Ярослав “Апачі” Козирєв — один з бійців Маріупольського гарнізону, який у ніч на 29 липня 2022 опинився у “бараку 200” в Оленівській колонії, де російські військові влаштували теракт. “Апачі” пощастило — він вижив, його ім’я було у списку тих, хто отримав поранення. У Ярослава була травмована рука. Після нетривалого лікування у Донецькому шпиталі “Апачі” знову відправили у Оленівку. Та чи залишається він там і досі — невідомо. Мама оборонця Маріуполя Ірина Козирєва розповіла Свої про сина та про боротьбу за його звільнення.
Пані Ірина зараз приєдналася до громадської організації “Спільнота родин Оленівки”. Нині жінка вважає своєю місією бути голосом військовополоненого сина, аби не дати суспільству забути про злочин російської армії. Ірина Козирєва вважає, що не опускати руки і боротися до останнього за визволення українських полонених — не лише справа їхніх рідних, а й кожного українця.
Про службу матері не говорив ані слова
Розумний, надійний, добрий — таким, за словами Ірини, є її син. Ні дня без спорту — це якраз про Ярослава. Футбол, різні силові вправи, боротьба. А ще він гарно готує. У підлітковому віці Ярослав думав, що доброта — це слабкість, тому намагався бути брутальним. У школі вважався проблемним, бо не терпів фальші, мав загострене почуття справедливості, чим дратував деяких педагогів.
Ірина з Ярославом
Коли Ярославу виповнився 21 рік, він став одним з воїнів славетного “Азову”.
“У підрозділі син з 2019 року, принаймні, я таку дату знаю, бо він вирішив мене цим фактом не травмувати. По великому секрету поділився зі своїм старшим братом, а той з цією таємницею тиждень проходив і зрозумів, що не вивезе далі. Ну, а мені вже що було роботи? Плакати й відмовляти було запізно. Тому я намагалася демонструвати спокій і повагу. Хоча один Бог знає, що я переживала, коли дізналася про це”.
Ірина знала, що син в Урзуфі й номер частини. Коли приїжджав у відпустку, то про службу — ні слова. На прямі запитання відповідав, що про це не варто говорити або, що для таких бесід у них в “Азові” є психолог. Ірина не знала жодного телефона, ні одного імені побратима чи командира.
“Якщо щось станеться, тобі повідомляють, я залишив твої дані в особовій справі”, — сказав, як відрізав.
Цілодобово читала жахливі новини про Маріуполь
Війна застала Ірину в Бучанському районі. Першою їй зателефонувала сестра, яка хоч і жила в Польщі, дізналася про війну раніше за Ірину.
“Як ти не чуєш вибухів?” — спитала вона. І в цей момент я їх почула. А потім Ярослав подзвонив, розмова була короткою. Він попросив мене виїхати, сказав, що вони поїдуть на оборону Маріуполя і почав прощатися. Я, ледь стримуючи сльози, сказала: “Не смій прощатися! Бийся, але живи! Я не прощаюсь!” Він завершив розмову словами “люблю тебе”. 8 діб поспіль я просиділа в підвалі свого будинку, поки зрозуміла, що починаю втрачати сили. Ще трохи і я вже буду маломобільна через стан здоров’я. Молодший син теж почав наполягати, щоб я виїхала. Покидавши у валізу найтепліші речі й найдорожчі світлини, попрямувала на залізничний вокзал до Києва, сіла в безплатну електричку до Львова. Звідти — у безплатний евакуаційний потяг до Польщі. І за дві доби, з шістьма пересадками я добралася до сестри у польське місто Лєгніца”.
Молодший син Ірини полишив навчання й пішов у тероборону. Так само, як і Ярослав, — просто поставив матір перед фактом. Хоча, за словами Ірини, на той момент більшого пацифіста важко було знайти.
“Ярослав писав щодня. А з 3-го березня зв’язок зник, восьмого прийшло повідомлення з невідомого номера, що з Яріком все добре, просто немає інтернету. Але я знала, що нічого доброго там бути не може.”
“День і ніч я читала новини й вони жахали! Лише за два тижні потому мене розшукали незнайомі мені люди й розповіли, що Ярослав отримав поранення, але живий. У мене тоді стався емоційний параліч, я просто сиділа, сльози самі капали з очей. Лише змогла написати старшому сину, який і дізнався про деталі поранення: про тяжку мінно-вибухову травму і що через це Ярослав на деякий час втратив слух, зір, координацію, орієнтацію у просторі. Лише за три тижні Ярослав почав писати вже з “Азовсталі”. Інтернет був не щодня, і в основному вночі. Тож я не могла спати, боялася пропустити момент, коли він буде в мережі. В основному текстові повідомлення, але інколи й голосові надсилав”.
