Тортури, побиття, допити, домагання — про все це відверто написала у своїй книзі “Полон” Валерія Суботіна. Військовослужбовиця “Нава” у складі пресслужби “Азову” з початку повномасштабного вторгнення була у Маріуполі, своєму рідному місті. Тут вона залишалась 86 днів, допоки тривала оборона міста на березі Азовського моря. У бомбосховищі “Азовсталі” Валерія одружилась зі своїм коханим, обмінявшись обручками з фольги: Андрій Суботін був прикордонником Донецького загону, “Борода” загинув через три дні після весілля. В середині травня 2022 року після виходу з “Азовсталі” у “почесний полон” Валерія Суботіна потрапила в Оленівську колонію, а згодом її перевезли до в’язниці у Таганрозі. Загалом у неволі “Нава” пробула 11 місяців, 10 квітня 2023 повернулася під час чергового обміну військовополоненими.
Всі свої переживання й емоції, весь біль, все те, що довелося пережити у російській буцегарні Валерія Суботіна виклала на папері. На презентації книги “Полон”, яка відбулася у Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого, побувала журналістка Свої Ганна Курцановська.
Автор: Zoya Shu
Великий читацький зал на другому поверсі бібліотеки буквально за 20 хвилин наповнився людьми: військові у формі та цивільному одязі, рідні полонених бійців Маріупольського гарнізону і тих, хто під час оборони міста, на жаль, загинув. Зал заповнений, понад 500 людей.
На презентацію книги “полон” Валерії Суботіної у столиці завітали пів тисячі людей / Автор: Пані Ірина/Facebook
Тут можна було придбати книгу, коштує вона 290 гривень — стільки ж, як і у книгарнях або на сайті видавництва “Фоліо”.
Писала і заново переживала те, що відбувалося в полоні
На початку презентації, яку, до речі, модерував її побратим, офіцер “Азову” Дмитро “Дипломат” Андрющенко, сказала, що написання книги обговорювала ще зі своїм коханим. Про що буде книга, про оформлення тощо. Після обміну і омріяної волі “Нава” твердо вирішила занотувати всі жахи російського полону. За словами Суботіної, під час обговорення ідеї книги з директором видавництва їй здалося, що вона швидко зможе трансформувати свої думки в букви.
Валерія “Нава” Суботіна на презентації своєї книги “Полон” / Автор: sofiya.alyanakh/Instagram
Та коли Валерія почала писала, зрозуміла, що цей дається вкрай важко. Бо їй довелося все пережити наново — постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримання, критичний дефіцит їжі й води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради.
“Але у мене була колосальна підтримка. Це і директор видавництва, і батьки мого чоловіка, і друзі, більшість із яких — теж колишні військовополонені. Ми підтримуємо одне одного, і якраз їхня віра в мене та в цю ідею дуже сильно мені допомагали”, — зізналася Валерія.
Про теракт в Оленівці та знущання в Таганрозі
У полоні у неї не було ані паперу, ані ручок, тому Суботіна намагалась запам’ятати все до дрібних деталей.
“Це було дуже важливо з огляду на те, що там ми не мали голосу, нас не чули, бо ми були відрізані від “великого світу”. Для мене було важливо запам’ятати все, щоб стати голосом полонених”, — зазначила авторка “Полону”, яка є кандидаткою наук із соціальних комунікацій.
У книзі Валерія розповідає про своє життя: описує дитинство на Донеччині, знайомство з коханим і щасливе сімейне життя у Маріуполі. Ще про “Азовсталь”. А основа книги — перебування в Оленівці, в тому числі й теракт, який стався наприкінці липня 2022 року, і довгі місяці жахіття та знущань у в’язниці Таганрогу, опис російських окупантів, конвоїрів, силовиків зі структур.
Уривок із книги Валерії Суботіної “Полон” про Оленівку
“Те, що відбувалося зі мною — це ще не найжахливіше. На жаль, у катівнях відбуваються і жахливіші речі. Про це страшно навіть думати, але як би боляче не було, ми мусимо. Бо ми про них лише думаємо, а хтось досі залишається у цих катівнях, переживає біль, страх, відчуття безпорадності та абсолютної незахищеності”, — зауважила вона.
Сьогодні Валерія Суботіна активно говорить про умови утримання у нелюдських умовах та ставлення до військовополонених у російських катівнях, бореться за прискорення повернення оборонців Маріуполя додому, долучаючись до акцій на підтримку полонених та надаючи розголосу усьому цьому.
