Євген Черкез з дитинства мріяв пов’язати своє життя з військовою справою. Вона здійснилася у 2018 — він приєднався до “Азову”. Мати відмовляла сина від служби. Свій вибір хлопець пояснив так: “Хочу захищати Україну!”, і попросив підтримати його. В “Азові” “Жекан” був стрільцем-гранатометником. Три роки тому — 24 березня 2022, Євген загинув у рідному Маріуполі. Історію сина для Свої розповіла мама бійця.
М’яка іграшка сина стала оберегом для Ольги
Євген Черкез народився 28 липня 1994 року у пологовому будинку на Лівому березі. Ольга з перших місяців вагітності відчувала, що буде саме хлопчик. Син був бажаною дитиною в родині.
“Женічка зростав доброю дитиною і завжди усміхненою. А ще бережливим — у нього були всі іграшки цілі. Дуже машинками любив гратись. Якось приїхали двоє хлопців до сусідів. Бабуся каже: “Женя, принеси машинки, щоб діти погралися”. Довго він шукав, а потім виніс гумову машину, пищалку і велику вантажівку. Бабуся питає, а чому саме такі іграшки? А він каже, бо інші зламають. Ми потім довго згадували той випадок і завжди сміялись”.
Ольга Черкез з чоловіком та іграшкою — м’яким бичком
Коли Жені було чотири роки, загинув його батько. На згадку про тата у хлопця залишилося не так багато спогадів, а ще — м’яка іграшка. З бичком червоного кольору Женя зростав: спочатку іграшку брав із собою в дитячий садочок, коли підріс — подарунок стояв на полиці у його кімнаті. М’якого бичка Ольга Черкез, мати “Жекана”, вивезла з окупованого росіянами Маріуполя. Тепер ця іграшка для жінки — оберіг, частинка її єдиного сина.
Любив спорт, марив морем і планував працювати на судні
У 13 років Євген захопився велосипедами ВМХ. Він довго обирав свій вид спорту, бо через вроджений сколіоз не всі заняття підходили. Пробував грати у футбол, займатися боротьбою, проте все одно велосипед був у пріоритеті. На ньому, за словами Ольги, син виконував різні трюки, а вже під час служби став бігати марафони.
У шкільні роки Ольга спочатку тримала сина під наглядом: контролювала його успішність, увійшла до складу батьківського комітету, намагалася підтримувати цікавість до навчання.
“З навчанням все було складно. Бо для Жені було важливо знати, що це йому буде потрібно, тому постійно доводила, що знання важливі. Коли прийшов час складати іспити, казав, що все здасть самостійно і вступить на бюджет. Так і вийшло, бо якщо у сина була мета — він її завжди досягав. Для мене було важливо, щоб Женя отримав вищу освіту. Син вступив до Приазовського державного технологічного університету, освоював металургійну спеціальність. Але чесно скажу, що там йому навчатися не подобалося”.
Ольга і Євген біля драмтеатру у Маріуполі
Але йому дуже подобалося навчатися на моториста в Азовському морському інституті. Євген навіть готувався до роботи на суднах, хотів ходити у дальні рейси.
“Вітчим Геннадій — моряк, і він для Жені був прикладом. До того ж син усе життя марив морем. Але, на жаль, в море він так і не вийшов, бо потрапити на судна було дуже важко”.
Сколіоз і плоскостопість не завадили приєднатися до “Азову”
Проте здійснилася мрія дитинства — у серпні 2018 Євген став бійцем “Азова”. Саме тут він знайшов усе, чого прагнув і у що вірив: справедливість, гідну справу для захисту рідної країни, можливість проявити мужність, підтримку, знайшов друзів. Служба додала “Жекану” впевненості, що військова справа — це його покликання.
“Син поїхав на базу “Азова” в Києві і вже звідти мені телефонував, коли проходив “Курс молодого бійця”. Звісно, я, як і будь-яка інша мати, відмовляла сина.
