Олена Кондрашева бачила сина на початку 2022 року, коли він з Маріуполя приїхав додому у відпустку. Майже весь січень боєць “Азову” провів з близькими у рідному Павлограді. Потім Максим повернувся на базу в селище Юр’ївка, неподалік від Маріуполя. Звідти вранці 24 лютого з побратимами був піднятий по тривозі й відправлений в Маріуполь. 86 днів оборони міста, потім вихід з “Азовсталі” у полон, Оленівська колонія. За два дні до теракту, підло скоєного росіянами проти ночі 29 липня, Максим зателефонував матері. Майже через рік Олена з окупантських ЗМІ дізналася, що її сина “суд “днр” визнав винним у “жорсткому поводженні з цивільними” — 31 травня бійця “Азову” на псевдо “Раш” Максима Кондрашева засудили до довічного ув’язнення.
Захоплювався рибалкою та спортом
Про свого сина Олена Кондрашева каже, він ріс звичайною дитиною, тільки був дуже непосидючим. Захоплювався рибалкою, ще коли був малим, сідав на велосипед з вудочкою і їхав на водойми.
“А коли вже подорослішав, придбав надувний гумовий човен, багато різних снастей. Один або збирав друзів і автівкою їздив рибалити. Влітку завжди привозив коропів, а навесні і восени — щук. З щуки готувала котлети, дуже син їх любить. Іноді риби було так багато, що роздавали рідним”.
А ще Максим поважав спорт. Спочатку був футбол — займався у місцевому клубі, допоки не зламав руку. Далі був і бокс, і заняття у спортзалі тощо.
Олена Кондрашева чекає з полону свого сина. У “днр” полоненого захисника засудили до довічного ув’язнення
Після школи Максим вступив до технікуму, вивчав ремонт гірничого обладнання, але за спеціальністю ніколи не працював. Олена каже, після закінчення технікуму син поїхав по всіх шахтах міста, але набору тоді ніде не було.
Одружився, у молодій родині народився син, якого назвали Вадимом. Як тільки видавався вільний час, Максим залюбки бачився з сином, гуляли разом і, звичайно, рибалили. Зараз хлопчику 6 років. Він знає, що його татусь — військовий, бився з російськими окупантами за Маріуполь.
“У 2016-му підписав контракт з військовою частиною №3024 Національної гвардії України, а у 2020-му перевівся в тоді ще полк “Азов”. І залишався у його складі до початку повномасштабного вторгнення”.
На мітингах викрикувала свій біль
Велику війну Максим Кондрашев зустрів у званні старшого сержанта командиром відділення зенітного дивізіону. Про важкі для оборонців Маріуполя дні навесні 2022 року в Олени тільки була та інформація, яку вона з іншими рідними отримувала через різні соціальні мережі й засоби масової інформації — як українські, так і ворожі.
“Про ті дні мені й досі важко згадувати. Скільки сліз тоді було виплакано. Майже нічого не готувала — як я можу їсти, коли моя дитина голодує.”
“Заходжу у ванну, щоб помитися і одразу думка, чи є у сина вода, щоб втамувати спрагу. Важко, що не передати словами. Їздила на різні мітинги, там можна було накричатися і на якийсь час трохи ставало легше. На зв’язок виходив рідко, мало що розповідав про ті події. Здебільшого це були узагальнені фрази: “Живий. У мене все добре. Бережіть себе. Обійми за мене сина”. Більше інформації я вже дізнавалася від хлопців, яких поступово обмінювали”.
Онуку не кажемо про полон батька, а він чекає його
15 травня Максим надіслав матері світлину, де він у бункері на “Азовсталі”. А наступного дня — інформація про вихід у полон, про почесний полон, який мав тривати максимум 3-4 місяці. “Раш” виходив одним з перших, виносив на ношах важкопоранених побратимів. З Оленівської колонії, куди одразу з Маріуполя вивезли всі підрозділи, які стояли на захисті міста, Максим мав змогу телефонувати рідним.
Олена каже, що дні в очікуванні дзвінка від сина тягнулися нескінченно довго, були одноманітними й сповненими скорботою. Кілька разів коли Максим телефонував мамі, поруч з нею був його син Вадим. Це були найщасливіші моменти для всієї родини.
“Ми кажемо, що батько на війні й стоїть на захисті нашої Батьківщини. За полон Вадиму ми нічого не кажемо. Коли онук бачить військових, то завжди питає: “Коли вже батько приїде?” А у мене немає на це відповіді”.
Вранці 26 липня 2022 Максим зателефонував матері, розмова тривала кілька хвилин. Все, як зазвичай — як у кого справи та здоров’я й побажання якомога швидше всім зустрітися на волі.
“А через два дні стався теракт. Це велика трагедія для сотень сімей, чиї сини, чоловіки, брати або загинули, або отримали чисельні поранення. Вже нещодавно через побратимів, яких обміняли 6 травня цього року, дізналася, що сина в той день, коли ми востаннє розмовляли, перевезли до Донецького СІЗО. Тоді мені було достатньо знати, що він живий, і слава Богу”.
Звинуватили у нібито вбивстві мирних маріупольців
Наприкінці травня у ворожих пабліках було опубліковане відео: на ньому Максим Кондрашев дає свідчення і судді “верховного суду “днр” виносять йому вирок. Його визнали винним у нібито жорстокому поводженні з цивільним населенням, застосуванні у збройному конфлікті заборонених засобів та методів (ч. 1 ст. 356 карного кодексу рф) та вбивстві (п. “а” ч. 2 ст. 105 карного кодексу рф).
Ось що про цю справу писали окупантські ЗМІ: “Слідством та судом встановлено, що нібито 2 березня минулого року Кондрашев спільно з товаришами по службі заступив на охорону та контроль території, прилеглої до заводу “Азовсталь”, який на той момент утримувався збройними формуваннями України. Кондрашев зайняв пост на перехресті вулиць Шевченка та Грецької у місті Маріуполі. Перебуваючи на бойовій позиції, він помітив автобус марки “Мерседес Спрінтер”, що рухався в його напрямку, з мирними жителями, і відкрив по ньому вогонь. Внаслідок отриманих поранень 4 особи загинули. У ході попереднього розслідування проведено огляди місця події, комплекс експертиз та інші слідчі дії, що викривають злочинні дії Кондрашева. Вироком суду Кондрашеву призначено покарання у вигляді довічного ув’язнення з відбуванням у виправній колонії особливого режиму”.
“Той суд — суцільна брехня. За словами хлопців, кому вдалося вийти на волю, син у ті дні знаходився у протилежній частині Маріуполя. Впевнена, що фізичними знущаннями вони змусили мого Максима зізнатися у тому, чого він не скоював”.
Важко, але тримаюся
Тільки-но Максим Кондрашев опинився у полоні, Олена одразу почала звертатися до різних структур, всюди писала заяви: до поліції, Національного інформаційного бюро, Червоного Хреста, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, особисто Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Дмитру Лубінцю. Повторні заяви мати й батько “азовця” заповнили і надіслали вже після судилища.
Батьки Максима з його сином Вадимом
А ще Олена Кондрашева їздила з Павлограда до Києва на зустріч із командирами “Азову”. Але від них вона почула те, що їй казали у всіх організаціях, куди вона зверталася.
“Нічого нового. Лише обіцянки. Тримайтесь, і все”.
Олена Кондрашева тримається, хоча і важко їй це дається…
