою. Так я відновила свій архів. Я не філолог, ніколи не вчилися мистецтву писати вірші. А під впливом нашого спілкування з Геннадієм вони почали самі народжуватися і виходити з мене. Я опублікувала декілька в соцмережі, отримала гарні відгуки, а далі це вже була потреба для душі писати щодня. Війна лише додала емоцій і переживань, болю й туги. Я світла людина і прагнула писати про щось позитивне, але для всього свій час”.
“Гена знав, що всі мої поезії, як і молитви, про нього, для нього, заради нього. Я з ним так подумки розмовляю і від того стає трохи легше.”
Дорога була дуже важкою і довгою, майже 7 годин Оксана їхала 80 км по Одеській трасі, заповненій машинами.
“Бак був майже порожній, тому весь час вимикала двигун. На виїзді з Києва стояли тисячі людей, які намагалися виїхати зі столиці, двоє військових кинулись до мене в крайній ряд і попросились до Білої Церкви, я їх підхопила. Сказала: “Хлопці, бензину мало, якщо заглухну, будете штовхати”. Всю дорогу ми слухали тривожні новини по радіо. В Білій Церкви я їх висадила, заправилась і поїхала далі — в село до далеких родичів, які ще у 2014 році втекли від війни з Луганщини, а я їм допомагала весь час. Там я пробула місяць. Коли до них приїхали діти, онуки з домашніми тваринами з Сєвєродонецька, я зрозуміла, що мені треба їхати далі. Село в Запорізькій області, де жили мої батьки, було окуповане на третій день війни. Я не змогла їх вивезти, бо вони обоє тяжко хворіли на ковід. Маму забезпечила через волонтерів інсуліном, трохи заспокоїлась і домовилася з братом, що він буде опікуватися батьками, а я — матеріально забезпечувати їх. Ніхто тоді не розумів наскільки це може затягнутися”.
Взяла опіку над старенькою матір’ю свого друга
У березні Геннадій на зв’язку був лише кілька разів. Давав Оксані поради, заспокоював. Він не з тих, хто щось розповідає. Просто писав, що у нього все добре або надсилав смайлик чи сердечко. Це означало, що живий. Оксана постійно слідкувала за новинами в Маріуполі — і вдень, і вночі, не випускала телефон із рук.
“Ще до війни Гена мені розповідав, що його мама живе в Запоріжжі сама, тому я вирішила, що її треба знайти і дізнатися, як в неї справи. Я знала, що в нього за неї найбільше болить душа, але він нічого не може вдіяти зараз. Вона хвора на діабет. З рідні — лише її на рік молодша сестра, яка живе далеко в цьому ж місті.
Як виявилось, ситуація і справді була критичною — у неї закінчилися гроші, ліки, їжа, в неї були дуже хворі ноги, і вона не могла вийти на вулицю, щоб вигуляти собаку чи купити собі поїсти.
А те, що син був на війні і не на зв’язку, зовсім її підкосило. Сусіди іноді приносили хліб і кефір, але жінка постійно була сама. Я організувала візит лікаря до неї додому, виявилося, вона захворіла на інфекційне захворювання “рожа”, тож довелося купити ліки, перев’язочні матеріали. Окрім цього купила продукти, побутову хімію, глюкометр, тонометр, перерахувала гроші. Попросила знайомих, друзів, однокурсників, аби її відвідували, телефонували, допомагали. Двічі на місяць хлопці привозили їй все необхідне, а я фінансувала і всім цим керувала дистанційно, бо в кінці березня виїхала до Канади, де вже давно живе моя доросла донька. Я постійно підтримувала маму Гени, телефонувала їй щодня. Так ми з нею заочно потоваришували”.
Я була в Канаді, а душа залишилася в Україні
Оксана планувала побути в Торонто до літа, а потім повернутися. Вона була розгублена, засмучена, відчувала провину, що знаходиться у безпеці, а рідні люди на війні. Фізично вона була за тисячі кілометрів, а душа залишилася в Україні.
