Вона дуже схожа на свого командира, Героя України друга Редіса. Ідентично пробує уникнути інтерв`ю: “Хіба це буде цікаво?” Денис так само скромно знизував плечима, мовляв, що про мене писати? Он Калина є, Чудік, Шплінт… Перебуваючи у розташуванні “Азову”, приємно дивувало, як до цієї тендітної дівчини шанобливо дослухаються запеклі Воїни-рубаки, щедрі на звитягу у бою, але завжди скупі на слово. Бути нарівні з Бійцями такого калібру – дорогого вартує.
Пресофіцеркою, керівницею пресслужби ОЗСП “Азов” у Маріуполі Маріанна відслужила з 2017 по 2021 рік. Закінчила магістратури з журналістики та соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З першого дня створення Асоціації родин захисників “Азовсталі” керує її медійним напрямом. Маріанна мріє про мить, коли на сторінці Асоціації зможе повідомити найголовнішу новину з усіх: всі наші Герої-захисники повернулися на волю! Мрії славних людей обов’язково збуваються. І така мить настане. Дивовижна, сповнена сонця – як і ця дівчина у військовій формі.
– Як Вас краще відрекомендувати нашим читачам?
– Маріанна, колишня пресофіцерка полку «Азов», який базувався у Маріуполі. Зараз керую медійним напрямком Асоціації родин захисників «Азовсталі».
– Як у дитинстві до Вас батьки зверталися?
– Мар’яна, Маріанна.
– Дівчинка Маріанна тоді гралася солдатиками?
– Різним гралася. Але більше, мабуть, були дівчачі захоплення. Я вчилась у філологічному класі у школі, це був постійно жіночий колектив. Мене цікавили література, філологія, мови. Вивчала трошки німецьку, трошки французьку, трошки англійську. Але, пам’ятаю, що всі роки – з 4 по 11 клас – я завжди була старостою, дівчата чомусь мене вибирали (посміхається).
– Ким Ви мріяли стати?
– Журналісткою. У дитинстві дуже любила збирати всіляку пресу. Коли з’явився інтернет – там щось читала, дуже подобалося слідкувати за новинами, якимись відомими особистостями, писати про це.
– А ніхто з оточення не працював у журналістиці?
– Ні.
– Коли у Вас з’явилася цікавість до власноруч написаного слова?
– Думаю, що наприкінці школи, коли вже навчалася в університеті. На першому курсі почався Майдан, я спробувала вести власний блог у Твіттері. І він на той момент гарно розійшовся – набралося 4 тисячі підписників. Для 2013-го року і українського твіттеру на той момент – це було багато! Я ходила з однокурсниками на всі події і постійно про них писала. Щось цікаве розповідала, фотографувала. І на той момент зрозуміла, що є якісь читачі, якийсь попит – мене це все більше захоплювало.
– Пам’ятаєте свою першу прочитану книгу?
– Думаю, це був «Гаррі Поттер» – усі сім частин. У мене є ця добірка, те, що я любила читати і прочитала все від першої до останньої книги.
– Чим Ви займалися до війни – до 2014 року?
– Я тоді була студенткою київського університету Шевченка. Шість років вчила соціологію, а вже зараз, коли закінчила службу в «Азові», повернулася до Києва і закінчила Інститут журналістики.
– Коли у Вас почали з’являтися націоналістичні погляди? Що або хто вплинули на світогляд?
– Взагалі у мене родина дуже патріотична, завжди всі були за Україну. Я завжди знала, що я українка, тобто не було такого, що «почалася повномасштабна війна, і я зрозуміла, що належу до цієї країни». Пам’ятаю, моя перша вчителька Галина Григорівна справила на мене дуже велике враження, і як в гімназії прививали знання про Голодомор, як вчителька літератури розповідала, хто такий Василь Стус, які він писав вірші, за що його закатували. Як викладали в школі історію. Я з дитинства вбирала в себе всю цю інформацію і, власне, націоналістичні погляди так і склалися. Але, мабуть, все посилилося, коли почався Майдан, коли все бачиш своїми очима і варіанту піти кудись не туди просто не було.
– Ви пам’ятаєте той день, коли вирішили піти саме в «Азов»? І чому в «Азов»?
