Леонардо да Вінчі (1452–1519) — італійський митець епохи Високого Відродження, чия творчість стала основоположною для подальшого розвитку європейського живопису. Його художня практика вирізнялася новаторськими підходами до зображення простору, світлотіні та людської фігури, що сприяло формуванню нових естетичних стандартів у мистецтві.
Значним внеском Леонардо у живопис стала техніка “сфумато” — м’яке, плавне моделювання форми шляхом тонких переходів світлотіні. Саме цей метод використаний у картині “Мона Ліза”, що є найвідомішим портретом у світовій художній традиції.
Інноваційним у творчості митця також було застосування перспективи та анатомічних досліджень для досягнення реалістичності зображень, що можна спостерігати у “Таємній вечері” — композиції, яка стала еталоном ренесансного монументального живопису.
Окрім живопису, Леонардо залишив значний спадок мистецтвознавчих і технічних записів. Його трактати з питань перспективи, оптики та анатомії вплинули на подальший розвиток художньої науки й стали важливими джерелами для митців наступних епох.
Попри те, що Леонардо створив відносно небагато завершених картин, його підхід до мистецтва, заснований на емпіричних дослідженнях та науковому аналізі, визначив основні принципи Високого Відродження.
Леонардо да Вінчі, здебільшого відомий завдяки “Мона Лізі”, але його творчий спадок значно ширший. Від релігійних сюжетів до наукових ескізів – Супільне Культура зібрало десять знакових робіт майстра, які демонструють його унікальне бачення мистецтва та науки.
“Хрещення Христа” Андреа дель Верроккйо та Леонардо да Вінчі
Картина “Хрещення Христа”, створена у майстерні Андреа дель Верроккйо, є зразком флорентійського живопису XV століття. На ній зображено сцену хрещення Ісуса Христа в річці Йордан святим Іоанном Хрестителем, який, схилившись, ллє воду на голову Спасителя.
Святий Іоанн тримає тонкий хрест та сувій з написом ECCE AGNUS DEI [QUI TOLLIT PECCATA MUNDI] (“Ось Агнець Божий, що бере на себе гріх світу”, Євангеліє від Іоанна 1:29).
Біля них зображені два ангели, один із яких тримає одяг Христа.
За свідченням Джорджо Вазарі, відомого історика мистецтва XVI століття, молодий учень Верроккйо — Леонардо да Вінчі — брав активну участь у роботі над картиною. Він написав ангела зліва, який настільки перевершив майстерність самого Верроккйо, що останній нібито вирішив більше не братися за живопис.
Сучасні дослідження припускають, що участь Леонардо була більш значущою. Йому приписують не лише зображення ангела, а й вишуканий пейзаж, залитий золотистим світлом, а також, ймовірно, саму фігуру Христа.
В епоху Відродження було звичним, що керівник майстерні розробляв загальну композицію, а другорядні частини виконували учні. Однак у цьому випадку, крім Верроккйо та Леонардо, над панеллю міг працювати ще один, старший художник, про що свідчить менш майстерне опрацювання деяких деталей, зокрема рук Бога-Отця та голуба Святого Духа, розташованих у верхній частині картини.
Особливо вирізняється ангел Леонардо, поза якого відзначається пластичністю та граційністю: видно його плечі, молоду голову, що ніби обертається, та природні складки світло-блакитного одягу.
Картина походить із церкви Сан-Сальві у Флоренції. У 1730 році її перенесли до іншого монастиря того ж ордену — Санта Вердіана, а в 1810 році вона поповнила зібрання Флорентійських галерей. Від 1919 року картина зберігається в галереї Уффіці.
Андреа дель Верроккйо і Леонардо да Вінчі, “Хрещення Христа”, 1472–1475, олія на дереві, 177 × 151 см, Галерея Уффіці, Флоренція. Суспільне надбання
“Мадонна з гвоздикою”
Картина “Мадонна з гвоздикою” (також відома як “Мюнхенська Мадонна” або “Мадонна з вазою”) належить до раннього періоду творчості Леонардо да Вінчі. Вона вважається однією з перших автономних робіт митця, хоча серед дослідників немає єдиної думки щодо цього питання.
