28-річний киянин Ілля Самойленко отримав важкі поранення у 2017 році – він втратив око і руку. Але під час повномасштабного наступу захищав Маріуполь і вийшов з “АзовСталі” в числі останніх. Чотири місяці він провів в полоні у росіян і повернувся 21 вересня в Україну.
Весь цей час його мама Алла Самойленко, відома кастинг-директорка, яка підбирає акторів для кіно, разом з жінками і родичами полонених “азовців” на весь світ розповідала про їхню долю.
Син подзвонив мамі, коли вона знаходилася в Америці – Алла разом з дружинами Дениса Прокопенка, позивний Редіс, та Арсенія Федосюка, позивний Процес, мала виступати в ООН в Нью-Йорку.
Що відчула жінка, яка одного разу вже виходила сина після важких поранень, неможливо ані передати, ані зрозуміти. Найголовніше, що її син, як і 214 інших полонених з “АзовСталі” повернулися в Україну. Всім їм знадобиться допомога лікарів. Всі вони виснажені та неймовірно схудлі. Але – живі. Це найголовніше. Декілька слів про розмову з сином та те, як вона дізналася про обмін, Алла надиктувала безпосередньо в ці дні. А велика розмова між нами сталася напередодні виїзду Алли в Америку. Про те, як вона жила ці місяці, як чекала сина, про що думала, – про все вона розповіла. Як і історію свого життя, яка варта екранізації. На долю цієї красивої жінки випало настільки багато випробувань, що неможливо це навіть передати.
– Раніше, до всіх цих подій, про Іллю казали: син тієї самої Алли Самойленко, – коли мама посміхається, її очі залишаються сумними і стривоженими. – Тепер все змінилося: я – мама того самого Іллі Самойленка. Мене багато хто знає в колах, пов’язаних з кіно. Моя професія: кастинг-директор), я є членкинею Міжнародної організації кастинг-директорів, маю потужну фільмографію з українських повнометражних фільмів, серіалів і подібної продукції.
-Де вас застав дзвінок сина після звільнення з полону?
– Ілюшин дзвінок прозвучав дуже неочікувано. Я не знала що їх поміняють. І рівно за п’ять хвилин до того як почула голос сина, я говорила в прямому ефірі з журналістом. Розповідала про нашу діяльність, з чим ми ходимо до американських законодавців, про сенс наших зустрічей і перебування тут. І тут раптом цей дзвінок. Я ледь не впала. Я плакала і сміялася. Поводилася дуже дивно. Пояснювала людям навколо, що я мама полоненого з України, який повернувся додому. Всі поставилися до цього з розумінням і підтримкою.
Перша розмова була дуже коротка. Як у всіх, у Каті Прокопенко так само. 20-30 секунд. Цього достатньо, щоб сказати, що це дійсно сталося. Дзвонять хлопці з чужих телефонів. Потім Ілля прислав мені номер свого тимчасового телефону. Бачу, що він вже відновив всі свої месенджери. Він зараз зайнятий тим, що проходить медогляд. Всі в такому самому становищі. Їх досліджують лікарі. За відсутності серйозних ушкоджень, сподіваюся, будуть відпускати додому.
– Ви здогадувалися, що обмін може таки статися в ці дні?
– За місяць до цього моменту попередження були. Я отримала інформацію від журналіста, який має потужні зв’язки серед не тільки українських, а й російських високопосадовців. Він мені сказав, що є якісь подвижки, натяки, що все може закінчитися добре. Але таких повідомлень було уже досить багато. Тому ми сприймали їх не дуже серйозно. Я навіть показала повідомлення Каті, дружині Дениса Прокопенка. Вона також сказала, що це, як завжди вкид, щоб ми сподівалися, а потім розбити нашу надію. Пізніше було повідомлення від турецьких новинних агенцій. Кілька днів тому Ердоган зробив заяву. Ми це сприйняли як обман, бо першими цю новину показали російські пабліки. Вони стверджували, що всіх захисників “АзовСталі” поміняли, але без деталей. Потім це спростували. Але зрештою, як ми бачимо, виявилося, що це таки правда. Але кількість трошки не та і умови обміну досить цікаві.
– Ваш син повернувся і Катін чоловік – Редіс. Але чоловік третьої жінки, яка перебуває з вами в цій поїздці, Юлії Федосюк, залишається в полоні. Як вона сприймала новини?