А він тоді сказав: “Я так вирішив, підтримай мене. Я українець і хочу захищати Україну”
Сказав, що на КМБ було важко, але він витримав, бо є мета. Коли син поставив собі мету, то вже дуже складно його відмовити, от таким був цілеспрямованим. І тут вже ані сколіоз, ані плоскостопість не завадять. “Азов” вибрав, бо там всі один за одного. “Азов” — це сімʼя. І кожен побратим там Друже, і командир теж Друже”.
Підрозділ Євгена базувався в Урзуфі. У 2019 році “Жекан” вперше опинився на полі бою. Де саме воював, Ольга не знає, син про це з нею не говорив. Але жінка зрозуміла, що там було дуже “гаряче” і небезпечно. Бо через пів року він повернувся додому і сказав: “Мамо, війна — це страшно”.
Євген Черкезов мріяв служити в “Азові”
“Про службу майже нічого не розповідав, казав, посміхаючись, що це військова таємниця. Як потім ми дізналися, так роблять більшість “азовців”, рідним про службу не розповідають. Він був стрільцем-гранатометником. Якось розповідав мені, як робити розрахунки і на яку відстань воно летить. Він говорив про це із захопленням, було видно, що йому подобається те, чим він займається. Потім я вже дізналася, що він не тільки навчився, а ще й навчав побратимів”.
8 березня ми побачилися на п’ять хвилин — то була наша остання зустріч
22 лютого 2022 року Євген зателефонував батькам і повідомив, що він з побратимами збирає базу. Тоді Ольга з чоловіком поїхали в Урзуф, забрали речі сина і деяких побратимів, аби відправити їх рідним.
“Ми тоді і уявити не могли, що буде повномасштабне вторгнення. Я думала, як і у 2014, — будуть прильоти, вибухи і врешті-решт все обійдеться. Та й готували нас до шашликів, а потім настало 24 лютого. Вже 2 березня не було ні світла, ні води. Жили на околиці міста, біля ТРЦ Порт City, і з нашого боку було видно всі прильоти. Ми спустились трохи нижче, у приватний сектор до батьків. Разом легше вижити: палили вогнище, готували їжу, ходили за водою до криниці. Сьомого березня не стало газу. Восьмого ми вийшли в двір, щоб приготувати їжу на багатті. Я обернулась і побачила Женю — в касці, з автоматом, рацією, синім скотчем. Ми дуже зраділи, обійняли його, склали в пакет різних смаколиків, фруктів, тоді ще були запаси”.
“Запитали, як справи, він каже: “Воюємо. Горять тварі. Всього вистачає”. Це була п’ятихвилинна зустріч. Останні пʼять хвилин, коли ми бачили сина ще живим. І він побіг до хлопців, вони його чекали.
У день, коли загинув син, відчула, що в Маріуполі мене більше нічого не тримає.”
Ольга з чоловіком Геннадієм тільки наприкінці березня змогли вибратися з Маріуполя.
“Я головою розуміла, що треба виїжджати з міста, але не могла себе змусити це зробити, бо син залишався в Маріуполі. Але чоловік мене вмовляв, і ми потрохи складали речі в машину. Зранку 24 березня я кажу: “Все, їдемо!”. Тоді я вже відчула, що мене нічого тут не тримає, але на той час ще не знала, що життя мого сина закінчилось. Батьки їхати не хотіли, тож ми завантажили автівку і вирушили з міста. Із собою взяла іграшкового бичка, годинник сина і музичну колонку. Я думала, що ми зможемо швидко повернутись…”
Навкруги були руїни, на вулицях лежали тіла вбитих людей. Ольга дивилася на рідний Маріуполь і не впізнавала ще донедавна процвітаюче місто.