На картині зображена Діва Марія, яка тримає у руках гвоздику, символ Страстей Христових. Немовля Ісус, ще не маючи повного контролю над своїми рухами, незграбно тягнеться до квітки, що додає зображенню природності та людяності. Цей жест нагадує поведінку реальних немовлят, що є характерним для стилю Леонардо, який прагнув до натуралізму в зображенні людської фігури.
Картина має відчутний вплив венеційської школи, що може бути пов’язано з подорожжю Андреа дель Верроккйо до Венеції у 1469 році.
Леонардо, який на той час навчався у його майстерні, міг наслідувати стиль венеційських художників, що пояснює особливу м’якість колірної палітри.
У картині простежуються типові риси стилю Леонардо, зокрема: складки драпірування, які демонструють його глибоке розуміння матеріальності тканин; пейзаж на задньому плані, виконаний у техніці сфумато, що надає композиції глибини; ліва рука Мадонни, деталі якої повторюються в одному з малюнків Леонардо; використання світлотіні (к’яроскуро), що допомагає створити реалістичний ефект об’єму.
На жаль, “Мадонна з гвоздикою” сильно постраждала від часу.
Внаслідок невдалої реставрації поверхня картини набула “шкірястого” вигляду, що особливо помітно на обличчі Мадонни.
Леонардо да Вінчі, “Мадонна з гвоздикою”, 1478–1480, олія на панелі, 62 × 47,5 см, Стара Пінакотека, Мюнхен. Суспільне надбання
“Благовіщення”
Картину “Благовіщення”, створену Леонардо да Вінчі, також зараховують до його ранніх творів, виконаних у період навчання в майстерні Андреа дель Верроккйо. Вона зображує традиційний євангельський сюжет, у якому архангел Гавриїл сповіщає Діві Марії благу звістку про народження Христа.
У центрі композиції розташовано “огороджений квітучий сад”, що символізує hortus conclusus — закритий сад, традиційний символ чистоти Марії. Архангел Гавриїл зображений у момент поклоніння, коли він опускається на коліно, тримаючи в руках лілію — емблему її непорочності.
Марія сидить за “лекторієм”, зачитуючи священні тексти, і у відповідь на появу ангела зберігає гідну і стриману поставу.
Картина вирізняється тонкою роботою з деталями. Тіло ангела набуває пластичності завдяки тіні на траві та складкам його одягу, що свідчать про натурні дослідження Леонардо. Його крила мають форму, подібну до крил великого хижого птаха, що відображає зацікавленість художника анатомією природи.
Леонардо застосовує “повітряну перспективу”: на тлі видніється затемнена лінія дерев, а вся композиція об’єднана присмерковим світлом, яке формує об’єми та надає композиції гармонійної єдності.
Архітектурні деталі виконані з дотриманням правил перспективи, що створює ефект просторової глибини.
Цікавою особливістю твору є “анатомічна аномалія” — права рука Діви Марії здається надто довгою.
Це може бути пов’язано з ранніми оптичними дослідженнями Леонардо, який враховував кут зору глядачів, що дивилися на картину збоку (з правого боку). Крім того, положення її руки могло бути скориговане відповідно до первісного розташування картини — над боковим вівтарем у церкві.
Картина потрапила до галереї Уффіці у 1867 році з церкви Сан-Бартоломео-а-Монтеолівето, що за межами Порта-Сан-Фредіано у Флоренції. Однак точне походження твору та особа замовника залишаються невідомими.
Леонардо да Вінчі, “Благовіщення”, близько 1472–1476, олія і темпера на тополевій панелі, 98 × 217 см, Уффіці, Флоренція. Суспільне надбання
“Портрет Джиневри де Бенчі”
“Портрет Джиневри де Бенчі” (бл. 1474—1478) є одним із перших збережених дотепер жіночих портретів, створених Леонардо да Вінчі.
На картині зображено 16-річну Джиневру де Бенчі — молоду флорентійську аристократку. Її фарфорово-біла шкіра, витончені риси обличчя та стриманий, загадковий вираз відповідають ідеалам жіночої краси доби Відродження, що ототожнювала зовнішню привабливість із моральною досконалістю.
Причина замовлення портрета достеменно невідома. Можливо, його створення було пов’язане із заручинами Джиневри з Луїджі Нікколіні у 1474 році.