– З великим сумом, це зрозуміло. Це невимовно тяжко. Насправді ми дуже чекаємо повернення всіх наших. І будемо докладати всіх зусиль, яких тільки можливо, до цього. І наш досвід показує: розголос вирішує. Тому Катя, сподіваючись на актуалізацію всіх процесів, запустила флешмоб для всіх, хто не дочекався своїх з полону. Його вже підхопили родини полонених. Текст звучить так: “В соціальних мережах запущено хештег #WaitingForAzovstalDefenders. Закликаємо всіх небайдужих продовжувати боротьбу та інформаційну підтримку задля того, щоб УСІ наші Герої повернулися додому живими! Розміщуйте пости в соціальних мережах з хештегом #WaitingForAzovstalDefenders”. Вони мають підтримати тих родичів, хто залишається у відчаї. А вони таки у відчаї. Зневірюються. Втрачають надію.
– Як і коли ваш син опинився в “Азові”?
– Це було його свідоме рішення. Як тільки почалася війна, у 2014-му, Ілля хотів туди йти. Я його тоді стримала, бо він був недосвідчений, у нього не було навичок, потрібної підготовки. Він до мене прислухався тоді. Я не впливала на його рішення, просто пояснила: у нас в родині не проста ситуація з його молодшим братом, я ще не знала, що буде з ним. Ілля мене зрозумів. Паралельно з навчанням в університеті, рік ходив на заняття з тактичної медицини, відвідував військовий вишкіл. Таким чином він отримав досить серйозну підготовку. І вже за рік я відпустила його зі спокійною душею. Рішення його було вмотивоване саме тим, що “Азов” – новостворений підрозділ, що він є частиною Національної Гвардії, що там багато молодих хлопців, його однолітків, зрозумілих йому по духу. Освічених – це дуже важлива риса цього підрозділу, там багато людей, які мають не одну вищу освіту. І там дуже знадобилася його іноземна мова, яку він добре знав і до проходження служби в “Азові”, але вдосконалювався весь цей час, і на сьогоднішній день він володіє мовою дуже добре.
Був ще один надзвичайно важливий фактор, який вплинув на рішення Іллі, чому саме “Азов”. Це був підрозділ, у якому було найменше втрат живої сили під час бойових дій.
– Як давно ви не бачились?
– Не бачились десь з 19 лютого. І не чулись з того часу – до 21 вересня. Я тільки дивилася його інтерв’ю. Бути мамою важко. Але, на щастя, я мама не тільки йому, я мама ще молодшому синові, брату Іллі, який хоч і хворий, але він з нами і дуже чекає на Іллю. Ще я мама Маргарити, маленької дівчинки, якій чотири роки. Вона народилася з різницею рівно у 24 роки зі старшим сином і теж неймовірно чекає на нього. Звісно, всі вони потребують моєї турботи, моєї уваги. У мене є сад і город, які я обробляю і про які дбаю. Але сподіваюся, що і гідно несу ту місію, яку поклав на мене Ілля. Бо коли я його питала, чи потрібна медійна кампанія навколо їхньої діяльності, того, що відбувалося в Маріуполі і стало відбуватися потім, він мені сказав: “Так”. Я, наскільки можу, доношу його думки, свої думки і намагаюся якось сприяти тому, щоб сформувати чіткий образ, хто такі ці хлопці і дівчата, які вони, чим дихали, як вони зараз живуть. Постійно думаю про тих хлопців і дівчат, які зараз в полоні, – тільки про те, щоб вони витримали, щоб їм вистачило сил, моральних, і духовних, і душевних – яких тільки можна, щоб вони відчували нашу підтримку, щоб вони не зламалися. Це єдине, про що я думаю.
-Коли сталася жахлива трагедія в Оленівці, з якими думками ви чекали списки загиблих?
-В таких ситуаціях у мене всередині все завмирає, стає дуже холодно. Немає зовні ніяких емоцій. Але на цей раз я плакала. Проридала, мабуть, дві доби, поки не відкрила ті списки.