– Ще під час Майдану я була знайома з азовцями. Особливо це стосувалося тих, хто був навколо київського футбольного руху. Пам’ятаю, що у своєму інстаграмі постила фото з їх перших великих акцій, масштабних маршів. Перші сюжети, коли почалась дружба між ультрасами Харкова і Дніпра, вони робили якісь перформанси. Йшли перші місяці війни. Частина знайомих вирушила в «Азов». Я приходила, фотографувала перші відправлення: Софійська площа, вони в чорній формі, в балаклавах, стояв Андрій Білецький, читав «Молитву націоналіста». Я знала дуже багатьох хлопців, і скоро настав час, коли зрозуміла, що хочеться теж туди потрапити. Мені виповнилося двадцять років – до цього я не наважувалася. Перейшла в університеті на вільний графік. На той момент командиром підрозділу став Редіс, я попередила через своїх друзів, які працювали в пресслужбі, про своє рішення і приїхала на співбесіду.
– Редіса Ви до цього знали?
– Так. Я приїжджала до Маріуполя писати книгу про Широкинську операцію, перші спогади, які ми з Миколою Круком збирали. Тоді, взимку 2015 року, і познайомилася з Редісом, намагалася взяти у нього інтерв’ю. Він тоді був командиром роти, керував одним з напрямків цієї операції, але, через надмірну скромність, ухилився від інтерв’ю і дав мені для розмови іншу людину – свого заступника.
– І Ви тоді підписали контракт?
– Певний час була на вільному наймі, а контракт з Національною гвардією України підписала згодом.
– Як рідні віднеслися до того, що Ви ідете служити? Це ж армія.
– Я була активною, постійно кудись їздила. Спочатку я сказала, що поїхала на короткий час, а потім передзвонила з Маріуполя і повідомила, що залишаюся, але не знаю на скільки, сподіваюся, що війна швидко закінчиться. Не сказала, що буду підписувати контракт на три роки – щоб не лякати. Але вони все самі зрозуміли.
– І так до 2021 року?
– Так, вийшло майже чотири роки.
– Що для Вас взагалі значить полк «Азов»?
– Це група людей, яка для мене як родина. Думаю, що «Азов» багато вплинув на моє становлення як особистості. Не буду називати когось окремо, загалом весь «Азов» – структура, командири, бійці і так далі.
– Будні жінок в армії складаються по-різному. Як служилося Вам у “Азові”? З того, що приємно вразило мене, коли я був на базі підрозділу, як шанобливо слухалися тендітну дівчину Воїни-рубаки, щедрі на подвиги у боях, але скупі на слово. Схилити їх до розмови з журналістом – гибле діло. А Вам вдавалося. І не тільки це. Як стати нарівні з Солдатами такого калібру?
– Служилося абсолютно нормально. Дівчат в «Азові» завжди було небагато, але у пресслужбі вони були. І в першу чергу це спеціалісти, а вже потім вони дівчата. Тому ставилися з повагою, як до спеціаліста, який просто виконує свою роботу. Я була єдиною дівчинкою-командиром. Головне – це добре робити свою роботу і, рано чи пізно, всі навколо зрозуміють, що ти гідна бути очолювати свій напрямок роботи, тому що зараз ти найкраще розумієшся в ній. З’явиться інша людина на посаді командира – будуть поважати її. Але головне – щоб вона працювала і гарно виконувала свої обов’язки.
– У чому, на Ваш погляд, феномен Андрія Білецького – як засновника добровольчого батальйону «Азов» і, звичайно ж, Дениса Прокопенка, Редіса – як командира вже професійного підрозділу «Азов» у складі Національної гвардії?
– Думаю, що заслуга Андрія в тому, що він створив цей рух, цей підрозділ на початку війни. Це було дуже важко. І є велика його заслуга, що «Азов» дійшов до повномасштабної війни, бо всі знають, що було багато добровольчих підрозділів, і не кожен з них зараз ми згадаємо, не про кожен знаємо взагалі, що він десь воює: вони або розпалися, або кудись влилися і стали частиною якихось бригад, інших підрозділів. А «Азов» як був на початку, так сьогодні ми з вами про нього говоримо. А Редіса заслуга в тому, що цей підрозділ із добровольчого – це бачила своїми очима, вже там служила – став професійним, на рівні підрозділів спецназів: ССО, ГУРу, Альфи, елітних іноземних формувань. За часів Редіса «Азов» вже складав серйозну конкуренцію будь-кому.
