Сергій Гусак, він же Ницо Потворно — як на мене, музикант із надзвичайно тонким почуттям того, що відрізняє посередню чи просто хорошу лірику до пісні від відмінної. Велика частина його творчості — це так званий спокенворд, буквально зачитування текстів під музичний супровід. Тексти Сергія глибоко автобіографічні й описують усе, що траплялося з ним у житті.
За цей час пісні Ницо Потворно кардинально змінили тематику. Якщо колись він співав про улюблений бар чи клуб, алкогольну залежність та порівнював політику із шоубізнесом, то мініальбом “Нормальне літо 25” зацементував його у статусі одного з найкращих документалістів воєнних буднів.
Чотири пісні про пережитий досвід під час ротації на Добропіллі миттєво розлетілися на цитати в соцмережах: про паркан, що врятував від смерті, адекватного плаксу, “леопардове сонце”, “скислу молодість” та покоління, яке “знову 300”.
“Нормальне літо 25” здобуло одразу дві нагороди на музичній премії “Золота Зоря Лірум”, ставши найкращим мініальбомом, а пісня “Покоління 300” отримала спецномінацію “Сингл сьогодення” від проєкту “Artилерія”. На сцені Сергій зізнався, що це його перші нагороди за всю музичну кар’єру.
Тож у межах “Artилерії” я вирішила поговорити з Ницо Потворно про цей мініальбом, який для мене став найкращим у 2025 році. Вийшла розмова не лише про музику, а й про травми війни, відчуття спустошеності та загубленості, які вона приносить, гумор як спосіб порятунку, “попаяне” покоління та те, чому мистецтво не здатне цілісно передати пережитий досвід. Це довга гірко-кумедна розмова, яку раджу прочитати повністю. Тож налаштуйтеся та заваріть собі чаю.
Минуло вже три тижні із “Золотої Зорі Ліруму”. І за цей час дві твої промови встигли завіруситися в соцмережах. Як ти думаєш, чому слова, які ти підібрав, так відгукнулися людям?
Бо це тупо правда. Я не вражав римами чи алегоріями. Ця промова сподобалася людям не через її художній склад.
Це те саме, що я і пишу завжди у своїх піснях. Це просто розмова — чесна, щира. Така ж розмова, як у житті: як я пісні пишу — так само в промові. І це не була імпровізація — я думав, що скажу, і сказав те, що лежить на серці.
У тебе завжди виходить знаходити слова, які дуже сильно резонують із людьми. Як?
Я не знаходжу слова для людей, а знаходжу їх для себе. І іноді я ділюся цими готовими словами ще з людьми. Потім вони питають: “А як це в тебе так вийшло?”.
Я не робив це для людей — це пояснення своїх особистих страждань. Якщо це пояснює ваші страждання, то воно вам резонує.
Зі сцени ти сказав, що це твої перші нагороди за 16 років у музиці. Як ти взагалі ставишся до нагород?
Ніяк не ставлюся, тому що в мене ніколи їх не було. Прикольно, що придумали таку нагороду “Золота Зоря Лірум”. Приємно, що це роблять, пам’ятають, відзначають і звертають увагу, незважаючи на знайомства, музичні лейбли чи якусь лояльність.
Я не знаю, чому мені дали нагороду — тому що люди проголосували, і редакція теж була за. А ви зробили свою нагороду. Ти мене питаєш, як я ставлюся — а ти як ставишся?
У мене є комплекс відмінниці й бажання “ачівок”. Для мене часто нагороди — це така травматична історія, пов’язана з грамотами зі школи. От для тебе важливо, щоб ти отримав якусь нагороду, чи навпаки — ти максимально не розумієш, для чого вони існують?
У мене немає такого, що нагороди мені подобаються і заповнюють пустоту моєї відмінниці всередині. У мене завжди було відчуття, що нагороди дають на від’є*ісь. Бо в кінці школи мені дали грамоту за активну участь у самодіяльності — і таке роздали всім.
От у “Оскара” чи “Греммі” є історія, екосистема, тяглість. Там зрозуміла система оцінювання, і ця нагорода має свою додану вартість. Усі нагороди, що я бачив в Україні, — це щось на від’є*ісь або на “похвалити друга”. Може, “Золота Зоря Лірум” не настільки медійна — і це плюс, бо немає дядь-тьоть, які кажуть: “Пожалуста, наградіть мою сестру Маріну”.
