Мстислав Чернов – режисер, фотожурналіст, військовий кореспондент, який працював у Сирії, в Іраку, на сході України з 2014 року. Його фільм «20 днів у Маріуполі» про облогу міста російськими військами в лютому-березні 2022 року приніс Україні перший «Оскар», а його фраза «Я хотів би, щоб цього фільму не було», виголошена на врученні «Оскара», стала знаковою для розуміння ціни, яку платить Україна за визнання її культури в світі.
На фестивалі музики в українському кіно Soundtrack:Ukraine, що пройде в Києві 28-31 серпня, покажуть новий фільм Чернова «2000 метрів до Андріївки» – український Оскарівський комітет розглядає його серед кандидатів, одного з яких висунуть від України на 98-му премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Напередодні фестивалю ми поговорили з режисером про музику в його фільмах, про важливість культурної дипломатії і про його творчі плани.
Мстиславе, ви багато виступаєте за кордоном, спілкуєтесь з пресою, з простими глядачами. Чи така культурна дипломатія впливає на суспільну думку в світі? Це якось працює?
Важко сказати, коли знаходишся в моменті і розмовляєш з людьми. Перша реакція, яку я чую: «Як допомогти?» Значить, такі контакти працюють. З другого боку, всі суспільства знаходяться в своїх інформаційних бульбашках. Я ще не бачив людей, які повністю поміняли своє бачення вторгнення Росії в Україну тільки завдяки тому, що подивилися фільм.
Культурна дипломатія – це систематична багаторічна робота. Та культурна дипломатія, яку провадить Росія останні 30 років у Європі, дає свої плоди. Так само системно повинна працювати й Україна. За два-три роки мало що можна змінити. Важливіше навіть не те, що міжнародна аудиторія бачить і чує, а ті люди, з якими вона спілкується. Я пам’ятаю, багато років тому, коли не було війни, Україну знали, бо знали зірку футболу Андрія Шевченка. Зараз знають Усика, інших видатних українців. Тобто Україну знають по обличчях. І таким людям треба допомагати, їм треба відкривати двері і підтримувати, щоб така дипломатія працювала.
Ви часто стикаєтесь з нерозумінням або упередженнями щодо України?
На жаль, часто. Це тому, що працює російська пропаганда. Вони, використовуючи величезний ресурс, людський і фінансовий, систематично проводять кампанії зі зміни суспільного погляду в країнах, куди українські медіа чи українська дипломатія не дістають.
А найбільш абсурдні випадки можете пригадати?
Зазвичай просто переказують те, що розповідає Росія через свої медіа. Наприклад, твердження, що Україна не хоче миру. Або що війна не має сенсу. Що політика України – це частина імперіалістичної політики Америки. Це дуже сильні нарративи, які Росія прицільно використовує в країнах, де є благодатний ґрунт для цього.
Де ви бачите своє місце в протидії цьому?
Мені подобається працювати. Я шукаю такі виклики. Я шукаю можливості поговорити з людьми, які ще чогось не розуміють про нашу ситуацію. Важливо їздити і говорити там, де є нерозуміння української перспективи.
Мені здається, для цього треба мати терпіння і міцні нерви.
(Сміється) для цього треба мати фізичний і ментальний ресурс, якого бракує, тому що ж треба знімати кіно. Говорити важливо, але ще ж треба щось зробити.
За вашими спостереженнями, «Оскар» для «20 днів у Маріуполі» вплинув на цікавість до українського кіно?
Звичайно, вплинув. Хоча, треба сказати, що на деяких фестивалях я зараз бачу, навпаки, втому від кількості української продукції. Пам’ятаю, мене на фестивалі Sheffield DocFest у Великій Британії запросили на панельну дискусію, яка називалася «Чи не забагато українських фільмів зараз виходить?».
І на чому зійшлися сторони?
Абсолютно всі, хто взяв участь у дискусії, сказали що ні, не забагато, і публіка погодилася. Але те, що такі питання виникають, нам про щось говорить. Це не значить, що треба випускати менше фільмів, і не значить, що люди не будуть дивитися. Цьогоріч я бачив на фестивалях мінімум 15 українських документальних фільмів – хороші, достойні роботи.
