Літературний вечір авторки “Нації”, “Солодкої Дарусі” та “Букової землі” Марії Матіос — перший у другому сезоні вечорів, які проводить видавчиня Світлана Стретович на сцені Молодого театру. У новому романі, який випустило видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, Матіос показує, як “шинелі й методи роботи КҐБ і каральних органів з попередніх перекочували в сучасні кабінети”.
Сама письменниця називає роман “можливо, найстрашнішою своєю книжкою”. Зокрема, у творі Матіос майже автобіографічно описує похорон Володимира Івасюка. На літературному вечорі зізнається: її “страшенно мучила” історія смерті українського композитора.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує розповідь Марії Матіос про книгу “Жінці можна довіряти”, а також бліц із письменницею.
Письменниця Марія Матіос. Данило Павлов/надано для Суспільне Культура
“Жінці можна довіряти” — це я сказала про себе
До мене у Верховну Раду [Марія Матіос працює головою підкомітету ВРУ з питань книговидання та книгорозповсюдження] приходить багатенько листів, здебільшого щодо того, щоби внести правки в закон чи ініціювати новий.
Це було років десять тому. Серед листів я побачила лист зі львівським штемпелем, мені захотілося його відкрити.
Лист дуже довгий і страшний: я його читаю і розумію, що в мене застигає кров, аж хочеться відкрити вікно: “Я чув, що у Верховній Раді пропрацьовується законопроєкт про відкриття архівів КҐБ і розсекречення агентів та інформаторів. Так ось, я один із тих агентів”.
Цей лист мені просто дав під дих. Повністю я його в книжці не публікувала, бо не хочу зробити людині зле: він так описав своє життя, з такими фактами, що за ними можна його вирахувати. Людина мені довірилася. Там були слова: “Я вам довіряю свою історію”.
Я з цим довго жила, збирала матеріали, нанизувала історії, які мені довірили ще кілька людей. Вони б хотіли, щоб їхні історії озвучили. “Жінці можна довіряти” — це я сказала про себе. Мені довірили так багато історій, які, як-то кажуть, можуть “дати по голові”.
Ця книжка зіткана з різних клаптів, як ковдра: радянський час, 70–80-ті роки, я довела аж дотепер, до наших днів і до війни. Це, може, найстрашніша моя книжка (один час демонізували книжку “Мами”). Але люди не бояться читати книжку. Вони бояться своєї правди й себе. Почути цю правду або те, що їх чекає у недалекому майбутньому.
Чому це книжка, не схожа на попередні
Мені завжди дорікали, що я “сиджу в історії”: ото легше в історії копатися, ніхто не заперечить і не спростує. Я в нашій літературі, як сьогодні в цьому одязі — трохи етно, трохи сучасне, не в каноні.
Коли я принесла книжку в “А-ба-ба-га-ла-ма-гу”, Іван Антонович [Малкович] її погортав і запитав: “Це точно ти написала цю книжку?” І він правий, деякі мені кажуть: “Це на тебе не схоже”. А чому не схоже? “Це не твій стиль”.
Багато хто чекає від мене мови [йдеться про органічне поєднання української літературної мови із “розкошуванням в буковинських лексичних потоках”, як зауважив Ігор Римарук]. Або емоцій: люди звикли до моїх емоційних книжок, які тригерять, викликають сльози. Я не думаю, що над “Жінці можна довіряти” буде хтось плакати. Хіба що впізнає свою історію, яку я не знала, але дзеркально відтворила.
Моя книжка дуже жорстока. Не в тому розумінні, що там описані якісь тортури: багато людей у той жорстокий час проживало жорстоке життя, і ця жорстокість відгукується аж дотепер.
Письменниця Марія Матіос. Данило Павлов/надано для Суспільне Культура
Бліц із Марією Матіос
Бути вільною людиною…?
Бути вільною людиною і нічого не боятися.
Ваше найнеочікуваніше відкриття про націю за час літературної діяльності?
АТО і війна.
Якби ви обрали улюблені кулінарні фіґлі, то це…? [відсилання до однойменної книги Матіос]
О, це моя кухня вся. Я люблю куховарити. Як я перестану писати, то відкрию якусь харчевню.
Письменницька ідилія — це коли…?
Коли я сама, коли я в горах. Є світло, є тепло і ні душі. Аби була кардіограма гір — оце моя ідилія. Я нікого не нервую, мене ніхто не нервує.
Чернівці чи Київ?
Серце навпіл!
Як я скажу, що не Чернівці — я почесна громадянка міста — завтра мер перекриє мені шлагбаум.
У чому наша перспектива?
У вірі…І в дії. Не в тій “Дії” [має на увазі застосунок “Дія”].
Улюблена вистава за вашими творами?
Триптих. “Солодка Даруся”, “Нація” — ми грали її на День незалежності й на горі Піп Іван [одна з найвищих вершин Українських Карпат], і на річницю Чорнобильської трагедії у Чорнобилі. Були по селах — де ми тільки не були!
І “Майже ніколи не навпаки”. Не полінуйтеся поїхати до Івано-Франківська, бо з тими двома виставами їздили, а з цією майже ніколи. Там такі складні декорації — це просто дивовижно!
Як із легкістю запам’ятати понад 500 персонажів роману?
А отако взяти блокнот, записати. Не переплутати, де він з’явився і коли він має щезнути. Там не лише 500 персонажів, а й 600 топонімів. Вони могли з’явитися один-два рази, але все одно там занотовані.
Іван Малкович чи Тарас Шевченко? [Іван Малкович перебував у залі]
Шевченко на полиці в мене, Малкович — у серці!
Серце навпіл?
Так, і серце навпіл, і я межи ними двома!
Ваше улюблене слово в українській мові?
Мама [мама Марії Матіос також перебувала у залі].