У мене ще з дитинства відчуття, що з нагородами щось не так, тому і ставлення до них відповідне. Сподіваюся, що із “Золотою Зорею Лірум” вперше щось так. Тут справді немає того, що ми домовилися, щоб тобі дали нагороду, щобу тебе піднялися прослуховування.
Бо чесно кажучи, “Золота Зоря Лірум” — це не “Греммі” чи не Супербоул, де виступає Бед Банні й у нього ростуть стрими в 10 разів у той самий вечір. За це не треба боротися у фінансовому еквіваленті. Це просто справжня премія, як вона має бути.
Ницо Потворно з нагородами “Золота Зоря Лірум”. Даніяр Сарсенов
Обидві свої нагороди “Мініальбом року” та “Сингл сьогодення” ти отримав за EP “Нормальне літо”. Усі знають історію про паркан, який врятував тебе від FPV, що лягла в альбом. Але чи є ще історії з тієї поїздки на Покровський напрям, які ти вклав у альбом?
Фраза “покоління 300” мені прийшла у стабпункті.
Коли постійно привозять поранених, то це роблять групами — троє-шість-дванадцять людей. І вони всі виглядають, ніби на зйомках фільму про війну. Я дивлюсь на них і думаю, що це неправда. У них розірвані штани, всі брудні, замучені, худі, покалічені. І це наче якась масовка фільму — я дивлюся і не вірю, що воно насправді. І так день за днем.
Востаннє я застряг у стабпункті на 16 діб поспіль. Щодня і щоночі ти стикаєшся зі словами “двоє 200”, “п’ять 300”, “два зелені”, “один важкий червоний”. І серед них було багато молодих, ну і старих теж. Найбільше вражають мертві молоді.
Тож у якийсь момент я стояв у коридорі, коли вкотре везли поранених, і подумав: “Бл*ть, це ж ціле травмоване покоління таких людей”. Це не те, що треба було складати в голові високими словами. Ти просто дивишся і такий: “Бл*ть, це воно”.
Можеш поділитися іще якоюсь історією, що лягла в альбом?
Другий куплет треку “Покоління 300” — це буквально опис людини. Одного разу привезли дуже багато поранених. І зазвичай “важких” ми веземо у протишокову кімнату. Та одного разу привезли дуже багато “важких”, що ми вже везли їх у “зелену зону”. А ті, хто з “важких” найлегші, просто були в коридорі.
І от я в “зеленій зоні” мию рани, обробляю їх. І в цього хлопця буквально витекле око, що дивиться на мене на щоці. У нього розірваний рот, яким він намагається вимовити слово “боляче”. У нього не виходить, але я це чую. Тож я буквально це і написав.
Це витекле “око дивиться на мене” можна інтерпретувати по-різному — що це галюциногенна ідея, фантазія. Але ні — я тупо описую те, що досі в мене перед очима.
Також я застав початок кінця Добропілля. Приїхав у ще більш-менш цивільне місто, де люди ще навіть гуляли з собачками, був торговий центр, шаурма, кава, кущі підстрижені, сміття вивозиться. Думаю: “Ні*уя собі, можна жити!”.
На моїх очах це місто вмерло повністю. Дрони, КАБи, ще дрони, евакуація — і все, місто розбомблене.
Ти не раз говорив про те, що хотів би, щоб цього альбому не було. Чому?
Ну, тому що я завжди пишу про життя, про те, що бачу. І роблю це не для того, щоб заробити грошей, а щоб мені стало легше — самому собі пишу. Викладаю це людям — комусь подобається і все. Такий у мене метод написання.
Ну, і сам факт того, що я починав з того, що я пишу про Closer і про те, що я алкоголік — купую пиво в магазині й просаджую своє життя — а тепер пишу про травмовані покоління, ну якого х*я? Я б краще зараз написав якусь пісню про любов. Це б значило, що моє життя покращилось.
Я дивлюся на свої пісні як на відображення свого життя, наче в дзеркало. І якщо у ньому запухле, земляного кольору дибільне створіння, то я б не хотів цього. А це мої пісні. Я хотів би колись побачити у дзеркалі своїх пісень щось гарніше, як колись.
Це б значило, що моє життя покращилось. Тому що я дивлюся на свої пісні як на відображення свого життя. І дивлюся, як у дзеркало. Тому я так і сказав, що шкода, що я пишу. Не хотілося б, щоб воно так було.
Сергій Гусак (Ницо Потворно) на ротації. Сергій Гусак
Тобі не стрьомно завжди бути таким відкритим у своїх текстах? Не було такого, що ти шкодував, що надто сильно відкрився людям?