– Що більше за все вразило Вас на службі?
– Я була на Світлодарській дузі у 2019 році, і це для мене дуже яскравий спогад. Ми стояли в Бахмуті, який зараз теж нищать. Їздила по всіх позиціях з хлопцями, пам’ятаю, які для них були виснажливі і дуже важкі дні, тому що противник знав, що проти нього стоїть «Азов». Через це тоді зросла інтенсивність боїв. І це була, як мені здається, якісна цікава частина шляху «Азову», коли багато хлопців набралися досвіду, який їм знадобився зараз в обороні Маріуполя у тому числі. В ті дев’ять місяців вже був не полігон, а справжня військова муштра, практика.
– Чи не хотілося тоді, попри те, що Ви журналіст і Ваша зброя – слово, повоювати зі справжньою зброєю в руках?
– Я служила пресофіцером і водила журналістів на позиції. Реально ми були під обстрілами на самому нулі. Я журналістам давала можливість робити дуже круті сюжети, як «Азов» просунувся на Світлодарській дузі. Було багато виходів з пресою на нуль, але я думаю, що кожен повинен займатися тим, що він найкраще вміє. З журналістами від мене було користі більше, ніж якщо б я сиділа з автоматом, бо мій рівень не є рівнем професійного стрілка. Є хлопці, які роблять це краще, тому я до них приходила з пресою і робила свою роботу.
– Відомо, що азовці – ще ті балагури. Щось смачне з вашого гумору пригадаєте?
– Кожен день щось таке гуморне було. На Світлодарській дузі – найяскравіший спогад – це щовечора встигнути прийняти душ. Втиснутися в чергу з чоловічої компанії і за закритими дверима прослухати про себе все – всі компліменти і всю нецензурну лексику, поки ти миєш голову (моє волосся треба мити не п’ять, а десять хвилин), і щоб тобі не виламали двері (сміється). І попри те, що вимикають воду, я буду робити своє. Я дуже вдячна, що хлопці розуміли. У нас там було, мабуть, три-чотири дівчинки на всю БТГ, але до всіх ставилися з великою повагою. Їм, здається, навпаки було цікаво, що ми є, і добродушно словесно «відтягуватися» на нас.
– Яку саму найбезглуздішу плітку про полк «Азов» Ви чули?
– Стільки, скільки «Азов» витерпів у свою сторону брехні, мабуть, не терпів жоден підрозділ. Це було необґрунтовано, неправильно, і дуже сумно, що більшість людей почали розуміти, що це була неправда тільки після Маріуполя. Кардинально змінилася думка про «Азов» після того, як він показав себе на «Азовсталі». А раніше навіть не всі помічали, як багато на «Азов» було вилито бруду. І зброю не давали, і погрожували, що азовці, через приналежність до підрозділу, ніколи не поїдуть ні в Америку, наприклад, тому що не будуть давати візи. Це були такі банальні речі: ти думаєш, що служиш в Національній гвардії як військовий, прийняв присягу Україні, і хтось за кордоном сміє тобі писати та погрожувати, якоюсь нісенітницею лише тому, тому що вони собі так думають. Це було необґрунтовано і неприємно.
– Ви трошки випередили моє наступне запитання. “Азов” і ЗМІ. Дуже болюча тема. Нарешті зараз азовцям перепадає хоча б крихта уваги, якої бійці достойні давно! А до 24 лютого було враження, що їх просто не існувало. Більше того, стільки помиїв, скільки вилили на полк, не зніс би ніхто! А бійці зціпили зуби – і щоденно доводили свою майстерність до найвищих стандартів військового мистецтва, і зараз їх подвигом захоплюється весь світ. На біду, вийшло, що потрібна була трагедія “Азовсталі”, щоб їх помітили. Як Ви вважаєте, є в цій трагедії, окрім влади, і вина журналістів? Більшість з яких, у кращому випадку, мовчали. І чи нинішня цікавість до Воїнів “Азову” з боку ЗМІ, і вчорашніх мовчунів, до речі, теж, щира, або це хайп на потребу дня? І завтра суспільство впаде в пофігізм щодо азовців знову? Ви, хто на інформаційному фронті не перший рік, що відчуваєте?