Забери мене, Господь, тільки б син жив!
Чути голос сина — яка то була радість для Ірини. Це давало жінці сил дожити до наступного дня. Постійно її мучили думки про те, що з тої пастки немає виходу. В останніх числах квітня Ярослав написав, що кінець наближається, що виходу немає. Він вибачився перед мамою за все, сказав, що дуже любить її, що кращої мами не може бути і він вдячний їй за все.
“Я теж попросила пробачити мені, бо інколи була занадто вимогливою і суворою. Сказала, що почуваюся винною, бо так хотіла, щоб він навчився відповідальності й тепер через мене він там. Ярослав сказав, де хоче бути похованим, узяв з мене слово, що я виконаю його останню волю. Я страшенно розізлилася його зневірі й сказала, що в мене теж є побажання: хочу, щоб моє тіло піддали кремації, а з прахом — нехай самі вирішують, що вчинити, бо мені байдуже. Ярік сказав — домовились”.
Ярослав на “Азовсталі”
День і ніч Ірина зверталася до Бога, щоправда, інколи безголосо. Кричала, вмовляла Господа забрати її, тільки б син жив!
“Вони там трималися якимось дивом. Щодня ми разом помирали й воскресали знову. Від повідомлення до повідомлення. Навіть у тому пеклі він писав, щоб я сходила в музей чи на концерт, що надішле гроші. Які концерти? Все вмить втратило сенс. На той момент я дізналася, що під час артобстрілу загинула моя сімейна лікарка, молода, прекрасна дівчина, мабуть, перший рік після інтернатури. Молодший син тоді переважно копав окопи, за нього я була більш-менш спокійна. Душа моя була в Маріуполі, Ірпені, Бучі, щомиті помирала разом із сином і своїм народом”.
Вихід у полон, день народження і вибух в колонії
Раптом з’явилася надія. В новинах показали вихід у так званий почесний полон перших поранених. Ірина вдивлялася в кожне обличчя, але свого сина не знайшла. А вночі він написав.
“Я зрозуміла, що він досі на “Азовсталі”. Стан такий — словами не описати. Я вже не знала, радіти чи сумувати, коли припиняться ці емоційні гойдалки… Аж раптом вдень 18 травня Ярік написав, що отримав команду на вихід в полон. “Якийсь час не буде зв’язку, якщо все буде добре, то за пару місяців побачимось”, — такий був настрій. Вперше замайоріла надія на життя! Ми тоді ще остаточно не усвідомлювали, з ким маємо справу. Що наш ворог, наче сам сатана, немає жодних моральних обмежень і пересторог, що ціла нація захворіла на рашизм і сотні тисяч не просто готові, а по-садистськи прагнуть катувати, ґвалтувати, красти, масово страчувати жінок, дітей, полонених, стирати в попіл цілі міста. Що це не ексцес виконавця, а явище масове, тотальне!”
З полону “Апачі” тричі телефонував своїй дівчині. Це були дуже короткі розмови по кілька хвилин. Ірина і собі з Польщі писала й телефонувала до Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Женеву, де їй підтвердили факт полону її сина. В Оленівській колонії Ярослав зустрів свій 24-й день народження.
Досьє на Ярослава на одному з російських ресурсів
“Він народився 21 липня, а 28-го отримав рашистський “подарунок” — теракт в одному з технічних приміщень, куди мій син потрапив у складі приречених на смерть. Наступного дня з’явилися короткі повідомлення про теракт, а 30 липня рашисти оприлюднили списки. Дівчина Ярослава надіслала мені шматок списку з прізвищем, ім’ям та по-батькові мого сина. Вона ридала в трубку, говорила, що Яріка немає, він загинув. Я відмовилася вірити! Пошепки попросила знайти початок списку й надіслати мені. Вона надіслала, і я побачила, що мій син у списку поранених. Там була приписка, що одна людина померла в дорозі. Життя знову перетворилося на жах. Уява малювала мені, яке в нього може бути поранення. Один жах у моїй уяві змінювався на інший”.
