Шість нагород отримали бійці, дві – родини загиблих й одну – медична добровольча організація.
Зі зрозумілих причин нагородження недержавною нагородою не проводилися з лютого 2022 року. Але подання продовжували надходити. Люди розповідали про тих, хто, на їхню думку, заслуговують бути відзначеними. І коли стало відомо, що деякі бійці з тих, кого подали прижиттєво, загинули, крізь біль стало зрозуміло, що потрібно вручати нагороди, щоб за життя встигнути відзначити тих, хто боронить Україну, щоб виявити їм вдячність народу. Зрозуміло, що місія мала дотриматися всіх заходів безпеки. Тому, власне, публічно не було оголошено ні місце нагородження, ні дата і час. Це передавалося особисто. Всі ставилися до цих заходів з розумінням. Водночас приємно, що органна зала палацу в Тернопільській області була повна.
Нагадаю головні принципи нагороди “Народний герой України”. Срібні тризуби виготовляють зі срібла, яке досі передають місії всі охочі. Подання може зробити будь-хто, заповнивши форму у фейсбуці: Нагородна рада обирає на обговорення кандидатів, голосує за них і за більшістю голосів формує список на найближче нагородження. За днів десять-тиждень до церемонії цей список виставляється для публічного обговорення, після чого проводиться нагородження.
Цей орден не можна замовити на гроші, місія не збирає грошові внески з уже нагороджених. Все робиться на волонтерських засадах. Організатори, які бажають прийняти церемонію у себе в місті, домовляються про залу, місце проживання для героїв та родин. Є вже декілька шахраїв, які роблять подібні нагороди і за внески роздають їх всім охочим. В інтернеті можна знайти віддалено схожу “нагороду”, яку виготовляють за гроші. Це все не має стосунку до срібної народної нагороди. І ті, хто приймають такі відзнаки або самі їх купують, не мають права називатися Народними героями. Кожна срібна нагорода має свій номер. І місія веде ретельний контроль цього.
Відновити церемонію нагородження взявся невтомний збаразький волонтер Володимир Голоднюк. Він запропонував і місце проведення, і зробив все, щоб ті, хто приїхав на Тернопільщину, відчував себе затишно та спокійно. Те, що свято вдалося, підтвердили слова одного з нагороджених: “Вперше за два роки в мене відчуття світлої радісної зустрічі. Наче ковток свіжого повітря зробив. Аж світло на душі стало”. А й справді: ми ж частіше тепер бачимося на прощаннях із загиблими, ніж на святкових подіях. А тут вийшло зробити невеличке свято.
Ведучою церемонії була акторка та режисерка Катерина Степанкова. Вона не тільки з 2014 року виступає перед військовими та перевідує їх у шпиталях – її чоловік і старший син з лютого 2022 року в лавах ЗСУ. Хоча один – хореограф, а інший – кінооператор. “Місія “Народний герой” – це родина, – привітала Катерина Степанкова всіх присутніх. – У 2016 році, коли я доєдналася до нагороджень, це був допуск. Я багатьох знала, але саме на “Народному герої” тих, про кого я чула, я змогла торкнутись, подякувати їм, обійняти. Дехто став другом. Декого вже з нами немає. Від цього родина стає лише міцнішою, бо у нас спільна пам’ять, спільні болі й спільний рух уперед”.
Партнером Катерини цього дня став Євген Нищук – чудовий актор, Голос Майдану, а тепер ще й військовослужбовець. “Це нагорода справедливості, – сказав Євген. – Саме тому недаремно вона називається народною. Саме тут знаходять тих, хто залишається поза увагою великої державної нагородної системи. Саме “Народний герой України” дає можливість встановити справедливість. Наш бій триває. Наша перемога є незворотною”.
