Очільниця медичної служби 1-го батальйону 67-ої бригади, який сформували добровольці 1-ої штурмової роти “Вовки ДаВінчі”, особисто надавала допомогу пораненому коханому 7 березня цього року, про що детально згадала в розмові з Віолеттою Кіртокою, Цензор.НЕТ. І розповіла про свої стосунки з Дмитром, яким він був, коли не був командиром.
Я назавжди запам’ятала час, коли мені подзвонила Аліна і прокричала в трубку, що ДаВінчі важкий трьохсотий, у нього пробита трахея, в легенях кров, і що потрібно піднімати всіх лікарів, не втрачаючи ні хвилини, треба перевезти його із Краматорська. Саме туди командира доставили із Бахмуту. Це було 7 березня о 14.23. А за двадцять хвилин лікарі мобільного шпиталю вийшли до заступника ДаВінчі, його близького друга Юрія Капустяка, друга Капусти, і начмеда батальйону, коханої дівчини командира, із словами, що вони констатували смерть… Повірити в це було неможливо. На похороні всі говорили, що смерть і ДаВінчі не сумісні, що всі його вважали безсмертним… Він став символом цієї війни, її легендою.
Аліна, яка разом з мамою і бабусею Дмитра, його сестрами і братом, не відходила від домовини з тілом коханого, тримала його за холодні руки і, не помічаючи нікого, дивилася на море людей, які прийшли попрощатися з майданівцем, першим добровольцем, який за життя був визнаний державою і отримав одразу найвищу нагороду – Герой України.
До того як стати депутатом київської міської адміністрації, саме Аліна Михайлова організувала медичну службу 1-ої добровольчої штурмової роти, яку очолював легендарний ДаВінчі, заснувала інформаційну службу та започаткувала навчання управління безпілотниками. Все це сталося після зустрічі цих молодих людей у 2017 році в Авдіївці. Аліна говорить, що це було кохання з першого погляду… Про дві медичні машини медслужби “Ульф” на фронті ходили легенди, бо тільки в них є вся необхідна апаратура, щоб можна було врятувати важкого пораненого в дорозі, виявити внутрішню кровотечу, а парамедики, які потрапляли саме в цей добровольчий підрозділ, мали пройти найефективніші курси домедичної допомоги TCCC. Лише ці знання дозволяють медикам ставити внутрішньокісткові доступи, які рятують поранених у разі великої крововтрати, проводити реанімаційні дії на високому рівні…
Наші давні близькі дружні відносини і з ДаВінчі, і з Аліною дозволили мені попросити її розповісти про 7 березня детально. Розмова була неймовірно важкою. На неї Аліна приїхала з Хьюго, псом, якого їй подарував ДаВінчі. І якого любив і балував, як нікого…
-Аліно, ти можеш згадати день 7 березня з самого ранку?..
– За день до того – 6 березня – ми посварилися з ДаВінчі, бо він очолював штурмову групу, яка заходила в Богданівку. ДаВінчі обіцяв, що не буде цього робити. А тут по рації я чую, як він пошепки каже: “Передаю черговому: група ДаВінчі знаходиться в 20 метрах від підарів”. Я через старлінк виходжу на чергового: “А що за група ДаВінчі? І що там робить ДаВінчі? Який штурм?” Чергова пише мені, що ДаВінчі зі своєю групкою вийшов на штурм позиції. Я страшенно розізлилася і написала йому, що це безвідповідально по відношенню до мене, наших стосунків, до батальйону і всіх людей, які за ним ідуть. Бо так бути не має. У нас була домовленість: якщо він не лізе на сам передок, то і я не працюю на самому передньому стабпункті, який на той момент знаходився в Часовому Ярі. Я була на відтяжці. Він казав: “Ти ж начальник медслужби. Як це ти будеш працювати на евакуації?” “А ти ж комбат, – аргументувала я, – що ти робиш на штурмі?” 6 числа ввечері ми уклали перемир’я про те, що ніхто нікуди не виходить, всі працюють згідно з повноваженнями.
7 березня був звичайний день, який почався о 5 ранку. Хлопці виїхали шукати позиції під “Сонцепьок”. Моя група еваку виїхала в Часів Яр, а я була на стабілізаційному пункті разом з другою групою медиків. Наш стабпункт був місцем збору всіх поранених. І туди мені доповідали про поранених.
Десь за хвилин 30, як прийшло повідомлення про важкого 300-ого, ДаВінчі пише мені смску: “Як ви там, у вас все нормально? Не обстрілюють?” “Ні, все добре, – відповідаю. Що ви?” А в цей день була якась тиша. Це був найлегший день, бо не було жодного пораненого, а це рідкість. Перед цим у нас машини їздили тудим-сюдим, вивозили не тільки своїх , але й сусідні підрозділи. Пишу ДаВінчі: “Легкий день. Жодного пораненого. Що там ваші сусіди?” – “У сусідів є поранені, але не ми їх вивозимо”. І пишу: “Ти там обережно”. “Так, обережний. Ви теж будьте в укритті” , – приходить від нього. Проходить хвилин тридцять. Ми на розслабоні, що роботи не буде. Бо якщо є робота, то зазвичай вона починається зранку. І на мене виходить по рації заступник ДаВінчі: “Капуста – Аліні”. Я беру рацію. Він каже: “У нас важкий трьохсотий”.
Я не знаю, як тобі описати. Я одразу знала, що це ДаВінчі. Ніхто не сказав цього. Це було внутрішнє відчуття. Я сіла на стілець. “Плюс, – відповіла. – Зараз виїжджає евак”. Бо на важких виїжджали ми вперед. І мій Марік, анестезіолог, каже: “Збирайся”. Я йому: “Не знаю, що відбувається. Я відчуваю, що це ДаВінчі”. “Та не вигадуй. Хто тобі сказав”. – “Дай мені рацію”. У мене була ще рація, друга командирська. Я сиджу на стільці і боюся викликати ДаВінчі, знаючи всередині – не знаю звідки я це знала – що він не вийде. Я його викликаю: “ДаВінчі – Аліні” . І він мовчить. Я викликаю ще раз. “Да Вінчі – Аліні”. І це чує весь батальйон і сусідні, які мають рацію. Кажу: “Дайте рацію ДаВінчі”. І всі мовчать.
Одягаю каску. Сідаю в машину. Їду. З нами був ще фельдшер. “Зберися. Що з тобою. Ми їдемо на чергового важкого”, – казав він мені. “Це не черговий важкий. Я відчуваю…” – у мене, знаєш, як перед іспитом, коли ти заходиш в кабінет, і всі внутрішні органи опускаються. Я їду з цими опущеними внутрішніми органами, не можу зібратися, у мене тремор, мене трясе. “Я вам кажу, – звертаюся до своїх, – я впевнена, що це ДаВінчі. Не знаю, чому. Як тільки Капуста викликав, я вже знала”. Не знаю, як це описати.
