(Розмова відбулася у квітні 2019 року)
На думку психологів, якщо діти малюють війну – це погано. Краще зображати щось на кшалт квіточок-звіряток під сонечком на безхмарному небі. Коли мій дев’ятирічний син малює війну – я радію. Радію ясності в його голівці, попри неоковирності малечих штрихів. Ось наші – полк “АЗОВ”. Ось вороги – росія. Наші обов’язково перемагають. Все просто і зрозуміло. Це і тішить, що синові ВСЕ ЗРОЗУМІЛО! На відміну від багатьох таких же українців-дорослих. Спробуйте втовкмачити йому щось інше – про панфіловцов, “бєссмєртний полк”, “русскій мір” та подібні фейки. Зась! Він вже знає погані слова, може вийти конфуз. Він вправно ідентифікує справжніх Героїв. І тих, хто загинув, і тих, хто повернувся з окопу, і тих, хто зараз у ньому на передовій. У тому й біда наших ворогів, їх майбутня кончина, що мільйони такої малечі ЗНАЮТЬ НАСПРАВДІ, завдяки кому вони можуть безхмарно малювати. І звірят на сонечку теж.
Сьогодні до редакції, по дорозі з відпустки на передову, завітав один з таких Героїв-“азовців” – Кирило Беркаль, псевдо Кірт. Я йому розповідаю про сина, він щиро всміхається, як притаманно людині дуже добрій за своїм єством, проминаючи найменшою увагою слово “Герої”. Справжні Солдати так себе не величають. Хіба що загиблих побратимів.
Побратими ж живі, з ким довелося спілкуватися, чоловіки суворі до правди і справедливості, настійно рекомендували зустрітися з Кіртом, даючи зрозуміти, що відчувати поруч у бою такого Воїна – небувале щастя. На моє прохання охарактеризувати Кирила, батько полку «Азов» Андрій Білецький сказав напрочуд смачно: «В матеріалістичному світі 21 століття, Кірт – це надрідкісний тип Воїна-Поета. Ця людина не стала Воїном, а народилася ним. Якщо хочеш розгледіти справжнього Кірта, тобі не в ВШК, і не в кафе на розмову за кавою. Тобі треба відправлятися на поле бою. Тільки там: в пожежах, вибухах і тріскоті куль побачиш справжнього Кірта. Дивлячись на нього – зрозумієш, як виглядав дружинник Св‘ятослава під Доростолом, або Сулима на носі козацької чайки, що крізь штормове море продирається до османських берегів!»
Навоювавшись до краю, поки щезла гаряча стадія боїв, Кирило не повернувся додому. Залишився служити в рідному “Азові”. Зараз очолює славнозвісну Військову Школу Командирів імені полковника Євгена Коновальця, де вишкіл бійців співмірний найвищим стандартам НАТО. У тому, що полк “Азов” – гордість країни, є величезний шмат праці Кирила. Про нього скажуть слово історики, упорядники енциклопедій, письменники. Я ж звернуся до батьків, чиї діти мріють захищати Батьківщину: такому командиру я б довірив свого сина!
– А Ви у дитинстві ким мріяли стати?
– У дитинстві мріяв стати археологом на кшталт Індиани Джонса, якраз тоді був популярний цей фільм. Мене захоплювали пригоди. Також завжди мене цікавила військова сфера, я виходжу з офіцерської родини, у мене майже всі були військовими. Але після навчання, військової кафедри я зрозумів, що радянську армію не те, що не знищено – вона залишилася, і ще більше деградує. Тому військовим я себе не бачив.
– Ви закінчили військовий ВНЗ?
– Я закінчив Національний авіаційний університет за фахом «міжнародне право, кримінологія міжнародного тероризму» і паралельно закінчив військову кафедру.
– А як Ви потрапили працювати до Таїланду? Тутешнє життя викликало якесь розчарування, і Ви поїхали?
– Можна і так сказати. Була також жага до чогось нового, до пригод, хотілося розкрити себе, займатися чимось цікавим. Після закінчення університету я побачив, що всі цікаві місця – блатні. Коли я намагався будувати кар’єру у міжнародних перевезеннях, там перевага віддавалася людям, які помовкують, які не борються за свої права, які за мізерні гроші закривають декілька посад. Я зрозумів, що це не моє. Це мене не розкриє, а тільки зробить сірою людиною. Тому, коли якось прийшов друг і просто запропонував поїхати до Таїланду, попрацювати, це була доля. Я вивчав в свій час китайську мову, яку знав досить добре, вивчав англійську мову, тому зрозумів – Таїланд, Азія, чому ні?
