Коли минулого року Денні Бойл та Алекс Ґарленд повернулися, щоб реанімувати культову зомбі-франшизу стрічкою “28 років по тому” / 28 Years Later, це виглядало як диво. Фільм виявився видатним в усіх сенсах: візуально, емоційно, ідейно. Він нагадав нам, чому ми взагалі полюбили історії про мерців та людей серед них. Тож планка очікувань від прямого сиквелу, який отримав підзаголовок “Храм кісток”, була задерта максимально високо. І результат не розчарував.
Події стрічки розгортаються у спустошеній вірусом “Лють” Британії та напряму продовжують історію, розпочату в попередньому фільмі. Спайк (Алфі Вільямс) потрапляє до лав банди “Джиммі” – угруповання вбивць, очолюваного ексцентричним садистом Джиммі Крісталом (Джек О’Коннелл). Поки хлопець намагається вижити в новій жорстокій ієрархії, доктор Ієн Келсон (Рейф Файнс) зав’язує несподівані стосунки, що можуть мати глобальні наслідки для майбутнього людства та докорінно змінити розуміння природи інфекції.
Найбільше побоювань викликала зміна режисерського крісла. Денні Бойл відійшов у бік продюсування, поступившись місцем Нії Дакості (“Кендімен” / Candyman, “Марвели” / The Marvels). Будемо відвертими: її попередні роботи у великому кіно, м’яко кажучи, не здобули всенародної любові, а їхня стерильна естетика здавалася абсолютно чужою для гранжевого, брудного, але водночас піднесеного світу “Люті”. А саме від успіху “Храму кісток” залежала доля запланованої третьої частини нової трилогії. Проте студія дала зелене світло на триквел ще після перших тестових показів, що натякало: з фільмом усе гаразд.
Після особистого перегляду можу запевнити: так і є. “Храм кісток” – це не спроба копіювати Бойла, що неможливо у принципі. Це самобутнє, жорстоке і несподівано глибоке кіно, яке розширює всесвіт найцікавішим чином.
Візуальна мова Дакости справді відрізняється від експресивної манери Бойла. Тут менше агресивного монтажу, рваного ритму та тієї специфічної “поетики гниття”, яка стала візитівкою серії. Оператор Шон Боббітт замінив Ентоні Дод Ментла, і це відчувається. Картинка стала “чистішою”, більш кінематографічною та плавною. Якщо попередній фільм нагадував документальну зйомку з пекла, то “Храм кісток” – це вже майже “традиційний” фолк-горор, фактурний і приземлений.
Проте режисерка компенсує відсутність бойлівського драйву своїми талантами. У неї вистачає цікавих кадрів та незвичайних ракурсів, які дозволяють розширювати міфологію світу буквально однією сценою на декілька секунд. Дакоста, як і попередники, фокусується передусім на людях, а не на обставинах. Але якщо “28 років по тому” був фільмом про травму та повернення людяності, то “Храм кісток” розглядає цю людяність під новими, часом вкрай жорстокими кутами.
Це найбільш “м’ясний” фільм у серії. Рівень графічного насильства тут зашкалює навіть за мірками франшизи, де людям видавлюють очі великими пальцями. І, мабуть, вже нікого не здивує, що головним джерелом жаху стають не інфіковані, хоча альфа-зомбі Самсон, що вириває хребти, змусить вас здригнутися, а самі люди.
За людську жорстокість відповідає Джиммі Крістал у виконанні Джека О’Коннелла. Ми бачили його банду “Джиммі” у фіналі попередньої частини, але тут він розкривається на повну. Це абсолютно неймовірний лиходій, який викликає щиру фізичну відразу, але при цьому залишається за межами шаблонних зловмисників постапокаліпсису.
Він харизматичний, розумний і абсолютно божевільний. Його прихильники – це не просто бандити, а культ, де садизм зведений у ранг релігії. Постулати якої до того ж частково базуються на дитячих телешоу. Сцени з його участю, особливо моменти з “дарами”, що включають здирання шкіри, – це випробування на міцність. О’Коннелл грає на емоційному піку, створюючи одного з найстрашніших антагоністів у жанрі за останні роки. Він точно заслуговує на всі нагороди за цю роль, адже зробити чистого соціопата настільки магнетичним – це велике мистецтво.
Акторський склад загалом є найсильнішою стороною стрічки. Окрім О’Коннелла, шоу краде Рейф Файнс у ролі доктора Келсона. Його персонаж уособлює раціоналізм, що стикається з варварством, але Файнс додає йому ноток зворушливої крихкості та навіть божевілля.
Кульмінаційна сцена фільму – це те, про що говоритимуть усі. Епізод під трек Iron Maiden “The Number of the Beast” – це чистий кінематографічний катарсис, одна з тих сцен, заради яких колись і вигадали кінематограф. Це момент такої шаленої енергії та абсурду, що він врізається в пам’ять назавжди. Дивно, страшно і прекрасно водночас.
Трохи слабше на фоні титанів виглядає молодий Алфі Вільямс у ролі Спайка. У першому фільмі його майже “німий” перформанс був одкровенням, тут же, коли його роль стала більш конвенційною, магія трохи розсіялася. Він не провалює сцени, але губиться на тлі харизми О’Коннелла та Файнса.
Музичний супровід знову на висоті. Ісландська композиторка Гільдур Ґуднадоттір створила саундтрек, який звучить як саме повітря цього мертвого світу – важке і тривожне. Він менш експериментальний, ніж в оригіналі, більш “безпечний”, але ідеально працює на створення атмосфери безнадії. Теж саме про “безпечність” можна сказати й стосовно ліцензованої музики в стрічці, однак виконавців рівня Radiohead завжди приємно.
Фільм має більш локальний, камерний настрій, ніж його попередник. Сценарій Алекса Ґарленда в ньому досліджує теми віри та розуму, жертовності та егоїзму. Це вже не подорож, як було в попередньому фільмі, а скоріше діалог про те, чим ми готові пожертвувати заради виживання, і чи варте взагалі виживання того, якщо ми перетворимося на Джиммі Крісталів.
“28 років по тому: Храм кісток” не намагається стрибнути вище голови попередника. Він інший, але інший по-щирому. Це впевнений, злий і неймовірно стильний мідквел, який не відчувається філером. Розвиток подій дивує, а фінал залишає в стані шоку і нестримного бажання побачити третю частину прямо зараз. Готуйтеся до зустрічі зі старим знайомим, на якого очікували майже всі.
Всесвіт “Люті” тепер можна вважати унікальним феноменом: у ньому є чотири фільми, які пов’язані сюжетом, але принципово різні за настроєм та візуальною мовою. Так, “Храм кісток” може не сподобатися тим, хто шукав метафоричності та притчевості першої частини нової трилогії. Це більш жанрове, “тілесне” кіно. Але вага оригінальних ідей, блискуча гра акторів та сміливий погляд Нії Дакости на світ, що помирає, точно не розчарують фанатів.
“28 років по тому: Храм кісток” – це гідне продовження, яке не копіює попередника, а сміливо йде власним шляхом. Це жорстокий, візуально вивірений і напружений трилер. Він дарує фанатам нових культових персонажів і готує ґрунт для епічного фіналу трилогії. Тож долі “28 тижнів по тому” з її неоднозначним сприйняттям, на щастя, вдалося уникнути.