Виходить на мене екіпаж, який перехоплює пораненого, і кричить в трубку: “Аліна, Аліна. ДаВінчі важкий трьохсотий”. У мене на цьому моменті закінчилося все моє життя. На цій фразі. Бо я розумію, що таке важкий трьохсотий, коли це передає мій екіпаж.
Перший раз в житті я не знала, як працювати, хоча підсвідомо все, що я робила в підрозділі, в медичній службі, я робила з думкою, щоб врятувати ДаВінчі. У нас в машинах було все. І останній рік повномасштабки я розвивала медслужбу саме так, щоб вивези потенційно самого важкого пораненого і залишити його живим і здоровим. І я знала, що колись цим потенційним пораненим може бути ДаВінчі. На той момент мені здавалося, що я була готова його вивезти. І з моральної точки зору теж.
Я кажу анестезіологу: “Не впевнена, що зможу працювати”. Нам вивозять його на каталці. Як тільки я це бачу, до мене підлітає Капуста, починає обіймати, говорити: “Вибач. Вибач!” А у мене починається істерика. Я б’ю ногами машини, Капусту. Тому що у ДаВінчі опущені руки, він без свідомості. Ми перекотили його до себе. Капуста мене забирає у відсік, де знаходиться водій. Відкриваю вікно в салон, починаю кричати, бо бачу, що там п#здець.
За п’ять хвилин я зрозуміла, що не можу не спробувати його врятувати. В амуніції вилажу в це вікно, щоб не зупиняли машину. Бачу його лице. Відкриваю око подивитися на розмір зіниці. Повертаюся до анестезіолога, а він: “Це не те, що ти думаєш”. “Марік, він загинувший?” – питаю. “Це не те, що ти думаєш. Готуй отоплекс”. Цей препарат дуже дорогий. Його використовують у людей з важкою крововтратою зокрема. У мене тремтять руки. Я готую цей отоплекс. Кажу: підключи мені монітор, дай пульс і тиск. Підключають, а там нуль показників. Я на нього: “Марік, робіть щось”. Він його заінтубував і не міг підключити кисень, бо трахея розірвана. Даю отоплекс, щоб вводили. Йому поставили два кістні доступи в ноги, бо не було вен. Марік дає мені мішок амбу.
Я згадую це кожного дня. І нікому в житті не побажала б так прощатися зі своїм коханим. Я качаю мішком амбу людину, яку я кохаю. Людину, з якою я живу шість років. Людину, яка є моїм командиром. Качаю цим мішком. Нахиляюся. У нього на вусі, як і у його мами, вроджена маленька дірочка. Гладжу лице. Вперше в житті читала молитву “Отче наш”. Качаю цей довбаний мішок, який не качається. Роблю аспірацію, бо у нього все в крові. В роті кров. На очі ллється. Беру серветки, витираю очі. Читаю молитву. І прошу єдиного: лишити цю людину інвалідом. Без пам’яті. Хай би він забув мене, всіх на світі, але був живий. І це ні хрена не спрацювало.
Хлопці продовжували робити серцево-легеневу реанімацію. Вони робили все, що могли. Це абсурд – у нас є все, щоб врятувати людину, а в нас поранення, не сумісне з життям. Як це взагалі могло відбутися?
Під’їжджаючи до Краматорська, бо до того не було зв’язку, я починаю набирати всіх, кого можна. Вербі додзвонилася. Оксані Анатоліївні Корчинській. Воронковій. Тобі. Я не знала насправді, для чого я це роблю. Я попросила підготувати в лікарні протишокову палату. Набрала Залужного. Звичайно, у мене істерика. “Вибачте, що я вам дзвоню. Я не знаю, що робити. ДаВінчі дуже важкий поранений. Зробіть що-небудь” , – молила я. Якби у мене був телефон якогось господь бога, і він щось вирішував, я б набрала і його… Я набирала в Офіс президента Машовцю, просила його вийти на Зеленського. Якби у мене був його номер, я б його набирала. Сенсу в цьому немає. Відсутній. Бо на той момент все було навіть не в руках лікарів. Не знаю, в чиїх руках це вже було.
В Краматорську ще хвилин 40 боролися за його життя. Як я вже зараз розумію, коли я відкрила йому очі і побачила зіниці, розуміла, але не хотіла визнавати, як і весь мій екіпаж, що шансів, мабуть, не було одразу. Ніяких.
7 березня – це день в моєму житті, якого б я хотіла, щоб не існувало. День, коли почалося пекло.
Ми ніколи не говорили з ДаВінчі про смерть, що він потенційно може загинути. Про це ніхто, мені здається, в цій країні не міг подумати. Ніхто не міг в це повірити – ДаВінчі загинув.
Я сиділа на ґанку хвилин 40 і шукала, кого ще можу набрати. Не знаю, для чого. Залужному казала: пришліть сюди літак. Не знаю, для чого. Його треба забрати і щось робити, щоб він жив.
Через 40 хвилин виходить мій лікар. Він пізніше сказав, що медики лікарні боялися вийти і сказати мені правду. Я дивлюся на Маріка, і все бачу по очах. Кажу: “Ні. Ти не можеш мені цього сказати”. І він каже цю дебільну фразу з фільмів: “Ми зробили все, що могли”. Найменше, я очікувала в житті, що мені це скажуть про ДаВінчі. І на цьому все…
Я ходжу до психотерапевта. Він питає мене, який сьогодні день. А мій останній день був 7 березня. Я навіть не знаю, який сьогодні день. Не рахую їх, бо вони припинили існувати з того моменту.
У мене була величезна злість на всіх. Це, мабуть, природно. Але на той момент мені здавалося, що я настільки ненавиджу всіх людей, які лишилися живими… Так не можна казати. Я розумію, але його смерть настільки не справедлива і дурна. Всі смерті несправедливі і дурні. Але я говорила у нього на могилі, що немає більшої любові за ту, що ти своє життя віддав за друзів своїх. І так закінчилося життя ДаВінчі. На якомусь моменті свого життя, сподіваюся, я це прийму. Бо це був його шлях. І для нього цінність його особового складу була вище всього. Вище будь-чого, що є в цьому світі.
-Ти розпитувала Юру Капустяка, що сталося?
-ДаВінчі загинув, прийнявши снаряд, міну, що там прилетіло, просто на себе. Він заганяв людей, які стояли поруч, в підвал. І заходив останнім. Саме в цей момент прилетів снаряд. Уламки не влучили в руку, ногу. Уламок розірвав трахею так, що в тих обставинах, на тій точці, де він був, його неможливо було врятувати.