– Важко сказати, як буде. У майбутньому, хотілося б вірити, що ця повага залишиться. Що ці жертви не будуть марними, що про полеглих азовців і інших оборонців Маріуполя будуть пам’ятати, тому що це дійсно надзвичайно велика ціна, яку заплатили хлопці. І що всі українці і ті, хто переживає за нашу перемогу, не забудуть цей подвиг. І журналісти так само, як і суспільство. Через «Азовсталь» дуже змінилося враження про «Азов» і дуже неприємно зараз згадувати, як до повномасштабної війни зверталася до журналістів, щоб написати якесь спростування щодо якогось інциденту, який вигадали, і тобі відмовляли. Або не хотіли зовсім показувати «Азов». На той момент, коли я працювала – до повномасштабної війни – журналістам було більш цікаво звернутися до нас за якимись скандалами, розслідуваннями, ніж розказати про легендарних командирів, про якихось героїчних хлопців. Тому що «Азов» завжди у них асоціювався з хайпом, плітками. Зараз все змінилося, і хочеться думати, що так буде і далі. І звісно, завдання вже нової пресслужби «Азову» – налагоджувати знову зв’язки з журналістами, тримати їх на цьому рівні і, попри все, намагатися працювати з усіма і доносити до кожної аудиторії правду про героїв. Дійсно неприємно, що були журналісти, які відвертали голову, а зараз я знаю, що вони перші пнуться взяти у азовця інтерв’ю. Але хай це буде на їхній совісті.
– А були ті журналісти, хто підтримував полк завжди?
– Так. Я сказала про частину журналістів, які зараз перефарбувалися. Але я, як пресофіцер, знаю безліч журналістів, перш за все – військових кореспондентів, які завжди їздили на передову. Наприклад, Олександр Махов, якій загинув на війні. Він був кореспондентом телеканалу «Україна» і зробив дуже багато сюжетів. Це для мене приклад людини честі і дуже професійного журналіста, який бачив в «Азові» своє прекрасне і ніколи не зважав на недолугі плітки. Коли почалася повномасштабна війна, він взяв до рук зброю. Цю людину я дуже поважаю, я його добре знала.
– Після служби у полку, Ви не полишили азовську сім’ю. Зараз керуєте медійним напрямом у Асоціації родин захисників “Азовсталі”. Завдяки діяльності Асоціації про наших Воїнів знає весь світ. Які завдання надважливі сьогодні і чим може допомогти організації проста людина?
– Асоціацію ми зробили одразу, як хлопці вийшли з «Азовсталі». Об’єдналися, бо вже були якісь чати, бо вже ходили на якісь акції. Коли була «Азовсталь», родини дуже переживали, на той момент вже мали зв’язки, якось групувалися. І коли хлопці вийшли з «Азовсталі», ми зв’язалися з Катериною Прокопенко, і вона мені сказала, що в неї і ще декількох дівчат є ідея об’єднатися в якусь організацію і запросила мене керувати медійним напрямком. Ми вже існуємо майже сім місяців. Зустрічаємося з представниками влади, представниками переговорної групи, яка спілкується з тією стороною за звільнення наших хлопців. Намагаємось робити якісь проекти підтримки родин, перш за все це, звісно, якась гуманітарна допомога, фінансова. Передаємо якісь речі родинам, які виїхали, наприклад. з Маріуполя чи інших окупованих територій і зараз потребують підтримки. Робимо великий гуманітарний проект «Нарешті ти вдома». Це проект допомоги хлопцям, які щойно повернулися з полону. Тобто всіх захисників «Азовсталі», які виходили в полон, ми забезпечуємо речами першої необхідності. В цьому нам допомагають просто небайдужі українці, які кидають донати. Вже дівчата налагодили співробітництво з різними компаніями – хто відшиває рюкзаки, хто дає засоби гігієни, хто спортивні костюми, взуття. Ми замовляємо це все на дві тисячі захисників Маріуполя і формуємо щодня ці бокси. Всі чекаємо на обмін, і коли знаємо, що повернулися захисники «Азовсталі», в той же день біжимо на склад і збираємо одразу розміри, які намагаємось через координаційний штаб дізнатися. Шукаємо машину і