– А довго Ви там працювали?
– Майже три роки.
– Якщо б не події в Україні, Ви б опинилися у французькому легіоні. Були ж такі наміри?
– У мене були ідеї, я вже розвивав свій бізнес, я працював, мав контракт, робочу візу в Таїланді. Як би це дивно не звучало, я за декілька років відчув, що якісь тяжкі часі в Україні настануть. Тому мріяв отримати ще повноцінну військову освіту, думав вступити до морської піхоти в США, чи як альтернатива – дійсно до французького легіону. Ще в студентські роки я читав «Похорони Вікінга», про овіяний романтикою підрозділ. Знав, що є такий варіант – отримати цей вишкіл. Не думав залишитися у Франції, провести все життя найманцем за гроші. Це мене зовсім не цікавило, тому що в Таїланді , не надто напружаючись, я заробляв більше, ніж у французькому легіоні. Цікавило трохи інше. Я завжди хотів бути впевненим у собі в цьому напрямку.
– А як ви дізналися про події в Україні?
– Я постійно слідкував за новинами, більшість з яких я дізнавався від моєї майбутній нареченої, з якою я був знайомий зі студентських часів, та яка брала участь у «Революції гідності» з самого початку. Так сталося, більшість мого оточення зі школи, зі студентських часів приймали участь у тих подіях. Я планував як можна швидше повернутись. На жаль, умови контакту не дозволяли зробити це відразу. Якраз в Таїланді тоді почалася також революція, мій бізнес-партнер її всіляко підтримував. Я йому сказав, що у нас так само складна ситуація, зараз нашу країну захоплюють, і мені потрібно повертатися – я приймав військову присягу, у мене в родині всі військові. Він мене зрозумів… Тоді «зелені чоловічки» вже з’явилися у Криму. Здається, 12 березня я прилетів у «Бориспіль». Бачу дивну форму на хлопцях, якраз тоді прикордонники отримали форму-піксель, дуже схожу на «зелених чоловічків», і я подумав, що трішки запізнився. Але це були, на радість, наші прикордонники. Я переночував вдома, а наступного дня прийшов у «Правий сектор». У мене були знайомі, був побратим, з яким ми працювали в Таїланді, він не мав таких робочих зобов’язань і повернувся десь на місяць раніше. Знаходячись за кордоном, я отримував багато пропагандистської кремлівської інформації, де описаний «Правий сектор» як велика армія з фінансуванням, з захопленою зброєю. Але, повернувшись в Україну, зрозумів, що це просто народний рух, в якому немає нічого, є просто ідея, ініціатива та жага до змін. На жаль, все потрібно було робити з нуля. Ми готувалися обороняти військові частини в київській області, наші частини ПВО. У нас були домовленості з командирами військових частин, якщо будь-яка загроза, ми, як потужний резерв, відразу брали такі об’єкти під свій громадський захист. Але не було єдиного штабу керування, не було системи. Система була тільки у вікнах кремлівської пропаганди. Це була ініціатива груп, яких об’єднала просто назва. Вже після виборів я зрозумів, що в такому форматі, в якому існує «Правий сектор», в нього немає майбутнього. А у той же час мої побратими з «Патріоту України» на чолі з Андрієм Білецьким створили «чорних чоловічків» як реальну силу. І я приєднався до них.
– А до цього Ви Андрія знали?
– Знав. Всі студентські часи я досить часто підтримував акції «Патріоту України». Приїжджав до них на спортивний вишкіл, на різні тренування, на марші в Києві, в Харкові. Мені були близькі ці ідеї.. Уже коли я опинився за кордоном, отримав звістку, що мої побратими находяться у в’язниці. В Україні переміг бандитський олігархат, лазаренківсько-кучмівські часи нікуди не ділися, і країну повністю охопив феодальний контроль кримінальної влади. Але під час революції я відчув, що у нас з’явився нарешті шанс – система тріснула і це дає нам надію.
– Як Ваші рідні та дівчина відреагували, коли ви зібралися піти на війну?