Якщо можна так говорити – це була гідна загибель гідного воїна. Він завжди казав: я не боюся загинути за Україну. Він не боявся загинути за своїх побратимів. І він це зробив.
На жаль, ДаВінчі не вбачав в собі ніякої месійності. Не вбачав в собі величезного потенціалу. Він ніколи не був зазнайкою: я найкращий. Ніколи цього не було. Його біда була в тому, що він не розумів, наскільки він був цінний. І є. Не тільки для свого підрозділу, а цілої України і подальшого її майбутнього. Я навіть не кажу про нас, нашу сім’ю. Я приймаю те, що це був Воїн. Він був людиною, яка жила за Україну і віддала життя за Україну.
Я дійсно намагалася забрати його з війни. Але війна забрала його у мене назавжди.
Чи є в цьому світі якась справедливість? Ні! Бо ДаВінчі тоді б не загинув. Він мав зробити дуже багато ще чого. Це стосується і розвитку нашого війська, і розбудови нашої України.
Наш друг Сергій Варакін сказав, що такими як ДаВінчі не стають, такими народжуються. Це я кажу не як людина, яка його кохає, а як його військовослужбовець. Я є бійцем його батальйону. Я була бійцем його добровольчої роти. І я бачила цю людину в різних ситуаціях. Це феномен. Людина без військової освіти. Людина, яка почала з Майдану, добровольчого підрозділу, який розрісся в батальйон Збройних сил України, в який мріяли і мріють потрапити багато військових. Це правда. У нас забита штатка батальйону, бо до нас хотіли і хочуть іти люди.
-Ну ти же всі ці роки розуміла, з ким маєш справу, що він не буде інакшим…
-Так. Можна наводити аргументи, але для нього передусім були підрозділ, його люди, війна. Він не міг не робити все особисто. Він мені так і написав: “Аліна, я не маю права не бути прикладом для свого складу. Не маю права вести людей в бій, не будучи разом з ними”. Ця переписка є. Це були його фрази. Звичайно, у мене була купа аргументів, що йому треба увійти в роль командира батальйону. Я писала йому: “Якщо з тобою щось станеться, навіть не думай про мене, лишили це, подумай, що буде з нашим батальйоном, що буде з бійцями, які пішли за тобою. Вони пішли в ЗСУ, я пішла в ЗСУ, хоча воно мені не впало 300 років, тільки тому, що там ти”. Я завжди йому говорила: “Я в Збройних силах тільки тому, що ти тут”. 1-а штурмова рота в Збройних силах лише тому, що вони пішли за ДаВінчі. І більшість людей, які приєдналися до нашого батальйону згодом, пішли саме до ДаВінчі, а не в якийсь абстрактний підрозділ.
Він міг, вмів і вів за собою людей. Але ти дійсно права. Він не міг поступити по-іншому. Він не міг не бути прикладом. Коли комбат іде штурмувати позиції, ти думаєш: якщо комбат іде штурмувати, то я вже навряд скажу, що я не піду, бо нас ведуть на убой. З нами ж іде комбат. І це не просто комбат, це Герой України ДаВінчі.
Наш батальйон мав найменше втрат попри те, що ми заходили і штурмували позиції, заводили за собою піхоту. І на сьогодні, після загибелі ДаВінчі, наш батальйон нікуди не дівся, далі називається “Вовками ДаВінчі”, виконує свою роботу. У нас є втрати. Поранені і загиблі. Але вони в меншій кількості. Бо принцип ДаВінчі піклування про особовий склад лишився. Він писав своєму ротному, який був поранений: “Друже, насамперед – особовий склад. Вже потім всі твої задачі”. Завжди казав на нарадах, що ми маємо думати про людей. Бо за кожним з наших бійців є родина, сім’я, діти. З 2017 року я була поруч з Дімою, коли гинули наші бійці. Кожен – це була втрата частини його. Він винив себе, що щось зробив не так. “Будь-якої смерті можна запобігти. Це моя провина. Я десь зробив щось не так”, – так він вважав.
-Згадай ваш найщасливіший день…
-Мені згадується наше перше побачення, коли він взяв мене на танки у 2017 році. Це був період дивної безтурботності, закоханості, щастя. Він дуже змінився. Навіть його бійці говорили, що з появою Аліни в житті ДаВінчі він став трішечки добріший. А другий день – наш Новий рік, зустріч 2022 року. Вперше з початку Майдану і війни він святкував його вдома у нас в Києві. Я, він і наш пес Хьюго.
Це був наш перший і останній Новий рік. Ми, як звичайна родина, наряджали разом ялинку. Ми дивилися привітання президента по телевізору, де ми були разом з ним. Потім дивилися “Один вдома”. Зранку поїхали на його чергову зустріч. Це був для мене найщасливіший день, бо це було про цивільну історію життя. Коли ДаВінчі погодився святкувати Новий рік не з підрозділом, а вдома, зі своєю маленькою сім’єю. Для мене це був феноменальний день, подія. Для нього це був великий крок в розвитку наших стосунків – святкувати Новий рік вдома. Хтось подумає: “Що тут такого?” Але не для ДаВінчі, який всі свої свята до того і після того відзначав в колі підрозділу.
Ввечері 31 грудня ми поїхали до Наталки Нагорної на ялинку на Софійській площі, а потім додому. Діма допомагав нарізати салати. Це був вирваний з контексту останніх п’яти років життя момент, ніби у нас нормальна родина в плані цивільності. І ніби післязавтра ми не поїдемо на війну назад. І ми поїхали післязавтра на війну.
Побачення, як люди собі уявляють, у нас більше не було. Це було 30 травня 2017 року. Перше побачення і початок наших стосунків. І оця зустріч Нового 2022 року…
Але щасливих моментів було безліч. ДаВінчі вперше поїхав за кордон разом зі мною. Вперше побачив Рим, картини Леонардо да Вінчі. Для мене щасливими моментами були ті, коли він відпочивав, переключався від війни, де він бачив цивільне життя. Та навіть на війні у нас була купа щасливих моментів, коли, наприклад, ми брали піцу і виїжджали на Авдіївський кар’єр і просто сиділи, пили сік і говорили.
До повномасштабного наступу підрозділ постійно знаходився в Авдіївці. Там був наш дім. У нас з ДаВінчі була своя кімната. Там вже були свої речі, картини, статуетки з подорожей. Ми все тягнули в нашу маленьку хатину.
-В якийсь час ти відійшла від підрозділу. Ти втомилася від війни? Хотіла щось змінити?