Я знаю, що ніхто із розвідників з полону на зв’язок не виходив. Ілля – саме розвідник. Опосередковані свідчення я і Даша, Ілюшина дівчина, отримували через друга сина, який знаходився нібито в Новоазовську, потім виявилося, в Донецьку, з тяжкими пораненнями. Ще волонтер, звільнений з Оленівки 4 липня, розказав, що Ілля хворів, його возили в Донецьк лікувати в госпіталь. У нього наче б то було запалення легенів. Це дуже схоже на Іллю. Він легко підхоплює респіраторні хвороби, віруси. Думаю, сидіння в підвалах не додало йому здоров’я. Після вибуху з колонії почали вивозити людей малими групами. Кого, куди, навіщо? Ми нічого не знали. Зрештою, виявилося, що всі чутки і свідчення були неправдивими. Всі чотири місяці Ілля перебував в одиночній камері десь в Москві. Страшно казати, але ж Ілля мені про це писав.
– Про полон?
– Весь час, поки тривав вихід Маріупольського гарнізону в так звану евакуацію, ми багато з ним переписувалися. Я йому присилала всі повідомлення, що знаходила в мережі по темі, також про те, що в так званих ЛДНР вводять смертну кару, що їх збираються судити. Він мені абсолютно спокійно відповідав: це лякалки для своїх. Це спрямовано на внутрішню російську аудиторію. Домовленості на такому високому рівні, що абсолютно залізобетонно вони повернуться. Хіба що, написав якось, вони самі обстріляють нашу колонію “Градами”, звинувативши Україну. Власне, майже так і сталося 29 липня, коли був вчинений теракт в Оленівці, що забрав життя понад 50 полонених азовців і поранив понад 80.
– Але ж і ви розуміли, що вірити росіянам не можна…
– Перед виходом з заводу Ілля дав інтерв’ю французському журналісту. Інтерв’ю надзвичайно драматичне, трагічне навіть. Він чітко там сказав: “У нас вибір один: померти тут”. Чотири дні перед власним виходом Ілля переконував мене, що так потрібно. І не зміг переконати, бо я не схильна вірити росії. Для них настільки великий приз – бійці “Азову”! “Це ж полон”, – пишу йому! А він: “Формально – так”. І він сказав мені, що пробудуть в полоні кілька місяців. Можливо, до нового року.
Якби ми з ним не проговорили все так детально, мабуть, я б сходила з розуму, хоча я і так схожу. Мене хитає. У мене гойдалки. Іноді впадаю у відчай. Іноді вертаюся до цієї опори, яку він мені дав. Те, що ми проговорювали ці чотири дні, це моя опора, за яку я трималася. І тримаюся за моє знання про нього. Я знаю, який він, хто він. Я не молюся. Після того, що сталося з моїм молодшим сином, мене відвернуло від церкви. Це сталося років десять тому. Глібчик несподівано втратив свідомість, коли знаходився в душі, впав, сталася клінічна смерть. Після цього він не ходить, не говорить, але все розуміє, радіє нам, спілкується в свій спосіб…
Маргаритка і Іллюша дуже люблять одне одного. У них свій особливий зв’язок. 24 роки різниця. Ілля завжди декларує, що він не любить маленьких діток, але був такий зацікавлений в появі сестрички. Рита активна, весела, весь світ належить їй. А вона приходить до старшого брата мовчечки, сідає, роздивляється його, бо він інший, говорить інакше, звертається до неї інакше.
Все моє життя перетворилося на молитовне стояння. Воно формально без молитви. Але це молитва. Я кожним жестом молюся. П’ю каву – за Ілюшу. Їм смачну їжу, яка інколи мені не лізе в горло, але дуже стараюся для сім’ї, щоб це це було смачно, і мрію, як він це буде їсти. Я все роблю через нього.
Ілля ні разу не сказав, що їм погано в тих підвалах заводу. Ілля стратег. Я тактик. Я рухаюся, я гнучка. Мене тяжко збити з пантелику, я прилаштуюся до будь-якої ситуації. Він все бачить згори, масштабно. І те, що він зі мною робив, поки ми переписувалися – це була справжнісінька стратегія. В інших моментах так само – до початку повномасштабної війни я була тої думки, що ми воювати з росією не зможемо. А він казав – можемо! Я вважала, що вони підженуть свої радіолокаційні системи, вимкнуть всі наші системи, і ми здамося за три дні. Я помилялася. А мій син, “азовці” готувалися до війни, вони готові були відвойовувати своє.
– Як Ілля змирився з втратою ока та руки?
