Актор Макс Девізоров із позивним Кіндер два з половиною роки прослужив на Донецькому та Харківському напрямках, перш ніж почав працювати у відділі комунікацій командування сил ТРО — “ТРО медіа” — і став співзасновником Театру ветеранів.
Першою режисерською роботою для Макса стала комедія “Повістка”. Це вистава про 25-річного хлопця, якому вручає повістку людина в костюмі ростової ляльки-пташки з Angry Birds: герой думає — тікати, завдати собі шкоди чи прийняти виклик. Драматургійний дебют Девізорова — текст “І в горі, і… шото там” про його власні стосунки на відстані й вимушене розлучення. П’єсу втілив на сцені Олекса Гладушевський у формі казки, й зробив це з традиційно чіпким візуалом, де військові командири мають хвости русалів.
У новій роботі “Лимони” Макс Девізоров стає одночасно драматургом, режисером і актором. Вистава розповідатиме про трьох братів на передовій: двоє — добровольці з перших днів, а третій по вуха у боргах. “Три дорослі мужики намагаються впоратися з війною, братерством та власними скелетами і не завжди перемагають”, — описують у Театрі ветеранів. Прем’єра відбудеться 23–24 січня в Театрі драматургів.
Ми поспілкувалися з Максом Девізоровим перед репетицією вистави “Лимони”. Поки ми сиділи у відремонтованій гримерній, у театрі тривала репетиція ескіза “Вийти за межу”, який показуватимуть у лютому в межах конкурсу імені Філіпа Арно. Його організовує Театр драматургів, із яким Театр ветеранів уже не перший рік ділить приміщення на Подолі. На днях якраз оголосили третій набір на освітній курс для ветеранів та військовослужбовців.
Плейбой і happiness-менеджер
Актор, режисер, плейбой, драматург: так вас позиціювали на афіші до “Фестивалю перших п’єс”, де було читання “Лимонів”. Наскільки так себе відчуваєте?
Але ж за фактом (сміється). Не хочеться, щоби Театр ветеранів був лише про страждання, втрати, смерть, безвихідь, відсутність термінів служби та інші проблеми у війську. Треба знаходити місце для розрядки, легкості й жарту.
Хто зараз є ядром Театру ветеранів?
Зараз в усі проєкти долучені драматург, співзасновник і художній керівник освітньої програми Театру ветеранів Максим Курочкін, директор театру Євген Малюкевич (у цивільному житті — копірайтер маркетингової агенції Fedoriv — Ред.), співзасновник і ментор освітньої програми Юрій Мацарський (у цивільному житті — журналіст-міжнародник — Ред.) і я, також співзасновник Театру ветеранів і ментор освітньої програми. Загалом у нас кожен мультифункціональний. Вище керівництво — художній керівник Театру ветеранів Ахтем Сеітаблаєв та очільник служби “ТРО медіа” і полковник Олексій Дмитрашківський. Але нам допомагає багато людей, зокрема й на волонтерських засадах.
У вас часто запитують про ролі актора, драматурга чи режисера, але не про ролі ментора та продюсера, зокрема вистави за текстом Аліни Сарнацької “Військова мама”. Зрозуміло, що чіткої ієрархії немає, але як визначаєте себе зараз у Театрі ветеранів?
Happiness-менеджер (усміхається). Певний час я також вів соцмережі, хоч і не люблю це робити. Зараз більше зосереджений на створенні вистав.
Щодо ролі ментора, то я не дуже люблю вчити інших. Я радше супроводжую тих, хто нам довірився, поряд із ними проходжу цей шлях знову і знову. Це зобов’язує мене самого копирсатися в собі й писати нові тексти. Продюсер — це теж історія про підтримку: знайти класну команду, яка запалиться й буде готова приділяти проєкту свій час та енергію.
У вас доволі великий діапазон ролей: якщо в Театрі на лівому березі це були вистави “Моменти” чи Vino (сучасний театр масок, фізичний театр), то у кіно — більш мейнстримні ролі. У яких ролях комфортно зараз?
Якщо хороший проєкт, у театрі чи на екрані, я за те, щоби долучатися й робити свою роботу максимально якісно. Життя коротке, і ми насправді робимо не так багато. Я орієнтуюся на те, що можна собі давати право на помилку — це все про шлях і зростання. Крім того, я на тривалий термін випав із професії. Якщо я одразу влучу в “десятку” — буде офігенно.
Ветеран та актор Макс Девізоров у виставі Vino. Театр на лівому березі Дніпра
Як думаєте, люди, які не мали військового досвіду, мають право вдягати піксель і грати військових у кіно чи театрі?