Нагороди вручала легендарна акторка, жінка, яка відчуває себе матір’ю всіх захисників України, – Герой України Ада Роговцева. “Знаєте, дивлюся на людей, не тільки зараз на вас, а взагалі останнім часом довкола себе – всі люди дуже зосереджені. Усмішка не часто з’являється на обличчях, реготу не чути. І це правильно, бо люди мають бути зібраними. Час важкий. І в цей час винайти тих, хто особливо відзначився, вчинив щось надзвичайне, не злякався, не відступив, своїм прикладом показав, що можливо неможливе, – дуже цінно. Усі, хто воюють, усі без винятку, – герої. Але серед героїв є герої. І от сьогодні ми будемо нагороджувати тих, кого відзначили особливо. Ви знаєте, що сріблом на ці нагороди скидалися: хто ланцюжок віддав, хто каблучку. І це гріє душу. Це прекрасно, що віддають люди все. Так має бути, щоб ми перемогли. Тож тримаймося. Побажаймо нашим героям прийти з війни живими і здоровими. Слава Україні!”
Разом з Адою Миколаївною нагороди вручав десантник 95 десантно-штурмової бригади, Народний герой України, Герой України, який у 2022 році втратив ліву руку, Борис Харчук. До речі, він днями вертається в рідний підрозділ, щоб і далі боронити країну.
Усі церемонії завжди розпочинаються молитвою. Цього разу на церемонію з Дніпра приїхав отець Дмитро Поворотний. “Зараз, як сказано в псалмі Давида, ми проходимо долиною смерті, – звернувся він до присутніх. – Сьогодні ми зібралися, щоб вклонитися подвигу звичайних людей, які переступили через свій власний страх і зробили крок назустріч виклику, вищиру “русского мира”, – наголосив отець Дмитро. – Зараз ми живемо в такий час, коли можемо зламати хибну парадигму буття нашого народу на Богом даній землі. Ми зараз можемо не просто вистояти, як це вже робимо, ми можемо переламати хребет тому ворогу, який завжди намагався нас підкорити”.
Першим нагороду отримав боєць 3 окремої штурмової бригади Володимир Коротя, позивний Повстанець. Представляв його громадський діяч Петро Щербина: “Володимир очолював оборону Ірпеня на блокпосту “Жираф”. Створив оперативно-добровольче ротно-тактичне угрупування “Ірпінь”, не пропустив російську техніку разом з артилерією з боку Бучі. Після цього він брав участь у Бахмутській операції. Приємно, що ця нагорода знайшла Володимира. І це не лише його нагорода, а і його побратимів і передовсім тих, хто віддав у боях за Україну найцінніше – своє життя”.
Отримавши орден, Володимир сказав: “Присвячую цю нагороду своїй піхоті, яка іде зі мною в бій, яка вірить мені як командиру. А я за це намагаюся максимально їх берегти. Мене запитували, який рядок з молитви націоналіста є для мене найціннішим. Скажу так: Хай віра моя буде гранітом!”
Дві родини отримали нагороди за своїх близьких, які загинули вже після повномасштабної навали.
Ігоря, позивний Демон, його побратими з підрозділу “Омега” Національної гвардії України подали на нагороду рік тому. Він активно воював і неодноразово проявив себе. Коли Нагородна рада місії почала працювати над списком кандидатів на це нагородження і вивчала подання саме на цього військовослужбовця, бійці підрозділу повідомили, що місяць тому Ігор загинув…
“Квітень 2022-го… Група поверталася з бойового завдання за лінію фронту, – розповів про свого побратима боєць з позивним Буг. – Ішов масований артилерійський обстріл і авіаналіт. На жаль, трьох бійців було важко поранено, потрібна була швидка евакуація. Завдяки холодному розуму і продуманим діям Ігоря вдалося швидко їх вивезти. Як виявилося, одному з них саме вчасність допомоги врятувала життя. Пів години затримки – він би не вижив. Але це не кінець історії. Під час евакуації Ігор ще й виявив, що з флангу до ротно-опорного пункту, де одна рота провалилася, противник чисельністю 30-40 бойовиків прорвав оборону і стрімко наближався. Ігор мав право відійти. Але залишився. І взяв на себе управління боєм та організував відбиття нападу. Якби противник прорвався, ціла рота опинилася б в оточенні й могла загинути. Це був основний напрямок, на який противник у той момент наступав. Наслідки були б печальні. Загибель Ігоря – втрата в масштабах держави”.