“Перший блокпост був у Мангуші. Вісім годин ми простояли в черзі, бо всіх обшукували, перевіряли. На нашому шляху таких постів було дуже багато, не менше двадцяти. На кожному вимагали щось дати під наведений на нас автомат. Місяць не купана, з іграшкою в руках, вони дивилися на мене і, мабуть, думали, що я трошки дурнувата тітка. А зараз я розумію, що поруч був син, він нам допоміг вибратися з цього пекла. 29 березня вже почалась фільтрація, думаю, що тоді ми б вже не виїхали, бо у них були списки рідних українських військових”.
Ольга випадково вивезла з Маріуполя першу футболку з “Азову” сина
Серед речей була “азовська” футболка “Жекана”. Ольга каже, що поклала її в сумку випадково. Вже потім, розбираючи речі, вона побачила цю футболку.
“Це перша футболка, яку видали в “Азові”, Женя її дуже беріг. Добре, що на блокпостах перевіряли наші сумки, але не так ретельно. І футболку окупанти не знайшли, а то я навіть уявити боюся, що нам за неї було б”.
Снайперська куля зайшла в стегно, а вийшла через живіт
31 березня Ольга і Геннадій були у Вінниці. Цього дня вони отримали звістку, від якої серця матері та вітчима ледве не розірвалися — їхнього сина немає серед живих. Євген Черкез загинув 24 березня 2022 року під час міських боїв у центрі Маріуполя. Він виводив групу, йшов останнім, прикриваючи побратимів. І отримав важке поранення: снайперська куля зайшла в стегно, а вийшла через живіт. Євгена довго не могли евакуювати, бо точилися бої. Згодом побратими його забрали у шпиталь, а там черга з поранених бійців. Побратим, який був поруч з “Жеканом”, розповів, що навіть у такому стані хлопець казав: “Все буде добре”. На жаль, врятувати його не вдалося — Євген Черкез помер на операційному столі.
У червні 2022 року почався обмін тілами загиблих оборонців Маріуполя, Ольга відчула, що серед них буде її Женя. Пояснити свою впевненість жінка не могла, проте серце матері не помилилося, бо згодом їй зателефонували з військової частини і повідомили про співпадіння ДНК. Пізніше, вже під час розтину, знайшовся його жетон, який в’ївся в тіло хлопця.
“Я хотіла востаннє побачити сина і провести пальцями по його волоссю. Я так завжди робила, із самого дитинства.”
“Женя мав густе волосся, наче щітка на дотик. Проте Патронатна служба відмовляла, бо вони знали, в якому стані тіло мого Жені. Для мене це було дуже важливо — востаннє доторкнутися до сина. Переконала, і мені показали тіло, але на голові вже не було волосся. Я погладила його голову, і попрощалася зі своїм єдиним сином…”
Документальний фільм про Євгена Черкеза
Жетон сина на шиї, а його прах біля ліжка
28 липня, у день, коли “Жекану” мало би виповнитися 28 років, його тіло кремували в столичному крематорії. Під час урочистого прощання Ользі повернули жетон сина, який став для неї символом честі, мужності та гідного життя українського патріота, яким і був “Жекан”. Тепер жетон із номером 048262 Ольга носить на ланцюжку у себе на шиї і ніколи не знімає.
Ольга носить жетон сина
Урна з прахом пробула рік в крематорії, а потім Ольга забрала її додому.
“І зараз прах зі мною, на тумбочці біля ліжка. Мені так легше, син поруч. Дуже прикро, що за стільки років війни, наша країна не спромоглася створити меморіальне військове кладовище, а це один з показників ставлення до військових. Зараз ми не тільки перемагаємо ворога, ми виховуємо майбутнє покоління, і ставлення до військових — це дуже важливо”.
Євген Черкез — стрілець-гранатометник 1-го протитанкового відділення взводу вогневої підготовки 2-ї роти 2-го батальйону ОЗСП “Азов”. За час військової служби отримав нагрудний знак “Ветеран війни — учасник бойових дій”, медаль “Операція Об’єднаних сил. За звитягу та вірність”. “Жекан” посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.