“Я втратила сон, спала лише якимись уривками, з Геною зовсім не було зв’язку, з батьками — уривчастий. Я панічно боялась, якщо засну, то пропущу, коли загориться зелена цяточка в мережі. Безцільно блукала вулицями, як тільки бачила якусь церкву, байдуже якої конфесії, заходила і молилася. Не хотіла адаптуватися, відштовхувала все, що тут було. Боялась звуків літаків чи гелікоптерів, чи виття сирен, смикалась, коли чула російську мову. Плакала, коли ніхто не бачив. Так минуло кілька тижнів. Донька намагалась мені допомогти, купила одяг, бо я ж була зовсім без нічого, допомогла оформити документи, медичне страхування, і навіть відправила мене в школу вчити англійську майже з нуля. Мабуть, це мене і витягло з депресії, і я почала щось робити. Вчилась, підробляла, готуючи їжу на замовлення, відправляла гроші батькам, мамі Гени та для “Азову”. Бігала зранку і ввечері в парку, писала вірші і листи йому щодня. Я знала, що Гена живий, і рано чи пізно їх прочитає”.
Я перечитувала нашу переписку тисячі разів і навіть вивчила напам’ять
Так і сталося — 15 квітня Геннадій вийшов на зв’язок і майже щодня аж до 16 травня давав про себе знати короткими повідомленнями. Іноді вони приходили “пачками” — писав, коли була можливість між боями, а відправляв повідомлення, опинившись біля старлінку, або вилазячі на поверхню по арматурі.
Листування Оксани і Геннадія
“Це був, мабуть, найстрашніший, але й найщасливіший місяць у нашому житті. Шквал емоцій був такий, що від напруги струмом пробивало тіло і свідомість. Ми з його мамою цілодобово чергували в мережі й ловили кожну мить, передаючи одна одній, що він написав. Молились весь час за нього. Звісно, збереглося наше листування, я його перечитала вже тисячі разів і вивчила напам’ять. Іноді я могла, заплющивши очі, чітко бачити світ навколо його очима”.
Оксана писала довжелезні листи, оптимістичні, сповнені надії, щоб підтримати Геннадія, відірвати від страшної реальності, налаштувати на позитив, розповідала про життя в Канаді, з гумором чи навіть з іронією. Писала звернення до хлопців, а він їх читав у бункері. Згадувала, як щомісяця відправляла їм до Маріуполя різні, приготовані власноруч смаколики, особливо їхній улюблений торт “Снікерс” з горіхами.
Вірш про ті дні, коли був слабкий зв’язок на “Азовсталі”
“Я затята мандрівниця, побувала в 78 країнах світу, а він дуже хотів мандрувати, але служба не дуже дозволяла відлучатись надовго, тому це була наша улюблена тема. А ще Гена захоплювався моїм стилем, говорив, що я маю хист до письменництва. Що в мене дуже яскрава, виразна, колоритна мова, і мені однаково легко даються і вірші, і проза. А він віддавав перевагу перекладам. Особливо любив старі пісні-балади нашої молодості Deep Purple, Ассеpt. В Оленівці він зробив переклад українською гімну англійського футбольного клубу Manchester United . А ще він знає напам’ять безліч поезій і може їх годинами декламувати”.
Нехай ми заснемо і більше ніколи не прокинемося
Найважчий день був 8 травня. По листуванню помітно, що вони були дуже виснажені і втрачали надію. Згодом Оксана дізналась, що після обстрілів і бомбардувань цього дня загинули близькі друзі Геннадія. Тоді ж були спроби застосування хімічної зброї проти наших захисників. У підземелля закачували отруйний газ, а в них не було ніяких засобів захисту. Геннадій написав Оксані повідомлення: “Ну, й нехай! Лише б додали туди щось снодійне, щоб ми просто заснули і вже ніколи не прокинулись”.
Повномасштабна війна. Геннадій у Маріуполі
“14 травня я дізналась, що в Торонто збирається мітинг на підтримку захисників Маріуполя. Вмовила Геннадія дозволити мені дати інтерв’ю і виступити на цьому заході. Гена написав звернення до народу Канади і надіслав кілька своїх фото. Я надрукувала плакати, зібрала друзів і ми пішли на головну площу Торонто. Я вперше виступала перед такою великою аудиторією. Записала декілька коротких відео і встигла переслати Гені. Вони їх подивитися з хлопцями і дуже зраділи, що у світі про них не забули, їх підтримують.