Інша гіпотеза пояснює появу картини феноменом платонічного кохання, що був поширений серед освічених представників італійської знаті. Такий тип стосунків між дамами та їхніми шанувальниками зазвичай супроводжувався поетичними присвятами та демонстрацією інтелектуальної витонченості.
Джиневру оспівували багато сучасників, зокрема Лоренцо де Медічі, проте особливо важливим у її житті був Бернардо Бембо, венеційський посол у Флоренції. Існує припущення, що саме він міг замовити її портрет як знак захоплення та духовної прихильності.
Особливо цікавим є зворотний бік панелі, який містить герб Джиневри — вінок з лавра, пальми та ялівцю із сувоєм, на якому написано Virtutem Forma Decorat (“Краса прикрашає доброчесність”).
Ялівець (ginepro), що займає центральне місце, є грою слів із її ім’ям і символізує чистоту.
Лавр (ліворуч) уособлює літературний та мистецький талант.
Пальмова гілка (праворуч) є символом моральної доброчесності.
Ці елементи пов’язані не лише з Джиневрою, а й з емблемою самого Бернардо Бембо, що підкреслює його роль у створенні цього шедевра.
Дослідження за допомогою інфрачервоного випромінювання виявили прихований напис під девізом Джиневри — Virtus et honor (“Доблесть і честь”) — який був особистим гаслом Бембо.
Леонардо да Вінчі, “Портрет Джиневри де Бенчі”, близько 1474–1478, олія на панелі, 38,1 × 37 см, Національна галерея мистецтва, Вашингтон. Суспільне надбання
“Поклоніння волхвів”
“Поклоніння волхвів” Леонардо — це ескіз, на такому етапі можна проаналізувати унікальний метод роботи.
Деякі фігури лише ледь окреслені, тоді як інші виглядають більш завершеними, ніби художник намагався зафіксувати свої ідеї у процесі. Небо в картині виконане на основі свинцевого білого ґрунту з домішками лазуриту, що свідчить про використання дорогоцінних пігментів.
З архівних документів відомо, що в липні 1481 року Леонардо да Вінчі отримав замовлення від августинських монахів на створення вівтарного образу для церкви Сан-Донато в Скопето за межами Флоренції.
Тема картини — “Поклоніння волхвів”, що зображує свято Богоявлення, коли, згідно з ученням Святого Августина, усі народи відповідають на поклик Христа.
Леонардо задумав надзвичайно складну композицію, наповнену численними постатями, розташованими по напівколу, з центральною фігурою Діви Марії та Немовлям.
На передньому плані волхви, схиляючись, підносять Ісусові дари: золото, ладан і миро. На фоні художник зобразив руїни будівель, сутички лицарів на конях і, зліва, будівництво храму. Останній елемент може символізувати мир, що контрастує з хаосом бойових сцен на протилежному боці.
Архітектурні деталі, зокрема сходи на передньому плані, нагадують пресвітерії деяких середньовічних храмів, таких як Сан-Мініато-аль-Монте у Флоренції.
У вересні 1481 року Леонардо все ще працював над картиною, проте незабаром залишив Флоренцію, вирушивши на службу до Людовіко Сфорци в Мілан. Це призвело до того, що картина залишилася незавершеною.
Августинці довго чекали на повернення художника, проте зрештою у 1496 році замовили новий вівтарний образ із тією ж темою в Філіппіно Ліппі.
Леонардо да Вінчі, “Поклоніння волхвів”, близько 1482, малюнок вугіллям, акварельним чорнилом і олією на дереві, 244 × 240 см, Галерея Уффіці, Флоренція. Суспільне надбання
“Святий Єронім”
Картина також належить до незавершених творів митця, однак, попри свій ескізний стан, вона зберігає високу художню та наукову цінність.
Композиція та технічні особливості роботи дозволяють простежити унікальні методи Леонардо у побудові зображення й переданні анатомічної точності.
Леонардо представляє Святого Єроніма в аскетичному образі, що відповідає традиційній іконографії святого як пустельника. Він зображений у динамічній позі, з виразно окресленою мускулатурою, що відображає його фізичне виснаження в процесі покаяння. Святий стоїть на одному коліні, тримаючи камінь у правій руці, що вказує на його акт самобичування — один із ключових аспектів християнської аскетичної практики.