“Герої дійсно не вмирають, – сказала дружина Ігоря Світлана. – Вони назавжди залишаються в нашій пам’яті. Думаю, Ігор пишався б цією нагородою, але нагород він не збирав. Вони не були для нього важливі. Для нього важливим був моральний стан його бійців і майбутнє нашої України, в якій будуть жити його два хлопчики”.
Іван Антонюк, позивний Антоніо, загинув у Попасній, за яку 24 бригада у березні 2022 року билася безстрашно та мужньо. Про побратима і друга згадував Сергій Мазорчук, заступник командира 14 бригади, який був командиром Івана у 1 механізованому батальйоні 24 бригади: “Іван прийшов до мене в роту у 2015 році механіком-водієм. І за ним зразу почали тягнутися люди. Коли його призначили командиром роти, яка була не в найкращому стані, Іван менше ніж за пів року зміг зробити з підрозділу найкращу роту бригади. Того дня, коли Іван загинув, ворожа техніка прорвалася на КСП роти і, як у фільмах, він вийшов з автоматом на танк. Тільки, на жаль, у нас не голлівудські супергерої, у нас прості хлопці – і ворожа куля скосила його”…
Командир 1 окремого батальйону 67 бригади, який має ім’я ДаВінчі, Юрій Капустяк також свого часу служив з Іваном в одному підрозділі: “Іван був лідером. Того дня, коли танки зайшли на КСП роти, він прийняв бій, викликав артилерію на себе і віддав своє життя”…
Мама Світлана, прийнявши нагороду сина, сказала: “Від мене Іван пішов дитиною. Навіть стидався курити чи слово погане сказати. Героєм його зробили командири, побратими. Іван ніколи не сумнівався в нашій перемозі, і тому я думала, що вона буде скоро”…
Військовослужбовець Костянтин Приходько, позивний Тополя, приїхав на нагородження з-під Авдіївки. І він, вже багато років віддаючи себе захисту країни, досі не відзначений жодною бойовою нагородою від держави. Тим цінніша народна нагорода, яку він отримав.
Представити бійця з фронту приїхав командир 2 механізованого батальйону 54 бригади Герой України Кирило Верес: “У 2018-2019 роках друг Тополя служив у мене в підрозділі. Коли він прийшов до мене, був звичайним гарним хлопцем. За два роки він був і в штурмовиках, проводив деякі операції, коли ми виходили на ту сторону. Пройшов шлях до артилериста з великої літери. Про його досягнення скажу так: найуспішніші бойові операції в нашому підрозділі виконувалися тоді, коли у нас проходив службу Тополя, і за його участі. Він був командиром в одному з мінометних розрахунків. І настільки вдалий, що майже 90 % – це були завжди влучні операції, ціль завжди була знищена. У мене багато військовослужбовців у підпорядкуванні. Якби мені дали лише десять нагород і сказали вибрати з тисячі своїх військовослужбовців лише десятьох, у це число увійшов би Тополя. Дуже вдячний Раді, що нагорода знайшла свого Героя. Слава Україні!”
Побратим Тополі доброволець Олег Бончинський, друг Боня, додав: “У роботі Тополя старший брат, у житті – молодший. Тополя зробив багато для звільнення Чернігівщини навіть на відстані. Колись про це можна буде розповісти. Він готувався до війни із самого дитинства, і я завжди пам’ятаю його слова: ми ще всі змучимося від цієї війни. Сподіваємося, що наша перемога не за горами. Та й гори ми обійдемо, якщо що”.
Прийнявши нагороду, Тополя сказав: “Хочу подякувати всім тим, хто не лишився осторонь в той час, коли в нашій країні сталася така біда. Подякувати всім тим, хто робить свій внесок для досягнення нашої мети. Подякувати всім тим, хто довів, що в єдності сила. Подякувати тим, хто не втік з нашої країни, не сховався, а мужньо боронить нашу рідну неньку. Окремо хочу подякувати побратимам, які протягом років були надійною опорою, людьми, на яких можна було покладатися за будь-яких обставин. І, звісно ж, подякувати командирам, які ведуть нас до перемоги. І я маю честь іти з ними по тому шляху. Дякую вам усім. Маю честь жити серед вас”.