Оце насичення призводить до того, що люди зусібіч чують про Україну. І так, може їм здається, що вони все вже бачили й чули, але все ж один-два фільми вони подивляться. Це найголовніше.
Мені теж останній рік здається, що відбірники фестивалів першої десятки почали ставити менше українських фільмів. Хіба що на «Санденсі» все в порядку…
«Санденс» – фантастичний фестиваль, мій улюблений і, мені здається, найкращий у світі для документалістики. Але навіть вони намагалися цього року «тримати баланс». Поставили у програму «2000 метрів до Андріївки» і водночас фільм про хороших росіян «Містер ніхто проти Путіна». Але причини такого програмування мені зрозумілі: вони намагаються уникнути звинувачень у тому, що необ’єктивно оцінюють кіно, тому що кіно – це універсальний медіум.
Мстислав Чернов з фільмом «2000 метрів до Андріївки» на кінофестивалі у Карлових Варах. / Фото: facebook/Mstyslav Chernov
Ви, до речі, отримали певний вплив на міжнародну кіноіндустрію, адже маєте тепер можливість голосувати в Американській кіноакадемії за «Оскар». Дізналися щось нове?
Давайте відповім так. Зараз я набагато краще розумію систему, по якій працює Documentary Branch – це документалісти, які голосують в своїй номінації. І в цілому як працює голосування, і «Оскар»-компанії в світі.
Вочевидь корисне знання.
Це допомагає бачити тренди, бачити, на що звертають увагу кіноексперти. Так, ці знання важливі, але вони приходять не раптом у якийсь момент. Скажімо, по ходу прем’єрної кампанії, яка відбувається протягом всього року, і для «20 днів в Маріуполі», і для «2000 метрів», я постійно зустрічаюся з людьми, які є академіками, які голосують. І вже маю розуміння, як проходить цей процес, на що вони звертають увагу, що для них важливо.
«2000 метрів» невдовзі показуватимуть у Києві на фестивалі Soundtrack:Ukraine. У ваших фільмах музика відіграє важливу роль, і композитора Сема Слейтера, на мою думку, можна назвати повноцінним співавтором фільму. Як ви з ним познайомилися?
В нас є спільні друзі-продюсери, плюс я знав його музику до «Джокера» і до «Чорнобиля» задовго до того, як ми познайомилися особисто. Я шукав композитора, який би зробив музику зі звуків поля бою. Адже ми ж не чуємо оркестр, не чуємо рояль на фронті. Ми чуємо радіо, ми чуємо кулі, вибухи, дрони. Пам’ятаю, ми зустрілися, довго говорили. І про жанр, і про концепцію фільму, про концепцію музичного супроводу, який взяв би на себе роль звукового дизайну. Ми обмежили себе, вирішили бути максимально близькими до реальності. Плюс я шукав композитора, який звик писати музику для ігрових фільмів, бо саме цієї якості ми й прагнули – ближче до класичних фільмів про війну, таких як «Апокаліпсис сьогодні», «На Західному фронті без змін» тощо.
В мене є правило: працювати з людьми, які можуть стати твоїми друзями, з якими в тебе є спільні погляди, спільні інтереси, надто коли вибираєш голову цілого департаменту. Сем став такою людиною, і для мене було честю з ним працювати. Він зробив колосальну роботу. Достатньо сказати, що спеціально для фільму він разом з музичним продюсером Якобом Васаком придумав абсолютно новий інструмент «кобофон», якого не існувало до того.
А власне як ви з ним працюєте?
Частина роботи йде онлайн. Композитор отримує змонтовану версію фільму і починає працювати, шукати так звані signature sounds, теми, де і як буде звучати музика.
Також працюємо разом в студії: проходимо по сценах фільму, і він питає, що ми відчуваємо в тому чи іншому моменті. Ми проговорюємо звуки, присутність або відсутність мелодії тощо. Наприклад, працювали над сценою похорону, який переходить в сцену, яку ми назвали «Похорон землі», коли дрон летить над зруйнованою землею. Сем спитав у мене: “Мстиславе, що ти відчував, коли це знімав?” Я кажу: “Я відчував злість”. На цьому похороні я не плакав. На цьому похороні я був у ярості. І в дисонансі. І отак ми рухалися.