-Це був 2019 рік, початок. У мене була, мабуть, крайня стадія вигорання, бо було максимальне замороження війни. Я людина, якій важко сидіти на місці і нічого не робити. На той момент медична служба вже була створена і працювала. Інформаційна – створена і працювала. У нас був хороший приріст і хороша впізнаваність в соціальних мережах, як у підрозділу добровольців. Я пояснювала ДаВінчі, що важливо, аби люди знали про нас, про те, що ми тут робимо. Також я розпочала еру нашого маленького відділення БПЛА. Я вже навчилася літати на “Валькірії” та коптерах. І потім, коли це вже прийшло в підрозділ, передала іншим людям, які далі цим займалися.
Попри те, що це був 2019 рік, у нас кожного дня були виїзди. Вертаєшся. Лежиш і думаєш: я деградую. Відчувала, що хочу ще отримати якусь освіту, бо у мене втрачалося вміння розмовляти з людьми на будь-які інші теми, окрім війни. Я вийшла на якийсь дивний період депресії, сказала ДаВінчі, що хотіла б взяти перерву, бо мені важко. У 16-му році я була в “Госпітальєрах”, 17-ій, 18-ій, 19-ій – це був мій четвертий рік на війні і третій рік з ДаВінчі. Може, хтось не розуміє. Але через те, що ми були добровольцями, ми не виїжджали нікуди. У нас не існувало ротацій. Спочатку у нас був підвал в лісі, потім своя хатина в Авдіївці. Там само жили ще чоловік сто нашої роти. Ми робили роботу. Знищували ворога. Але у мене почалися закрадатися дебілкуваті думки. Я розуміла, що те, що я могла, вже віддала. І я не отримувала ресурсу. Його не було з чого отримувати. Це був не самий хороший період в розвитку війни і вбивання ворога. На той момент мої друзі подали мене в програму “Відкритий світ” – це обмін в Штатах. Я про це кажу ДаВінчі: “Я б хотіла поїхати, якщо ти не проти”. “Ти що, я так радий, що ти поїдеш, що будеш розвиватися. Давай”, – відповів він. Я поїхала в Штати і вернулася з думкою, що хочу отримати другу освіту. І, мабуть, хочу спробувати жити цивільним життям. Я йому теж про це сказала. Що хочу працювати з молоддю. В мене є потенціал робити корисні речі, а в підрозділі вже все, що могла, я зробила. ДаВінчі мене підтримав. Я запитала: “А ти що?” А він каже: “Вибач, ти розумієш, поки ніяк, бо іде війна. Але давай будемо пробувати будувати щось своє”.
Я повноцінно переїхала в Київ. Важко сказати, що я переїхала в наше спільне житло. ДаВінчі постійно був на війні. Але ми домовилися, що він приїжджатиме хоча б на 7 днів в місяць або на кожні вихідні до нас додому, щоб ми проводили якийсь час разом, щоб це не було по телефону.
Я це називала маніакальним синдромом, за яким я зараз супер сумую. Про це знали всі мої друзі і не друзі також. Він дзвонив мені 24 на 7. Це була кількість дзвінків, від якої перший час жахалася моя мама. Вона казала: “Аліна, він тобі дзвонить кожні дві години”. І це було просто: “Привіт, ти як. Як діла. Що там в тебе”. Він міг бути на роботі. Працювати, бо я чула гармату. “Як там у тебе справи. Ти в безпеці?”, – це він мене питає, коли я була в Києві! На той момент мене це підбішувало. А зараз я так шалено за цим сумую, що готова, щоб він дзвонив мені кожну хвилину.
-Я була свідком, як шалено він тебе ревнував…
-Це був тихий ужас! Ревнощі – до Яшки, до Борі Рябухи! Яшка був нашим другом. І ми з ним вирішили піти на концерт “Атлас вікенд”. Це був просто розрив – прийшлося піти звідти раніше.
Він був дуже ревнивий. Я розумію, чому, тільки зараз, після його загибелі. Певні пазли у мене склалися, чому так було. Я розумію, що багато чого у нас з ним не було проговорено. Ми багато сварилися, особливо останні пару місяців до його загибелі. Провели рік повномасштабної війни плече до плеча. Він зі мною радився в багатьох військових речах. Так-так-так. І у нас не завжди збігалося бачення. Ми сварилися на ґрунті роботи, особового складу. Все це супер впливало на наші стосунки. І він казав: “Давай відокремлювати роботу від нашого життя”. Я відповідала: “Ми не можем це зараз зробити, бо наші стосунки живуть в повномасштабній війні”. І вже зараз я розумію, що на мені він зривався емоційно. Просто тому, що я була найближчою людиною, на яку він міг весь свій пар виносити, робити вдих і виходити спілкуватися з людьми. Це була одна з причин сварок. “Як ми будемо жити, якщо ти на мене визвіряєшся?” – питала я. Але я вже зараз розумію, чому це було. Постійний стрес! Зараз я також намагаюся знайти в собі сили прийняти те, що він був дуже втомленим за цей рік і втратилось відчуття реальності, що ти не безсмертний, що тебе може десь там задіти.
Наші останні сварки були на ґрунті роботи, бо важко було бути в одному підрозділі. Я завжди його шантажувала тим, що піду в інший підрозділ, якщо він не буде випускати мене на передову. І він казав: “Та ти єдина, хто не слухає мої накази, тому іди в інший підрозділ”. Це були такі сімейні драми абсолютно не стандартних дивних відносин людей, які змогли побудувати і пронести шість років відносин попри великі сварки. Не раз ми були на грані розставання, але змогли зберегти те, що мали.
Коли загинув Джек – наш дуже близький друг – це була дуже велика втрата для ДаВінчі, для мене, він приїхав до мене на медпункт. Останні пів року, коли налагодилися робота штабу, медслужби, ми жили окремо. Він жив зі штабом, я з медпунктом, бо це були різні точки. Коли загинув Джек, ДаВінчі приїхав і жив зі мною на медпункті днів п’ять. Ми проговорювали: давай триматися купи, спробуємо пронести те, що нам вдалося зберегти, до перемоги, лишимо всі чвари на ґрунті роботи, спробуємо зберегти те, що є і далі, після перемоги, будемо жити, як нормальні люди.
Наші відносини зменшувалися до нарад ввечері, цьомчика в губи і добраніч-добраніч. Якось була смішна переписка. Десь приліт. Він мені: “В укриття”. Я пишу плюс. Він мені дзвонить по відеозв’язку, а я лежу в ліжку. Він каже: “Я сказав в укриття”. Я іду в укриття. Дзвонить через 5 хвилин. Я знову стою в коридорі. “Я сказав в укриття”. А прильоти десь далеко…
Він дуже боявся – я знаю це – за мене, що зі мною може щось статися. Він надумував собі, що за мною росіяни можуть полювати окремо, бо я медійна особа, і вони мене ненавидять. Були моменти, коли вони мене триста разів вбивали в своїх пабліках. В якийсь момент він почав на це зважати: “А раптом тебе впізнають донецькі на вулицях”. Все це було після загибелі Джека, бо для нього це була супер важка втрата. І після неї він вперше за пів року жив зі мною. Це було важко. Це був один з останніх наших важких пережитих разом моментів втрати близької нам людини.
