6 листопада у прокат вийшла стрічка “Війна очима тварин”. Це альманах з семи кіноновел, створений на основі реальних історій і присвячений взаємозв’язку людей та тварин у умовах повномасштабного вторгнення. Першу новелу альманаху,“Орел”, зняв режисер Мирослав Слабошпицький. “Орел” розповідає історію дослідника і звукорежисера: записуючи голоси птахів у Чорнобильській зоні, вони стають першими свідками російського повномасштабного вторгнення. Роль звукорежисера виконав Шон Пенн.
Цей короткий метр став поверненням Слабошпицького на екрани після більш ніж десятирічної перерви: його попередня стрічка “Плем’я” з’явилася у 2014-му і знаменувала собою початок підйому українського кіно після Революції гідності. Кінокритик Ігор Кромф поговорив з Мирославом Слабошпицьким про його роботу в паузі між зніманнями, про співпрацю з Шоном Пенном, незавершений проєкт “Тигр” та дружбу з письменником Олесем Ульяненком.
Мирославе, як це – повернутися до режисури після такої довгої перерви?
Я б не сказав, що повернувся. Я нікуди не йшов. Просто не був на майданчику, але весь цей час працював: писав сценарії, розвивав проєкти. Наприклад, був проєкт «Тигр», над яким я працював п’ять років. У нашій сфері процес завжди довгий: рік пишеш, рік шукаєш гроші, потім усе тягнеться далі. І якщо фільм не запускається, то здається, ніби в тебе пауза. Але насправді підводна робота триває постійно.
Як ви потрапили до проєкту «Війна очима тварин»?
Мені подзвонив мій друг, продюсер Олег Кохан. Це була його ідея – зробити альманах із кількох коротких фільмів про війну. Альманах почали знімати ще у 2022-му, практично відразу після початку повномасштабного вторгнення. Ми з Олегом давно дружимо, маємо спільні проєкти – частина так і не реалізована, частина, може, ще оживе.
Олег розповідав, як у перші дні вторгнення він стояв у нічних чергуваннях. Каже: “Стою серед темряви, нічого не зрозуміло, і раптом мене просто осяяло: треба щось робити, треба фіксувати цей час”. Ось із цієї ідеї все й почалося. Знайшли якісь гроші, зібрали команду, почали знімати незалежно, без держфінансування. І треба віддати належне – це справжній подвиг. Бо збирати велику знімальну групу під Києвом у 2022 році, коли навколо небезпека – це не просто сміливість, це, можливо, навіть безрозсудство. Але саме завдяки цій впертості фільм і народився.
Олег Кохан під час презентації фільму ‘Війна очима тварин / Фото надано командою фільму
Коли у проєкті з’явився Шон Пенн?
Олег мені подзвонив уже напередодні Канн і каже: “Є шанс зробити короткий метр із Шоном Пенном”. Вони відправили йому «Плем’я», він подивився, сказав: “Класно, я хочу познайомитися з режисером”. Наступного ранку я вже летів у Ніццу. Ми зустрілися всі разом – я, Олег, продюсер Олексій Макухін і Шон. Провели три дні в Каннах, розмовляли без кінця – про кіно, про політику, про Україну. Усе це було дуже щиро. Шон – той тип людини, який не просто “в темі”, а реально заглиблений: знає імена, контексти, нюанси. Постійно щось уточнював, розпитував.
Він показав нам свій фільм Superpower, який тоді ще доробляв. Це було схоже не на “показ”, а на зустріч друзів, де всі обговорюють кожен кадр. Він запитував про враження, про деталі.
Шон Пенн і Мирослав Слабошпицький / Фото надано Sota cinema group
Ви згадували, що хвилювалися перед зйомками з ним.
Дуже. У нього ж такий імідж “траблмейкера”: бійки, конфлікти, історії з таблоїдів. Але в роботі він абсолютно інший – дисциплінований, чіткий, без жодних зіркових заморочок.
Перед зйомками ми приїхали до Лос-Анджелеса, з американським оператором, зробили весь блокінг сцен заздалегідь: визначили камери, об’єктиви, світло. Тобто, коли Шон приїхав на майданчик, усе вже стояло на точках. Він просто прийшов, подивився і сказав: “Окей, працюємо”. І це було як музика – все злагоджено, спокійно, без хаосу.
Ми знімали двома камерами, з великою командою: багато техніки, купа світла, справжній американський масштаб. І попри те, що фільм доволі аскетичний, технічно він зроблений складно. Шон працював дуже зібрано: дубль за дублем шукав потрібний тон, мікропластичність, навіть дихання.