– Мені зразу не сказали, що до чого. А я не відчувала, що щось трапилося. Я в той момент була дуже зайнята, багато працювала, мало спала, була втомлена. Але коли до мене на роботу прийшли цілою делегацією – два Ілюшиних друга, моя подружка, яку покликав мій чоловік, я зрозуміла, що щось сталося, по білому полотняному обличчі подружки. Вони боялися, що у мене може бути занадто емоційна реакція на повідомлення про поранення сина. Та й я ще була на маленькому терміні вагітності. Ілля дуже переживав за це. Мабуть саме він сказав: обережно з мамою. Тому мене переконували, що у Іллі легке поранення. Просто щось з рукою. Вони мене так затуркали, що я до кінця не второпала, що до чого. Але пізніше вже згадала обличчя делегації. І подумала: мабуть, там значно гірше. Вони знов давай мене переконувати, що все не так страшно. Ми їхали вже в Дніпро, і я читала повідомлення в інтернеті. Риженко, головлікар Мечнікова, описав поранення бійця, і я зрозуміла, що то Ілля, хоча фотографії не було… Так я дізналася правду про важкі пошкодження сина. Я плакала ще гірше від усвідомлення, що мені зразу не сказали всю правду.
Після поранення Ілля залишився вдома приблизно до року. Почав досить скоро їздити до побратимів, ще не долікувавшись, ще не було протезу на руці. Звідти він повертався щасливий. Я дивувалася: що ти там будеш робити такий. “Я зброяр”, – відповідав.
Ззовні він нібито легко змирився з тим, що у нього немає руки і ока. Але всередині, думаю, ішла тяжка робота. Але я знала, що він змириться, що це не зруйнує його особистість і самооцінку. Бо у нього з самооцінкою завжди все добре. У мене такого не було – мене слово могло зруйнувати.
Якось син прийшов до мене в офіс. А там ще одна моя добра приятелька знаходилася, акторка. Ілюша був трошки прибитий, ще не звик до свого нового життя, незручно йому було. А вона зачудовано на нього дивилася і казала: “Боже, який він красивий!” Кожний раз, коли я його бачу, завжди кажу: “Ілюша, ти охєренно красивий. Навіть не дивлячись на твою рану”.
Єдине, за що ми переживали, поки він знаходився в реанімації, це те, що син втратить голос. Це була би фатальна втрата. А у сина було пошкодження шиї, гортані. Уламок в кількох міліметрах від сонної артерії зупинився. Один необережний рух і все. Якийсь час Ілля з цим уламком жив. І голос від цього змінився. Але нас заспокоїли, що це набряк. Сину поставили трахеостому. Ілля її вийняв сам і не тоді, коли можна було. Ще декілька днів йому мали подавати кисень за допомогою апарату. Але Ілля вирвав ту трубку і подзвонив мені. Це було вночі. Я розгубилася. Вслуховувалася в його голос і не могла впізнати. “Це хтось жартує?” – питала я. “Ні мамо, це я”, – сердився Ілля. Син швидко відновлювався. У нього була складена програма максимум. Він не збирався лежати в апатії. Написав пункти, за якими треба слідувати. Це так на нього схоже.
Алла шукає в телефоні перефотографований листочок з записами сина того часу. І, вдивляючись в фотографії, з величезним почуттям вимовляє: “Я його так люблю!” Потім знаходить потрібний знімок і читає:
-“Ходить. Видеть . Говорить. Мускулы. Протез. Короче, через неделю надо отсюда валить”, – мама посміхається. І продовжує згадувати:
– Років в 12, ще у Іллі ледве пробивалися вуса, вони з братом придумали студію і знімали новини з неіснуючої країни про військовий конфлікт. Так саме Ілля читав новини, грав роль ведучого теленовин, англійською мовою. Ілля трохи павич. Йому треба прийти і всіх завоювати. Є у нас сімейна історія, яка це гарно ілюструє. Хоронили діда Іллі. А сину було років шість. Він зайшов в кімнату, побачив сумних бабів і… почав їх розважати.
-На початок повномасштабного наступу Ілля був у полку?