У мені борються полярні думки: з одного боку, розуміння акторської професії, а з іншого — військовий бекграунд, тому розумію два табори.
В інтерв’ю рік тому ви казали: “Усе, що накопичувалася за ці два з половиною роки [військової служби], зараз знайшло вихід, з’явився реактивний двигун”. Що із двигуном зараз?
Відпочити хочеться, але мені здається, це такий перманентний стан чи не всіх, хто залишився в Україні та продовжує щось створювати і якось виживати. Але сили ще маю: драйвить те, що ми відкриваємо комусь абсолютно новий вимір його життя.
Хлопці й дівчата, які поклали на вівтар війни своє здоров’я, бачать нові можливості, опиняються в центрі уваги (якщо цього хочуть), починають подорожувати, їхні тексти викликають інтерес за кордоном. Наприклад, нам уже писала ветеранська спільнота США, яка дуже хоче побачити виставу “Військова мама”. Також зараз одну з п’єс Аліни Сарнацької перекладають шведською мовою. Часто пишуть і представники української діаспори, які живуть у Європі.
Реслінг і абсурд: прем’єра “Лимони”
У лютому буде рік від прем’єри за вашим попереднім і дебютним текстом “І в горі, і…шототам” (вистава має назву “І в горі, і в радості”). Читала, ви знову плануєте покази. Як вистава трансформувалася за цей рік?
Насправді зібрати всіх — задача із зірочкою, бо у виставі грають актори і з інших театрів, і з кіно, і студенти. За цей рік ми розширили виставу — з’явилася другорядна сюжетна лінія про стосунки військового та його коханої. Ця лінія, на відміну від основної, завершується хепі-ендом, хоч військовий і втратив ноги. (Також сам Максим почав грати одного з військових командирів, який спостерігає за дією, — Ред.)
Думаю, найголовніше те, що ми змінюємося самі — хтось дорослішає, хтось долучається до війська. Наприклад, Паша Власенко, Оповідач у виставі, долучився до Нацгвардії.
Як обирали тему для нової історії — “Лимони”?
У новій п’єсі я вирішив дослідити природу братських стосунків. Якщо перший мій текст більше побудований на фактах із життя, то в другому я зайшов на територію уяви, помістивши трьох братів у один підрозділ. У реальному житті ми з братами служили в різних. Але, беручи до уваги спільне минуле, я уявив, який відбиток на наших стосунках мала би спільна служба, якби нам довелося тягнути цю лямку разом, пліч-о-пліч.
Макс Девізоров та Олекса Гладушевський. ТРО Медіа, надане Суспільне Культура
Розкажіть про своїх братів у реальному житті.
Це мій молодший брат Валік і двоюрідний брат Денчик. Із молодшим у нас два роки різниці. Ми з ним починали перші кроки в акторстві — нас разом запрошували на різні програми і реклами. Коли ми подорослішали, мені й далі хотілося займатися творчістю, а Валік почав шукати себе в іншому — у нього є диплом кухаря, ще він закінчив податкову академію. Коли шукаєш себе в житті, можна заходити куди завгодно. Не маючи ніякого військового бекграунду, Валік одразу потрапив до бригади морської піхоти, це хард левел. А двоюрідний брат Денчик пішов служити в Трійку. Тобто першим пішов служити я, у 103-тю бригаду сил ТРО, потім Денчик, а потім Валік. Мої брати і досі служать.
Тобто, пишучи текст, ви уявили, ніби служите з братами в одному підрозділі, але додавали у п’єсу і ситуації з побратимами?
Так, це мікс, там є й історії побратимів, із якими я цілодобово перебував у одних бліндажах і в одних квартирах на Сході. Здебільшого це смішні історії.
Наприклад, про те, як ми вчилися водити автівку. До служби в мене були водійські права, але лише для того, щоби в кадрі я міг заїхати і виїхати. Я якраз їх отримав незадовго до того, як почалася повномасштабна війна. У центрі комплектування мені сказали: “Маєш права? Супер”. Я відповідаю: “Я ж не маю досвіду”, а мені кажуть — “Там навчишся”. Так і потрапив у автороту, й справді потроху всього навчився. Взагалі військо — це класна школа: наприклад, можна навчитися готувати їжу. Моєму брату Валіку, який має диплом кухаря, було легше в цьому плані (всміхається).
Звісно, на війні кожен сьорбнув горя, але я поставив собі за мету написати й поставити комедію. Тим паче ми в майбутньому плануємо їздити до хлопців і показувати цю виставу — хотілося би, щоби вона мала гарний післясмак.