– В той час з дівчиною я ще не зустрічався, ми були просто знайомі, а батьки спокійно віднеслись. Вони сильно переживали, намагались мені цього не показувати. Ми пішли першими, тоді могло статися все, що завгодно. Але батьки мене підтримували з самих перших днів. Звісно, я не розповідав Їм нічого і зараз у мене немає такої звички. Вони дізнаються все через ЗМІ, з якихось чуток.
– Якщо брати Вас до війни і зараз – що змінилось?
– Багато чого змінилося в мені, тому що там – рік за десять. Я втратив одинадцять хлопців, дев’ять з них під моїм командуванням. Ці втрати додають сивини та болю. Той, ким я був до Іловайську, там і залишився. Повністю змінився світогляд, відчуття, емоції. Я навчився зосереджуватися на найголовнішому. Зрозумів, що є мета і треба щоденно тяжко працювати, щоб її досягти. Таїланд зародив в мені азіатське терпіння. Терпіння мислить не тільки своїм життям, сьогоднішнім днем, а мислить цілим поколінням, століттям.
– Що найбільше вразило Вас на війні?
– Дивитись в очі матерям загиблих побратимів, які були в моєму підрозділі, за яких я ніс відповідальність. Я намагався просто передати правду про їхніх дітей, що це дійсно мало сенс. Це було досить важко. Я відчував, що вони мене просто розірвуть на частини.
– Чи правду кажуть, що в бою всі стають віруючими?
– Як колись співав Шевчук, «чем ближе к смерти, тем чище люди, чем дальше в тыл, тем жирней генералы». Так і на війні. Коли смерть, критична ситуація, тоді сутність людей показується, всі маски злітають. Я бачив багато прикладів, коли накачані хлопчики, чемпіони рукопашного бою, ставали маленькими безпорадними дітьми, і як забиті закомплексовані ботани перетворювалися у Воїнів античних часів. Нашою релігією було побратимство. Ми маємо певне кліше – націоналісти, фашисти, але якщо подивитися на кожного… В мене в підрозділі були люди різних конфесій вірувань, різних політичних поглядів – від вкрай правих до вкрай лівих. Нас об’єднували молитва українського націоналіста зранку, наша боротьба, наш шеврон, наше братерство, наша країна, наша земля. Російська мова, українська – не було різниці. Наша ідеологія вирощувалася у вирі боїв. Всі розуміли, що єдина мета – здобуття української соборної самостійної держави. Всі мріяли відродити нашу країну, витягнути її з постійного полону, постійної окупації, нарешті почати змінюватися на краще. І готові були заради цього жертвувати життям.
– Ви успішно командували батальйоном полку «Азов». Як вдавалося керувати у бою запеклими дядьками, часом набагато старшими, за плечима яких була і служба в армії, і війна?
– За рахунок впевненості. Такої війни, яка у нас була, не було ще ні в кого. З самого початку я старався бути скрізь першим. Ще на початку війни я тішив себе ілюзією, що є все ж таки армія, що є розумні дядьки з великими зірками, які вчилися у вищих військових закладах, які мають досвід, які будуть воювати, а ми допоможемо. Але вже після широкинської операції, я зрозумів, що ця гібридно-симетрична війна поставила нас всіх на один рівень. У нас не було напрацювань, ми опановували мистецтво війни з самого початку. На жаль, через втрати, через піт, через біль ми вчилися вбивати ворогів і не вмирати самі. Щоб командувати людьми, треба бути з ними чесним, віддаватися їм повністю та вимагати того ж самого від них. У подальшому в нас були американські, грузинські інструктори, які нас вчили лідерству, системам, натовським стандартам. Вони дали досить класний досвід, це ми систематизували, і після 2015 року полк почав розвиватися колосальними темпами. Але з самого початку треба було бути скрізь. За кожне слово я мав відповідати, з цими словами ми йшли в бій.
– Що взагалі значить для Вас полк «Азов»?
– В житті для мене це – сім’я. Це військове братерство, це люди з різних прошарків, з різним минулим, але це найкращі люди, яких я зустрічав. Так сталось, що досить багато з них з мого колишнього оточення – студентського, з історичних клубів реконструкції, зі страйкболу, з якихось обрядових напрямків. Війна об’єднала в «Азові» людей з одним серцем, з однією душею. А в цілому, як навіть кажуть наші інструктори, «Азов» – це феномен. Майже немає в історії прикладів, особливо в сучасній військової історії, як підрозділ, створений з нуля, за рекордно короткий час, постійно виконуючи бойові та службові задачі, зріс до такого рівня. Найголовніше – досвід і дух 2014-15 років повністю збережений, чого не сталося, на жаль, з іншими добробатами.
