“Моя душа” — збірку з віршами з такою назвою написала Світлана Припишна. Ця книга про життя багатодітної родини — у мирні часи і після повномасштабного вторгнення росіян. Багато віршів у цій збірці пані Світлана присвятила молодим воїнам, які віддали життя заради нашої незалежності. Бо її сини теж захисники. Для Свої пані Світлана розповіла про синів — загиблого Андрія і зниклого безвісти на фронті Івана.
Молодший син Світлани Припишної Андрій з позивним “Шегі” служив бойовим медиком в “Азові”. У цьому ж підрозділі служила і його кохана дівчина — Юлія Зубченко з позивним “Сирена”. Обидва вони не повернулися живими з Маріуполя. Боєць загинув 15 квітня 2022 у бронетранспортері, який потрапив під артобстріл на мосту через Кальміус поблизу “Азовсталі”. Снаряди розбили міст і БТР впав у воду, екіпаж потонув. Юлія загинула на “Азовсталі” — російська авіабомба влучила у бункер, де був шпиталь. “Шегі” було 24 роки, “Сирені” — 27.
Андрій хотів стати медиком і в “Азові” його мрія здійснилася
Родина Світлани Припишної із села на Київщині. Сама себе жінка вважала щасливою мамою, так було до повномасштабної війни.
“Два синочки і дві дочки. Мене тоді Бог не обділив, як казали старі люди, спочатку нянька, а потім лялька. Так в мене народилась найстарша донька Поліна, потім син Іван, донька Марія і спільний син з другим чоловіком Андрій”.
Батьки з Андрієм
Ще навчаючись у старших класах, Андрій хотів стати медиком або військовим. За словами матері, через бюрократію та фінансову неспроможність родини Андрій не міг вступити до медичного вишу, а проблеми зі здоров’ям стали на заваді військовій кар’єрі. Тому після закінчення 9 класу хлопець пішов вчитися до місцевого училища на тракториста-машиніста сільськогосподарських виробництв, а далі — до індустріально-педагогічного технікуму, але від своєї мрії не відмовився.
“Після навчання потрапив на київський завод, де є база “Азову”. Сину сподобалось ставлення і дружність хлопців, те, що там тренували добре, навчали, тому він пройшов курс молодого бійця і пішов служити за контрактом у тоді ще окремий загін спецпризначення “Азов” Нацгвардії України. 8 жовтня 2018 року син служив на посаді санітара 2-го відділення 1-го взводу оперативного призначення 2-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення”.
5 днів пройшло після поранення, а він знову пішов у бій
На початку лютого 2022 року Андрій був у відпустці. На відпочинок і зустріч з друзями й рідними у нього було лише 10 днів, але Світлана згадує, що син поїхав на 2 дні раніше. Батьки провели Андрія на потяг, який прямував до Маріуполя. Хто ж тоді знав, що вони бачать свого сина живим востаннє.
“Після 24 лютого зв’язку з ним майже не було. Якщо і писав щось, то рідко і коротко: “Привіт”, “живий”, “все нормально”, “тримаємось”. 5 березня був поранений на завданні, отримав мінно-вибухову травму, непроникне поранення грудної клітки, поранення руки та контузію. Про поранення дізналась від його знайомих, які теж шукали Андрія. Син дуже сердився, що мені розповіли, казав: “Мамо, ти й так ночами не спиш, я не хотів, щоб ти нервувала”.
Цей вірш Світлана присвятила своєму загиблому сину Андрію
Спочатку “Шегі” був у госпіталі. Вже після загибелі Світлана дізналася, що на п’ятий день після поранення Андрій був вже у строю, виконував завдання на рівні з усіма.
“За словами побратима, Андрій, не дочекавшись, поки загоються рани і його випишуть з госпіталю, сам викликався допомогти: “Що я буду тут сидіти? Хлопцям потрібна допомога”. А ще з того пекла надсилав гроші на лікування батька, бо він тоді дуже хворів. І щоб ми не хвилювалися, майже нічого не говорив про труднощі. 10 квітня останній раз нам написав: “Можливо, не буде зв’язку, не нервуй”. Потім зник зв’язок, ми все чекали, коли напише, бо він вже був 20 днів не на зв’язку. Потім були пошуки. Разом з іншими рідними їздила на акції, пресконференції, просили, щоб витягли наших синів та доньок з Маріуполя”.
Потонув у БТРі в Кальміусі
Лише у травні Світлана дізналася, що її син вважається безвісти зниклим. А згодом стало відомо про загибель “Шегі”.