Виставу позиціюють як першу комедію від Театру ветеранів, також з елементами абсурду. Ваша перша режисерська робота “Повістка” також була комедією. Чому близький цей жанр?
Комедія — ніби призма, крізь яку я дивлюся на життя. Навіть попри те, що перший мій драматичний текст був дуже драматичним, там теж були елементи комедії, які режисер Олекса Гладушевський відчув та дуже вдало інсценізував.
У “Лимонах” я пішов через спогади з дитинства. Ми з братами полюбляли разом дивитися реслінг: хлопці нашого віку пам’ятають QTV, легендарне озвучування Бєлкіна та його цитати. Тож дія вистави відбувається на ринзі, там є паралелі з боєм. Так я вирішив продемонструвати перехід героїв від хлопчиків до чоловіків.
Також у виставі буде про те, як на війні вбивається дитинство всередині нас. Тому це не чиста комедія, там є і місце для роздумів. Але можна буде відстежити, що з мене не вдалося вибити інфантильний, дещо хлопчачий погляд на життя. І я цьому радий.
Загалом історія про різні грані становлення братів, і це не завжди про рух вгору. Комусь вдається шукати вихід зі складних ситуацій, а у когось лише поглиблюється суперздатність встрявати у неприємності.
Ви сам граєте у виставі. Якого брата?
Я граю найстаршого брата, такого мудрого і з гіперопікою. Ніби виконую функцію батька, який має всіх нагодувати, помирити і вирішити проблеми. Але загалом всі брати — балбеси (сміється). Просто старший найменше балбес.
Як на мене, взяти на себе потрійну роль — драматурга, актора і режисера — це доволі важко. Як вам цей досвід?
До повномасштабної війни я працював як актор і звик, що в мене є лише певне коло питань, якими я опікуюся, а інші люди планували та будували. Тепер інший темп. Я ще й взявся на ходу дописувати п’єсу, постійно хочеться додати глибини думки. Можливо, це не дуже вдалий досвід — і дописувати, і ставити, і грати одночасно, але я настільки полюбив цих персонажів, що вирішив отак віддатися роботі. Зараз мені цікаво подивитися на результат і як глядачу. Але впевнений, у наступній роботі я буду вже в якійсь одній ролі.
У вас же режисерський диплом в університеті Карпенка-Карого?
Так, мій майстер Ніна Миколаївна Гусакова запитала мене після першого курсу на акторстві, чи не хотів би я ще опанувати фах режисера. Там і була закладена міна (сміється). Напевно, проблема в тому, що я поки не знаю, чого більше хочу — грати, ставити чи писати. Можливо, я просто хочу відпочити.
П’єса “Лимони” вже мала читання на другому “Фестивалі перших п’єс” у Львові. Формат читань — для театральної бульбашки чи для ширшої аудиторії?
Дуже важливо, щоби перше читання було з правильною людиною. Хтось наскільки влучно відчуває текст, що можна одразу робити ескіз, а потім додати штрихів — і вже готова вистава для великої сцени.
До того ж для ветеранів велика втіха (а також великий стрес), що їхні думки звучатимуть зі сцени. Це вселяє віру в те, що дива ще можливі.
Спочатку ми читали “Лимони” тут, у Театрі драматургів, а потім — у центрі реабілітації Unbroken у Львові. Хлопці дуже класно прочитали, і я кайфонув від того, що їм зрозумілі ці теми, вони впізнають себе в цих характерах: “О, цей малий шибайголова, який вічно встряє у якісь історії, і всі мають за ним це розхльобувати, бо не кинеш же побратима”. Ще й брата. Читання додали мені більше впевненості, що треба реалізовувати цю історію.
Перший “Фестиваль п’єс” викликав інтерес у представників театру, які почали активно долучатися, цікавитися і підтримувати, тому другий фестиваль ми вирішили зробити вже для ширшого кола людей. Можна сказати, ми запустили хвилю, і осередки Театру ветеранів почали з’являтися в регіонах.
Наприклад, випускник першого курсу Театру ветеранів Юрій Вєткін зробив ветеранський театр у Чернігові. Зараз триває робота над тим, щоби створити театр Unbroken у Львові. Там менторка Ірина Гарець, яка співпрацювала з Театром ветеранів від перших днів його заснування.
Ми також мали розмови з людьми із Сум та Дніпра, проводили фестиваль із театром “Нафта” в Харкові. Загалом таке явище, як ветеранський театр, уже давно існує в Україні. Думаю, не за горами той час, коли ми зберемося всі разом і визначимо, що виходить, а що можна покращити у співпраці між драматургами, акторами й режисерами.