Ні, ніколи не було. Тому що я просто покручений на чесності. І мені так просто легше.
Це навіть схоже щось на захисну реакцію — коли ти говориш все чесно. Тому що до тебе потім ніхто не може дої*атися, бо ти ніколи не брехав, нікому не п**дів, нічого не приховував, тож тобі х*й хто може щось сказати.
Я якось так жив усе життя. Нещодавно думав: може, це теж якась дитяча травма. Бо навіть за документами я людина, до якої важко дої*атися. Я лікар, військовослужбовець, музикант, поет, учасник бойових дій. Я завжди говорив українською, мав нормальну позицію. Як до мене дої*атись?
Я так жив ще з дитинства, зі школи. Бо мені батьки казали, що ти скажи нам правду — і ми ніколи тебе не вдаримо, а якщо будеш брехати, то тобі п**да.
Твій мініальбом називається “Нормальне літо”. У ньому є трек “Адекватний”. Що взагалі поняття “нормальний” та “адекватний” для тебе означають зараз?
Я спеціально назвав альбом “Нормальне літо 25”, щоб підкреслити, що це наше нове “нормальне”. Пісня, де я кажу про те, що я плакса і не розумію, хто я, що я адекватний — це наша нова адекватність. І плакати можна — це просто адекватна реакція на те, що відбувається, на нову нормальність, що нас супроводжує.
Тут нема про що говорити. Це вже сталося, і ця війна давно з нами відбувається. Ти або вдаєш, що цих подій не існує, або приймаєш ці події, несеш із собою в серці, плачеш і розумієш, що це нормально. Ось таке “нормальне літо”, на жаль.
Ну, і от такий я адекватний — адекватний у своїй неадекватності. Тому що ти не можеш бути живою, рефлексуючою людиною і поводитися так само нормально, як у часи, коли не було війни. Тому і пісня називається “Адекватний”.
Колись ти писав у твіттері, що не очікував такої реакції на трек “Покоління 300” і взагалі, що твої слова так відгукнуться людям. Чому?
Я ж музикант все-таки, пишу біти. Я поставив “Молодість” першою в альбомі, тому що там є хоча б щось, схоже на приспів, композиція пісні більш цікава. А “Покоління 300” композиційно — це просто висловлювання, це навіть якось і не пісня загалом.
Я не очікував, що “Покоління 300” буде слухатись навіть більше, ніж “Молодість”. Мене слухають не через те, що я попвиконавець, маю гарні приспіви, мелодії, все професійно записано. Мене слухають через висловлювання, але я думаю, що я музикант. “Покоління 300” — це мій класичний спокенворд.
Як ти взагалі пишеш тексти — у нотатках записуєш чи цілеспрямовано сідаєш за написання пісень?
Я пишу в нотатках, якщо є цікава думка, якщо вона приходить у двох-чотирьох рядках. Це може бути шматок діалогу чи просто ідея, фраза, яка може народити в голові хоча б щось трохи незвичне, поетичне. А далі вже, коли мені треба писати вірш, то я відштовхуюся від цікавих думок і фраз та заповнюю ними сам текст.
Іноді, коли мені щось приходить в голову, то я сиджу і пишу, доки не виснажуся. Перші чотиривірші йдуть швидко, потім другий нормально, на третьому ти вже починаєш втикати, сидіти, придумувати рими. Ти завжди під час написання вірша відчуваєш, що енергія кудись дівається — і закінчуєш.
Раніше я взагалі не міг закінчити. Думав, що якщо я сів, то мені треба написати до кінця. Лише з плином життя я змирився з тим, що ти можеш не закінчувати вірш — залиш, як є, потім допишеш.
Тому що в мене такий склад розуму, що все — якщо я відкрив пиво, то я маю його допити, висушити весь район, щоб не було пива! Так само: якщо я сів писати, то все — треба все дописати, щоб більше не редагувати! Нах*я це робити — теж не зрозуміло: залиши, потім зробиш. Теж такий інсайт, що не спішіть, потім ще прийде енергія, нова думка, ще допишеться.
Зараз багато творчих людей стали військовими. Через це вийшло вже досить багато книг, музики й різної творчості на воєнну тематику. Іноді теми у митців можуть перетинатися чи рефлексії можуть бути схожими. Як серед цього ти знаходиш свій голос? Як взагалі відшукати його, коли ти розказуєш про події, які начебто пережили багато людей поруч із тобою?