-Звільнився з лав НГУ приблизно за сім місяців до початку повномасштабної війни. Він поїхав в Маріуполь числа 20-го лютого, ма прочитати лекцію і повернутися. І залишився зі своїми. Потім були короткі дзвінки. Багато ми спілкувалися, коли він вже був в оточенні. Ті два місяці… Син зізнався, що відчував силу підтримку від мене. А я інколи сиділа і добу думала, як йому написати і що. Коли мене питають, чому ми з сином переписувалися, а не дзвонили одне одному, відповідаю: а так легше. Ти можеш подумати, пошукати потрібну інтонацію. Вона ж все одно читається. Я довго прилаштовувалася до такого нашого спілкування. Що сказати? Питала: “Ти тут?” І чекала. Спочатку боялася запитувати щось. Потім осміліла. Знайшла потрібну інтонацію. Зрозуміла, коли можна піти далі, коли не треба.
Я ніколи не була з ним більш близькою, ніж за ці кілька місяців, що ми з ним переписувалися. Все стало на місця у наших стосунках, які не були простими. На День матері Ілля написав: “Поздравляю, у тебя все получилось”.
-Ілля вів прес-конференції з “АзовСталі” англійською мовою…
-Він працював на американську компанію, займався онлайн продажами, багато говорив англійською. Вивчив її, граючи в комп’ютерні ігри, ні на які курси не ходив.
Я зразу розуміла, що “азовці” в облозі – за лексикою, яку вони використовували в своїх повідомленнях. Тільки я не розуміла, як їм можна допомогти. Ілля, до речі, розповідав мені про гелікоптери, які декілька разів доставляли їм їжу, воду, боєкомплект, забирали поранених.
Коли ми говорили про можливі виходи, я трималася думки, що там катакомби, і ті, хто буде в строю, зможе вийти на берег моря і їх звідти дивним чином евакуюють. Організують якусь морську операцію. Хоча це бред. Бо для цього треба весь Крим обплисти. Бреділа я трошки. Але ж є такі історії! Я чіплялася за можливість, що вони ще довго можуть жити в тих підвалах… І розуміла, що Ілля нікуди не вийде. І командир їх не залишить. І боєздатні бійці не підуть, поранених не покинуть. З усього, що вони говорили і писали, бачила, наскільки болюча для них тема залишити там полеглих…
– Що ми маємо робити і надалі, аби додому повернулися всі полонені?
– Все! Маємо робити все можливе, щоб дати голосне звучання цій проблемі. Не тільки в Україні, бо у нас воно досить голосне. Тут всі люди, які небайдужі до того, що відбувається, знають про “Азов”, про наших полонених, про трагедію Маріуполя. І я знаю, що у тих, хто близько сприйняв це все, воно не виходить з думок. Це точно знаю, бачу по відгуках, які пишуть, наприклад, мені особисто. Я бачу це з публікацій у соцмережах, я знаю, що людей це дуже-дуже тримає, вони всі дуже переживають за наших полонених. Але тут ця медійна кампанія не так потрібна, як вона потрібна на Заході. Більш того, є кілька важливих аспектів, які потрібно враховувати. Це те, що ми тут, переживаючи свій трагічний досвід, набуваємо трошки інших особистісних рис. Ми травмовані. Нам здається, що всі мають нас розуміти, але це не так. Для світу, який блюрить наші картинки, не хоче бачити жорстокість, з якою ми стикаємося кожен день, страшні злочини війни, які коїть тут російська окупаційна армія, ми можемо бути незрозумілими. Нам потрібно трансформувати наші месиджі. Нам потрібна аудиторія тих країн, які не визначились з позицією, для яких наш цивілізаційний конфлікт, наше протистояння між злом і добром поки що абсолютно абстрактне. Це, наприклад, африканський континент. Для них наша війна приблизно така сама, як для нас конфлікт в Ефіопії. Вони переживають тільки за збіжжя, яке до них доїде чи не доїде. А наша задача – зробити так, щоб вони усвідомили важливість того, що тут відбувається. Наша задача – залучити на нашу сторону такі країни, як Індонезія, наприклад, – лідер регіону, який може багато що сказати своїм сусідам і впливати на рішення, які будуть там прийматися. Нам потрібно створювати медіа-середовище інформування тих країн, у яких взагалі є підгрунтя бути соратниками росії, – це Китай або Індія. Індія не поспішає нас підтримувати, але і росію вона не підтримує. Є речі, в яких Індія не визначилася до сих пір. Якщо ми будемо впливати на їхню загальну аудиторію, якщо будемо намагатися будувати певний імідж, то їхня аудиторія може впливати на їхню владу. Це теж важливо пам’ятати.