Уривок із книги Валерії Суботіної “Полон” про Оленівку
“Ця книга, як і ті акції, які відбуваються у різних містах країни щонеділі, для того, щоб привернути увагу до військовополонених. Щоб про них не забували. Нагадувати різним країнам світу, що наші захисники досі в полоні. Також на акціях ми підтримуємо родини військовополонених, моїх побратимів та посестер. І коли хлопці та дівчата повернуться з полону, вони будуть знати, що ми боролися за них. Так само книга — боротьба за тих, хто понад 22 місяці у російському полоні”, — сказала офіцерка запасу ЗСУ.
Іноземці теж зможуть дізнатися про знущання росіян
Скоро книгу перекладуть англійською, і про знущання солдат російської армії над українськими полоненими дізнаються у всьому світі. “Полон” — це важливий документ та свідчення того, що відбувається за ґратами в російських тюрмах.
“Ця книга — моя душа. Моя відвертість. Мій біль. Моє переродження. Вона про мій шлях — починаючи з дитинства. І про мою боротьбу — починаючи з дитинства. Всі ці спогади — найстрашніші.”
“Виринали вони в найстрашнішому для мене місці — в Таганрозі. Я записала все, як відчувала: допити, самотність, підтримка дівчат, зневіра, сподівання. Прочитайте, щоб зрозуміти і щоб продовжити боротьбу за всіх наших!”, — зазначила Валерія Суботіна.
Під час презентації відбувся аукціон, на якому дві книги з автографами оборонців Маріуполя продали за 7 та 15 тисяч гривень. Гроші перераховані на потреби бригади “Азов”. Також дві книги Валерія Суботіна подарувала дітям, серед яких 4-річна Соломійка, донька загиблого в Оленівці бойового медика на псевдо “Космос”.
Пише нову книгу і опікується колишніми військовополоненими
Наразі “Нава” працює над наступною книгою, у якої вже є назва — “Азовсталь. Сталева пресслужба”. Це автобіографічна оповідь Валерії Суботіної, в якій вона розповість також про своїх колег-побратимів.
День виходу “Нави” з “Азовсталі” у полон. Травень 2022, Маріуполь
“Я на “Азовсталі” не тримала зброю, я не можу себе назвати захисницею Маріуполя. Але я завжди була людиною, яка пише про захисників, яка знаходиться поруч із захисниками, яка їх всіх з вами знайомить. Далеко не всі мої побратими з пресслужби повернулися з полону, і ця книга буде присвячена саме їм. Сподіваюся, що до того моменту, коли книга буде написана і надрукована, хлопці з пресслужби вже будуть на волі”, — зазначила вона.
Автор: Zoya Shu
Письменницьку діяльність “Нава” поєдную з соціальною. Валерія — директорка YOUkraine hub, який на початку лютого запрацював у Києві. Цей хаб для звільнених з полону захисників та захисниць, тут надають юридичні консультації. На постійній основі у хабі відбуваються психологічні тренінги, а також є соціальна працівниця, яка допомагає у вирішенні нагальних проблем воїнів.
Відгуки читачів про книгу Валерії Суботіної “Полон”
Анна Пікула, українка, живе в Америці:
— Я за 1,5 дня прочитала електронний варіант. Ну, що сказати? Авторка бере читача обережно за руку і проводить через пекло полону, і я впевнена, що все ж таки — найгостріші кути Валерія закрили собою. Але і цього достатньо, аби кров стигла в жилах від цих “синіх пікселів у чорних балаклавах”.
Не дивлячись на те, що я намагаюсь слідкувати за всіма новинами стосовно полонених, дивлюсь майже всі інтервʼю на цю тему з тими хто вже, на щастя, звільнився звідти, і так само бачила не одне інтервʼю Валерії, ця книга для мене одкровення.
Вона повністю понурила мене у світ російських тортур і якоїсь безнадії, зачепила фраза у книзі: “Полон — це кладовище надій”
Звичайно, я захоплююся величезною силою такої тендітної дівчини, яку кожного дня намагались зламати, але так і не змогли. Моменти, на яких мені доводилось зупинятись, читати через сльози були не про допити та катування, а про те як жінки допомагали одна одній, малювали тюльпани на вікні, ризикуючи собою, дарували квіти на день народження.
А ще, ця історія для мене стала зовсім трошки, але особистою. У листопаді 2022 я випадково познайомилась з бійцем на псевдо “Орест” (Дмитро Козацький — екскерівник полку “Азов”, друг та побратим Валерії — Свої), коли він був у США. Це був перший раз, коли я познайомилась особисто з військовим, який вийшов з російського полону. В той вечір було багато розмов, цікавих, простих і складних. Але Діма запамʼятався своїм світлом і щирою посмішкою.
