Коли почалася повномасштабна війна Вячеслав Кушнір був у Золочеві на Львівщині, де проходив курс навчання сержантів. Та вже 25 лютого боєць полку “Азов” “Маус” з побратимами прибув у напівоточений Маріуполь. Під час міських боїв він командував відділенням 1-го взводу 2-ї роти 2-го батальйону. Завдяки його знанням підрозділ зміг дійти до “Азовсталі” з мінімальними втратами. На жаль, молодший сержант Вячеслав Кушнір загинув 15 квітня 2022 року від кульового поранення — прикрив собою побратимів під час прориву на завод. Поліна Кушнір спільно з друзями та небайдужими до другої річниці загибелі свого коханого чоловіка в соцмережі зібрала гроші на помсту за “Мауса” — 1 мільйон 124 тисячі гривень пішли на підкріплення підрозділу, де служив Вячеслав.
Великий збір до другої річниці загибелі
Ідея зібрати гроші у Поліни виникла абсолютно випадково. Каже, що у неї почався рецидив депресії, і вона зрозуміла — треба діяти, щоб знову не поринути в той стан, у якому була після поховання чоловіка.
“Вирішила взяти максимальну висоту — мільйон. І дуже сильно повірила в свої сили. Мені допомагали близько 60 “тиловиків”: вони відкривали свої “банки”, збирали гроші і потім перераховували на мою. Я ставила дедлайн закінчення збору 15 квітня, тобто сьогодні, але спільними зусиллями вдалося це зробити на тиждень раніше. Всім, хто допоміг мені втілити задум, я подарувала шеврон на честь “Мауса”.
Поліна Кушнір
Цей шеврон Поліна, художниця і графічна дизайнерка, зробила ще навесні 2023 року. Каже, то було спонтанне рішення. Сіла за комп’ютер і почала робити ескіз шеврона.
“Всім рідним подарувала, а решту виставила на продаж. Купували знайомі та побратими Славіка. Вартість була мінімальною — 350 гривень, бо ми збирали на пам’ятник. На той час ми ще ні на які виплати не подавали. І завдяки підтримці людей, які купували шеврони, вдалося зібрати на пам’ятник 35 тисяч гривень. Це додатково до тієї суми, що нам виділили в “Азові” та мер міста Шаргород”.
Такий шеврон є у нашої журналістки Ганни Курцановської
Позивний з релігійним підтекстом
Вячеслав Кушнір народився у селі Слобода-Шаргородська на Вінничині. Після закінчення 9 класу продовжив навчання у Вінницькому міжрегіональному вищому професійному училищі, де здобув освіту за спеціальністю кухар. У 2013 вступив до духовної семінарії Ордена Братів Менших Францисканців, прагнув бути священиком.
“Під час Революції Гідності Славко з іншими семінаристами приїздив на Майдан. А коли розпочалася війна, загорівся стати військовим. Тому у 2016 році залишив семінарію, так і не довчившись.”
У січні наступного року попрямував до столиці, де пройшов “Курс молодого бійця” і вже у квітні підписав контракт на службу в полку “Азов”.
“Позивний у нього… це релігійна тематика, навчання на священика не пройшло осторонь. Позивний “Маус” прийшов через Емаус. Це назва міста, згаданого в Євангелії від Луки в Новому Заповіті. Саме там апостолам з’явився воскреслий Христос. Жартома Славко усім відповідав, що позивний, як миша з американського мультфільму, а насправді там глибокий сенс”.
Ми ідеально одне одному підходили!
У 2019 “Маус” воював на Світлодарській дузі. За словами Поліни, якраз того року, коли загинув її друг Максим Олексюк з позивним “Максон”, вона з Вячеславом і познайомилася.
“Позиції хлопців на дузі були поруч, за 300 метрів. Мій друг загинув, а Славко тоді отримав два поранення — в руку і ногу. Коли він був на позиціях, я запитала у нього за особисті речі Максима, чи можна їх передати родині. Відтоді почалося наше спілкування. Дуже хотіли зустрітися, та через карантинні обмеження це ніяк не вдавалося. Вперше побачилися 26 грудня 2020, а одружилися 28 січня наступного року, через місяць. Я 13 годин літаками і потягами добиралася до коханого в Маріуполь і там в РАГСі розписалися.
Поліна і Славко побралися через місяць після зустрічі
Без весілля, без святкового вбрання. Ми одразу, як тільки побачились, стали жити разом. За рік подружнього життя у нас не було жодної сварки, навіть що стосується побуту. Ми ідеально одне одному підходили. У нас навіть група крові та резус-фактор абсолютно однакові”.
Поліна згадує їхню подорож до Львова, куди вони після одруження поїхали на “медовий місяць”, який тривав лише кілька днів.