Акція української діаспори у Торонто
А ввечері була перемога Kalush Orchestra на Євробаченні і заклик зі сцени врятувати “Азов” — ще одна радість. Це було 15 травня. Наступного дня Гена надіслав мамі повідомлення, що його не буде на зв’язку 3-4 місяці, щоб вона передала це мені і щоб ми не хвилювалися. Ми ще нічого не розуміли, а потім в новинах почали показувати вихід з “Азовсталі”.
Боротьба за визволення на відстані тисяч кілометрів
Геннадій Харченко вийшов у полон 17 травня.
“В автобусах їх конвоювали осетини. Вони так боялись “азовців”, що намагалися не дивитися їм в очі і не торкатися. Вони вважали, що хлопцям допомагав шайтан, бо так відважно битися в таких страшних умовах і протистояти у декілька разів більшій армії ворога можна було лише за допомогою чар. Гена їх вразив своєю зовнішністю. Він високого зросту, кремезний, сильний, бородатий і дуже харизматичний, ще й сидів в центрі автобуса, тому так багато фото з різних ракурсів. Осетини купили їм води, молока і хліба. Боялись, але поважали їхню мужність і відвагу. Про це мені розповіли хлопці, яких вже обміняли. І про поранення в стегно на “Азовсталі” теж від них дізналася”.
День виходу у полон – 17 травня 2022
А далі в житті Оксани почалися жахливі будні пошуків і боротьби за Геннадія.
“Я не знала, що далі робити. Потім хтось з друзів відправив список контактів, куди треба було подавати заяви, якщо людина потрапила у полон. Це був хоч якийсь алгоритм дії. Оскільки в травні минулого року ще не було окремого органу, який би займався полоненими чи зниклими безвісти, тому все було розпорошено. Мені доводилося прокидатися о третій ночі, бо в Україні вже був ранок, і телефонувати годинами на гарячі лінії СБУ, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, поліції та патронатної служби “Янголи Азову”. Найгірше було те, що я не родич, а мама дуже стара, щоб робити це все. Я узгоджувала з нею всі свої дії. А ще Гена, як виявилося, не залишив ні мамі, ні друзям ніяких інструкцій чи контактів на такий випадок. У мами не було жодних копій документів, які б підтверджували їхню спорідненість. Мені і моїм друзям довелося провести колосальну роботу з пошуку особистих даних — копії паспорта, ідентифікаційного коду, дізнатися, ким і де він служив, бо знали просто, що в “Азові” і все”.
Від колишнього кремезного красеня не залишилося і сліду
До кінця липня 2022 Геннадій відправив три повідомлення і один раз зателефонував мамі — у день її народження, їй тоді виповнилося 75 років. А 9 липня йому виповнилося 50 років. На ювілей побратими подарували Гені шматочки хліба, які не доїли — найцінніше, що в них тоді було.
“А ще я дізналась, що Гена викладав хлопцям англійську. Без зошитів, книжок, лише на слух, аби чимось зайняти розум, щоб час проходив скоріше і щоб не втратити здоровий глузд. Перекладав тексти рок-балад українською, дуже любив слухати історії про подорожі та обговорювати старі футбольні матчі. Він страшенно схуд, коли я побачила відео і світлини у серпні 2022, його важко було впізнати. Просто жердина, як 14-літній підліток. Від колишнього кремезного красеня не залишилося й сліду. Штани трималися на якомусь шнурку, светр був на три розміри більший. Очі та щоки провалилися, лоб округлився, руки видовжилися. Вся ця картина була в шпиталі, після вибуху в “бараку 200”, де він був”.