“15 квітня… Це був страшний день. Колону з 60 машин, якщо не помиляюсь, обстрілювали з усього чого тільки можна. Бронетранспортер, в якому був мій Андрійко, росіяни підбили саме коли він їхав мостом через річку Кальміус. Міст — і вже майже “Азовсталь”. Але БТР не доїхав, впав у воду. У ньому було близько 16 хлопців разом з моїм сином”.
Світлана з рідними до останнього сподівалася, що Андрію вдалося врятуватися. Хотіла вірити, що хлопці вибрались, але 29 червня по обміну доставили тіла у київські морги й поступово почали знаходити хлопців, які були в тому БТРі. Світлані зателефонували, повідомили, що знайшли жетон Андрія.
“Ми їздили на впізнання. Але впізнати було неможливо, у сина були великі татуювання, але нам їх не показали, сказали, що там вже нічого не видно. Ми не наполягли, мабуть, від шоку, в якому були від побаченого, та й донька вагітна була, боялись, щоб з дитиною нічого не сталось. Вирішили чекати на результат ДНК”.
Світлана Припишна на Алеї пам’яті біля світлини сина
24 серпня 2022 року збіг ДНК. Через чотири дні — 29 серпня, з Андрієм попрощалися у Києві на базі “Азову”, а 30-го “Шегі” поховали на кладовищі в селі Брідок на Київщині.
Андрій загинув 15 квітня, а за день від важкої хвороби помер його тато Володимир Іванович. Але ніхто з них так і не дізнався про смерть один одного…
Кохана Андрія теж загинула: вона була у шпиталі під час авіабомбардування
У Андрія Припишного була кохана — Юлія, професійна фельдшерка, у 2022 році вона підписала контракт з Нацгвардією. Як і “Шегі”, теж була парамедиком в “Азові”. У “Сирени” була можливість виїхати, бо жінок тоді відпускали до дітей (8-річний син Юлії зараз живе з її батьками, вони його опікуни — Свої). Але вона відмовилась і залишилася в Маріуполі. Андрій брав участь у бойових діях, а Юлія рятувала бійців у шпиталі, котрий розмістився в одному з бункерів “Азовсталі”.
Андрій і Юлія не повернулись живими з Маріуполя
У той період вона писала мамі: “Припини, ти у мене сильна, навіть у мене немає страху. Вірте, що я повернуся обов’язково”. 7 травня Юлія сказала, що 9-го буде страшний день, адже очікувалися обстріли з боку окупантів. А вже наступного дня її не стало — на бункер, де був шпиталь, росіяни скинули авіабомбу. Побратими “Сирени” розкопали завали і переконалися — там живих не залишилося. Усе вигоріло вщент.
Поховати Юлію Зубченко рідні змогли лише у березні 2023-го в рідному Світловодську на Кіровоградщині. Медикиню посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Вірші, сповнені болю
Книга “Моя душа” була надрукована у листопаді цього року. Світлана зізнається, вірші ніколи не писала, та й зараз не знає, як вони пишуться.
“Просто після смерті сина почали самі писатись. Про збірку загалом скажу, що в ній багато віршів присвячені сину Андрію. Також є вірші присвячені його побратимам, які теж загинули в Маріуполі, вірші про війну, про “Азов”.
Чимало віршів у книзі присвячені Андрію і його полеглим побратимам
В книзі є ще вірші про старшого сина Світлани — Івана. Він у перші дні повномасштабного вторгнення привіз свою сім’ю в село до батьків, та поїхав до Києва. Ходив разом з чоловіком своєї сестри по військкоматах, але їх ніде не брали, тоді наплив великий був, а зброї навпаки не було.
“Після того, як поховали Андрія, йому було дуже важко, бо він втратив не просто брата, а ліпшого друга. Вони були близькими, завжди виручали один одного, підтримували. Іван пішов служити добровольцем, пройшов навчання в листопаді 2022. У грудні вже був на бойових, ми ледь випитали у нього, щоб зізнався, що служить. У січні 2023 року зник безвісти під час обстрілу, знаємо, що був поранений. Більше ніякої інформації ніде немає, вже майже рік невідомості. Ось цей стан мій і виливається у вірші. Загалом ця збірка про наше життя — минуле, сповнене щастя і радості, і нинішнє — повне горя і болю”.
У віршах Світлана виливає свій біль. Вони приходять до неї безсонними ночами. У віршах жінка розмовляє з сином та чоловіком, бо має сказати те, що не встигла, те, що крає душу…
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку Указом Президента України №168/2022 Андрія Припишного нагороджено медаллю “За військову службу Україні”. Але цю нагороду “Шегі” не встиг отримати особисто…