Усі міжнародні інституції виявилися ні на що неспроможними й безсилими перед державою-терористкою. Ірина вирішила повернутись в Україну, щоб бути ближче до сина. Їй здавалося, що тут вона зможе отримати хоча б якусь інформацію про Ярослава.
“У вересні побачила репортаж з донецької лікарні, де лежали воїни, поранені під час теракту в Оленівці. Там на задньому плані побачила свого сина з перев’язаною рукою. Він сидів впівоберта, майже спиною до так званих журналістів. Дві секунди у кадрі — як лезом по серцю. Як він схуд, кілограмів на 30.
На цьому кадрі з лікарні у Донецьку Ірина на мить побачила свого сина
Один мій давній товариш сказав мені тоді: “Не рви серце, головне, що рука є, а м’язи наростуть”. От такі прості слова стали моїм рятівним жилетом, я їх потім сама собі повторювала тисячі разів. З того репортажу я зрозуміла, що мого сина повернули в Оленівку. Після чергового обміну я дізналася від побратимів, що у мого Яріка рука не згинається і не розгинається”.
Міжнародні організації нічого не бачать і не чують
Полон триває двадцятий місяць. Вже давно немає обмінів, відповідно Ірина Козирєва не знає, де нині її син і що з його здоров’ям, де він був у день свого народження і як його цьогоріч “привітали” російські кати.
“Ще у листопаді 2022 року я скористалася пропозицією МКЧХ написати полоненим лист. Я декілька днів писала й перепсувала його, бо розучилася писати російською. Це при тому, що до війни я користувалася російською в роботі, в родині й побуті. Я не просто її знала, мій рівень був експертним, я редагувала книги, посібники. Добряча вакцина ця війна! Зі сльозами писала й переписувала, бо непомітно для себе з російської переходила на українську. Нарешті, дотримавшись усіх вимог, відправила листа за вказаною адресою, а за два тижні почала чекати відповіді. Десь із пів року я щодня бігала перевіряти поштову скриньку, чекала на будь-яку відповідь, хоча б від самого МКЧХ. Але марно, ця організація не спромоглася навіть відписку надіслати. Лист мій наче в “чорну діру” провалився!
Нині Ірина Козирєва долучилася до громадської організації “Спільнота родин Оленівки” і разом вони докладають максимум зусиль, аби про злочини російських військових не забували
Для чого МКЧХ збирає мільйонні пожертви хтось знає? Два роки вони розповідають, що тяжко працюють над тим, щоб виконати свою місію і, нарешті, відвідати українських полонених! Далі слів не пішло. Натомість вони безперешкодно й невпинно слідкують за тим, як цивілізована й правова Україна дотримується Женевських конвенцій стосовно військовополонених окупантів. І знаєте, країна-жертва виявляється ображає безневинних окупантів, інтерв’ю в них бере, спитавши, звісно, попередньо добровільну згоду. МКЧХ дорікає нам, хоча рашисти нагодовані, проліковані, мають право поговорити з рідними, утримуються далеко від лінії фронту, до них не застосовують тортур, їх регулярно відвідує МКЧХ. Щодо дій Росії — ні гу-гу, МКЧХ осліп, оглух і онімів. Своїм мовчанням вони перетворилися на співучасників зла й навік зганьбили свою репутацію!”
Спільнота ініціює День жалоби за страченими в Оленівці
Хоча кількість болю й страждань в Ірини зашкалює, вона не звинувачує в тому, що сталося з Маріупольським гарнізоном ні командирів, ні політиків. Для неї винуватці очевидні: росія — країна-терорист, російський народ на чолі з його владою.
Ірина Козирєва (праворуч) бере участь в усіх акціях на підтримку українських військовополонених
“Зараз я бачу свою місію в тому, щоби бути голосом свого сина, не дати світові забути про подвиг захисників Маріуполя. Бо разом із забуттям про героїв, людство забуде про злочини росії. Цього допустити не можна, ми вже знаємо, на що здатне непокаране зло. Саме тому наша громадська організація “Спільнота родин Оленівки” на всіх майданчиках порушує питання про запровадження 28-го липня Дня жалоби за страченими військовополоненими. Якщо на державному рівні цей день запровадити, то й інші держави пам’ятатимуть, висловлюватимуть нам співчуття, засуджуватимуть воєнні злочини країни-терористки. На жаль, ми поки що не почуті владою, відчуваємо певний опір, хоча усі наші зусилля докладаємо саме для того, щоб росія не уникла відповідальності — ні моральної, ні юридичної”.