– Який день на війні Вам запам’ятався найбільше?
– Можна згадати три дні. Це перший день боїв за Іловайськ, коли ми з хлопцями евакуювали поранених. Це 19-20 серпня, вже в самому Іловайську, коли я втратив двох молодих хлопців – це була доба, коли я прощався з життям три рази. Обіцяли, що нас підтримає бойова авіація, але сталося, як сталося… Ну і, як багато моїх попередників сказало, це широкинська наступальна операція. Так сталося, що Широкинський напрямок, за який я відповідав як командир, з самого початку був другорядним. Але впродовж операції став основним, і 14-го-15-го лютого вилився у повноцінний загальновійськовий бій, в якому ми втратили багато добрих хлопців, але в якому ми знищили багато наших ворогів. В якому ми не втратили наші позиції, в якому ми не зламались. Це була жорстка перевірка «Азову» на мужність, сильна битва, яка відстояла наше ім’я.
– А яку найбезглуздішу небилицю Ви чули про себе?
– Багато їх було. Як не дивно, одна з них врятувала нам життя, я її завжди згадую з посмішкою. Дізналися про небилицю пізніше, коли побачили інтерв’ю сепаратистів. Це якраз був Іловайськ, один з моїх пам’ятних днів. Ми тримали оборону в одному великому будинку, майже у повному оточенні. Пізніше дізналися, що тут працювала російська розвідгрупа десантників. У них була стовідсоткова інформація, що в каральному батальйоні «Азов» багато американців, багато поляків, снайперський комплекс, тепловізори, і вони боялися підійти. А у нас були два прилади нічного бачення першого покоління. Ми бачили тільки десять метрів перед нашим будинком. Я всю ніч бігав, аби хлопці не вистрелили, не здали наші позиції, щоб противник не зрозумів, що нас не так багато, і що ми в одному будиночку. Ці чутки врятували нам життя.
– А який солдат кращий на війні – якого вдома чекають, чи той, в кого нікого немає, крім бойових побратимів?
– Обидва. В критичний момент людина знаходить, за що її битися. В кожного є, що втрачати.
– Кажуть, війна все спише. У бойовий ситуації, знаючи сувору дисципліну полку «Азов, що можна пробачити солдату, а що – ні?
– У бойовий ситуації, це було моє чітке розуміння з самого початку, не можна нічого прощати. В бою треба підтримувати сталеву дисципліну. Вже на базі, в період відпочинку, є певні вчинки, які можна згладити… Навіть в площині міжнародного права ми одні з перших, хто запрошував Організацію міжнародного Червоного Хреста, щоб вони викладали нам гуманітарне право, міжнародне правило ведення бойових дій. Ми вчили наших людей – що можна, що ні, і дійсно це контролювали. Багато хлопців згадують суворі покарання, але досить багато вдячні за це.
– Які були суворі покарання?
– В мене хлопці досить багато бігали, повзали, стрибали. Але найбільшим покаранням для них була моя недовіра.
– Як, на Вашу думку, закінчиться ця війна?
– Ця війна закінчиться розпадом російсько-радянської імперії. Можливо, як Столітня війна у Франції, час буде довгим, можливо, нам прийдеться ще сто разів змінитися самим. Але коли люди задають це запитання, я питаю – а що ви зробили для цього? Коли кожний українець зробить якийсь вклад, змінюючи себе, щоб ця війна закінчилась, тоді вона дійсно закінчиться.
– Андрій Білецький нещодавно привселюдно розкрив плани деяких державних керманичів про ліквідацію полку “Азов”. Як зараз справи у підрозділі, що перебуває на передовій?
– Позиви завжди були, бо вони розуміють, що це за підрозділ. Розуміють, що заслуги держави у такому феномені, як полк «Азов», майже немає. Всі наші здобуття – це корпоративний внесок кожного «азовця», внесок лідера – людини, яка віддала полку всього себе, яка дійсно з нуля створила майже найбоєздатніший підрозділ у всіх Збройних Силах, і не на папері, а в реальному житті. З радянських часів методи КДБ не змінилися. Закидалися люди, які пробували дискредитувати «Азов» зсередини, намагаються не допустити нас до міжнародного співробітництва. З самого початку чинилися перепони, бо знають, що ми почнемо змінювати Збройні Сили на наш манер: без підлабузництва, без корупції, вкладати весь свій ресурс в правильне русло. Це невигідно наразі будь-якій владі. Але у нас вже є ім’я, полите кров’ю, нашими діями. Тому всі розуміють наслідки, так легко «Азов» не знищити. І Андрій Білецький робить все, щоб унеможливити їх спроби.