Геннадій схуд у полоні. Фото з допиту
У цей барак їх перевели за списком напередодні, там були лише “азовці”. Хлопці десь глибоко в душі сподівались, що це на обмін, а вийшло, що на смерть…
“Серед ночі прийшло повідомлення від когось з друзів: “Ти щось знаєш про це?” І посилання на рашистський сайт. Я прочитала і втратила свідомість від жаху, серце відчуло, що він був там. Коли прийшла до тями, кинулась шукати, ніхто нічого не знав, списків не було. Це були найстрашніші 42 години у моєму житті! Волосся посивіло за одну ніч. Я зібрала з друзями величезний мітинг біля консульства раші. Ми кричали з усієї сили — Russia is a terrorist stait!
Мітинг біля консульства росії після теракту російських військових в Оленівській колонії
На щастя, Гена вижив, мабуть, у нього таки сильний янгола-охоронець, і мої молитви допомогли. Я побачила його списках поранених, і то не у першій версії, його прізвище було під номером 55. Та про тяжкість поранення я не знала нічого. Згодом я по дірках у светрі здогадалась, що це було два уламки в спину — зліва над серцем і справа над ниркою. Їх не витягали, вони просто зажили, залишившись в тілі. Геннадій місяць пробув у шпиталі під конвоєм. Там була хоч вода і трохи краща їжа. Всі його речі згоріли в бараку, тому хлопці знову скинулися, щоб його хоч якось одягнути до холодів. На початку вересня їх повернули в Оленівку, яку вже почали розформовувати й розкидати всіх по інших виправних закладах, а після великого обміну у всіх зажевріла надія, що скоро обміняють всіх. Та вона померла!”
Катування “тапіком” і мокра тряпка на обличчі
З Оленівки Геннадія возили на допити до Таганрогу. Співробітників ФСБ цікавили його татуювання — руни, ворони, та Чорне сонце на лікті. Незадовго до війни він набив на руці татуювання, через яке його потім допитували і катували.
“Щось почали про нацизм заливати, що Чорне сонце — це містичний символ, який придумала Блавацька. Але він гідно відповів їм, як історик. Потім причепилися до віри — чому не православний, якщо козацького роду. Потім стали підначувати, чому ж “азовці”, раз такі відважні здалися в полон, треба було загинути як воїни. А він каже: “А ми продовжуємо боротися”. Поцікавилися: “А де ж ваша зброя?”, на що Гена відповів: “Всередині нас!”. Пишаюсь ним безмежно”.
Геннадій на одному з допитів
Потім була Горлівська колонія. Полонених “азовців” тримали “в ямі” — у підвалі тісної, сирої камери. Прогулянки дуже рідко, пайка урізана на третину порівняно з іншими. І щоденні катування, побої, приниження. Одна зміна наглядачів — реальні садисти. Щовечора обирали жертву для розваг. Били всю ніч пляшкою з водою, дубинкою або застосовували електрошокер. Катували “тапіком”, це індукційно-катушечний телефонний апарат. Там є ручка, і якщо її покрутити, то створюється електрична напруга. Два проводи з цього апарату накидують на різні частини тіла, людину пронизує болючим струмом. А ще робили “дельфінчика” — це коли обличчя накривають ганчіркою і поливають водою, таке відчуття, наче тонеш.
“Хлопці розповідали, що Гену били найчастіше, бо найстарший, народжений в СРСР і чомусь не захоплювався, як вони, “совком” і виростив на зміну таких же “нациків”, як він сам.”
“За книжку, за Майдан, за АТО. Він брав на себе ці катування, щоб захистити молодших хлопців, а потім по кілька днів був не в собі, стогнав від болю, тіло було синім. Казав, що я вже пожив на світі, а ви молоді, вам ще сім’ї будувати, дітей ростити. Хлопці казали, що він дуже впертий, називали його “Дідом”, хоча його позивний “Терегеря”, тобто балакучий. Це родове козацьке прізвисько його предка, який був мовчазним, а прізвисько — від зворотного. Він поділився, що знайшов цю інформацію колись в архівах… А ще його розкішна борода, якою він завжди пишався і казав, що поголиться тільки після перемоги. Її довелося поголити, бо воші заїдали. Замість їхнього зношеного одягу їм видали тюремну робу, забрали їхні берці, видали черевики, раціон був кращий, ніж в Оленівці, але недостатній, щоб повернутися до колишньої ваги. Це розповів хлопець, що сидів з ним в одній камері, його звільнили 6 травня цього року”.