-Як ДаВінчі сприймав новини, коли стало відомо про загибель Валерія Гудзя, Тенгрі, Лівші?
-Кожна втрата для нього була особистою. Особливо цих людей. Пам’ятаю, з 79-им вони зідзвонювалися за день до його загибелі, і ДаВінчі мав поїхати до нього. Вони домовлялися про зустріч. Ми тоді були на Запоріжчині. ДаВінчі питає: “Гайнемо завтра до 79-го?” І в той день ти йому подзвонила, ДаВінчі каже мені: “79-ий загинув”.
ДаВінчі не ходив на жодні поховання своїх бійців. Ніколи. Не скажу, що це була принципова позиція. Він сказав: “Я морально не можу. Я знаю, що не витримаю жодного поховання своїх друзів, своїх бійців”. Але він був на кожній могилі хлопців, про яких ти сказала. Він заїжджав і до 79-го, і до Тенгрі, і до Лівші… Я до Яшки, звичайно. 8 березня ми мали приїхати до сім’ї Джека. У нього лишилося двоє діток, з якими ми також були близькими: Іван та Маша.
Після смерті ДаВінчі дні чотири мене кололи якимись препаратами. У мене була безперервна агресія, не було стану коматозу. У мене була агресія до всіх людей навколо, до всіх, навіть цивільних. Проходить військовий з дівчиною, а я в душі його ненавиджу. І не можу з цим справитися. І це ненормально. Бо я ненавиджу його за те що він живий? А мій ДаВінчі – ні.
Я приїхала з моргу. Була десь шоста вечора. Я лежу на кушетці, дивлюся в стелю. І всім же треба було набрати і особисто спитати чи це правда… Я не відповідаю ні на які смс. Приходить від Маші, 8-річної доньки Джека, смска: “Привіт. Що ви, завтра з дядею ДаВінчі приїдете?” А я не маю ні слів, ні можливостей, ні фізичного стану відповісти. За годину вона мені пише знову: “Аліно, я знаю, що дядя ДаВінчі загинув”. І вона продовжує: “Ти маєш бути сильною, ти маєш берегти своє здоров’я, бо в тебе лишилися і ми теж”. І далі: “Я тобі підготувала подарунок. Для твого підняття настрою. Ти, як зможеш, приїдь до нас – забери його. От це був справді жах.
-Коли ти зрозуміла масштаб особистості ДаВінчі? Це було видно зразу, ще у 2017 році? Чи він з часом дорослішав і ставав тим самим легендарним командиром, якого поважали генерали, командувачі, командири бригад, спілкувалися з ним на рівних?
-ДаВінчі чомусь ніколи не сприймав себе великою особистістю. Ніколи! І коли сумнівався в чомусь, я говорила: “ДаВінчі, ти можеш все. За тобою тягнуться люди. І не тільки бійці”. Наради сектору відбувалися на базі у добровольця. На них були присутні і командувач сектору, і заступник. Пам’ятаю нараду з “Азовом”, яка була також з командуванням секторів, командуванням родів військ. Я не скажу, що це для нього було про визнання. Йому вдалося примирити людей абсолютно різних родів військ, розумінь, вдалося зробити маленьку комьюніті, сім’ю людей з одними цінностями. Не будемо кривити душею, у нас не всі в і командуванні такими. До повномасштабного вторгнення не всі командири бригад хотіли воювати, не всі були готові вбивати росіян. ДаВінчі хотів зібрати навколо себе саме ініціативних, ціннісних, мотивованих людей, які все ж таки попри все розуміли, що війна іде і що потрібно буде іти далі, що потрібно об’єднуватися і нищити ворога. І йому це вдалося.
База в Авдіївці бачила людей, про яких навіть не можна говорити, що вони там були. Там відбулося стільки рукостискань, які в майбутньому вилилися в плідні робочі союзи, дружні союзи. І для росіянам важливо було першою справою вдарити саме по цій базі, де були намальовані портрети Бандери, Коновальця. Шухевича, де були зроблені для хлопців всі умови, де ми проводили всі свої заходи до Дня Незалежності, Дня добровольця. Здається, це був День незалежності, до якого ДаВінчі зробив нагороди від себе, на них були зображені три вовка. ДаВінчі запросив всіх бойових комбригів, командувачів, з ким він воював, і вручав цим людям нагороди з словами великої подяки за співпрацю, за довіру йому і його підрозділу, за дружбу, за завжди надійне плече. Для полковників, генералів ця нагорода була ціннішою, ніж всі державні на той момент, які вони мали. Пам’ятаю, як Кащей – Дмитро Кащенко – радів нагороді від ДаВінчі.
Він був магнітом для людей. Я зараз говорю не як його кохана людина, я говорю, як просто його боєць, людина, яка мала можливість спостерігати його ріст з 17-го року по 23-ій. Він був з величезним стержнем. Абсолютно непримиримим з будь-якою несправедливістю. Не йшов ні на які поступки. Але добрішої людини в цьому світі я не зустрічала. Він суміщав в собі твердість духу і характеру командира з величезним серцем, відкритим для всіх людей. Я йому часто казала – ми з тобою стільки разом, а у мене цього немає. Якщо я ненавиджу людину, буду ненавидіти, навіть якщо вона зміниться. А от у нього було багато моментів, коли люди поверталися до нього спиною в свій час, а коли він розправив крила і кимось став, почали приїздити і тиснути руки. І він до цих людей також відкривав своє серце. “Як ти можеш”, – обурювалася я. Він казав: “Аліно, люди вчаться, кожен має право на помилки. Ми не знаємо, які помилки ми допустимо”. Це була якась така мудрість від людини, якій лише 23 чи 24 роки. Від цієї дитини! Я кажу: “Я реально маю чого у тебе вчитися. Але цього не можу зробити. Бо я віслюк”. Я так йому і казала: “Я впертий віслюк. Бачу твою величезну відкритість до людей. Навіть тих, хто тобі плював в спину. А зараз щось помінялося”. Навіть до них він був відкритий. Протягав їм руки, пропонував допомогу і допомагав.
-Наскільки при цьому ти бачила його хлопчачість?