“Енеїда”, нойз-драма “П’єса 22” та нові вистави Театру Ветеранів
Чому пластична вистава “Енеїда”, де діють військовослужбовці із ампутованими кінцівками та важкими ураженнями — це “Айвенго”, “Гладіатор” і “Хоробре серце в одному флаконі”? [Макс Девізоров описав так виставу в соцмережах]
Це щиро і сильно. Мене як людину, яка переживала подібне, цілковито проймає. Для людей, які не мають такого досвіду, ця вистава може сильно змінити їхню картину світу. Учасники роблять усе з такою легкістю, вплітаючи у пластичну виставу монологи зі своїми історіями. Гарне видовище. Національна прем’єра буде 19 лютого на сцені Молодого театру.
Також нойз-драма “П’єса 22, або Шлях героя” від режиссера Микити Полякова за п’єсою ветерана Володимира Туки — в репертуарі “Національної оперети”. Ви ділилися відгуком одного військовослужбовця, який сказав, що так звучить контузія. Якою була співпраця?
Я схильний вважати це вдалим експериментом, хоч вистава була не зовсім типова для репертуару Національної оперети. Серед трупи театру є хлопці, які пішли на війну і не повернулися, тому ми і вшанували їхню пам’ять.
Микита Поляков — чарівник, дуже розумний і дуже творчий хлопець із Харкова, який був головним диригентом у Сумській обласній філармонії. Його сценічна мова і те, як він працює із текстом — щось нове для мене. Як казав Стінг, можна прочитати телефонний довідник, і це будуть слухати. Так само Микита, втілює все з високою професійністю.
“Енеїда” і “П’єса 22, або Шлях героя” — не єдині вистави Театру ветеранів із національними академічними театрами. Наприклад. “Військову маму” Олександра Ткачука показували в Театрі на лівому березі та в Театрі Франка. Чи плануєте і далі такі співпраці?
Так, у планах і надалі співпрацювати. Я би назвав це творчим побратимством. Наприклад, зараз ми ведемо перемовини з Театром Франка, щоби один із текстів увійшов до репертуару.
З нашим зростанням ми стаємо складовою національного театру, але хлопці й дівчата, які тільки повернулися з бойових дій чи перебувають на реабілітації, не завжди до цього готові. Я не міг натішитися, коли в Театру ветеранів була своя маленька лабораторія, це мало позитивний вплив на всіх учасників. Мені не хотілося би втрачати атмосферу довіри та підтримки, нашу дружність. Але я дуже хочу, щоби з текстами, які створюють учасники Театру ветеранів, були знайомі в Україні та в інших країнах, щоби вони мали успіх та виборювали своє місце під сонцем. І вони настільки переконливі, що вже це роблять.
Що плануєте, коли відпрем’єрите з “Лимонами”?
Ми взяли нормальний такий розгін (усміхається).
Я граю військового із позивним Капібара в постановці за п’єсою “21” Олі Мурашко, яку ми покажемо у лютому-березні. Це історія про жінку з Криму, яка хоче завагітніти і має труднощі? коли починається війна, вона вже з дитиною, її чоловік йде служити, а курка посеред зими народжує. Паралельно ми спостерігаємо за історією в бліндажі. Буде трохи містики та мелодрами. Хороший матеріал.
Також у березні в Чехії буде прем’єра “Вийти за межу”. Текст написала Наталія Зарицька, дружина воїна “Азовсталі”. Ми будемо показувати виставу в межах фестивалю української культури, який триватиме з 24 лютого до 24 березня. Нас запросив проєкт Міських театрів Праги.
У квітні в Театрі драматургів буде прем’єра за текстом Веліміра Гориславця “Ритуал”, який мені дуже подобається. Це буде моновистава, де гратиме сам драматург. Завдяки тому, що це мобільна постанова, ми плануємо її показувати на інших майданчиках у Києві та Україні.
Як на мене, вистава Веліміра “Ритуал” й мої “Лимони” — на одній поличці. П’єса в основі вистави, “Раздуплісь, галава!”, розповідає про молодого хлопця, який іде на війну, бо вбачає у цьому вищий сенс. Перший бій, другий бій… Він вбиває ворога і ставить собі питання, чи дійсно це те, чого він хоче. Також він знаходить в одній із хат плюшевого ведмедика, який стає його оберегом. Побратими приходять пообіймати цього ведмедика і просто поговорити.
І цей хлопець розуміє, що насправді більше сенсу не в тому, щоби стати машиною для війни, а в тому, щоби дарувати тепло людям, які тебе оточують. Це про рух до чогось світлого і доброго в кожному з нас. Як і “Лимони”.