Я знайшов свій голос давно, ще в дитинстві. У якийсь момент я дуже заї*ався, що пишуть про все і про ніщо, просто щоб сподобатися людям. Ось я дивлюся і бачу, що там не людина, а те, що людина написала для інших людей.
Я просто в якийсь момент почав писати як є, а так чомусь ніхто не робить. Я це роблю просто тому, що мені так хочеться — і все. А чому мені так хочеться? Ну, це вже треба йти розбирати до психолога.
Розумію, що багато творчих людей у війську, але мені все одно не вистачає чогось у військовій творчості та й взагалі просто рефлексій на життя.
Тому що коли військові починають писати книжки, все одно є відчуття, що вони хочуть їх продати. Все одно є відчуття, що автор хоче сказати про те, що він саме військовий, солдат, що він воює. Але ти все одно людина — ти не тільки солдат. Ти українець, чоловік чи жінка, слаба на голову людина; людина, яка дуже сумнівається, яка не може себе знайти; людина, яка не знає, як жити; людина, яка не має дуже високого IQ, щоб усе зрозуміти чи ще щось. Ось це все про нас.
І коли воно пишеться не від людини, а від образу людини, яку придумав автор, то це посередництво мене трохи вибиває.
Оце просто слово “безпосередність” — ось так я вам сказав і я ось так думаю.
На мою думку, зараз існує велика прірва між тим, як війну сприймають військові й цивільні. І є гіпотеза, що творчість — це те, що може допомогти налаштувати місток між цими полярними досвідами. Чи поділяєш ти цю гіпотезу? І наскільки, на твою думку, творчість може бути ефективним методом, щоб налагодити контакт між розділеними досвідами цивільних і військових?
У мене немає готової відповіді. Я точно відчуваю, що чомусь не поділяю це відчуття, але ось чому — не можу тобі пояснити. Може, бо немає прикладів, які б працювали.
Поки ти не на службі, ти нічого не зрозумієш. Яку б пісню не написав чи який фільм би не зняв. Це все одно художній витвір — пісня не може пояснити тобі війну.
Я не знаю, чи мистецтво може щось пояснити. Мистецтво може звернути увагу, легендаризувати щось, підвищити престиж чогось, підвищити популярність теми, може, схилити людину до себе, до своєї думки. Якщо це і є трошки зближення — то так.
Мені ще здається, що роль мистецтва в тому, що людей із різними досвідами може поєднати випадковий набір слів, бо у них можна знайти щось, що резонує. Тож якісь промовлені контексти можуть трохи “розчехлити” тих людей, які не мають схожого досвіду.
Так, трошки розчехлити, звернути увагу, щось трошки пояснити. Десь на таких рівнях — просто взаємодії, флірту, передачі емоцій. Але все одно лише частини емоції.
От, наприклад, ти дивишся фільм “Хоробре серце” про те, як шотландці відвоювали свою країну. Він корелює з історичними подіями — наприклад, постать Вільяма Воллеса, національного героя, який привів Шотландію до свободи.
Але це все одно художній витвір. Це Мел Гібсон, який кричить, б’є всіх мечами, потім вбивають його жінку і він за неї мститься. Це художній фільм про любов, війну, про жагу свободи й перемогу. Чи пояснив він війну Шотландії? Ну, ні.
Ми запам’ятали певний масив інформації — щось цей фільм все-таки доніс. От я, наприклад, не знав, що Шотландія колись була невільною і що в них була війна ось у таких роках.
Це як коли ти заходиш у гуртожиток і тобі треба провести якогось свого друга, якого консьєржка не пустить. То йде тоді десять людей, а твій друг одинадцятим вкупі, тож його не помічають і він теж заходить. Так само в мистецтві — ти подивився десять чогось, а одинадцятим тобі так х**к! І ти звернув на щось увагу. Воно діє непрямо, десь трішки збоку.
У твоїй ліриці часто трапляється гумор, і він також є у “Нормальному літі 25”. Є слова Чарльза Буковські, що є історії для книжок, а є для анекдотів за столом. Чи розділяєш ти так історії, які з тобою трапляються? Наприклад, ось це — в пісню, це в подкаст, а це у твіттер.
Так, сто процентів є.
Ну, от стається з тобою якась коротка історія зі смішним неочікуваним результатом. І ти розумієш, що от тут ти можеш сидіти й пити з кимось пиво і розказати її — але пісню про це не напишеш.
У пісні немає чистого гумору — я таке не люблю. Пісня не створена для того, щоб послухали сетап, потім панчлайн і всі сміялися. Тоді вже виходять якісь “частушки”.