Те, що на лінії фронту можна зустріти патрульних поліцейських, які утворили власний бойовий підрозділ, – досі всіх дивує. Але вони справді воюють на рівних із ЗСУ. У відео, знятому у вже оточеній Попасній, патрульні збирають по підвалах людей і вивозять їх. 90-літніх, хворих, лежачих людей вдалося врятувати. Вони, виходячи на вулицю, з жахом питали копів: “Стріляють же. Тут стріляють!” І на це спокійний голос відповідає: “Стріляють, але це не по нас. По нас не влучать”. І через паузу, ніби до себе: “Сподіваюсь…” Це голос Віктора Левченка, який на той час очолював Управління патрульної поліції Луганської області. Саме він і отримав нагороду “Народний герой України”. Але не тільки за порятунок цивільних.
“Із самого початку війни Віктор згуртував навколо себе патрульних козаків Луганської області, – розповів капітан поліції Антон Боровков. – Він власним прикладом показав, що поліція справді може виконувати бойові завдання. Коли ми вивозили понад 90 цивільних з Попасної, колона двічі потрапила під обстріл, були 300-ті, яким патрульні ж надали допомогу… Вивезли всіх. У Лисичанську особовий склад підрозділу жив у будівлі управління Луганської області. У якийсь момент Віктор дав команду виїхати всім до Дніпра. А наступного дня прилетіла ракета та знищила будівлю повністю. Постраждали шість поліцейських, зокрема командир. Його довелося відкопувати з-під завалів. Якби особовий склад залишався в місті, втрат було б… Вивести людей в безпечне місце – це було як передчуття. Після тривалого лікування Віктор прийшов до лав бойового підрозділу патрульної поліції, який на той час виконував завдання на Херсонському напрямку. Потім були події біля Балаклії та Лиману, в яких він брав участь. З патрульних Луганської області Віктор створив групу “Робокопи”, бійці якої опанували мистецтво керування fpv-дронами. І зараз нищать ворога на Білогорівці, під Кремінною і на Бахмутському напрямку. Ця група знищила понад десять одиниць броньованої техніки ворога, є підтвердження втрат особового складу противника”.
Вивчаючи подання, члени Нагородної ради місії знайшли “привіт” від ДаВінчі. Він вважав беззаперечним героєм бійця свого підрозділу – Петра Кобилинського, друга Безсмертного. Зараз Петро служить в 59 бригаді. І там показав себе мужнім і підготовленим бійцем.
“Нас із другом Безсмертним познайомив наш командир – друг ДаВінчі, Дмитро Коцюбайло, це було ще у 2017 році, – представив побратима командир 1 окремого батальйону “Вовки ДаВінчі” Юрій Капустяк. – Я був вражений підготовкою друга Безсмертного. Він вміє літати на безпілотних апаратах, штурмовик, вміє працювати і в обороні. Вивчив мінометну справу, ствольну артилерію опанував. Інженерну справу, саперну знає. Я був здивований його навичками, а також відвагою, силою, рішучістю. Друг Безсмертний – справжній герой України”.
Декілька слів додав і теперішній командир Петра – друг Гамлет: “Я познайомився із Безсмертним у 2016 році, коли познайомився і з ДаВінчі, який врятував мені життя під час мого поранення. Коли я дивлюся на Безсмертного, мені здається, він не має відчуття страху. Але ні – знає. Просто знає, як ним правильно управляти. Під час повномасштабного нападу друг Безсмертний шість разів підривався під час штурмів і біля Миколаєва, і на Донбасі. Але завжди знову іде в бій. Коли дивлюся на Безсмертного, згадую і ДаВінчі. Це нагорода – від нього”.