-У нас є купа відео, якими я можу поділитися лише в приватній розмові з близькими людьми, на яких Діма сміявся від душі. В кімнаті ловить мух своєю футболкою. Бачить, що я знімаю, підбігає, починає мене лоскотати. І сам сміється… А як він ставився до Хьюго, як його сварив. Нагадаю, що ДаВінчі не любить собак. А Хьюго став, можна сказати, нашою дитиною. І у нас була домовленість: ДаВінчі вигулював Хьюго кожного ранку, коли був в Києві.
Діма дуже любив фільми і серіали. В Авдіївці ми передивилися всі сезони “Ігор престолу”, “Вікінгів”, всі фільми Марвел.
Під мій день народження у 2020 році ми поїхали в Португалію. Я дуже хотіла потрапити на мис Рока. Там ДаВінчі побачив, як люди сьорфять. Він каже: я хочу також. “Ти вмієш?” – питаю. Каже: “Ні”. А він англійську не знає. Я йому: “Іди домовляйся, бери костюм”. І він, не знаючи англійської, – а мені хотілося, щоб він пробував комунікувати з людьми всюди – повернувся з дошкою під свій зріст, костюмом.
Він провів в океані тоді годинки три-чотири. Вийшов із словами: “Це така сила! Я відчуваю, що віддав всю втому океану. Я такий щасливий від того, що зайнявся чимось новим!” Він не проговорював, що це нове не пов’язане з війною. Але я ж бачила, що це саме так. “Мене це так драйвить, – казав він. – Давай ми повернемося сюди ще завтра”.
Він кайфував від сноуборду. Багато хто думає, що він був затятою військовою людиною. Ні. Він робив мені багато сюрпризів. Так було і з Хьюго.
Я стала депутатом Київради. У фракції просто жесть. Все горить. Я дома буваю мінімальну кількість часу. Дзвоню йому: “Я так за тобою сумую, мені так не вистачає твоєї підтримки”. Плачу йому в трубку, кажу: “Хочу, щоб ти був вдома”. “Добре, я скоро приїду”. Кажу: “Просто тебе не вистачає, як чоловіка поряд, як людини, яку я обійму вночі. І все. Мені більше нічого не треба. Я втомилася засинати сама в ліжку”. Він приїхав 13 лютого. Каже мені: “О 10 вечора треба зустріти мого бійця на вокзалі”. Я на нього дивлюся: “Нікуди не поїду, їдь сам”. – “Ні, поїхали”. Лютий місяць. Сніг мете. “Ні, поїхали!” Я їду з поганим настроєм. Сиджу в машині набубнячена, що він по якогось бійця пішов. Стукає у вікно, я відкриваю двері. А там рожева клітка як для кота. А у мене алергія на котів. І ДаВінчі це знав. У мене такий вираз: “Сподіваюся, там не кіт!” Відкриваю клітку, а там маленький Хьюго. Не шевелиться. Йому два з половиною місяці, його забрали від мами.
“Що це?” – “Ну ти ж хотіла бути не сама. Ти ж сказала, що тобі дома одній одиноко”. Так з’явився Хьюго в нашому житті. “Як я буду з цим собакою. Як я його лишу вдома? Це ж дитина. Справжнє дитинча”. – “Я хочу, щоб коли мене немає, ти засинала з Хьюго в обнімку”.
Наступні пів року Хьюго їздив зі мною на всі засідання Київради. Сидів в ліжаночці під столиком, поки я клацала кнопки на засіданнях.
Ми планували наше майбутнє. Облаштовували нашу квартирку. Він зносив туди всі свої нагороди, ікони, коіни, які йому хлопці дарували, також привіз. “Прийдуть гості, я буду розказувати, який звідки у мене взявся”. – “Які гості. Ти приїдь до мене хоч трішки частіше”.
-Пам’ятаєш, коли він вперше сказав тобі, що кохає?
-Він навчив мене слова “кохаю”, а не “люблю”. Це був 2017 рік, кінець літа. Я по телефону кажу: “Люблю, давай пока”. Він передзвонює: “Що значить люблю? Нам треба буде про це поговорити”. Я аж злякалася. Хоча перед тим він писав мені: “Так дивно на війні знайти людину, з якою проводиш 24 на 7 і не втомлюєшся, яку хочеш бачити кожен ранок, якій я б хотів сказати самі дорогі в моєму житті слова”. Я приїжджаю в Авдіївку. Він каже: “”Люблю” ти можеш казати мамі, собакам. А я тобі кажу, що я тебе кохаю”. У нас не було слова люблю. Ми не використовували його один до одного. “Слово “кохаю” – це те слово, яке я відчуваю до тебе. Я хочу, щоб ти відчувала його так, як я відчуваю до тебе”. І я вперше сказала слово “кохаю” саме до Діми як до чоловіка. Я з Дніпра, і до того слова “кохаю” у мене в обіході не було. ДаВінчі навчив мене відчувати це слово так, як він відчуває. У нас була така розмова: “Я тебе не люблю, я тебе кохаю”. Десь через рік я сказала: “Класно, що у нас вже рік відносини, а я досі в тебе закохана”. “Це погане слово, – обурився він. – Ти не закохана. Ти маєш мене кохати”. “Добре, – погоджувалася я. – Ти маєш знати, що я тебе кохаю і досі в тебе закохана”.
-Коли ти переїхала до нього в кімнату, коли ви почали жити разом?
-Я називаю це коханням з першого погляду чи першої зустрічі. Коли ми їхали на ротацію з “Госпітальєрами”, я максимально не хотіла в Авдіївку. Хотіла працювати в Широкиному. Мені там було цікаво. Але Куба їхала… Правда, вона десь затримувалася. “Армія SOS” загрузила мою машину купою молока, яке треба було роздати, бо вже майже літо. А я знала, що в Авдіївці є добровольці. Про ДаВінчі чула, але ми не були знайомі. Написала йому: “Якщо є якісь потреби, ми як “Армія SOS” готові їх закрити. А я зараз як “Госпітальєр” буду на Авдіївці, то давайте передам вам молока. Ви не забезпечуєтесь ЗСУ”. Він пише як завжди: “Потреб нема. Молоко забере мій заступник”. Думаю: “О, хамло”. Ввечері пише: “Вітаю. Я сам заїду. Зможете вийти через 20 хвилин?” На ви ще звертався. “Да, звичайно”. І тут чую на крильці голосний шепіт: “ДаВінчі приїхав…” Виходжу в червоних цивільних шортах, які взяла десь на гуманітарці, бо форму попрала, в якійсь футболці. Під’їжджає машина з номерами “ДаВінчі”. Боже, думаю, який понтовик. Їздити на номерах “ДаВінчі”…
Він забирає молоко. Обмінюємося двома словами. Наступного дня він привозить мені великий пакет з АТБ з шоколадками, йогуртами, бо ми не виїжджали з лікарні. І це відбувалося кожного дня. Привозив мені якусь їжу, якісь приколи. Ми стояли і говорили.