Памʼятаю, як дивилась його інтервʼю, яке він давав у Нью-Йорку у центральному парку і з таким братським теплом розповідав про “Наву”, як він її бачив у полоні один раз та дуже радів цьому і, що вона була дуже красива і, що він дуже сильно чекає на неї. Потім нарешті звільнення, памʼятаю той день — 10 квітня 2023 року. Звільнення наших полонених завжди свято.
А потім у травні я полетіла до Києва. Пішла на мультимедійну театральну виставу “Азовсталь. Голоси”. І поки стояли у черзі на вхід у залу, випадково зустріла “Ореста”, а поряд з ним була “Нава”. Вони стояли, жартували, посміхались. Я навіть не одразу гукнула до Діми, було дуже приємно бачити їх вдома такими. Я хотіла щось сказати їй, але не знайшла слів, не хотілось турбувати, або якось порушувати кордони. І от ніби я і не знайома з Валерією, а начебто хтось рідний додому повернувся. У залі вони сиділи одразу за нами, і мені постійно хотілось повернутись і подивитись, переконатись, що ось вона вдома, що з нею все добре.
Потім ми перемістились на Софіївську площу, де було відкрито монумент, присвячений полоненим. Вже там я все ж таки наважилась підійти, і взяти підпис у книзі “Очі Маріуполя”, яку планувала продати на аукціоні в Америці. Валерія сильно виділялась з натовпу у своїй шикарній червоній вишитій сукні. Я підійшла попросила підписати книгу, і трошки ніяково, але дуже щиро сказала, що ми на неї чекали і попросила обійняти. А вона якось дуже щиро і тепло відреагувала на мої слова. Цей день для мене назавжди залишиться особливим тому, що в ньому було багато абсолютно різних емоцій.
І більш, ніж коли-небудь, чітке розуміння того, що ми маємо боротись за кожну і кожного з наших захисників у полоні. Це наш обовʼязок
Тому книга була підсилена моїми особистими емоціями та переживаннями. І я впевнена, що я така не одна. Вважаю, що цю книгу обов’язково має прочитати кожен.
Марія Балаур:
Автор: Пані Ірина/Facebook
— Дуже перегукується з “Сад Гетсиманський” Івана Багряного. Нічого не міняється: 100 років пройшло, а у тих нелюдів все одні й ті самі методи, ті ж тортури. Книга дала мені розуміння, що навіть це можна пережити, коли ти сильний духом, коли ти у звʼязку зі своїми цінностями й знаєш свій шлях.
Що треба діяти, попри страх, тільки так ми виживемо. Саме такі книги допомагають триматись, йти за цінностями та гнати від себе страх, якого так багато.
Катерина Черненко, мати полоненого “азовця”:
— Мені як матері полоненого було читати морально тяжко. Своїй мамі сказала, що їй зі слабкими нервами краще не читати, бо дуже книга вразлива. На мою думку, книгу корисно прочитати людям, які не дотичні й не мають рідних і близьких в полоні. Це для того, щоб зрозуміти весь жах, якій відбувається в російських катівнях.
Ця книга, як на мене, допомагає рідним хоч трохи зрозуміти людей, які пережили такий страшний досвід. Краще знати правду, яка б вона не була страшна
Моя родина вже переживала страшний досвід в 30-х роках минулого століття. З трьох бабусиних братів повернувся один. Це були Соловецькі табори. І зараз, на жаль, історія повторюється.
Анастасія Бугера, дівчина військовополоненого:
— Дуже боляче читати це все та усвідомлювати, що у 21 століття, в епоху розвитку штучного інтелекту та інших досягнень людства, можливі такі тортури, такі знущання.
Вдячна Валерії за те, що вона знайшла в собі сили ще раз пережити ті емоції та розповісти про це. Для мене особисто така література дуже цінна. Бо, мені, як дівчині, яка досі чекає свого хлопця із полону після “евакуації” з “Азовсталі”, дуже важливо мати хоч мінімальне уявлення того, що відбувається в російських катівнях.
Коли прочитала книгу, була шокована, яким знущанням піддавалися жінки. Мені навіть страшно уявити, що переживала й переживає моя найрідніша людина
На жаль, дуже багато людей скалічені “руZZкім міром”. В окупації, в Ізюмі, я думала, що це вершина жорстокості, а після переїзду прочитала книгу Ігоря Михайлишина “Фуга 119. В тотальності полону”. Тоді знову подумалося, що все — гірше бути не може, бо вже нікуди. І ось нещодавно прочитала книгу “Нави”. Я знову помилилася, бо гірше є куди, на жаль. Дякую за книгу, вона надзвичайно цінна. Я сподіваюся, що її прочитають якомога більше людей, перекладуть іноземними мовами, щоб світ знав, що таке “русскій мір”.