На передньому плані розташований лев, традиційний атрибут Святого Єроніма, що походить із середньовічної легенди про прирученого ним хижого звіра. Лев виконує не лише символічну, а й композиційну функцію, врівноважуючи динаміку сцени.
Голова святого вирізняється виразною анатомічною деталізацією, що нагадує дослідження Леонардо в галузі фізіології. Структура обличчя та шиї демонструє характерний для митця підхід до реалістичної передачі старіння, що також простежується у його анатомічних ескізах. Погляд святого спрямований у бік ескізно окресленого хреста у верхньому правому куті картини, що створює сильний духовний акцент у композиції.
Картина була написана на дерев’яній основі з горіха, що є характерним для творів Леонардо пізнього флорентійського та міланського періодів. Використання саме цього матеріалу підтримує гіпотезу про створення роботи у 1488–1490 роках, під час перебування митця при дворі Людовіко Сфорци.
Раніше вважали, що картина могла бути написана між 1481–1482 роками, однак детальний аналіз матеріалів і стилістичних особливостей допоміг ідентифікувати її з пізнішим періодом творчості Леонардо.
Варто зазначити, що всі його ранні флорентійські роботи виконані на тополевій основі, що підтверджує відмінності у техніці, пов’язані з переходом до міланської художньої школи.
Доля картини протягом століть залишається маловідомою. У певний момент голова Святого Єроніма була вирізана, однак згодом її вдалося віднайти, після чого відбулося повне реставраційне відновлення твору.
У підсумку картину додали до колекції Ватиканської галереї, де вона зберігається донині.
Леонардо да Вінчі, “Святий Ієронім”, близько 1480–1490, темпера й олія на горіховій панелі, 103 × 75 см, Музеї Ватикану, Рим. Суспільне надбання
“Мадонна в скелях”
“Мадонна в скелях” створена як частина великого вівтарного комплексу для каплиці в міланській церкві Сан-Франческо-Гранде, вона мала іконографічно обґрунтовувати догмат про безгрішність Діви Марії.
Оскільки концепція непорочного зачаття ще не була канонізована на момент створення твору, Леонардо отримав можливість експериментувати з композицією, що значно відрізняється від традиційних релігійних зображень.
Композиційна структура картини є однією з її найбільш інноваційних особливостей.
Центральне місце займає фігура Діви Марії, яка схиляється над немовлям Христом, поряд із яким розташований юний Іоанн Хреститель, а з протилежного боку — ангел, що вказує на Іоанна.
Фігури утворюють трикутну схему, що забезпечує динамічну, але збалансовану побудову сцени, характерну для мистецтва епохи Відродження.
Важливим елементом є взаємодія поглядів та жестів персонажів, що підкреслює містичний характер зображення. Візуальна єдність досягається завдяки природному пейзажному фону, що об’єднує фігури в єдиний простір.
Середовище, в якому розгортається сцена, є складною алегорією. Скельний грот, у якому розміщено персонажів, символізує момент створення світу, що перегукується з біблійним уривком із книги Сираха: “Від початку і перед світом створена я” (Сир. 24:14). Глибина печери та відкритий водний простір на другому плані створюють атмосферу, що підкреслює первісний хаос і водночас божественне втручання у творення.
Вода, що відображає світло, є традиційним символом життя і очищення, тоді як вертикальні форми скель нагадують геологічні утворення, що могли бути пов’язані з дослідженнями Леонардо у сфері природничих наук. Деталізація флори демонструє глибокий інтерес митця до ботаніки, однак рослинні елементи картини не є точними копіями реальних видів, а радше синтезом різних морфологічних форм.
Окремої уваги заслуговують художні техніки, застосовані Леонардо.
Використання повітряної перспективи допомогло створити глибину простору завдяки поступовому переходу кольорів: від теплих відтінків у передньому плані до холодних синьо-зелених у віддалених частинах пейзажу.
Крім того, художник застосував техніку сфумато, що забезпечує плавні переходи світлотіні, розмиваючи контури об’єктів і створюючи ефект природного бачення. Цей метод особливо помітний у зображенні облич персонажів, зокрема Марії та ангела, де м’які переходи між світлом і тінню надають обличчям живої пластичності.