Я говорив дружині, він мені чимось нагадує Олеся Ульяненка (письменник, культова постать літератури 2000-х. – Ред.). – так само харизматичний.
Як відбувалися зйомки технічно?
Ми працювали максимально близько до ідеалу. Але, враховуючи, що зйомки в Лос-Анджелесі з Шоном Пенном — це шалені гроші, я вирішив зробити прешут. У Києві ми орендували звукову студію, схожу за архітектурою на ту, де мала відбуватись дія, взяли двох статистів, дві камери, операторів – і фактично “прогнали” весь фільм наперед. Це допомогло зрозуміти крупності, світло, динаміку сцен. Я змонтував цей чернетковий варіант, і коли вже приїхав у Лос-Анджелес, мав готову відеоінструкцію із позиціями камер, світла, рухом акторів. Це значно спростило роботу.
Шон Пенн під час зйомок / Фото надано Sota cinema group
Ми знімали Шона в Лос-Анджелесі, а вже через кілька місяців – сцену з Денисом Капустіним, який відповідає його герою. Знімали в Карпатах, на Драгобраті, тому що тоді в Україні майже не було снігу. Ми шукали, де знайти хоч якийсь зимовий пейзаж. І коли знайшли, знімали там дві доби. Денис працював у важких умовах, уночі, з прикріпленою до тіла камерою. Це була фізично дуже складна робота. Я вдячний йому за витримку – він неймовірно талановитий актор, зараз грає в театрі, і я щиро сподіваюся, що це тільки початок його великої кар’єри.
Було щось особливо пам’ятне на майданчику?
Так, ми з оператором трохи помучили Шона однією ідеєю. Хотіли проєктувати зображення з 16-мм проєктора прямо на його обличчя – такий ефект мав бути. Довго пробували, виставляли світло, техніку, але технічно це не спрацювало. І Шон терпляче стояв, жартував, не показував роздратування. Це багато говорить про людину такого рівня.
І ще мене вразило, що ми закінчили зйомку раніше, ніж планували. Просто все настільки було організовано, що коли останній дубль відзняли, виявилося, що знімати більше нічого. І ми просто обнялися й домовилися наступного дня випити на прощання. Це був момент, коли розумієш: зірковість зникає, залишається просто партнерство й повага.
Чому це фільм про орлів, адже Чорнобиль впершу чергу не з птахами асоціюється…
Чорнобиль для мене – це певний сантимент і водночас наш культурний “трейдмарк”. А орли… бо вони класні (сміється).
Якщо серйозно, це символ сили, духу, куражу. Ми використали футаж із орлом у сцені – не для буквального сенсу, а як метафору. А загалом, Чорнобильська зона має приголомшливе біорізноманіття. Біологи до війни досліджували її не менше, ніж фізики-ядерники. Тому цей простір – ідеальний для метафор, де людина й природа, війна й тварини переплітаються.
Шон Пенн / Фото надано Sota cinema group
Якщо в «Племені» немає реплік, то в «Орлі» навпаки, усе побудовано на звуці. Це свідомий контраст?
Я б сказав, що це продовження. У «Племені» немає вербальної мови, але звук там є, і він дуже ретельно зроблений. Ми з Сергієм Степанським довго шукали баланс, звук там відіграє колосальну роль. В «Орлі» це ще більш підкреслено. Звук – основа. Це певний омаж Blow Out Браяна Де Пальми, який, своєю чергою, відштовхувався від Blow Up Антоніоні. Якщо хочете, це така кінематографічна естафета: від візуального до аудіального. Можна навіть сказати, що оглушення в кінці фільму – теж частина цієї теми.
Цього року спілка критиків визнала «Плем’я» найкращим дебютом десятиліття («Плем’я» – повнометражний дебют Слабошпицького. – Ред.). Що для вас означає така оцінка?
Це дуже приємно. У списку понад сотня дебютів, і бути першим через десять років після релізу – це круто. До того ще був список ста найкращих українських фільмів від Центру Довженка – і я там перший живий (сміється). Переді мною – Довженко, Вертов, Параджанов. Чудова компанія, я підписуюсь під тим, щоб йти слідом за ними.
Ви згадували про «Тигра». Яка зараз доля цього проєкту?
«Тигр» – це історія довжиною в десятиліття. Спершу це мав бути фільм студії Focus Features, продюсували Даррен Аронофскі й Бред Пітт. Я приєднався пізніше, уже п’ятим сценаристом після кількох переписувань. Ми рухалися до зйомок, проєкт уже продавали на Каннському кіноринку, старт мав бути у 2023-му у Фінляндії. Але, як часто буває в Голлівуді, усе зупинилося. П’ять років життя я вклав у цей сценарій. І все ще сподіваюся, що фільм оживе.