На ювілей Геннадія гуляла з його фотографією Києвом
З травня по листопад Оксана була в Києві. В Торонто екстерном закінчила навчання і повернулась додому. У валізі замість одягу чи подарунків — дрони для армії, з ними Оксана перетнула три кордони. Каже, що довелося звикати до порожньої квартири, до незнайомого Києва, до щоденних тривог і до людей, які багато пережили і винесли на своїх плечах. Перше, що Оксана помітила одразу, режим економії емоцій. Всі стали замкненими, тривожними, закритими, а вона не вписувалася у цей світ. Було відчуття, що і у Канаді вона не своя, і у Києві вже чужа. Та поступово адаптувалася. Допомогли хороші люди, яких вона зустріла за неймовірних обставин.
“На музичному фестивалі зустрілася з головою громадської організації “Жінки зі сталі” Наталею Зарицькою, її чоловік Богдан був з Геною в Оленівці. Потім з Олексієм Стрєбковим, який теж був з ним до вересня 2022, а його дружина загинула на “Азовсталі”. Я по крихтах збирала інформацію, відновлюючи події крок за кроком. Зустрілась ще з двома хлопцями, які були з Геною в колонії вже в Горлівці. Мені довелося довго з ними спілкуватись, поки вони змогли довіритись мені і розказати правду, а не як гуманне повідомлення для мами. Я провідувала їх у шпиталі, і зараз ми стали гарними друзями”.
Оксана (крайня справа) на акції на підтримку оборонців Маріуполя
Оксана долучилася до організації “Жінки зі сталі” з перших днів її існування, у червні 2022, хоч і була тоді в Канаді.
“Мене запросили на річницю, де я читала свої вірші та змогла поговорити з речником ГУР Андрієм Юсовим про жахливі катування, які доводилося переживати Геннадію. Було декілька зустрічей в Координаційному штабі, де я підготувала доповідь про Гену і передала всі зібрані мною матеріали та свідчення очевидців співробітникам. На день народження Гени я “ходила з ним до ресторану”, точніше з його фото і замовляли його улюблені страви, ми розмовляли та гуляли вздовж берега Дніпра, може, з боку це виглядало, як божевілля, а мені тоді було байдуже. Бо я була з ним!”
На презентації книги “Очі Маріуполя” у Києві
Все, що відбувалося у Києві — брифінги, перфоманси, виставки, мітинги, марші — Оксана відвідувала, намагаючись через нові знайомства зібрати крупинки інформації про Гену. Вела щоденник. Так потрапила на презентацію книги “Очі Маріуполя” Анастасії Дмитрук, для якої зараз організовує декілька виставок у Канаді, і на зустріч з командирами “Азову”, яких повернули з Туреччини, з кожним з них познайомилась особисто.
“А ще був мітинг до річниці теракту в Оленівці, вистава “Голоси Азовсталі”, концерти камерної музики до дня Маріуполя, спільні молебні з капеланами в соборі Святого Володимира і в Лаврі. Дала десяток інтерв’ю іноземним журналістам. Моє фото потрапило на сторінки новин США, Канади, Італії, Німеччини, а в Україні таке враження, що тема полонених “азовців” замовчується”.
Фейкове судилище і реальний строк — 25 років
У Києві Оксана відвідувала сеанси військових психологів, які розповідали про особливості реабілітації полонених, а у вільний час плела маскувальні сітки з жінками-переселенками та організувала допомогу для 1-го батальйону “Азова”, налагодивши контакти з безпосереднім командиром Геннадія, забезпечувала хлопців ліками, вормерами, смаколиками, дронами, маскувальними сітками, теплими шкарпетками. Грошима допомагали друзі з України та емігранти. Паралельно Оксана працювала над виданням збірки поезії “Люди зі сталі”, до якої увійшли вірші інших жінок, чиї долі пов’язані з “Азовом”. Надрукувати книгу вдалося завдяки підтримці українській організації з Ванкувера Maple Hope Foundation.