Світлина з “медового місяця”, який тривав кілька днів
“У сквері біля оперного театру хлопець грав на гітарі. Біла майже ніч, а місто тільки оживало, багато людей ходили центром міста. І той музикант грав “Червону руту”. Я пам’ятаю, як ми танцювали під цю пісню, ніби то було вчора. Тієї миті я була така щаслива. А пісня Кузьми Скрябіна “Місце щасливих людей” стала для нас особливою…”
Любив грати на гітарі, навіть вдалося це зробити в Маріуполі
“Маус” любив грати на гітарі, був самоучкою. У вільний від служби час завжди грав побратимам на азовській базі в Урзуфі. Під час боїв за Маріуполь Славік телефонував сестрі, питав рецепт паляниці і готував її для своїх хлопців. А вони знайшли йому гітару, на якій він кілька разів грав свої пісні.
Останній вірш і квіти дружині від “Мауса”
“Останні тижні перед навчанням і повномасштабною війною, коли ми були разом, Славік і далі вчився грати на гітарі. У нього були улюблені пісні “Скрябіна”, “Карна”, Арсена Мірзояна, “Без Обмежень”, “Бумбокса”, “Жадан і собаки”, “Козак Систем”, “Монте Кристо”, Ол.Івʼє, СКАЙ, Альона Альона, Jerry Heil, Макс Корж. Я завжди засинала, коли Славік ще грав. А ще любила готувати під його гру і пісні. Я всі ці відео передивляюся по декілька разів майже щодня. Хоч лікарі і заборонили мені передивлятися будь-які фотографії та відео, все те, що пов’язане з коханим. Все одно не можу”.
Собака завжди нагадує про коханого
Перш ніж стати батьками Поліна з Вячеславом завели собаку. Обирали разом. Зупинилися на породі Джек Рассел тер’єр.
“Славік мене вмовив, бо Джек Рассел — активна порода, хоч і не дуже резонує особливо зі мною теперішньою. З початком повномасштабної війни я абсолютно ізолювалася від людей. Тим більше після загибелі чоловіка. А Белль, так ми її назвали, настільки активна, вона дуже сильно мене потребує: то гратись, то гуляти, то бігати, то стрибати. У неї постійний йде актив”.
Поліна з песиком
Белль — це єдине, що в Поліни лишилося від чоловіка. І теплі спогади, сповнені любов’ю.
До кінця війни служитиму в армії
Подружжя мріяло про дитину після того як Славік повернеться з пекельного Маріуполя. А тепер контракт з підрозділом Національної гвардії України підписує Поліна. Річ у тому, що вона — громадянка Росії, яка давно намагалась переїхати в Україну, в Крим, бо всі дитячі спогади і друзі залишились саме там. Після початку війни у 2014 році Поліна вчилась у школі, вона поставила собі мету отримати середню спеціальну освіту, а коли їй виповниться 18, у будь-який спосіб переїхати до України і підтримати своїх друзів, які вже тоді були військовими ЗСУ й “Азову”.
“Я вже певний час хочу отримати українське громадянство, але треба прожити в шлюбі два роки. На жаль, ми офіційно були разом трохи більше року. Спочатку, коли одружуєшся, отримуєш посвідку на тимчасове проживання і щороку продовжуєш її. Після двох років шлюбу ти отримуєш посвідку на постійне проживання, вона дійсна впродовж десяти років. В цей час отримуєш довідку про несудимість, виходиш з громадянства Росії й переходиш в громадянство України. Це розглядатиметься 2-3 роки. Після загибелі Славка мене лякали тим, що депортують, тому мені не робили документи, а посвідку на тимчасове проживання не продовжували. Бо у мене, за їхніми словами (за словами Міграційної служби — Свої), немає більше підстав перебувати в Україні. Тобто чоловік загинув і мене тут більше, на їхню думку, нічого не має тримати.
Якщо чесно, я втомилася боротися з цією бюрократією. Мені запропонували два шляхи: фіктивний шлюб або армія.
Я обрала другий варіант і зараз підписую контракт з бригадою “Азов”. Я ні в якому разі не хотіла погоджуватись на фіктивний шлюб, бо я одружена. І я вважаю цей шлюб дійсним, попри те, що мій чоловік загинув. А армія мене більше приваблює в тому плані, що іншого шляху немає, по-перше. А по-друге, там мої друзі, там мої знайомі, ми, як одна родина, і мені дуже потрібна підтримка. І брат Славіка пішов служити в “Азов”.
Поліна вирішила піти у військо
Я вже готова до змін у своєму житті, тепер залишилося тільки поставити підпис, і найближчі три роки я буду у складі бригади, а далі буде видно. Поки не закінчиться війна, планую залишитися в армії”.
Глибока депресія і лікування в диспансері
Про загибель коханого Поліна дізналася від його побратимів. Проте, не маючи офіційного підтвердження, рідні Вячеслава сподівались, що він живий, шукали будь-яку інформацію про нього, чекали дзвінка. Але, на жаль, через шість місяців тіло “Мауса” знайшли та ідентифікували.