їдемо до хлопців, щоб самостійно вручити – щоб показати, що про них пам’ятає суспільство, яке дало нам свої кошти і можливість зустріти. Цей проект показує, що кожного захисника чекала дійсно вся Україна. Ми зібралися, щоб повернулися всі захисники «Азовсталі» і, як громадська організація, ми робимо все, що зараз можемо робити. Продовжуємо підтримувати родини, проводити мітинги, якісь флешмоби в інтернеті. Минулого місяця ми запустили флешмоб «Чекаю на тебе», де кожна родина могла стати з аркушем паперу, або з якоюсь картинкою, малюнком. Дитина, наприклад, могла написати «Я чекаю на свого тата вже півроку». Просто для того, що нагадати про те, що є ще дуже багато родин, в яких сталося таке горе – вони не бачать своїх рідних, не мають з ними зв’язку. На жаль, жодна ООН, «Червоний хрест» не можуть до них добратися, взяти інформацію про стан здоров’я, взагалі повідомити – чи жива людина. Це велика трагедія. І Асоціація була зроблена для того, щоб нагадувати суспільству про те, що є такі родини, і їм потрібна допомога і підтримка. Перш за все необхідна інформаційна підтримка, постійне нагадування. Якщо ви знаходитесь за кордоном та бачите, що є якась акція на підтримку полонених, не пропускайте її. Або підіть під офіс Червоного Хреста, або просто станьте на центральної площі, нагадайте Європі, що є мужні захисники, які зараз живуть в жахливих умовах, не мають лікарів, не мають нормальної їжі та не бачать своїх родин – будь ласка, ми дуже просимо, щоб ви виходили та підтримували. І ще – якщо ви можете, підтримайте фінансово наш проект «Нарешті ти вдома» Також ми збираємо кошти на допомогу родинам, які втратили своїх героїв: родина втратила годувальника, залишилася одна мати, або діти. Ми намагаємося все справедливо розподіляти, у нас є відділ, який займається родинами полеглих, вони знають потреби – вже все вивчено, де яка є родина, чого вона потребує. І вже по ходу їх потреб намагаємося їм цю допомогу надавати – стільки, скільки ми можемо. Родин дуже багато, всі знають, що гарнізон Маріуполя був великий.
– Є якісь проблеми, з якими ви стикаєтесь? Можливо, з владою?
– Проблем з владою нема: всі державні органи, в які звертається Асоціація, комунікують з родинами. Ми знаємо, є ще Координаційний штаб з поводження з військовополоненими при ГУР, який теж робить все можливе. Просто росія не віддає «Азов», і це велика проблема. Виторговують за воїнів вищу ціну. Міжнародні ж організації – Червоний Хрест, ООН, які брали на себе певні зобов’язання і відповідальність, але їх не виконують. Це найбільша проблема, тому що родини дуже сподівалися, коли хлопці виходили в полон, що є такі організації, в яких є статути, якими закріплено – їм на це виділяються кошти – що вони будуть за ними слідкувати, за їх безпекою так само, як вони слідкують за безпекою інших полонених. І цього, на жаль, не сталося. Сталася трагедія в Оленівці, коли загинули бійці. Ми досі не знаємо, скільки їх там загинуло. І хто там загинув. І всі ці організації, які взяли на себе відповідальність, тупо кинули ці родини – не знаю, як по-іншому сказати – і не виконують свою роботу. Це дуже прикро і дуже хотілося б, щоб світова спільнота на це звернула увагу. Тоді питання – навіщо потрібні організації, які допускають такі речі? Це найбільша наша проблема: ми на них сподівалися, але досі від них нічого не отримали. Ми не знаємо навіть – чи мають зараз захисники «Азовсталі» теплий одяг, яку їм надають медичну допомогу, і найосновніше – ми не знаємо точно, де хто знаходиться. Ніякої конкретики.
– Чи підтримають вас якісь політичні організації?
– Ні. Ми самі себе створили, самі себе несемо і представляємо. За нашими спинами ніхто не стоїть. Але є артисти, спортсмени, які приходять на наші заходи, які постійно роблять репости, закликають і донатити, і приходити на акції.
– А хто конкретно?