Місія намагається знайти героїв у всіх родах військ. Усіх зразу нагородити неможливо, але під час цієї церемонії в залі були представники армійської авіації. Люди, які б’ють ворога з неба.
Представляв пілота вертольота Володимира Остапенка, який отримав орден “Народний герой України”, командир вертолітної ланки капітан Максим Кочерженко: “Для нас повномасштабна війна почалась з оборони Миколаєва, Херсонської області. Потім була Харківська операція, починаючи з об’їзної Харкова, Ізюму. Зараз Володя виконує бойові завдання на Донбасі. Має понад 100 бойових вильотів! За результатами його роботи знищено близько сотні бойової техніки противника та 600 одиниць особового складу. Думаю, що найголовніший політ у його житті ще попереду. Сподіваюся, це буде скоро – і мені знайдеться місце в цьому строю – ми пройдемо над українським Севастополем з посадкою в Бельбеку”.
“Мені дуже приємно, – прийнявши нагороду, сказав Володимир Остапенко. – Буду пишатися цією нагородою все життя, бо вона – від людей”.
Сергій Шоров особисто підіймався на кам’янистий берег острова Зміїний. І встановлював прапор на ньому. Його спеціальні вміння як водолаза дають змогу йому робити незвичайні речі. Проте, не про все ми можемо поки розповідати.
Урочисту та душевну атмосферу в залі створювали бандуристка Інна Іщенко – представниця Культурного Десанту, оркестр 59 бригади, а Коля Сєрга та Олександр Чемеров дозволили використовувати свою пісню “Піхота” під час презентацій другої книги “Народні герої України. Історії справжніх”, яка нещодавно вийшла друком. Але про це буде окрема розповідь.
Медиків місія Народний герой України нагороджує регулярно, оскільки їхня праця неймовірна і неоціненна. Абревіатуру ПДМШ, здається, не потрібно розшифровувати, бо з 2014 року медики цієї добровольчої медичної служби перебувають на війні. Колектив “Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова” отримав нагороду, яку прийняла одна з його засновниць – Світлана Друзенко.
Про роботу служби розповіла засновниця волонтерської медичної служби “Вітерець”, член Нагородної ради Галина Алмазова: “Ми повсякчас працювали разом. І не боялися виїжджати туди, де чекає велика небезпека. У ПДМШ приїжджають лікарі з різних країн, фахівці різних лікарень. І працюють на добровольчих засадах. Якось, коли вони вчергове попросилися їхати в червону зону, я пояснювала, що такий виїзд може закінчитися пораненням чи навіть смертю когось з екіпажу. І почула у відповідь: “Якщо ми врятуємо одне життя, навіть загинувши під час цього, значить, хоч щось зробили, жили не дарма”. Працюючи з нашим підрозділом, лікарі ПДМШ врятували – не вивезли, не надали першу допомогу, а саме врятували – майже 200 бійців. Ми регулярно стикалися з ПДМШ на різних ділянках фронту з 2014 року. І коли після повномасштабного наступу я побачила Світлану і Геннадія Друзенків у Києві, готових допомагати, навіть не здивувалася”.
Разом зі Світланою нагороду приймали і двоє лікарів ПДМШ. Засновниця служби зазначила: “Це одночасно величезна честь для нас і – величезна відповідальність. Тільки під час повномасштабного вторгнення через руки наших медиків пройшло понад 29 тисяч поранених. 15 грудня нам буде 9 років. І ця нагорода – кожного, хто є в лавах ПДМШ і хто частинку себе, свого професіоналізму віддав нашій службі, хто намагався зробити все, щоб врятувати, довезти кожного пораненого або хворого. Зараз нам усім дуже важливо бути єдиними. Сильно відчувається всередині країни роз’єднаність. Це сумно. Бо якщо ми будемо роз’єднані – ми не переможемо. А до перемоги ще далеко. Тому фронту і тилу, цивільним і військовим, – усім треба бути разом. Тільки разом ми переможемо”.
Авторки фотографій – Ольга Кінаш та Юлія Бартле