Технічні дослідження виявили, що створення другої версії картини, яка нині зберігається у Луврі, відбувалося в декілька етапів.
Початковий етап, розпочатий приблизно у 1491 році, передбачав ретельне опрацювання деталей, зокрема прозорого рукава ангела. Згодом Леонардо переглянув композицію, змінивши положення голови немовляти Христа, а у 1506 році, після повернення до Мілана, завершив роботу, зокрема застосувавши ультрамарин для неба.
Колористична гама другої версії є стриманішою, з переважанням відтінків синього, жовтого та коричневого, що, ймовірно, було навмисним спрощенням задля акцентування уваги на ключових фігурах.
Леонардо да Вінчі, “Мадонна в скелях”, 1483–1486, олія на панелі (перенесена на полотно), 199 × 122 см, Лувр, Париж. Суспільне надбання
“Спаситель світу”
Картина, створена приблизно у 1500 році, є однією з найбільш дискусійних та досліджуваних робіт, що приписуються Леонардо да Вінчі.
Зображуючи Христа у фронтальній позі з піднятою для благословення правою рукою та кришталевою сферою в лівій, це полотно втілює типологію ренесансного іконографічного образу Спасителя світу, що походить із середньовічних традицій зображення Христа-Пантократора.
Довгий час атрибуція “Спасителя світу” залишалася спірною.
Уперше картина згадується в інвентарних описах королівської колекції Карла I Стюарта (1630-ті роки), а після страти короля вона опинилася в приватних колекціях. У XIX столітті її сприймали як роботу одного з послідовників Леонардо, що призвело до зниження її мистецької та ринкової вартості.
У 1958 році полотно було продане на аукціоні Sotheby’s за 45 фунтів стерлінгів, оскільки його вважали вторинною копією.
Проте у 2005 році картина була повторно відкрита та пройшла процес реставрації, під час якого видалили пізніші нашарування і переробки. Дослідження, проведене експертами в Національній галереї Лондона, дозволило припустити авторство Леонардо, що стало предметом значних мистецтвознавчих дискусій.
У 2017 році на аукціоні Christie’s картина була продана за 450,3 мільйона доларів, що зробило її найдорожчим витвором мистецтва в історії. Водночас низка дослідників, серед яких Френк Цюґерт та Кармен Бамбах, продовжують висловлювати сумніви щодо ступеня участі самого Леонардо у створенні роботи, припускаючи можливу значну роль його учнів.
Картина відзначається характерною для Леонардо технікою сфумато. Христос зображений у темному одязі, що контрастує з розсіяним світлом, а його погляд спрямований безпосередньо на глядача чи глядачку, що створює ефект глибокої психологічної присутності.
Кришталева сфера, яку Христос тримає в лівій руці, традиційно інтерпретується як символ божественної влади та всесвіту.
Проте деякі дослідники, зокрема Мартін Кемп, звертають увагу на незвичне зображення оптичного ефекту в сфері: вона не заломлює світло відповідно до законів оптики, що може бути свідомим рішенням Леонардо або ж може вказувати на подальші втручання в картину.
Леонардо да Вінчі або Леонардо з участю майстерні, “Спаситель світу”, близько 1499–1510, олія на горіховій панелі, 45,7 × 65,7 см, придбано Департаментом культури і туризму Абу-Дабі для Лувру Абу-Дабі, нинішній власник — Мохаммед бін Салман. Суспільне надбання
La Belle Ferronnière
La Belle Ferronnière традиційно приписують Леонардо да Вінчі (1452–1519).
Художник створив портрет на початку 1490-х років, застосувавши характерну для себе техніку світлотіні та передавши внутрішню напруженість образу.
Назва картини викликає суперечливі тлумачення. Французький термін ferronnière міг означати як головний убір із металевою або дорогоцінною вставкою, так і, за деякими припущеннями, посилатися на коханку французького короля Франциска I.
Однак жодні історичні джерела не підтверджують зв’язку портрета з конкретною особою. У XIX столітті твір набув значної популярності у Франції, що сприяло появі численних гравюр, репродукцій та використанню його мотивів у декоративному мистецтві.