Збірка “Люди зі сталі” побачила світ 1 листопада 2023 року. І в той же день Оксана знайшла в мережі повідомлення, що готується судилище над Геннадієм і іншими хлопцями з “Азову”. І тоді ж з валізою книг вона знову полетіла в Канаду продовжувати свою боротьбу за визволення військовополонених з Маріупольського гарнізону.
“Одразу стала шукати адвокатів, хоча розуміла, що це фейк, а не правосуддя. Ніяких зв’язків з тими територіями в мене ніколи не було. Але знайшла в новинах статтю про адвоката, який захищав жінку-кухаря з “Азову”, їй дали 14 років, хоча вона не була військовою. Спробувала з ним спілкуватись, захотів шалені гроші і не пройшов мою перевірку. Виявилося, що жінка з таким прізвищем не була у штаті “Азову”, тобто стаття про захист теж фейк. Так ділки заробляють на родичах, які ладні на що завгодно, аби допомогти рідній людині. А вже 14 листопада знайшла спочатку фото, а потім і відео, де Гену і його побратима змушують на камеру визнати провину і покаятися в чужих “злочинах”.
Окупанти зруйнували Маріуполь щоденними обстрілами та бомбардуваннями, а свої злочини “повісили” на оборонців Маріуполя.
Це повний абсурд та ідіотизм. Я не дуже слухала слова, розуміючи, що він говорив під примусом, лише жадібно дивилася на нього, намагаючись зчитати якомога більше інформації та проаналізувати те, що я побачила. А потім ще консультувалась з психологом, який на 100% підтвердив мої спостереження і відчуття. Найбільше вразили зміни у зовнішньому вигляді, голосі та поведінці Геннадія за цей рік. Людину, вірогідно, просто зламали! Хоча він знову турбується не про себе, а про підлеглих, бере на себе максимально вину і відповідає за них, захищає, як рідних.
Шукати справедливості в Задзеркаллі — марна справа! 25 років суворого режиму! В Координаційному штабі мене завірили, що статус засудженого не вплине на обмін, навпаки може трохи покращить становище.
Багатогодинних допитів, на яких вибивали зізнання тортурами, можливо, вже не буде, залишаться лише щоденні побиття і покарання в колонії. Я не знала де він, куди його могли відправити відбувати покарання якщо в росію, то це жахливо, бо там би я його не знайшла. Написала міжнародним правозахисникам, нашим органам і особисто омбудсмену Лубінцю. Шукала захисту і в церкві: священники, капелани і сам патріарх УГКЦ читають молитви за мого Геннадія, навіть допомогли передати запит до Ватикану, до Римського папи”.
Я не відступлю, Бог допомагає рішучим!
Через небайдужих людей, які залишаються на окупованій території, Оксані вдалося дізнатися, що Геннадій все ж перебуває в “днр”. Але ніякого зв’язку з ним немає, листи та посилки передавати заборонено. ФСБ слідкує, щоб ніякого витоку інформації не було. Навіть за гроші неможливо нічого дізнатись. Люди залякані, бояться за своє життя, щоб не опинитись на їхньому місці.
Оксана не має наміру зупинятися, боротиметься за повернення Геннадія до останнього
“На території вільної України ситуація плачевна: політика мовчання з боку української влади продовжується, всі вдають, що проблеми не існує, суспільство байдуже. У ЗМІ ця тема майже табу. Борються лише родичі військовополонених. Обміни відсутні взагалі, контролю Міжнародного Комітету Червоного Хреста за дотриманням Женевської конвенції немає. Медичної допомоги чи фіксації наслідків тортур теж. Людей прирекли на повільну жахливу смерть. Ті, кого обміняли, не раз говорили, що краще б ми померли зі зброєю в руках, а не виконали цей наказ”.
Якби не було важко, Оксана продовжує боротьбу за визволення Геннадія. Каже, що ніколи не здасться.
“Не відступлю, не залишу його. Я звичайна українська жінка, не маю мільйонних статків чи якихось зв’язків у вищому світі. Але вірю, що Бог допомагає рішучим людям, які борються за справедливість і свою любов”.