Якось я сказала, що хотіла б побачити роботу танка. Нашого – по росіянах. Вже не можу, так хочу. Бачила АГС, 152-ий, СПГ. А от танк… ДаВінчі каже: “Давай, ти спочатку навчи наших танкістів користуватися “Кропивою” з закритих позицій”. Ну давай. Написала Яні Зінкевич, на той момент вона була моїм командиром, чи можу виїхати буквально на п’ять годин? І він привозить мене на позицію, де стріляють бойові танки. Дивлюся на нього: так це ж не навчання. Він каже: “Так, це такий тобі від мене сюрприз”. Я розтаяла. Він залазив на башту, зверху корегував вогонь по прямій наводці. Було трішечки страшно. Оце, думаю, говори про свої бажання.
Він мене відвіз у лікарню. Я під враженням. Ввечері приїхав. Поговорили. Діма цілує мене і каже: “Ну що, ми тепер зустрічаємося?” Я кажу: “Виходить, що так!” -“Ну тоді давайте ви будете чергувати у нас на підвалі”. А у мене якраз в кінці травня закінчувалася ротація. “Тоді я зможу переїхати до вас. Поясню Яні, що буду у вас”, – відповіла я.
Цілі два дні я жила в окремій кімнаті. Потім ДаВінчі каже: слухай, переїжджай до мене в кімнату. “А хлопці як? Як це буде ?”. – “Всі будуть в шоці, бо я в підрозділ не беру дівчат і у мене не було дівчини в підрозділі”. Всі і правда були в шоці. Але цей шок швидко минув, бо я швидко влилася в колектив. Почалося багато роботи: створення медслужби, інформаційної служби. Ми почали робити хороший контент, фотографувати.
30 травня 2017 року офіційно почалися наші стосунки. І за два дні я переїхала до нього як дівчина ДаВінчі. Ми жили в кімнаті два на два. Туди я тягнули ще й псів, проти яких він був категорично налаштований: “Не буде зі мною жити хаскі Дора”.
–Хоча б колись ви говорили про смерть, про те, що можна бути пораненим?
-Ніколи ми це не проговорювали. Коли загинув Джек, Діма приїхав до мене вночі і сказав, що ніколи собі не пробачить і найбільше в житті боїться, і не буде з цим жити, якщо щось станеться зі мною. Я перший раз бачила його в такому стані. Смерть Джека була жахливою. Всі смерті жахливі. Але всі, хто загинув в той день у нас… То було дуже великим ударом для підрозділу. І вперше я бачила ДаВінчі таким. Він просив мене виїхати на три дні в Дніпро. “Я не можу працювати, – говорив він. – Ми починаємо якусь роботу, а я думаю, що ти на медпункті, і що зараз прилетить ракета і тебе не стане. Я тебе прошу: поїдь на три дні. Ми відпустимо цю ситуацію, нормалізуємося”. Я тоді спитала: “А якщо з тобою щось станеться. Ти думаєш, що буде зі мною? Як буду жити я?” Навіть коли я це говорила, не вірила в свої слова, бо не уявляла, що ДаВінчі може загинути. Ніколи! Як я буду жити без його постійних смсок?
Скажу тобі чесно: я не вірю і зараз… Мені здається, що це якесь покарання для мене за те, що ми часто сварилися останнім часом. Це покарання пройде і колись мені буде смс від ДаВінчі Коханий: “Привіт. Ну що ти? Нормальний прикол потягнули?” Чи щось таке.
Я не можу з цим змиритися і ніколи не змирюся. Я підсвідомо чекаю, коли це закінчиться. Коли 7 березня зупиниться в моєму житті. І життя піде далі. Тому що ніколи за всі роки… Я постійно розуміла, що Діма в ризику, але мені здавалося, що його оберігає купа людей, які його обожнюють і люблять. Мені здавалося, що моє кохання і моя любов його теж оберігає, бо я постійно з ним, і цього не може трапитися ніяк.
Це неможливо. Земля не може бути пласкою, а ДаВінчі не може загинути. Попри те, що він постійно був попереду.
Перший раз я допустила думки, що він може загинути, коли почула по рації, що він виходить на штурм 6 березня. Для всіх це був шок: комбат веде на штурм. Ввечері ми говорили: “ДаВінчі, так не робиться”. – “Та я знаю, що так не робиться. Але не можу по-іншому. Зрозумій мене”. А я кажу: “Ти мене зрозумій. Я не зможу жити без тебе”. “Та все буде добре, чого ти починаєш”…
І 7 березня…
Я думаю, що останні секунди його життя я відчула. У мене руйнувалося все. Я намагалася зупинити думки. З цією людиною завжди все добре. І так не сталося. Моїм другим страхом тоді було вийти на нього по рації…
-Чи зможеш ти працювати начмедом в підрозділі і далі?
– Спочатку я хотіла іти з армії. За пару днів зрозуміла: а як я піду. Я чогось тут. І я знаю чого. ДаВінчі був тут. І лишається батальйон, який, я вірю, буде називатися його іменем офіційно. Наступного дня після похорону я приїхала в підрозділ. У мене є мій особовий склад. Я мала вийти і показати, що я сильна, не лишаю заступника ДаВінчі, людей, яких він любив. Що я разом з ними буду продовжувати боротьбу. Поки що мені важко знаходитися в тих місцях, дивитися на машину, в якій ми його вивозили. Бо кожного дня я згадую це кляте 7 березня. Немає ще дня, коли б я не згадувала. І поки мені важко. Розумію, що в армії слова “важко” немає. Поки я беру невеличкий тайм-аут. Не йду з армії – це точно. Я буду продовжувати те, що вмію, буду працювати в сфері військової медицини, розвивати медслужбу. Після загибелі ДаВінчі через чотири дні силами нашого батальйону ми відкрили стабпункт, який обслуговує поранених на рівні бригади. Ми це можемо робити, є великий потенціал. Я можу це організовувати. У мене є люди, які готові працювати. І я не маю ніякого права, по-перше, перед ДаВінчі здатися, скласти руки. Але я кожного дня знаходжу причину встати з ліжка і жити. Я не настільки сильна, щоб зупинити своє життя. Не можу цього зробити. Якби у мене було трішки більше сили, мабуть, я б це зробила. Але кожен мій день починається з думки: чому я прокинулася, чому не можу не прокинутися. Кожен день починається з пошуків сенсів щось зробити для Діми. Вчора це були стипендії. Сьогодні – це інтерв’ю. Завтра якась чергова зустріч по меморіалу і боротьбі за Аскольдову могилу. Поки я знаходжу в собі сили кожного ранку встати і прожити день.