У пісні має бути щось невловне, якийсь текст, над яким ти можеш трохи-трохи задуматися. Ось, наприклад, у “Молодості” я пишу, що мене спас паркан, бухнув, листочки посипалися, щоб відчути цей вибух, що на тебе посипалися ці листочки. І після цього невеличкого саспенсу, щоб не сильно навантажувати людей, я пишу, що йду за сигаретами Kent. Ну, це ж смішно? Не смішно.
Але в цьому є трошки забава: біля тебе в’ї*ав дрон — і ти пішов у магазин купувати сигарети, одиничку Slims і гель для душу під назвою Mitia. Це справжній шампунь! У мене вдома дві банки — одна з БЗВП, а одна з ротації. І ці забавні спостереження трошки розважають, бо знімають тиск із важкої ситуації.
І також це дає відчуття, що ти не можеш таке придумати — це точно реально сталося. Бо ти не придумаєш, що тебе ї*ашить дрон, а потім ти йдеш за сигаретами “кент” і гелем для душу “мітя”. Це рандомні факти, які може скласти життя. Ти в це віриш і трошки захоплюєшся — це неочікувано. Просто треба відчувати, як подати історію.
А використання гумору тебе трохи заземляє чи, може, заспокоює?
Звичайно. Гумор — це як алкоголь. От алкоголь всюди допомагає, тільки він шкідливий. А гумор не шкідливий — він допомагає в будь-яких ситуаціях.
Ти в компанії випиваєш пиво, і тобі стає легше, ти менше соромишся, стаєш веселішим. От гумор діє так само — розряджає ситуацію. Майже неможливо злитись на людину, яка тебе смішить — злість одразу кудись іде.
Ти отримуєш органічне задоволення, коли ржеш чи посміхаєшся. Ще й безкоштовно. Але це треба видобувати з голови.
Повертаючись до альбому. Треки “Молодість” та “Покоління 300” зачіпають поняття “втраченого покоління”, травмованого війною. Як ти думаєш, наше молоде покоління зараз втрачене, “попаяне” чи, навпаки, “незламне” і сильніше? Які ми?
Повномасштабне вторгнення точно змінило наше покоління і взагалі всіх українців морально набагато більше, ніж у 2014 році.
Наше покоління травмоване втратами. На жаль, це безповоротно. Це втрата для українського народу.
Фонова війна дуже погано впливає на людей. Люди дають й**у, бо війна з нами назавжди, ти вже до цього звикаєш і живеш у цьому режимі. Хоча нормальна людина мала б розвиватися не в умовах війни.
Так втрачаються роки життя людей: і дітей, які мали б розвиватися в нормальному суспільстві, і дорослих, які б мали працювати й розвиватися. Замість цього вони пристосовуються. Це теж велика втрата для кожного.
У своєму колі друзів ми часто звертаємо увагу на те, що люди наче швидше почали старіти.
Так. Вони швидше старіють, вони більше хворіють, більше онкологічних захворювань, просто навіть за статистикою. Більше смертей, більше психологічних травм. Експорт чи імпорт антидепресантів в Україну теж збільшився десь в чотири рази. У мене кожен третій, кого не спитаю, сидить на антидепресантах.
Ти просто постійно у режимі виживання, у режимі стресу. І це треба ще якось поєднувати з тим, що ти маєш щось робити, а не просто сидіти, збухатися, обісцятися і вмерти чи просто лежати в психлікарні. Та ресурсів стає менше.
І чим довше цей стрес із нами, тим гірше він соматично впливає на організм і на планування всього покоління людей в Україні. Бо я впевнений, що багато людей могли б спланувати собі народження дітей, але не хочуть все робити через те, що війна. Тобто сюди додаються і демографічна криза, а ще — втеча людей з України, їхнє неповернення через асиміляцію. Це теж втрата — ніхто не помер, але цих людей вже немає з нами в Україні. Та й взагалі, в яку сферу життя не глянь — війна все погіршує.
Навіть якщо дивитися на цю зиму, яку ми проводимо без світла, без опалення. У цих умовах ти переоцінюєш певні свої погляди, чи не так?
Так, ти переоцінюєш. З одного боку, стаєш сильнішим, жорсткішим, витривалішим, але з іншого боку — слабшим, за**банішим, менш продуктивним.