Дослідники висунули кілька гіпотез щодо особи зображеної жінки. Деякі мистецтвознавці припускали, що Леонардо намалював Чечилію Галлерані, коханку Людовіко Сфорци, однак інші вважали, що на портреті зображено його дружину Беатріче д’Есте. Французький історик мистецтва Вінсент Дел’євен запропонував іншу версію, згідно з якою моделлю могла бути Ізабелла Арагонська. Аналіз одягу та аксесуарів, а також історичний контекст підтверджують цю версію, хоча остаточних доказів немає.
Питання авторства також викликало тривалі дискусії.
Деякі мистецтвознавці стверджували, що Леонардо особисто виконав цей портрет, оскільки композиція, техніка та глибина психологічного аналізу збігаються з іншими його жіночими образами.
Водночас окремі дослідники припускали, що художник працював разом зі своїми учнями, як це часто траплялося у його майстерні. Стилістичний аналіз демонструє зв’язок La Belle Ferronnière із “Дамою з горностаєм” та “Моною Лізою”. Однак у цьому портреті жінка має більш стриману позу, що, ймовірно, відображає її соціальний статус.
Особливу увагу привертає експресія обличчя моделі. Леонардо використав характерний для себе прийом — ледь помітний рух губ і загадковий погляд, що створює враження внутрішньої напруженості. Відсутність однозначного виразу емоцій посилює ефект багатозначності, який став однією з ключових особливостей портретної традиції Леонардо.
Попри численні дослідження, портрет La Belle Ferronnière зберігає чимало загадок. Лувр офіційно називає його “Портретом невідомої жінки, помилково званим La Belle Ferronnière”, залишаючи питання про зображену жінку відкритим.
Леонардо да Вінчі, школа да Вінчі, “Прекрасна Ферроньєра” (Портрет молодої жінки), близько 1490–1496 / 1495–1498, фр. La Belle Ferronière, дерево, олія, 62 × 44 см, Лувр, Париж, Франція. Суспільне надбання
“Таємна вечеря”
“Таємна вечеря” — фреска епохи Відродження, створена Леонардо да Вінчі наприкінці XV століття. Фреска, розташована у трапезній монастиря Санта-Марія-делле-Граціє в Мілані, є унікальним поєднанням мистецтва та теологічного осмислення.
Леонардо відходить від традиційного іконографічного канону, зображаючи драматичний момент, коли Христос проголошує: “Один із вас зрадить мене”.
У цій сцені кожен апостол реагує по-різному, передаючи шок, сум’яття або пошук відповіді.
Центральною фігурою є Христос, його поза утворює трикутник — символ Святої Трійці, а руки простягнуті до хліба та чаші, що натякає на майбутню Євхаристію. Лінійна перспектива спрямовує увагу глядача до голови Христа, підкреслюючи його роль духовного осередку сцени.
Апостоли згруповані по троє, і кожна група демонструє різні емоційні реакції. Варфоломій, Яків Молодший та Андрій вражені й схвильовані, їхні рухи виражають здивування. Юда Іскаріот, Петро та Іоанн утворюють окрему групу: Юда сидить у тіні, стискаючи мішечок із грошима, Петро тримає ніж, а Іоанн схиляє голову в задумі. Фома, Яків Старший та Пилип виражають різні емоції: Фома підіймає палець, ніби ставлячи питання, Яків Старший розводить руками, а Пилип звертається до Христа. Матвій, Юда Тадей та Симон Зилот ведуть діалог: Матвій і Тадей жестикулюють у бік Симона, який зберігає спокій.
Образ Юди заслуговує окремої уваги. Леонардо не відокремив його від інших апостолів, а інтегрував у групу, що підсилює драматизм сцени. Юда зображений у півтіні, що підкреслює його внутрішній конфлікт. Його рука тягнеться до тієї ж чаші, що й рука Христа, натякаючи на неминучість зради, а розсипана перед ним сіль символізує нещастя.
Леонардо експериментував із технікою живопису, використовуючи темперу й олію на сухій штукатурці, що дозволило досягти більшої деталізації та виразності. Однак ця техніка виявилася нестійкою: фарби почали втрачати яскравість вже через кілька десятиліть, що призвело до численних реставрацій.
Леонардо да Вінчі, фреска “Таємна вечеря”, 1494–1498, 460 х 880 см. Санта-Марія-делле-Граці в Мілані. Суспільне надбання