“Ми шукали його живим до останнього, до того повідомлення з моргу про збіг за татуюванням. Відтоді, коли мені сказали, що Славік загинув, я щоранку дивилася російські телеграм-канали з трупами. Мій день починався з трупів і закінчувався трупами. Також шукала серед живих, яких взяли в полон. Дуже сильний стрес був, схудла на 20 кілограмів. Був час, коли тиждень ходила заїкалася, вчилася повільно дихати та нормально розмовляти, перейшла повністю на українську, але на той момент я вже була лежача. Мене мама Славіка годувала буквально з ложечки, а потім патронатна служба “Янголи Азову” мене забрала в психоневрологічний диспансер. Я там лежала двічі. Вже рік п’ю антидепресанти, бо діагностували глибоку депресію”.
Доторкнулися до кісточок нашого Славіка…
Тіло оборонця Маріуполя знайшли у жовтні 2022. Ідентифікувати вдалося по татуюванню, ескіз якого Поліна особисто малювала для коханого — на нозі написаний його позивний.
Останні світлини “Мауса” з Маріуполя
“Тіло було в жахливому стані. Майже не було зубів. Нижня щелепа взагалі відірвана і валялась біля ніг. Череп в морзі якось вдалося зібрати. Але я з мамою Славіка наважились і поїхали в морг. Спеціально взяла гумові рукавички, щоб ми могли доторкнутися до кісток нашого Славка. Нам його винесли в замороженому вигляді. Там вже майже нічого не було від тіла, тільки кістки. Ми доторкнулися до них, і в той же самий день було прощання на київській базі “Азова”, а потім вже перевезли на батьківщину, в Шаргород”.
До останнього подиху турбувався про своїх хлопців, щоб всі вони вийшли живими
Вячеслав Кушнір указом президента України нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). Поховали військовослужбовця на Алеї Героїв у місті Шаргород Вінницької області. Пам’ять про “Мауса” крім дружини Поліни несуть матір, дві сестри та троє братів. А також жителі села, в якому народився та виріс воїн — в Шаргороді Вячеславом дуже пишаються.
“Його поважали і командири, і солдати. Мені досі пишуть побратими і бійці з інших підрозділів, які в Маріуполі приєднались до його групи. І в один голос кажуть, яким Славко був крутим воїном. До свого останнього подиху турбувався про хлопців, щоб всі вони вийшли живими. Віддав життя, прикривши своїх людей…”
Вячеслав мріяв побувати в Китаї та побачити Велику стіну. Поліна каже, обов’язково поїде туди, щоб здійснити бажання коханого чоловіка. Нехай навіть і після його загибелі…
Спогади побратимів про “Мауса”
(позивні не розголошуються з міркувань безпеки)
Друг “Д”:
— Мауса знав давно. Це боєць нашої залізної, другої сотні, знаменитої та легендарної, 2-го батальйону полку “Азов”. Пам’ятаю “Мауса” практично з самого початку, як він прийшов в наш батальйон. З дитячою, наївною посмішкою, завжди усміхнений і веселий. А ще — його добрі очі. І заряджений духом патріотизму.
Він був у нас в батальйоні і у роті сержантом, але сержантом з офіцерським серцем. Я пам’ятаю, дуже часто він розмірковував над тим, аби знайти себе у чомусь іншому. Та ми з побратимами завжди дивилися на його військові успіхи, його спеціальну бойову підготовку і були вражені його знаннями та вміннями. Завжди підбадьорювали і говорили: “Славік, тобі треба ставати офіцером і командувати особовим складом. У тебе це дуже гарно виходить!” Ще сержантом “Маусу” довірили в “Азові” керувати взводом. Він фактично вже займав офіцерську посаду і був одним з найкращих.
Друг “Н”:
— Пам’ятаю, коли я тільки прийшов у полк, “Маус” — перша людина, з якою познайомився. Спочатку Славік мені здавався надто суворим, але потім ми поспілкувалися і я зрозумів — такої доброї людини, як “Маус”, я ще не зустрічав. Він був моїм командиром взводу. Відповідальний в плані служби, часто проводив для солдатів заняття, на яких добре все пояснював.
“Маус” – Поліна намалювала свого коханого
Ми зустрілися наприкінці лютого під час боїв у Маріуполі — “Маус” повернувся зі Львівщини, де на момент вторгнення проходив навчання. Одразу взяв на себе командування групою, все добре спланував, бо за весь час ми не мали втрат.
Мабуть, я зміг вижити у пеклі Маріуполя, бо у мене командиром був “Маус”. Скільки разів ми виходили разом з оточення, бігали за танками. Ніколи не сидів “на радіостанції”. І цей прорив на “Азовсталь” 15 квітня “Маус” планував на планшеті, будував маршрут — як і куди нам йти. Якби не він, нас загинуло б значно більше. Мені дуже шкода, що війна забирає найсміливіших. Саме таким і був “Маус”.