Важкі часи створюють сильних людей, а легкі часи створюють слабких людей. Хтось стане сильною особистістю, хтось не вивозить. Якщо взяти всі впливи — хороші та погані, то я не думаю, що хороших буде більше.
А що хорошого з нами сталося?
Дуже багато людей зрозуміли, хто вони насправді. Вони зрозуміли, де вони живуть. Зрозуміли, що не можна ставитися легковажно до політики й до культури зокрема. Що не можна просто жити й ні за що не відповідати. І що не можна відповідати тільки за своє життя.
Тобто, щоб виживати, ти маєш розуміти все: де ти, як ти, що ти говориш, як ти поводишся. Ти маєш бути відповідальним за свої вчинки, розуміти, як ти будеш формувати свою позицію, розуміти позицію інших людей, розуміти належність до країни, усвідомлювати своє громадянство та мову.
Усіх просто раптово накрив дуже сильний льодяний душ. І ти такий: “Опа, ні**я собі, це отаке життя, виявляється!”. Так ти починаєш розуміти відносини людей у світі, країн між собою. Ця усвідомленість — це прикольна штука, звісно.
14 березня у тебе буде перший сольний концерт із 2025 року. Ти фактично рік не давав концерти. Сумуєш за ними?
Ні, я ніколи не сумую за концертами.
На цьому концерті я вперше виконаю пісні з альбому “Нормальне літо 25”. І буде ще одна невипущена пісня — думаю, встигну її доробити. Вона про любов і моє розставання (Сергій Гусак зараз у процесі розлучення з дружиною — Ред.).
Буде новий мерч. Живої музики не буде.
А чому ти не сумуєш за концертами? Не любиш їх?
Я постійно переживаю через концерти. Це приносить мені дискомфорт. Я радію, тільки коли вони закінчуються. Я сумую за моментом закінчення концерту.
Для того щоб відчути, що він закінчився, його треба зробити. У той момент, коли ти закінчуєш концерт і думаєш, що все ніби вийшло, — це гарне полегшення.
Це як сесія в університеті — один раз на рік. Чи ти любиш складати екзамени? Я не люблю, бо це треба готуватися, чекати, думати, а що мене спитають. Такі ж некайфові відчуття в мене від концерту.
Якби я виступав постійно, я був би впевнений у тому, що я виступаю. А оскільки в мене в житті постійно несеться щось своє, то це наче сесія — раз на рік ти здаєш ще й музику. У мене ніколи не було такого, щоб я кайфував від концертів — це завжди асоціюється з якимись проблемами та невдачами.
Просто я сам пишу свої пісні й сам їх потім співаю. Я зай**уюся від цих пісень ще на моменті написання, потім зведення. Коли я віддаю пісні на дистрибуцію — вони ще не вийшли, а я вже хочу від них ригати. А це ще й співати їх треба!
А що тобі найбільше подобається в процесі музикування?
Момент створення — саме такий катарсис, коли щось вперше виходить.
На початку написання треку тобі треба виставляти всі інструменти, підбирати звуки — така технічна робота. Потім ти записуєш зверху якісь вокали й розумієш, що ось! Ти відчуваєш якийсь запах, як акула, що відчула запах крові. І от коли щось виходить, ти можеш сидіти увесь день за компом.
Коли ти відчуваєш, що ось народжується пісня, — це прекрасний момент.
Ну, а потім ти вже просто над нею працюєш, і кохання проходить. Ти просто над нею працюєш, доробляєш, переслуховуєш сто тисяч разів: у машині, з телефона, з колонки, з навушників, голосніше, тихіше, а може, чуть-чуть поміняти, а може, ще щось. Потім повертаєшся, знову переробляєш. І ти вже пісню не чуєш, а думаєш тільки про якийсь шматок баса в другому куплеті — щоб, може, його там десь відрізати, а може, залишити, і х*й знає, що вибрати, бл*ть. І воно не відіграє жодної ролі, але ти вже зациклений.
Тобі ніхто ніколи не скаже, що ось ти прикольно бас крутанув чи нотку цю тихіше зробив. А ти сидиш і крутиш, і все, і віддаєш вже, “все, іди нах*й просто, с*ка, разом зі своїми іншими піснями! Ще обкладинку на тобі й текст написати — все, іди!”.
Взагалі, музика — це з самого початку творчість, яка склалася нізвідки. Цей процес сам собою дивний, і у ньому ти поводишся так само дивно і сам себе дуриш. І головне, що в цьому процесі ніхто не може сказати тобі: “Заспокойся, все нормально” чи “Просто зроби ось так і все”.