Наскільки це репутаційно правильно – працювати над фільмом про події в Росії?
Це екранізація книги Джона Вейланта – документальної історії про 1990-ті на Далекому Сході, де справді існував загін “Тигр”, що займався медіацією між людьми й тваринами (загін “Тигр” – формування, створене в середині 1990-х на кошти західних фондів, зокрема WWF, куди входили місцеві мешканці для боротьби з винищенням амурських тигрів браконьєрами та лісозаготівельниками; існувало до середини 2000-х. – Ред.). Цей загін не створювали росіяни, і цей фільм – повністю голлівудський проєкт. Тигри не обирають, в якій країні водитися. Це вражаюча історія, дуже людяна, філософська, про баланс між природою і людиною.
Мій батько проходив строкову службу на Далекому Сході у 1980-х. З його спогадів, колись тигр зайшов в їх частину, а командування заборонило їм стріляти і наказало всім сховатись і чекати, поки тигр сам вийде в тайгу – тому що він червонокнижний. З вовками, він згадує, розправлялись одразу.
О, це дуже цікаво. Я такої історії не чув, хоча багато спілкувався на цю тему з різними сторонами: і з браконьєрами, і з природоохоронцями, через Zoom. Вони розповідали, як ставити пастки, як працює місцева екосистема. Це дало мені відчуття живої тканини історії. Я завжди шукаю ці “перлинки” – як у «Племені», коли копаєш глибше й раптом знаходиш правду, яку неможливо вигадати.
Раніше ви згадали, що Шон Пенн чимось нагадав вам письменника Олеся Ульяненка. Я знаю, що ви не лише дружили з Ульяненком, а й створили сценарій до документального фільму про його життя. Нещодавно цей фільм показували в Японії, яке його подальша доля?
Олесь Ульяненко / Фото: Вікіпедія
Так, ми справді дружили. Цей фільм зняла Юлія Шашкова – режисерка новели «Корова» у «Війні очима тварин». Продюсували його ми разом із Володимиром Тихим. Фільм вийшов під назвою “Ульяненко. Без цензури”, і досі живе своїм життям: його показують на фестивалях, в університетах по всьому світі. Ця історія дуже камерна та нішева, як творчість Уляна. Я радий, що фільм живе своїм насиченим нішевим життям.
Але ще була книга “Ульяненко. Без цензури”. Після його смерті я зібрав сорок інтерв’ю, які він давав різним ЗМІ. Це була спроба дати йому можливість “говорити самому”. Я звертався до всіх журналістів, отримував дозволи на використання текстів – і в результаті вийшла збірка, яку сьогодні часто цитують усі, хто пише чи досліджує його творчість. У фейсбуці навіть є сторінка «Ульяненко без цензури», де ми з друзями продовжуємо публікувати новини, архіви, матеріали, пов’язані з ним.
Кадр з фільму ‘Ульяненко. Без цензури’ / Фото: Кіноріум
Ви не планували екранізувати якийсь з його творів?
Насправді була ціла серія ініціатив, яку ми називали “пакетом Ульяненка”. Туди входили короткометражка «Наказ» за його воєнною новелою про досвід служби в Афганістані, екранізація «Серафими» (режисеркою мала бути Марися Нікітюк) і адаптація «Сталінки», над якою працював Володимир Тихий. На жаль, більшість цих проєктів не були реалізовані – частково через фінансування, частково через зміну команди. Я з самим Ульяненком кілька разів пробував писати сценарій разом. Але він був дуже цілісний автор, і перенести його прозу в формат кіно було складно. Ми не встигли завершити жодного спільного сценарію, але ці спроби багато чого мене навчили.
Взагалі Улян був дуже кіношним письменником. В його прозі відчувається ритм, монтажність, кіношна логіка сцен. Я впевнений, що частину героїв він писав із натхненням від кіно. У «Квітах Содому» легко впізнати дует накшталт Джона Траволти й Семюела Л. Джексона з Pulp Fiction. Він часто говорив: “Письменники зазвичай важкі люди, а режисери – нормальні. Тому дружити треба з режисерами”.
І наостанок: над чим ви зараз працюєте?
Є кілька проєктів, але поки що вони або під ембарго, або на стадії, коли краще не наврочити. Скажімо так: працюю, пишу, готуюсь до наступного знімального етапу. Сподіваюся, наступного разу ми говоритимемо вже після прем’єри.
Ігор Кромф, кінокритик, LB.ua