-Як Дмитро сприйняв новину про нагородження званням Героя України?
-Ця нагорода для ДаВінчі була першою і єдиною – сьогодні вже не єдина, він нагороджений другою державною нагородою, нижчою, посмертно. Але вперше за життя Героєм України нагородили добровольця! Я на той момент була за кордоном. Дзвонить і каже: “Аліна, я не вірю. Завтра буде нагородження. Мене нагороджують чимось”. І не каже чим. “Ходять слухи. Просто не вірю”…
Я пробралася на балкончик у Верховній Раді, щоб це побачити і почути. Для мене це була одна з найвеличніших подій в моєму житті. Бути присутньою при врученні йому Героя! Реву, захлинаючись, від того що я так рада, що його і весь рух добровольців визнали. Він ніс гордо це звання. І його підрозділ теж.
-Як з’явилася думка, що ДаВінчі має бути похований на Аскольдовій могилі?
-Немає більш гідного місця, де б можна було поховати ДаВінчі в цій країні, крім як тут. На жаль, у нас не створено єдиного комплексу, де б гідно були поховані бійці, командири, Герої України. І я подумала, що хочу, щоб він був саме там, щоб приходили люди. Я була сьогодні зранку – там була купа людей. Вчора ввечері також. Це визначне місце. Коли ми говорили з ДаВінчі про старість, він казав: “Я хочу жити там, де видно Дніпро, і щоб була якась гора. Я б сідав на стілець, бубнів як старий дід і розказував своїм онукам, як я воював”. На жаль, це не те, що він мав втілити в життя, але з його могили видно Дніпро, вона знаходиться на пагорбі. Хоча, це не будинок і не старість…
8 березня, коли я забирала ДаВінчі з моргу в Краматорську, я зрозуміла, що нікому не віддам організацію поховання, бо я зроблю так, як він того б хотів, щоб це було гідно цієї людини. Насамперед – цієї великої людини. Великого воїна. Великого командира. Людини з величезним потенціалом. Людини, якій можуть і мають віддати шану всі. Так і сталося. На похованні був президент, головнокомандувач, представники різних родів військ. Були, мабуть, всі, хто був на той момент в Києві. Це люди, які щиро захоплювалися ним, його любили, поважали. Я впевнена, що вони б хотіли, щоб він продовжував свою роботу. І, на мою думку, згодом він міг би обіймати посаду того ж головнокомандувача. Для того у нього були всі якості.
Я казала мамі Дмитра, що він – надбання всієї України. Він став символом, сином всієї нашої країни. І за цю країну він віддав своє життя. Тому має бути похованим обов’язково в Києві.
Була ще ситуація… Я обирала труну, бо не могла ні на кого це делегувати. Перша труна, яку я замовила, була з янголами. Він дуже любив янголів. Дарував мені прикраси з янголятками. Єдина в Києві чорна матова труна була з янголами по боках. Ще сумнівалася – він командир… А коли перестеляли покривальце, підняли кришку, вона впала і розбилася. Мені дзвонять: чорної труни немає, розбилася кришка. Кажу: Діма не хоче цієї труни. Буду шукати далі. Та труна, в якій був похований Діма, була чорна, матова, збоку на ній була зображена Свята вечеря.
Я певна, що сам ДаВінчі також допоміг, щоб це сталося на Аскольдовій могилі. Це було важкувато, м’яко кажучи, але це мій перший етап. Ми закрили збори 25 тисяч підписів на петицію, щоб зробити там пантеон, щоб зробити це місцем, яке буде сакральним для всіх українців. Це буде не Арлінгтонське кладовище. Туди будуть приходити давати присягу новобранці. Люди будуть віддавати честь полеглим. Це місце знаходиться в самому центрі Києва, воно є історичним.
Моя наступна ціль, задача, якою я живу, яка надає мені сенс прокидатися: я хочу перепоховати Степана Бандеру саме на Аскольдовій могилі, щоб зробити пантеон. Бо Степан Бандера для ДаВінчі був постаттю, яка його надихала і вела по життю. Він був тим символом і прикладом, про який ДаВінчі завжди казав: “Аліна, наші прадіди воювали без нічого десятиліттями. У нас все є: технології, інтернет, зброя. І що, ми здамося?” За шість років, що ми разом, не було жодного моменту, коли б ДаВінчі хотів здатися і лишити все це. Ніколи! Жодної думки. “Я знаю: якщо змогли наші пращури і робили все в умовах неможливих для створення нашої країни, для мене є честю продовжувати робити їхню справу”. Це була військова людина від маківки до кінчиків пальців. Тому він похований з такими почестями. Далі моєю справою є, щоб він десь зверху казав: “Ні фіга собі, біля мене буде похований Степан Андрійович Бандера!” Може, це не має сенсу для когось. Але це те, чим я зараз продовжую жити. Хтось скаже: для нього вже не важливо ні де він похований, ні хто буде похований поруч. Це важливо для наступних поколінь. І моєю задачею, задачею для його друзів, я впевнена, є те, щоб пам’ять про нього жила завжди. Його ніхто ніколи не забуде. Навіть якщо ми нічого не будемо з цим робити. Але нашою задачею є те, щоб пам’ять про нього ставала більшою. Він має стати сучасним Степаном Андрійовичем Бандерою для майбутніх українців.
–А ми всі маємо якомога скоріше прийти до нього з Перемогою.
-Коли я ревіла біля лікарні, подумки кричала на нього, винила, знаю, що так не можна, але казала: “Ти так хотів побачити перемогу. І мені так болить, що ти її особисто не побачиш”. Мені це реально болить. Він в 17 років був на Майдані за цю країну. Далі одразу пішов добровольцем. Якщо спитати у його мами або сестер, як часто він був вдома, ці приїзди можна перерахувати на пальцях однієї руки. Він все життя був на війні. Він присвятив своє життя здобуттю перемоги України. І це так несправедливо, що він особисто її не застане. Я дуже хочу, щоб всі військові, побратими, друзі, які будуть читати, слухати це інтерв’ю, робили все, щоб це сталося, щоб наша Україна здобула перемогу. Це буде тим спокоєм для ДаВінчі, якого він заслужив. Це буде і його перемога в тому числі. Це також одна з причин, чому я буду просинатися кожного ранку. Щоб на якомусь своєму мікро-мікро рівні наближати ту перемогу, яку він хотів більше за все в своєму житті. І за яку він, власне, поклав своє життя.
Віолетта Кіртока
Всі фото, використані в цьому інтерв’ю, надані з особистих архівів Аліни Михайлової та Віолетти Кіртоки