Ми дозволили гармонії з’явитися тільки в останній сцені, яка називається «Містерія», де вже можна випустити втому, відчай і жалобу за загиблими – за допомогою його дружини Гільдур Ґуднадоттір, теж композиторки. Вона зіграла партію на віолончелі, і все зійшлося в гармонії.
Спеціально озвучу для читачів: вона, як і Сем, теж писала музику для «Чорнобиля».
Абсолютно вірно, вони працювали разом.
Загалом, як ви вирішуєте, потрібна музика в епізоді чи ні?
Віддаю цей вибір Сему. Коли він вирішує музику не використовувати, я з ним погоджуюсь.
Можна приклад?
В «2000 метрах до Андріївки» він бачить, що коли ми йдемо по лісу, повертаємось після того, як підняли прапор у селі, саме перед тією сценою, де Гільдур грає на віолончелі – він сказав: “Нам краще дати глядачу час подумати, залишитись наодинці зі своїми думками, побути в цій тиші”.
Пам’ятаю, Данило Лідер (український сценограф, педагог. – Ред.), світла йому пам’ять, якось зауважив, що в типовому фільмі герой заходить у ліс і раптом починається музика, щоб озвучити його переживання – тож Данило Данилович уїдливо питав: так де там у лісі сидить оркестр? Я просто до чого веду: чи потрібна музика в ідеальному фільмі?
Ми можемо говорити про музику, особливо про експериментальну музику, що задає настрій чи передає почуття героїв. В «2000 метрах» ми, як я і казав, не чуємо оркестру, скоріше, чуємо трансформовані звуки поля бою – саме тому Сем і композитор фільму. Плюс, музика може бути різною. У «2000 метрах до Андріївки» принципова позиція – немає гармонії до самого кінця. Є тільки дискомфорт, тільки напруга.
А кіно – не тільки відеоряд. Це медіум, який працює і зі звуком, і з літературою, із візуальними образами. Тому я б не сказав, що ідеальне кіно повинне бути без музики. Є кіно, яке музики не потребує, якщо його тема, чи темп, чи внутрішній діалог це диктує. Всі творчі рішення повинні відповідати темі, ідеї і смислу фільму.
Ближче до кінця не обійтися без домашніх проблем. Скажіть, на вашу думку, Держкіно і подібні структури, які мали би підтримувати кіно від держави, справляються зі своїми обовʼязками?
Я не можу давати оцінку роботі нашого Держкіно, тому що не співпрацюю з ним. Але мені і багатьом українським режисерам це і непотрібно, бо той факт, що Держкіно пов’язано з політикою країни, може нашкодити фільмам, які фестивалі ставлять у свої програми. Якщо відбірники бачать, що частина бюджету фільму прийшла з державних коштів, це може завадити фільму вийти на фестивалі. Тому що він буде вважатися необ’єктивним.
Але зараз гострий військовий конфлікт, суспільство радикалізоване. Думаю, з часом ми подивимося назад і зрозуміємо, що було ефективно, що працювало, що ні, зможемо навчитися на своїх помилках.
Ви згадали про війну і про зміни, які вона спричиняє. Ваш досвід на війні – наскільки змінив вас?
Війна нас усіх змінила. Мене змінила також, і не на краще. Оцінити, наскільки вона нас зруйнувала, я не можу, але як індивідууми ми всі покалічені, ми всі травмовані і ми ще довго-довго-довго будемо від неї лікуватися і проживати в собі. Але як суспільство ми виросли, і я цим пишаюся. Тобто поодинці ми ледве йдемо вперед, але як суспільство стали сильнішими.
Так, мабуть, погоджуся з вами. Що ж, останнє питання суто формальне, але важливе. Над яким фільмом ви зараз працюєте? Чи ще не знаєте?
Прекрасно знаю. Я продовжую його знімати, і це не один фільм. Єдине, що я можу сказати – дуже сподіваюся, що це буде фільм про кінець війни.