Наприклад, співачки Злата Огнєвіч, Тіна Кароль, які запрошували полонених на свої концерти, які постійно підтримують нас інформаційно, роблять репости, розказують людям, що є така Асоціація, якій потрібна допомога суспільства. Ще наприклад, тенісист Сергій Стаховський, футболіст Роман Зозуля, борець, Олімпійський чемпіон Жан Беленюк, є ще чимало людей, але не буду зараз усіх згадувати.
– Редіс знає про Асоціацію?
– У нього є зв’язок тільки з дружиною, та він дуже рідкісний. Про все, в подробицях, що робить зараз Асоціація, він не знає – у нього немає, на жаль, якогось постійного зв’язку, щоб слідкувати. Але я точно знаю, що коли Катерина, з іншими родинами, була у Туреччині, вона розказала, що ми об’єдналися, і він сказав, що звісно, продовжуйте. І його велике прохання – щоб обов’язково усім, чим можливо, допомагали родинам полеглих.
– Є щось таке, чого Ви боїтесь?
– Загибелі якихось близьких друзів. Це такий щоденний страх, коли ти знаєш, що дуже багато твоїх знайомих воює. У тому ж «Азові», в багатьох інших бригадах.
– Коли Ви востаннє плакали?
– Плакала від радості, коли був великий обмін – повернулася частина бійців додому. Це була дуже велика радість. Ми не очікували, що буде такий обмін. Бувало плакала, коли була ця оборона Маріуполя, коли бачила в інтернеті і на телебаченні, як руйнується місто, і ти розумієш, що дуже багато важливого для тебе там відбувалось. І воно руйнується у тебе на очах у форматі онлайн. Тоді було важко.
– Ви у важкі моменти життя до кого звертаєтеся: до Бога, до мами, до друзів, на себе сподіваєтесь?
– Шукаю підтримку в собі. Бо знаю, що ніхто краще ні підтримає, ні заспокоїть, ні дасть пораду. Сама собі знаєш завжди, як зарадити.
– А Ви людина віруюча?
– Так. Християнка.
– А в якісь прикмети вірите?
– Думаю, що ні.
– Можливо, є якийсь талісман?
– Я хрестик ношу.
– Що для Вас у людині найвартніше?
– Щоб залишалася вірною своїм принципам. І якимось поглядам. Щоб виконувала свої обіцянки і не була лицемірною.
– Є щось таке, за що Вам соромно?
– Намагаюся не думати про це. Якщо за щось соромно – у кожного з нас є такі моменти – головне – це виправитися і в майбутньому не робити ще раз те ж саме, щоб не було повторно соромно. Треба виправлятися і дивитися вперед, а не на те, що було – назад.
– А чого Ви ніколи не пробачите, навіть рідним?
– Якщо вони зрадять Україну.
– А що для Вас у житті значать гроші? Якби у Вас був мільйон доларів – як би витратили?
– Це засіб, щоб чогось досягати, робити якісь корисні речі. Частину мільйону точно би використала на свої маленькі мрії, допомогла б своїй родині, найближчим друзям, якщо б знала, що вони чогось потребують. І віддала б на якусь благочинну дію дітям. Наприклад, тяжкохворим.
– А що для Вас нагороди?
– У мене є одна грамота – подяка (сміється). Тому не знаю. Це для мене не щось таке, заради чого треба б було жити.
– Бувають випадки, коли Ви користуєтесь нецензурною лексикою?
– Бувають. Особливо в мене різко це з’явилося, коли я поїхала в «Азов» і почала служити в чоловічому колективі. Ти не можеш там бути принцесою серед цього всього в армії. Це просто неможливо. Але у повсякденному житті я намагаюся себе контролювати і це все мінімізувати, щоб не було зовсім.
– У вільну хвилину чим любите займатися?
– Знаєте, зараз нема вільних хвилин. Зараз, якщо й випадає колись вільна хвилина, я йду ні в кафе, ні в кіно – дзвоню на склад, і, якщо там хтось є, приїжджаю і складаю коробки.
– А улюблений фільм у Вас є?
– Багато. Я люблю просто відкрити ютуб, якщо в мене висвічується якесь популярне відео – починаю його дивитися. Мені цікаво все нове. Я людина, яке не передивляється якийсь фільм сто разів. Останнє, що я дивилася – намагаюся слідкувати за серіями – це комедійній міни-проект 95 Кварталу «Бункер». Воно мене розряджає. Навіть можу не слухати, а включити фоном, щоб відпочив мозок – і веселе, і сумне, будь що.