– Характер полку «Азов» – у наступі. Як почуваються зараз бійці в умовах статичної окопної війни?
– Знаєте, потроху наступаємо. Ось нещодавно 300 метрів нашої землі відвоювали. Потроху, потроху і до Кремля дійдемо.
– Ваша нинішня посада – начальник Військової Школи Командирів імені полковника Євгена Коновальця. Чому людина, яка вирішила присвятити себе армії, має надати перевагу саме цьому навчальному закладу серед інших?
– В нашій школі реально проведена реформа, створено відпрацювання стандартів НАТО. Якщо військова людина з підрозділів Збройних Сил, Національної Гвардії прийде сюди, вона побачить на практиці, що таке справжні взаємовідносини сержантського корпусу та офіцерського. Перший командир школи був полковником грузинської армії, який отримав освіту в кращих військових закладах Сполучених штатів Америки. Було багато інструкторів зі Сполучених Штатів, Канади, були етнічні українці, які нас підтримують. Вони дали нам досить сильний вишкіл на рівні з навчальними закладами блоку НАТО. І все, чому навчились, ми поєднали з нашим досвідом асиметричних бойових дій, ми створили свою систему. Ми прагнемо привити військову освіту, яка дійсно навчить командирів бути лідерами, навчить цінувати людське життя, навчить мислити широко, глибоко. Це мистецтво, яке треба зберегти та передати іншим.
– А як потрапити до вашої школи?
– Досить просто – зайти на сайт полку «Азов», там є розділ «Рекрутинг». Є у нас цілі рекрутингові штаби та відділення по всій Україні, де новобранцю все пояснять.
– Є щось таке, чого Ви боїтеся?
– Боюсь зрадити своїм словам, тим обіцянкам, що я давав побратимам.
– Коли Ви востаннє плакали?
– У нас є така традиція – День Пам’яті. Коли поминаємо загиблих побратимів – мокра речовина завжди з’являється на очах, на серці.
– Що для Вас в людях найвартніше?
– Щирість.
– Чого Ви ніколи не пробачите, навіть рідним?
– Треба вчитись пробачати все. Не пробачу я тільки російським солдатам, найманцям, які прийшли на нашу землю. Не пробачу іловайський котел, зелений коридор, зраду «Беркуту», зраду українських підрозділів, які здали Крим і тим, хто зраджував нашу країну зсередини, хто на нашій крові робив собі статки.
– Що для Вас гроші?
– Якщо говорити, як командир – це ресурс для забезпечення підрозділу. А як для себе – це теж певний ресурс, я не зациклююсь на цьому. У мене була можливість збагатити себе, але я від неї відмовився.
– Ви часто користуєтеся нецензурною лексикою?
– Тільки в окопних піхотних моментах.
– Як Ви відпочиваєте? Що знімає напругу?
– Сім’я, наречена, книги, подорожі.
– Ви колись працювали у туристичній сфері. Яка країна світу Вам подобається найбільше?
– Багато країн, які до вподоби, але ми ніколи не станемо там своїми повністю. Україна найкраща!
– Як Ви розумієте слово «патріот»?
– Це людина, яка ставить інтереси своєї нації, країни вище, ніж особисті. Яка розуміє, що вона, її родина є частиною чогось великого.
– Як Ви означуєте для себе слово «любов»?
– Це відчуття, заради яких треба жити і боротись.
– Яке значення мають у Вашому житті жінки?
– Жінки у вигляді моєї мами і моєї нареченої для мене – захищені тили. Це берегині домашнього вогнища, домашніх традицій.
– Про що Ви мрієте?
– Про здобуття української соборної держави, про нашу перемогу.
– Ви щаслива людина?
– Так.
– Що б Ви ще хотіли сказати читачам нашого журналу?
– Закінчити хочу словами Тараса Шевченка: “Борітеся — поборете!”
Ігор ПОЛІЩУК,
Наталія КРЯЖ,
Олексій СУВОРОВ