Мені здається, що в першу чергу це треба робити так, тобто, зробити, щоб не було різноголосся, щоб весь світ зрозумів, наскільки цей конфлікт важливий для всього світу, наскільки це протистояння – не про Україну і росію. Бо досі деякі італійські водії таксі нам розказують: “Що ви там впираєтеся? Здайтеся вже, та й все! І всьому світові стане легше”. Так от – ні. І наша задача – переконувати увесь світ, що не стане легше, що ви просто не усвідомлюєте до кінця, з чим маєте справу. Як ми не усвідомлювали у 2008 році. З 2014 року я займаю непримириму позицію по відношенню до росії в усіх аспектах життя – відмовлялася від російських проектів, говорю українською… У мене російськомовні хлопці. Так вийшло. Я україномовна, в дитинстві говорила суржиком, з 15 років перевчилася на російську мову, тому що соромно було в місті говорити українською. Хлопці виростали російськомовними, тому що так було прийнято, так було престижно, так сказав їх тато – теж з україномовної родини, який пережив мовне насильство. Як і ми всі. Отак вони виростали, при тому, що Ілля у мене прекрасно знає і українську, але він її так не відчуває. Але, думаю, він на неї перейде. Мова зараз – порятунок. Я вже дійшла до такого моменту в своїй мовній еволюції, що російською не можу говорити.
Нам треба дуже широко говорити про те, що ми не маємо доступу до наших полонених, що росія тотально порушує Женевські конвенції, які є єдиним міждержавним документом у світі, підписаним усіма країнами світу, тим самим руйнуючи базові принципи існування цивілізації, що загрожує, без сумніву, всьому світопорядку. Для всіх країн світу це рішучий момент – визначитися, на чиїй стороні вони – добра, чи зла.
Все, що нам зараз потрібно, як суспільству – зробити так, щоб якомога більше повернулося додому живими наших захисників. Бо зміни в нашому суспільстві будуть відбуватися після перемоги саме завдяки тим, хто пройшов це горнило і кристалізувався… Вони нам дуже потрібні живими – всі ті люди, які зараз воюють за Україну.
Ілля зразу був в списках полонених. І у нього зразу був статус, що він в списках на обмін. Але як бути тим, хто бачить своїх рідних, вони надають відео та фото, а ніхто не підтверджує, що вони там, у ворога. Не підтверджують ні наші, ні ті… А буває, у люди статус полонений, але несподівано він хоп – і змінюється без пояснення причин на зниклий безвісті. Цей статус не дає змоги отримувати гроші. А якщо родина потребує? Взагалі, це сім кіл пекла, які проходять як полонені, так і їх родичі. Тортурам піддаються всі, в тому числі рідні, які за час очікування втрачають здоров’я.
– Про що ця війна?
– Цивілізаційне протистояння. Нам дісталася важка місія – знищити оце зло. Я вважала і вважаю, що росія – це ракова пухлина на тілі людства, яка має переродитися або вмерти. І тільки так. Якщо ця імперія не переродиться, то війна неминуча у будь-якому іншому вигляді. Більше того, це одна з перших воєн. Якщо ми не переможемо, то тоді якісь інші автократичні режими можуть поперти на світ з іншого боку і запалювати знов і знов. Це схоже на якийсь природній процес, бо війни все одно виникали і виникають, вся історія людства – це історія воєн. Заперечувати це і стояти на позиціях пацифізму на сьогоднішній день, виявляється, якось недоречно…
-Що вас рятувало всі ці місяці? Де ви знаходили сили жити?
-Я вирощую троянди. Вони мене радують. Часто люди вирощують квіти з претензією: ця не така, ця не туди пагон дала, та щвидко облітає, а та палиться на сонці. А я, все це знаючи, вивчаю особливості кожної. І милуюся кожною, як довершеною біосистемою зі своїм неповторним набором якостей. В якийсь момент зрозуміла, що те саме роблю з акторами, розглядаючи кожного, як феномен, і потрібно лише знайти точне місце у полотні майбутніх фільмів. Троянди дивилися на мене налитими пуп’янками і ніби говорили зі мною в найтяжчі моменти весни. Цьогоріч цвіт їх був просто небувалий. Сім’я, проста щоденна рутина – це те, що тримає в тонусі, не дає впасти. Це і рятувало.
Джерело: ЦЕНЗОР.НЕТ