– А книга улюблена є?
– Не знаю. Зараз рідко читаю.
– А яка книга справила на Вас враження, запам’яталась?
– Дейвид Патрикаракос «Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у ХХІ столітті» – це книга про інформаційну боротьбу. Я її прочитала десь років два тому, мені там сподобалися всякі тези. Я себе ніяк не вважаю великим спеціалістом, мені завжди цікаво послухати когось, хто має досвід, щоб щось перейняти собі. Люблю читати такі речі – щось про професійне, не художнього плану.
– А музика яка Вам подобається?
– Якась швидка і не сумна.
– Чи є людина, з якою б Ви хотіли познайомитися?
– Хотіла б познайомитись з Володимиром Зеленським. Я це запам’ятала б на все життя, і потім цікаво було б про це розказати дітям. Зараз для мене це людина, яка адекватно і добре проявляє себе у військовий час як президент, і є до нього повага.
– Якщо Вам в житті потрібна порада, до кого Ви звертаєтесь у першу чергу?
– До найближчих друзів. У мене їх кілька, і можу одразу звернутися до всіх. Мені цікаво завжди все, що кажуть люди поруч, бо знаю, що можу в чомусь помилятися. Цікаво вислухати думки, щоб все зважити і прийняти правильне рішення.
– У Вашому розумінні друг – це хто?
– Це людина, яка знає про тебе все, тому що вона тобі дуже близька. І якій ти можеш все розказати, і яка буде поруч, не зважаючи на те, помилився ти десь, щось не те зробив, чи, навпаки – ти десь щось виграв, десь щось здобув.
– А що найсмачніше Ви їли на службі?
– Найсмачніше було на Світлодарській дузі – коли підсмажували хліб і клали на нього шпроти. Це найчудовіша їжа, коли ти не можеш собі дозволити жодного кафе, жодний бургер.
– А якщо можете собі дозволити кафе – яка страва найсмачніша?
– Піца, мабуть, паста з морепродуктами – таке банальне.
– А що в житті важливіше за свободу?
– Нічого.
– А милосердя важливіше за справедливість?
– Ні. Тому що треба завжди все зважувати і не можна до всіх однаково ставитися, бути милосердним. Я думаю, що є такі речі, які не можна пробачити і, попри все, проявляти постійно милосердя – це вбивства, щось таке.
– А в чому для Вас сенс життя?
– Зробити щось корисне для родини і для суспільства. Зараз такий час, треба робити щось корисне. Більше – не для себе, а для оточуючих тебе.
– Як Ви розумієте для себе слово «любов»?
– Це щось найтепліше, найдобріше – якийсь особливий зв’язок з людиною.
– А яке значення має у вашому житті сім’я?
– Велике. Бо це опора. Це те місце, куди ти завжди можеш повернутися, попри все. Ти можеш бути де завгодно – поїхати з Києва в Маріуполь і там прожити – але ти знаєш, що ти повернешся, бо у тебе є родина. Це місце, куди ти завжди можеш повертатися і знаєш, що тебе завжди там приймуть. Це – частинка тебе. І ти – частинка твоєї родини.
– Озираючись назад, щось хотіли б у своєму житті змінити?
– Та ні. Мені здається, що все вчасно відбувається.
– А про що Ви мрієте?
– Зараз хочу, по-перше, щоб повернулися всі друзі з полону. Це те, заради чого я зараз працюю. А друге – щоб закінчилася війна, і перестали гинути наші захисники. Тому що гинуть дійсно найкращі, які могли б ще мати дітей, принести користь і в політиці, і в суспільстві. Могли б розвивати армію – що дуже важливо. Сумно, що цей час продовжується, і війна забирає життя. Хотілося б – щоб зупинилося все це якнайшвидше.
– Ви щаслива людина?
Зараз – частково. Щаслива, що жива, що зі мною і моєю родиною все добре. Але є багато речей, які впливають на те, що ти не можеш повноцінно відчувати себе щасливою, допоки йде війна.
Ігор Поліщук,
Олексій Суворов,
Наталія Кряж
Фото на обкладинці: Анна Суворова
